Не секрет, що Сербію часто називають країною-хамелеоном через те, що її лідери вже дуже часто схиляються то в один, то в інший бік. Багато в чому – це залежить від політичної кон’юнктури та інтересу. Свіжий приклад – нещодавня заява віцепрем’єра Сербії Александер Вуліна про те, що приєднання до БРІКС стане для Белграда реальною альтернативою вступу до Євросоюзу. І все б нічого, але річ у тім, що ще у квітні цього року президент Сербії Александр Вучич говорив про те, що його країна продовжує свій шлях до Євросоюзу (ЄС) і відкинув інформацію про те, що він мріє про вступ Сербії до БРІКС.
Тоді журналісти попросили Вучича прокоментувати заяву експерта Американського інституту підприємництва Івани Страднер про те, що сербський президент “мріє відмовитися від шляху до Євросоюзу заради членства в БРІКС”. Александр Вучич заявив, що такі коментатори “ненормальні” і “їх усіх треба лікувати”. “Звідки вона знає, про що я думаю. Хіба вони мені вставили якийсь чіп і зараз займаються тим, що читають мої думки, що мені сниться і про що мрію? Вони що, збожеволіли всі разом?… Я виключно поважаю БРІКС, але Сербія перебуває на європейському шляху, і Сербія на ньому залишиться. Всупереч усіляким спробам деяких, які кажуть, що виступають за Сербію на європейському шляху, щоб зіштовхнути її з цього шляху. Ми залишимося на європейському шляху, спеціально, щоб вони нервували”,- запевнив він.
Якщо вдатися до шахової термінології, то Белград грає відразу на чотирьох геополітичних дошках, розігруючи з кожним з акторів великої політики свою партію. Обходжуючи одночасно китайців, американців, росіян і Європейський союз, він зумів переконати їх усіх, що він на їхньому боці. Справа за малим, отримати те, що належить.
У даному матеріалі Ascolta аналізує основні тенденції та настрої в сербській зовнішній політиці, яка випадково, або свідомо, “губиться” в лабіринтах США, ЄС, Китаю та Росії. Також у матеріалі робиться спроба визначення найбільш пріоритетного геополітичного напряму, за яким буде слідувати Белград.
This Content Is Only For Subscribers
Вучич хоче в ЄС
Аналізуючи зовнішню політику Белграда, стає не зовсім зрозуміло, де президент Вучич хоче бачити Сербію. Він бере інвестиції та вигідні торговельні умови у Китаю. Він знає, що Росія емоційно прив’язується до сербської громадської думки протягом століть і відмовляється підписувати міжнародні санкції проти уряду Путіна. І хоча Пекін і Москва не читають Вучичу нотацій про свободу слова і політичний плюралізм, він каже, що хоче, щоб Сербія вступила до ЄС і не збирається сидіти на “двох стільцях”.
“Роман” із Євросоюзом розпочався в Белграда 2009 року, коли Сербія подала заявку на членство в ЄС, а за три роки отримала статус кандидата. Однак уже 2021 року Вучич заявив, що країні стає дедалі менш цікавим вступ до Європейського союзу, оскільки цей процес затягується, а її громадяни не бачать прогресу. І тут Вучич має рацію: процес розширення ЄС значною мірою застопорився, і провина в цьому скоріше у відсутності апетиту в Брюсселі до нових членів. На неоптимістичну думку Вучича, вступ його країни до Європейського Союзу якщо і станеться, то не раніше 2030 року, і ЄС повинен прийняти відмінність поглядів Белграда на певні питання.
Однак, якщо гіпотетично уявити, що Сербія вступає до ЄС за нинішньою моделлю інтеграції, то вона отримує право вето на будь-які ключові європейські рішення, свого комісара, частку в Європарламенті та багато чого іншого. А це в ЄС нікому не потрібно – Орбана, лідера Угорщини, їм вистачає з головою. Тому з великою часткою ймовірності можна стверджувати, що жодного вступу Сербії до ЄС не буде доти, доки не буде проведено реформу механізму ухвалення рішень у Євросоюзі, голосування більшістю голосів. А це займе досить багато часу.
Ще одне питання, що гальмує інтеграцію Сербії до Євросоюзу, на думку сербського президента, відносини з частково визнаною республікою Косово. “Ми не можемо стати частиною ЄС, поки не вирішимо питання відносин із Приштиною, і це зрозуміло всім, і не потрібно себе обманювати”, – говорив Вучич. У розумінні ЄС вирішення “косовського питання” – це визнання незалежності Косова. А серби цього робити не хочуть. Тим більше, що всередині ЄС його так і не визнали Іспанія, Греція, Кіпр, Словаччина і Румунія. А з 46 країн – членів Ради Європи Косово не визнають 12.
У самій Сербії переважна більшість – понад 90% населення виступають проти визнання незалежності Косова в його нинішньому вигляді. Тому жоден керівник країни, будучи при здоровому глузді, на це не піде. Ба більше, більшість сербів не готові розміняти і членство в ЄС на визнання Косова. Тому вимоги про визнання Сербією незалежності Косова стали б для більшості сербів національним приниженням і назавжди відвернули б Белград від інтеграції в ЄС. І це величезна проблема з огляду на нинішні правила ЄС, який не хоче приймати нових членів із невирішеними питаннями територій і суверенітету.
