Президентські вибори в Тунісі: похоронний марш за “арабською весною”

Оптимізм “арабської весни”

Довгий час Туніс був так би мовити своєрідною вітриною “арабської весни”. Він став першопрохідцем, країною, де трапилося небачене: безкровна зміна влади, але не від батька до сина, як це зробили Асади і планували зробити Каддафі та Мубараки, а внаслідок народного невдоволення і наступних вільних виборів.

17 грудня 2010 року молодий (йому було всього 26 років) торговець овочами на ім’я Мохаммед Буазізі вийшов на головну міську площу містечка Сіді-Бузід у Тунісі. Він ніс із собою невелику каністру з бензином. Швидко відкривши її, Мохаммед прокричав, звертаючись до резиденції глави провінції: “Як же мені тепер заробляти на життя?”. Це був його протест проти держави, в якій найдрібніший чиновник бажав продемонструвати свою владу оточуючим або ж розраховував на отримання хабара. І хоча в Тунісі для вуличної торгівлі не була потрібна ліцензія, Буазізі постійно зазнавав тиску поліцейських, які вимагали хабарі за те, щоб закрити очі на “незаконну торгівлю”. 

Мохам-мед терпів побори доти, доки вранці 17 грудня до нього не підійшла службовець муніципалітету. Вона оголосила, що торгувати тут не можна, конфіскувала ваги і на прощання перекинула прилавок. Буазізі вирушив до резиденції глави провінції шукати справедливість. Але там його відмовилися прийняти і вислухати. Молодий торговець, будучи в повному розпачі, сказав: “Значить, мені доведеться вбити себе” і пішов. Цим словам ніхто не надав значення.

 Унаслідок акції самоспалення Буазізі дістав важкий опік і, хоча лікарі намагалися врятувати його, помер у січні наступного року. З цієї сумної події почалася революція в Тунісі, за якою послідували протести і революції ще в 19 країнах Близького Сходу і Північної Африки. Так почалася “арабська весна”.

Смерть Буазізі сколихнула в Тунісі величезну хвилю суспільного невдоволення. Дуже багато молодих тунісців приміряли на себе роль Мохаммеда і розуміли, що самі можуть опинитися на його місці. Гігантське обурення викликала спроба влади “зам’яти справу”. Було оголошено, що глава провінції буде покараний, але цього не сталося. Чиновницю муніципалітету теж не чіпали. Та й розслідування справи швидко заглохло. До того ж особливе обурення в патріархальному арабському суспільстві викликав той факт, що чоловіка образила жінка, нехай і наділена владою. 

Хоча арабські країни вважаються недемократичними, там збереглися деякі опозиційні або хоча б критично налаштовані щодо влади засоби масової інформації. Відомості про спробу суїциду просочилися в пресу. Паралельно в народі розходилися чутки, в яких те, що сталося, багаторазово перебільшували, а позиція влади поставала зовсім уже негідною. Величезну роль у тому, що відбувається, зіграли соціальні мережі, які тільки ще починають набувати популярності. Інформація розходилася через Facebook і Twitter. Саме через соціальні мережі активісти незабаром почали координувати громадські протести. 

Уже 24 грудня в околицях Сіді-Бузида молодь почала скупчуватися на вулицях міста, вигукуючи антиурядові гасла. Поліція спробувала розігнати натовп, але зіткнулася з серйозним опором – її атакували за допомогою каміння і пляшок із запальною сумішшю. Поліцейських загнали в місцеву мечеть і заблокували там. Водночас протестувальники спалили офіс правлячої партії, від вогню постраждав міський вокзал, було знищено кілька автомобілів. Одного з демонстрантів застрелила поліція, що викликало ще більшу лють натовпу.

Уже через три дні туніські профспілки влаштували демонстрацію солідарності з громадянами Сіді-Бузіза в столиці країни. Її розігнала поліція. Незадоволені були налякані, але протести продовжилися вже в інших провінційних містах Тунісу. Після того як у лікарні помер Мохаммед Буазізі, сутички з владою набули постійного характеру. Повсталі палили поліцейські дільниці та державні установи по всій країні, а в столиці протестувальники розпочали масові погроми всього, що їм здавалося хоч якось пов’язаним із владою. 