Ще однією перешкодою для майбутнього членства Сербії в ЄС є її небажання узгоджувати свою політику зі Спільною зовнішньою політикою і політикою безпеки ЄС (СЗПБ). Каменем спотикання на цьому шляху залишаються відносини Белграда з Москвою. Так, Сербія відмовилася приєднатися до західних санкцій проти Росії після її вторгнення в Україну. І головною причиною, чому США та ЄС дивляться крізь пальці на неприєднання Белграда до санкцій, є експорт боєприпасів в Україну. Однак натиск на Сербію посилився після зустрічі сербського віцепрем’єра Олександра Вуліна з президентом РФ Володимиром Путіним у вересні поточного року, на полях економічного форуму у Владивостоці, де Вулін назвав Сербію “союзником Росії”.
“Збереження або навіть зміцнення зв’язків із Росією під час її незаконної агресії проти українського народу несумісне з цінностями ЄС і несумісне з процесом вступу до ЄС”, – заявив офіційний представник ЄС із закордонних справ Петер Стано. “Тому ми очікуємо, що Сербія утримається від активізації зв’язків і контактів із Росією”, – сказав він на пресконференції в Брюсселі. Занепокоєння зустріччю висловили і у Вашингтоні. “Позиція США щодо Олександра Вуліна добре відома”, і він залишається під американськими санкціями, нагадав у зв’язку із зустріччю сербського віце-прем’єра і Путіна Держдепартамент.
“Наша увага, як і раніше, зосереджена на роботі з лідерами Сербії щодо зміцнення стратегічного партнерства між нашими країнами”, – підкреслює зовнішньополітичне відомство США.
Однак у ЄС занепокоєні не тільки взаємодією Белграда з Росією, а й із Китаєм. Відносини з Пекіном, на думку чиновників ЄС, також не наближають Сербію до Євросоюзу. Тому Брюссель зробив “хід конем”, який, з одного боку, може стати для Сербії перепусткою до ЄС, з іншого – “охолодить” сербсько-китайські стосунки та допоможе Європі зменшити свою залежність від Пекіна. Йдеться про так звану літієву угоду. Річ у тім, що наразі 97% літію, використовуваного Європейським союзом, поставляється з Китаю. “Ми спостерігаємо, що за останні 20-30 років Китай стратегічно скуповує шахту за шахтою по всьому світу. Вони беруть сировину, обробляють її в Китаї, а потім отримують монополію на цю сировину, тож ми повністю залежимо від Китаю”, – заявила Урсула фон дер Ляєн під час своєї вступної промови на “Діалозі індустрії чистих технологій” у Брюсселі.
До речі, президент Сербії Александар Вучич раніше говорив, що китайські автовиробники висловлювали зацікавленість у купівлі сербського літію, але Сербія хоче зміцнити зв’язки з ЄС і забезпечити літієм Європу. Вучич узяв на себе зобов’язання не продавати літій Китаю, пообіцявши віддати перевагу таким німецьким автомобільним компаніям, як Mercedes-Benz, Volkswagen і нідерландській Stellantis. На підписання документа приїхав канцлер ФРН Олаф Шольц, який привітав укладення угоди і заявив, що вона допоможе Європі зберегти свою незалежність і надасть можливості для збільшення виробництва батарей і електромобілів.
Варто нагадати, що на початку липня цього року конституційний суд Сербії скасував рішення про зупинку гірничодобувного проєкту вартістю 2,4 млрд доларів на заході країни в долині Ядар, де розташоване найбільше родовище літію в Європі, і дав зелене світло англо-австралійській гірничодобувній корпорації Rio Tinto на відновлення видобутку літію. Очікується, що розробка родовищ на північному заході Сербії зможе покрити 17% попиту в Європейському союзі. Такої кількості літію вистачить на виробництво 1,1 мільйона електромобілів на рік. Крім того, проєкт принесе 6 мільярдів євро нових інвестицій і зіграє ключову роль в інтеграції Сербії в європейський і світовий ринки.
Проблема з цим родовищем виникла 2021 року, коли плани з розроблення рудника в Ядарі спровокували великі екологічні протести в Белграді. У зв’язку з цим Шольц наголосив на важливості екологічних проблем, запевнивши, що Німеччина уважно стежитиме за розробленням ще не побудованого рудника, і пообіцяв “надавати екологічно прийнятні рішення і знання німецьких гірничих інженерів на кожному етапі шляху”. Крім того, згідно з деталями угоди, підписаної з ЄС, президент особисто контролюватиме розробку проєкту, і “зустрічатиметься на регулярній основі з віцепрезидентом Європейської комісії Шефчовичем для відстеження прогресу й ухвалення рішень щодо наступних кроків”.
За підсумками угоди, Frankfurter Allgemeine Zeitung тоді написала: “По-перше, Європа може знизити свою залежність від китайського виробництва акумуляторів. По-друге, тісніші економічні відносини можуть призвести до того, що Сербія послабить свої зв’язки з Москвою і Пекіном. По-третє, таким чином у Вучича з’являється більше стимулів для того, щоб не відігравати деструктивної ролі в конфлікті з Косово… Німецькій та європейській зовнішній політиці часто дорікають у відсутності стратегії і в тому, що вона недостатньо повно представляє власні інтереси. Своїм візитом до Белграда Шольц продемонстрував, що можна діяти і по-іншому”.
Але не тільки Олаф Шольц продемонстрував своє вміння відстоювати власні інтереси і поводитися по-іншому. У цьому зв’язку слід згадати й Еммануеля Макрона. Якщо до повномасштабної агресії Росії проти України президент Сербії Вучич вихвалявся кількістю особистих зустрічей з російським лідером Володимиром Путіним, то нині він публічно пишається своєю дружбою з президентом Франції Еммануелем Макроном та особливо підкреслює готовність французького лідера завжди вислухати президента Сербії про проблеми своєї країни. І варто зазначити, що Макрон діє дуже грамотно, просуваючи інтереси насамперед Франції.
Під час візиту до Белграда президент Франції Макрон проігнорував усі побоювання з приводу зв’язків Сербії з Росією заради укладення вигідних угод по винищувачах і ядерній енергетиці. Крім того, з боку французького президента не було різких висловлювань про проблеми з верховенством права, свободою слова, прогрес у нормалізації відносин Белграда і Косово. Натомість було підписано 12 угод, три з яких мають далекосяжні наслідки. Перший із трьох документів передбачає купівлю Белградом 12 французьких винищувачів Rafale на суму 2,7 млрд. євро. Ці літаки мають замінити застарілі російські МІГи. Звісно, ця угода не сподобалася Москві, оскільки купівля французьких літаків поглиблює військово-технічне співробітництво Сербії з країнами ЄС. А отже сербський ринок військової техніки, на якому також присутній і Китай, для Росії звужується.
Другий – меморандум про співпрацю в галузі атомної енергетики. Документ конкретизує підписану під час травневого візиту Вучича до Франції угоду про співпрацю з французькою енергетичною держкомпанією. Йдеться про будівництво АЕС за французьким проєктом із використанням новітніх технологій та європейського обладнання. Третій – угода про постачання стратегічних металів і мінералів, дослідження і розробку критично важливої та стратегічної мінеральної сировини. Цей документ слід розглядати як продовження зусиль ФРН і ЄС з видобутку такого необхідного для європейської промисловості літію на північному заході Сербії. “Підписані угоди мають історичне значення”, – сказав Макрон. “Я бачу, що багато людей ображаються на те, що Сербія має відносини з Росією і Китаєм… але я поважаю суверенітет Сербії”.
Варто зазначити, що відносини Франції та Сербії справді мають особливий характер. Сьогодні понад 80 відсотків французьких інвестицій на Балканах припадає на Сербію, а більш ніж 100 французьких компаній у Сербії забезпечують роботою близько 12 000 осіб.
Сербія розраховувала на підтримку Франції щоразу, коли її заганяли в кут інші європейські країни. У травні цього року Парламентська асамблея Ради Європи проголосувала за те, щоб Косово стало членом організації з прав людини. Однак Франція була серед країн, які заблокували остаточне голосування Ради Європи, пославшись на недостатні зусилля Пріштіни зі створення Асоціації сербських муніципалітетів – політичного органу, покликаного представляти сербську меншину Косова. І слід зазначити, що і Сербія, і Франція отримують значну вигоду від відновлення союзу.
Французькі інтереси мають насамперед економічний і фінансовий характер, тоді як інтерес президента Вучича полягає в тому, щоб знову отримати прикриття і підтримку з боку Заходу для своєї власної політики. Безумовно, візити Макрона і Шольца є важливими для інтеграції в ЄС, але загалом ні Вашингтон, ні Брюссель так і не стали ближчими до Белграда. Можливо тому, що їхня головна мета – просто не допустити перетворення Сербії на російського сателіта, за прикладом Білорусі. А це дуже низька планка для людей, які хочуть більшого. Таким країнам як Сербія або, наприклад, Молдова, які перебувають між великими гравцями, доводиться справлятися з реаліями, діючи з озиркою не тільки на Вашингтон і Брюссель, а й на Москву і Пекін.
Надія на Трампа
Зовнішня політика Сербії завжди була чотирикомпонентною – опора на чотири центри сили: ЄС, Росію, США і Китай. У цьому підході два центри зазвичай завжди виділялися на тлі інших. У минулому це були Євросоюз і Росія. Зараз більшою мірою – США і Китай. Повномасштабна агресія Росії проти України позначила важливу зовнішньополітичну тенденцію Сербії – зближення зі США. За останні два роки США стали основним партнером Сербії в питаннях оборони і безпеки. І це при тому, що в країні сильні антиамериканські настрої, і для багатьох сербів США залишаються ворогами не тільки через бомбардування 1990-х, а й через те, що 2008 року Вашингтон визнав незалежність Косова. Однак еліта завжди прекрасно розуміла, що відносини зі США багато в чому зав’язані на питаннях Косова, Боснії і Герцеговини, і не налагодивши здорові стосунки з Вашингтоном – їх не вирішити.