Була встановлена комендантська година, а поліція відкривала вогонь по групах протестувальницької молоді. Парламент закликав вжити найсуворіших заходів до заколотників. Наступного дня на вулиці столиці вийшло понад сто тисяч людей, президент Тунісу Бен Алі втік із країни. Влада перейшла до військових і тимчасового уряду на чолі з колишнім прем’єр-міністром Мохаммедом Ганнуші. Президентський палац, як і багато інших будівель органів влади, захопили і розграбували протестувальники. Поліція була паралізована і абсолютно не стежила за порядком. Найважливіші об’єкти взяли під охорону частини регулярної армії. 

У Туніс почали повертатися лідери опозиції, які відчули, що настав час взяти участь у боротьбі за владу. Вони отримали підтримку Заходу, де ліволіберальні кола з підозрою ставилися до режиму президента Бен Алі, вважаючи його архаїчним. Опозиційні партії відмовилися визнавати уряд, доки в ньому перебуватимуть члени правлячої партії “Демократичне конституційне об’єднання” президента-втікача Бен Алі. Радикали вимагали її негайної заборони. Під тиском громадськості міністри стали залишати лави правлячої партії (якій, як і раніше, належала більшість місць у парламенті Тунісу).

У результаті тимчасовий уряд дедалі більше опинявся залежним від думки “вулиці”. Наприкінці січня з уряду вилучили всіх міністрів, яких підозрювали в “недостатній революційності”, а ще за місяць у відставку пішов перший голова тимчасового уряду Ганнуші, остання людина, яка пов’язувала новий політичний режим із колишніми порядками. 

Потім у жовтні 2011 року в Тунісі відбулися парламентські вибори, на яких прихильники laicité – тобто світськості – з’ясовували стосунки з ісламістами з партії “Відродження” (“Ан-Нахда”), чий лідер Рашид аль-Ганнуші повернувся з багаторічного лондонського вигнання. “Ан-Нахда” отримала 41% голосів і забезпечила собі 90 мандатів у 217 місцевому туніському парламенті.

Ані вибори, ані подальше протистояння між прихильниками світськості та ісламістами 2013 року не призвели до кровопролиття і хвиль насильства, подібних до тих, що захлеснули Ємен, Лівію та Сирію. Військові не тільки не захопили владу, але зіграли величезну роль у мирному перебігу другої “жасминової революції” (2010-2011). Тоді начальник Генштабу відмовився брати участь у придушенні протестного руху, незважаючи на наказ президента Бен Алі. А ісламістська партія “Ан-Нахда”, що, як ми вже зазначали, на перших парламентських виборах набрала більшість голосів, потім пішла на поступки іншим партіям, а згодом узагалі відмовилася від політичного ісламу й оголосила про своє нове кредо, – світська політика з релігійним корінням.

Ба більше, “Ан-Нахда” сформувала коаліцію зі світськими партіями для розробки нової конституції. Щоправда, у 2013 році після масових протестів і початку національного діалогу “Ан-Нахда” втратила владу в країні. За підсумками виборів 2014 року до влади прийшла світська політична партія “Нідаа Туніс” (“Заклик Тунісу”), яка на виборах до місцевої Асамблеї народних представників отримала 86 місць.

У січні 2014 року в Тунісі було ухвалено нову Конституцію, яку багато експертів вважали найдемократичнішою в усьому арабському світі. Вона гарантувала рівноправність чоловіків і жінок, свободу ЗМІ та багатопартійність, закріпила змішану парламентсько-президентську систему. У грудні 2014 року відбувся другий тур перших вільних президентських виборів, на яких перемогу здобув 88-річний Бежі Каїду ес-Себсі, засновник світської партії “Нідаа Туніс”. 

Невдовзі з’ясувалося, що туніський експеримент унікальний, такий мирний сценарій більше не повторювався. Ні в Єгипті, де на виборах перемогли ісламісти, а ще за рік владу захопив фельдмаршал ас-Сісі, якого тоді підтримували мільйони єгиптян. Ні в Лівії, де після кровопролитної війни Каддафі був убитий, а держава розпалася на ворогуючі регіони. Ні в Сирії, де за допомогою Ірану, Росії та Китаю Башар Асад досі тримається за владу. У громадянській війні загруз Ємен, а в Бахрейні протести були придушені за допомогою саудівської військової інтервенції. 