У США теж розуміють, що з Сербією треба домовлятися – адже це найважливіша країна на Балканах, і, поки вони не врегулюють суперечки, про повний американський контроль регіону можна забути. Вашингтон почав “залицятися” до Вучича. Президент Джо Байден обрав шановного старого балканського фахівця Кріса Гілла послом у Белграді, щоб знайти можливості для спілкування із сербським урядом. Щоправда, судячи з усього, Вучичу миліший за Дональда Трампа. Сербське керівництво дуже сподівається, що Трамп повернеться в Білий дім після президентських виборів у США 5 листопада. Загалом же республіканці, як вважають серби, менш токсичні. Не в їхню каденцію були бомбардування Сербії в 1990-х і визнання незалежності Косова. Трамп завжди здавався сербській владі набагато зручнішою політичною фігурою, ніж будь-хто з демократів.
Щоправда хитрий Вучич вголос про це не говорить. Відповідаючи на запитання, як другий термін Трампа може вплинути на Сербію, Вучич ухиляється від відповіді: “Я не такий великий лідер, як багато інших європейських лідерів, які ставляться на чийсь бік. Мій друг Віктор Орбан на 100% на боці Трампа. Мої друзі з Брюсселя на 100% на боці Байдена. Я – ні. Я на боці Сербії і чекаю результатів”, – зазначив він.
І тим не менше, як зазначає у своїй статті Financial Times, команда Вучича намагається щільно вибудовувати відносини з командою Трампа. У статті наголошується, що в центрі сербської столиці Белграда планують знести будівлю колишнього Міністерства оборони Югославії і побудувати там готельно-житловий комплекс. Інвесторами виступить бізнес зі США. За угодою стоїть колишній помічник адміністрації Дональда Трампа Річард Гренелл. На думку аналітиків, ця угода є прикладом того, як невелика позаблокова держава може підготуватися до можливого повернення Трампа в Білий дім. Президент Сербії Александар Вучич наполягає, що ця угода є винятково діловим проєктом, і заперечує ідею “послуга за послугу”.
Однак, за словами авторів, угода виглядає явно політичною, бо контрагентом є сербська держава. Вона забезпечує Вучичу тісний зв’язок із Білим домом у разі перемоги Трампа на виборах у листопаді. До того ж Гренелла називають потенційним держсекретарем у разі переобрання колишнього президента на другий термін. Сербська влада чомусь упевнена, що може отримати від Трампа значно більше вигоди, ніж від Байдена. Хоча, якщо подивитися на відносини США і Сербії в останні два роки, справи з Байденом йшли не так уже й погано. Наприклад, Вашингтон став на бік Белграда, після того як косовари закрили місцеві сербські урядові установи. Посольство США в Косові у своїй заяві підтвердило “заклопотаність і розчарування Вашингтона у зв’язку з триваючими нескоординованими діями, які й далі чинять прямий і негативний вплив на членів етнічної сербської громади та інших меншин у Косові”.
Сьогодні в американському істеблішменті лунає дедалі більше голосів, які закликають надати допомогу Сербії, як свого часу надали Польщі та іншим країнам Східної Європи. До речі, останнім американським президентом, який відвідав Белград, був Джиммі Картер 1980 року. Сі Цзіньпін був тут двічі, а Путін – тричі. Тому Вашингтон намагається сьогодні надолужити згаяне, логічно вважаючи, що тісніші відносини з Белградом приведуть Сербію до зближення із Заходом, дадуть змогу стати членом ЄС, бути менш схильною до авторатичних “замашок”, а й найголовніше відірвати її від Китаю і Росії.
Сталева дружба
Сталева дружба. Так голова КНР Сі Цзіньпін охарактеризував китайсько-сербські відносини. Цим виразом у китайській мові описують друзів, які підтримують одне одного і довіряють одне одному, незважаючи на виклики і зміни, що відбуваються зовні.
Дипломатичні відносини Китай встановив ще з Югославією 1955 року, а 2009 року Сербія стала першою країною центральної та східної Європи, з якою Китай вивів відносини на рівень стратегічного партнерства. У 2016 його підняли до всебічного стратегічного партнерства. Зараз Китай – другий найбільший торговий партнер Сербії. За даними мінкомерції КНР, у 2023 році обсяг двосторонньої торгівлі сягнув 4,35 млрд. доларів США. У жовтні минулого року Китай і Сербія підписали угоду про вільну торгівлю і тут Сербія також стала першою серед країн центральної та східної Європи.
Китай також є найбільшим інвестором в економіку Сербії. Він уже майже 10 років системно інвестує в обробну та гірничодобувну промисловості. Будучи однією з перших країн, що приєдналися до ініціативи “Один пояс, один шлях”, Сербія реалізовує цілу низку інфраструктурних проєктів із Китаєм. Один із найголовніших – будівництво швидкісної залізничної магістралі Белград-Будапешт протяжністю 350 км, яке ведуть китайські компанії, з перспективою її продовження до македонської столиці Скоп’є і далі до грецького порту Салоніки. За планами Пекіна саме магістраль Салоніки-Будапешт має стати в майбутньому однією з ключових під час доставки китайської продукції в Європу.
За минулі 8 років китайські компанії інвестували в сербську економіку понад 5,5 млрд євро. Вони є власниками деяких найважливіших промислових підприємств у Сербії. Китайські компанії тримають три стратегічні підприємства – сталеливарний завод у місті Смедерево і великі рудники міді та золота Бор і Майданпек на сході країни. Сталь, яка виробляється на заводі в Смедерево, експортується, зокрема, і в Європу. Однак мідні та золоті руди вивозять із сербських копалень до Китаю, там переробляють і потім продають у вигляді напівфабрикатів або фабрикатів.
Щоб тісніше прив’язати до себе Сербію, як заявляє колишній посол Сербії в Республіці Білорусь, Сречко Джукич, “Пекін розв’язав мішок із грошима, і Сербія з цього китайського мішка може брати грошей стільки, скільки їй заманеться. Цього жодна інша країна їй не дасть. Але ці гроші треба повертати. Також ці гроші, які Сербія бере у вигляді кредитів, витрачаються на китайські підприємства. Вони даються китайським компаніям, які працюють у Сербії, а не сербським”. Зовнішній борг держави становить 35-36 млрд євро, на частку Китаю припадає понад 18 млрд. І, тим не менш, Китай очолює сербські опитування громадської думки як найпопулярніша іноземна держава.
Варто зазначити, що Китай – несподіваний гравець на Балканах. У нього немає історичного досвіду присутності в цьому регіоні, на відміну від Заходу, Росії та Туреччини. У Китаю інші переваги – це наддержава, що зростає, друга за величиною економіка світу. У Китаю набагато більше матеріальних ресурсів, які він може запропонувати Сербії. Для Пекіна ця співпраця відповідає його геополітичним інтересам: Балкани – своєрідний міст у велику Європу, вихід на ринок Європейського союзу. Китай явно приваблює те, що Сербія – кандидат у ЄС, але до самого союзу поки що не входить. Це країна, у якої є всілякі інституційні зв’язки з Європейським союзом, але вона не схильна до тих самих механізмів перевірки, що й держави – члени ЄС. Тож Китай може використовувати Сербію як тестовий майданчик для своїх продуктів.
Наприклад, впровадити товар на сербський ринок, якщо він там зайде, поширити його в сусідніх країнах на Балканах – а потім уже продавати в ЄС. Крім того, Сербія корисна Китаю з точки зору просування свого бренду висхідної наддержави. Белград дає Пекіну можливість показати, що тепер він здатний налагодити партнерство навіть із невеликими європейськими країнами. Під час травневого візиту Сі Цзіньпіна в Белград сторони підписали заяву про “єдине майбутнє” двох країн. За словами президента Сербії, вона на рівень вища за договір про “Всеосяжне стратегічне партнерство”, про яке дві країни домовилися 2016 року.
На думку експертів, коли Сі говорить про “єдине майбутнє” він дає зрозуміти, що він хоче нового балансу сил у світі. І той факт, що про Сербію говорять як про першу європейську країну, яка буде частиною співтовариства “єдиного майбутнього”, показує, що для китайського керівництва, особливо для Сі, Сербія має велике значення як економічний партнер і як країна, що є кандидатом у члени ЄС. Крім того, візит Сі до Сербії дав зрозуміти Вашингтону, що у Китаю є надійні партнери в Європі, і що США “не зможуть повністю перетягнути Європу на свій бік. І все ж ризикнемо припустити, що підвищення рівня співпраці між Сербією та Китаєм зі стратегічного партнерства до “будівництва спільноти Сербії та Китаю з єдиним майбутнім у нову епоху” – це не більше ніж дипломатична гра, яка наразі влаштовує обидва уряди.
Незважаючи на те, що під час візиту Сі Цзіньпіна до Белграда було підписано 28 угод, єдиною сферою, яка ніяк не фігурувала в меморандумах, була оборона. На це могли вплинути тільки США. Серби, схоже, знайшли ідеальну формулу: співпрацювати з Китаєм у питаннях інфраструктури та інвестицій, а з американцями – у стратегічно важливих для них галузях, як-от 5G і оборонна продукція. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну відносини з Китаєм дають ще низку переваг. Володимир Путін за два з половиною роки війни перетворився на вкрай токсичного лідера, а китайське керівництво – ні. Тож Вучич воліє з’являтися в компанії Сі, а не Путіна. Можливо, Пекін і перетворюється на стратегічного противника ЄС, але це не передбачає розриву економічних відносин. Ціна поглиблення зв’язків з Пекіном не буде непомірно високою, поки Євросоюз сам продовжує торгувати з Китаєм і вкладати гроші в його економіку. Вигода тут цілком очевидна і для Китаю, і для Сербії.
Ще одним наріжним каменем відносин Белграда і Пекіна є те, що Сербія зацікавлена в підтримці Пекіном своєї позиції щодо Косова. Китай не визнає косовської незалежності й послідовно голосує відповідно до цієї позиції в Радбезі ООН, на що Белград розраховує й надалі. Відтоді, як китайським лідером став Сі Цзіньпін, ця підтримка в рамках ООН тільки посилилася. Зі свого боку, Сербія твердо дотримується принципу “єдиного Китаю”. “КНР завжди була на боці міжнародного права і завжди нас підтримувала, як і ми завжди підтримували Китай. Тайвань – це Китай, і крапка”,- заявив Александр Вучич у тому ж інтерв’ю CCTV.
Особливі відносини з Китаєм, оборонні контакти зі США, прагнення до ЄС, чи означає це, що Белград помножив на нуль відносини з Росією, яка довгий час була для Сербії надійною опорою.
Цугцванг для Вучича
У відносинах Сербії та Росії завжди були свої злети і падіння, які багато в чому залежали від балансу сил у конкретний історичний момент. Росія сприяла відновленню сербської державності під час війни з Туреччиною в 1806-1812 роках (сербські землі перебували під владою Османської імперії понад 350 років). Під час Першої світової війни Російська імперія надавала Сербії як політичну, так і економічну та військову підтримку. Відносини Сербії з СРСР були не такими простими. Так, Королівство Югославія (1918-1945) визнало СРСР тільки 1940 року – останньою з Балканських країн. Та й з Йосипом Броз Тіто стосунки у Союзу були не безхмарними.
Однак сьогодні на ці зв’язки куди більшою мірою впливають сучасні обставини, ніж пам’ять про минуле. Війна в Україні кардинально змінила деякі аспекти стосунків Сербії та Росії, однак існує низка чинників, через які Белград не може собі сказати: “Прощавай немита Росія…”.
По-перше, невирішена суперечка про статус Косова. Для Сербії надзвичайно важлива позиція Росії, постійного члена Ради Безпеки ООН, щодо косовської проблеми. По-друге, Москва корисна для зміцнення позицій Белграда на переговорах із Заходом. Сербський уряд розуміє: європейські країни, і США не будуть занадто активно критикувати ситуацію в країні, тому що побоюються, що у відповідь Белград може сильніше схилитися на бік Москви. І в цьому сенсі Сербія, як і, зрештою, Угорщина, використовують свої стосунки з Кремлем, щоб поліпшити переговорні позиції з ЄС і Заходом загалом.
По-третє, незважаючи на те, що Сербія шукає альтернативні джерела енергії, її залежність від російського газу все ще зберігається. До цього слід додати, що “Газпром” – мажоритарний акціонер НІС (Нафтова індустрія Сербії), сербської національної енергетичної компанії. Контракт на постачання газу з Росії закінчується у сербів у березні 2025 року, і для його пролонгації до Владивостока на Східний економічний форум літав віцепрем’єр Сербії Александр Вулін, який обговорював це питання з президентом Росії. Володимир Путін зазначив, що Росія відіграє істотну роль у забезпеченні Сербії енергетичними ресурсами. “Робить це дуже коректно, на високому рівні, все своєчасно, на хороших, дуже хороших для Сербії умовах”,- додав російський лідер.
У підсумку за підтримки Путіна контракт буде продовжено. Російський газ до Сербії надходить через продовження газопроводу “Турецький потік”, який проходить через територію Болгарії. У 2023 році Росія поставила Сербії 2,68 млрд куб. м газу. У 2024 році, за словами директора “Србіягазу” Душана Баятовича, поставки мають перевищити 3 млрд куб. м. По-четверте, існують тісні зв’язки між Сербською православною та Російською православною церквами. І нарешті, більша частина сербського політикуму якщо і не відверто проросійська, то налаштована дружньо по відношенню до Росії. Ці ж настрої характерні і для населення Сербії. Майже половина сербів, 43%, виправдовують агресію Росії проти України. Тому сербський уряд, як і політиків у багатьох інших державах, турбує популярність Росії серед населення їхньої країни.
У Белграді бояться, що російське керівництво зможе використати цей фактор, щоб політично зруйнувати країну, якщо вона почне проводити політику, яка здасться Кремлю антиросійською. Тому президент Вучич намагається маневрувати. До цього, побувавши понад 20 разів із візитами в Росії, зустрічаючись із Путіним, він на сьогоднішній день “цурається” стосунків із господарем Кремля. Він публічно і несамовито спростовує твердження, що підтримує з Путіним хоч якісь стосунки, запевняє Захід, що Сербія не є “троянським конем” Москви в Європі та вперше за вісім років “забув” привітати російського лідера з днем народження. Для спілкування з Росією у Вучича є спеціально навчена людина – віцепрем’єр міністр Олександр Вулін, який сам по собі перетворився на значущий для Росії актив. Щоправда, досі незрозуміло, наскільки Вулін координує свої дії з Вучичем, і чи не гра це сербської влади в “хорошого” і “поганого” поліцейського.
Сьогодні саме Вулін став тією владною ниткою, яка пов’язує Белград і Москву. Він озвучує проросійські наративи, заявляючи, що вступ Сербії до БРІКС вигідніший для країни, ніж вступ до ЄС. За його словами, Євросоюз ставить Сербії умови, які вона не може виконати, і не сприймає країну як партнера. Водночас Володимир Путін ніколи не ставив умови, що якщо Сербія увійде до ЄС, то Росія розірве з нею відносини. Брюссель же вимагає від Белграда розірвати зв’язки з Москвою для приєднання Сербії до Євросоюзу. Крім того, Вулін невпинно наголошує, що Росія стратегічний партнер і союзник Москви, і запевняє Путіна, що Сербія ніколи не вступить до НАТО. Одним словом Вулін озвучує те, що приємно слуху Кремля, на відміну від президента Сербії Вучича.
Однак і у президента Сербії є те, що дуже цінують у Кремлі. Його позиція щодо антиросійських санкцій. Белград, вустами Вучича, публічно заявляє, що приєднуватися до санкцій проти Росії не буде. І Москва не може не оцінити цю позицію, яка для Москви показує, що не всі європейські уряди повністю підтримують євроатлантичний мейнстрім. Щоправда, при цьому Вучич вельми театрально заявляє, що через цю свою позицію він перебуває під найжорстокішим тиском Заходу. Однак ці розмови ми чуємо не від західних чиновників і політиків, а від самого Вучича. Насправді ж Сербія і так виконує частину західних санкцій, не приєднуючись до них формально. Тому всі розмови про найжорстокіший тиск – це гра, покликана готувати суспільство до того, що рано чи пізно антиросійські санкції в тому чи іншому вигляді доведеться ввести. Ба більше, він готує до цього і російське керівництво, намагаючись продемонструвати, що всіляко чинить опір, – а це слід цінувати.
В іншому ж своїми діями Вучич показує, що шлях Сербії лежить все ж на Захід. З 1 листопада 2022 року в рамках енергетичного ембарго проти Росії Сербія перестала купувати в неї нафту. Раніше її доставляли танкерами Адріатичним морем, а потім нафтопроводом через Хорватію. Пішла з сербського ринку і російська “оборонка”. Раніше президент Сербії вже вказував на те, що країни Заходу не дозволяють Белграду купувати зброю в Росії, і що країна не може отримати вже замовлені в Росії системи радіоелектронної боротьби “Красуха” і “Репелент”.
Тепер Белград і сам продає зброю через треті країни Україні. За даними Financial Times, обсяг військового експорту з Сербії, що надійшов в Україну через треті країни, становить близько 800 мільйонів євро. Як зазначають експерти, сербська “оборонка” не надто перебірлива у виборі клієнтів і зазвичай зацікавлена тільки в прибутку. Однак у цьому випадку це міг бути цілком прорахований хід, узгоджений із Вашингтоном, з яким за останні два роки Белград посилив співпрацю в галузі безпеки. Найімовірніше, угоду здійснили через Туреччину і Чехію, насамперед з огляду на внутрішньополітичні інтереси, щоб не розлютити русофільську частину сербського населення. І щоб не надто сильно дратувати Кремль.
Крім того, Вучич отримав хороші бонуси. Так, Штати поводилися дуже стримано під час антиурядових демонстрацій минулого року. Вучич виправдовувався, що це були винятково комерційні угоди, тому що Сербія не контролює, кому, зрештою, доставляються боєприпаси. Однак і сербське законодавство, і міжнародні стандарти вимагають, щоб ви знали, хто є кінцевим користувачем продукції оборонної промисловості. Тож факт того, що озброєння опиниться в Україні, звісно, не вислизнув від уваги сербського уряду.
Через війну в Україні ціна Сербії для Росії трохи зросла. Через свої відносини з Белградом Москва показує, що її не вигнали з Балкан остаточно і що в Європі ще є країни, які згодні мати справу з Росією. Сербський уряд допомагає Кремлю зберегти обличчя. Саме тому він не надто звертає увагу на подібні угоди, як і на інші недружні щодо Росії жести. На початку квітня 2024 року стало відомо, що Сербія надала Україні фінансову допомогу на 1 млрд. грн. Крім того, Сербія засудила агресію Росії проти України в ООН навесні 2022 року, а 9 жовтня 2024 року, на саміті “Україна – Південно-Східна Європа” в хорватському місті Дубровник, Александр Вучич підписав антиросійську декларацію, яка засуджує Кремль за розв’язану в Україні війну.
Декларація також проголошує “незмінну прихильність відновленню суверенітету і територіальної цілісності” України шляхом надання їй “всебічної допомоги”. Ті, хто підписав документ, закликають інші країни не підтримувати військові зусилля Росії. Умовами відновлення миру, які “не підлягають обговоренню”, у декларації названо виведення російських військ з України, припинення бойових дій і “відновлення повного контролю України над її державними кордонами”, зокрема над Кримом, Севастополем, Донбасом, Херсонською та Запорізькою областями. Це вже третя антиросійська декларація у форматі “Україна – Південно-Східна Європа” підписана Сербією. Перша була підписана на саміті платформи в Афінах 21 серпня 2023 року, друга – в Тирані 28 лютого 2024 року.
Не радіють у Росії і взаємодії офіційного Белграда з НАТО, яка безперервно поглиблюється, а зобов’язання сербської влади перед блоком зростають. При цьому йдеться не тільки про зобов’язання у сфері військового співробітництва, а й про зобов’язання політичного характеру. Тому низка сербських незалежних експертів зазначає, що між Сербією і НАТО досягнуто найвищого рівня співпраці з тих, що можливий між альянсом і країною, яка до нього не входить. Баланс у сфері військового співробітництва з НАТО і з Росією до 2020 року Сербія підтримувала періодичним проведенням військових навчань то з однією, то з іншою стороною. Наприклад, сербські військові з 2015 року брали участь у російсько-сербсько-білоруських навчаннях “Слов’янське братство”. Але 2020 року Белград відмовився від цього формату, пославшись на тиск Євросоюзу. Спочатку Сербія призупинила участь у всіх міжнародних військових навчаннях, а потім відновила її з країнами НАТО. Щоправда, з огляду на загалом антинатовські настрої населення Сербії говорити про можливий вступ Белграда до альянсу – передчасно.
Черговий геополітичний вибір постав перед президентом Сербії Александром Вучичем після запрошення його Володимиром Путіним на саміт БРІКС у Казань.
Це запрошення російський президент публічно передав сербському віцепрем’єру Александру Вуліну під час їхньої нещодавньої зустрічі у Владивостоці. “Очікуємо президента Вучича на заходах БРІКС у Казані. Запрошення ми надіслали, сподіваюся, він його прийме”,- оголосив російський президент. Спілкуючись із сербськими журналістами, Александр Вучич підтвердив, що “…отримав запрошення від президента РФ”, подякував за нього, але дав зрозуміти, що прийняти запрошення поки що не може. “У нас у цей час важливі гості з-за кордону, так би мовити, буде напружено на п’ятачку перед воротами”, – образно висловився сербський лідер, згадавши також свою майбутню поїздку до Нью-Йорка на сесію Генасамблеї ООН і заплановані зустрічі “з шістьма президентами та сімома-восьмими прем’єрами”, а також святкування 20 жовтня 80-ї річниці визволення Белграда. Після чого сказав, що йому “треба поспішати на телефонну розмову з канцлером Німеччини Олафом Шольцем”.
Прохолодна реакція Александра Вучича на запрошення президента РФ стала несподіваною для багатьох як у самій Сербії, так і в регіоні. Адже ще рік тому група депутатів сербського парламенту внесла на розгляд проект резолюції про приєднання Сербії до БРІКС. Та й сам сербський президент кілька місяців тому оголосив у черговому зверненні до нації, що “його запросять на саміт БРІКС”. Нарешті, зовсім недавно Александр Вучич визнав, що “вже два з половиною роки не спілкувався з президентом РФ Володимиром Путіним”. Саміт же в Казані, однією з тем якого якраз і стане питання про статус партнерів БРІКС, таку можливість сербському лідеру надавав. Проте скористатися нею він явно не поспішає.
Пам’ятаючи про те, що в Євросоюзі та США зближення з Росією розцінюється як несумісне з декларованими ним планами євроінтеграції Сербії та її зовнішньополітичними пріоритетами, Вучич став явно “соватися”, сидячи на двох “зовнішньополітичних стільцях”. Тим паче, що зроблені Белградом кроки в бік Заходу, про які ми вже згадували (угода з ЄС про видобуток літію, купівля 12 французьких винищувачів Rafale, постачання через треті країни сербської зброї Україні на €800 млн), викликали невдоволення Москви, яка, хоч і не робила з цього галасу, але хотіла б бачити конкретні підтвердження готовності Белграда до союзницьких відносин з РФ.
Вучич потрапив у вкрай неприємну ситуацію, розтягнувшись у геополітичному шпагаті. Схоже, що його сидіння на кількох стільцях добігає кінця, а Казань може стати для нього “киплячим котлом”. Як зазначають сербські ЗМІ, після того як Александр Вучич оголосив, що не може відповісти згодою на запрошення президента РФ, його терміново розшукав російський посол у Сербії. Як пишуть місцеві медіа, посол спробував “на пальцях” пояснити йому наслідки неприйняття запрошення Володимира Путіна і нагадати, що в березні 2025 року спливає термін угоди Сербії з РФ про постачання газу за ціною, що є в кілька разів меншою, ніж для Європи.
Після спілкування з послом Александр Вучич дещо скоригував свою позицію. “Хтось каже, що я відкинув запрошення, хтось – що прийняв його. Брешуть і ті й інші. Рішення прийму 10 або 15 жовтня. Не хочу ні відкидати, ні приймати запрошення”,- оголосив він. Однак минуло і 10, і 15 жовтня, а президент Вучич досі зберігає мовчання. Чим закінчиться для Вучича вся ця історія із запрошенням на саміт БРІКС спрогнозувати важко. Але очевидно, що як досвідчений геополітичний гросмейстер Вучич спробує розіграти чергову комбінацію, наприклад, публічно заявити, що приймає запрошення, а за день до саміту він захворіє, або, не дай Боже, у Сербії стануться якісь катаклізми. Не поїхав же Байден на засідання у форматі “Рамштайн” через ураган Мілтон.
Утім, за будь-якого розкладу Вучич потрапляє в класичний цугцванг. Шаховою мовою – ситуація, в якій обов’язок зробити хід тільки погіршує становище. Тож, Вучич поставлений перед вибором і якими будуть його наслідки, покаже найближчий час…