Різною мірою протести торкнулися Саудівської Аравії, Іраку, Кувейту, Оману, Йорданії, Алжиру, Марокко, Судану. Десь невдоволення населення залили грошима, десь влада пішла на поступки або в опозиції не вистачило сил. Але затишшя виявилося недовгим. У 2019 році вуличні протести призвели до відставки двох президентів (в Алжирі та Судані) і двох прем’єр-міністрів (у Лівані та Іраку). Хоча кардинальної зміни державного ладу, як це було 2011 року, у жодній із країн не відбулося. 

В Алжирі та Судані події розвивалися за схожим сценарієм: військові спочатку захистили демонстрантів від поліції, а потім узяли контроль над ситуацією в країні, побоюючись повторення подій 2011 року в Лівії та Сирії. У підсумку в кожній із країн замість “перемоги революції” фактично стався військовий переворот. Але і вулиця зробила висновки з 2011 року, не припинивши протести після відставки перших осіб. В Іраку і Лівані протест і зовсім перетворився на перманентний процес. І якщо в Іраку елітам хоча б після кількох спроб удалося сформувати тимчасовий уряд, який має підготувати країну до запланованих на наступний рік виборів, то в Лівані еліти виявилися недоговороздатними та недієздатними.

У 2016 році Economist оголосив Туніс єдиною близькосхідною демократією. Однак незважаючи на це визнання, економічна ситуація продовжувала залишатися складною, реформи буксували, та й у зв’язку з постійною терористичною загрозою з боку “Ісламської держави” обмежувалася свобода слова. Але найголовніше, що зумовило майбутній занепад “арабської весни” – не відбулося зміни еліт. Просто відбувся перерозподіл в елітних групах. Найтоксичніших прибрали, а далі відбувся перерозподіл потоків і політичного впливу. Опозиція, яка прийшла до влади, загрузла в чварах між собою, не зумівши сформувати стабільний уряд. За 13 років, що минули після “арабської весни”, в Тунісі змінилося 12 урядів.

У липні 2019 року на 92-му році життя помер президент Тунісу Бежі Каїд ес-Себсі і на листопад місяць було призначено дострокові вибори президента. Їхній підсумок став для багатьох великим сюрпризом. Переможцем виявився викладач права Каїс Саїд, який несподівано з’явився на політичній арені. Абсолютно незалежний кандидат без партії, політичний аутсайдер, який взагалі для багатьох був незрозумілий. Хто він, із ким він пов’язаний, хто його просував. Під час виборчої кампанії йому дали прізвисько “робокоп” за зовнішню схожість із відомим кіногероєм і механічну монотонну манеру мови. А його головного суперника – бізнесмена і медіамагната Набіля Каруї – журналісти охрестили “макаронником” за звичку роздавати на зустрічах із виборцями пакети з продуктами. 

Саїд був дуже незвичайний для туніського суспільства. Його програма була максимально простою і зрозумілою: відновимо справедливість, усіх посадимо, знищимо корупцію, олігархи сидітимуть і в такому ключі. Загалом головними складовими його успіху стали абсолютно антиелітарна риторика, спрямована на противагу істеблішменту, і звісно, його нове обличчя в політиці. У підсумку Каїс Саїд впевнено переміг на виборах, набравши 18% голосів у першому турі та 72% у другому.

Відкат до авторитаризму

Прийшовши до влади, Каїс Саїд спробував спочатку в легальний спосіб, змінити систему під себе. Спочатку він хотів вибудувати вертикаль влади, але не дуже виходило. Він оточив себе своїми людьми і вже 2020 року почався його перший конфлікт із парламентом. Президент постійно обурювався тим, що Конституція обмежує його повноваження веденням зовнішньої політики і командуванням Збройними силами. Суперечки, що виникали між депутатами і президентом, за законом, мав вирішувати Конституційний суд. Однак через розбіжності з приводу призначень суддів цей орган так і не було створено. 

Ворожнеча президента з парламентом заважала виконавчій владі розв’язувати проблеми Тунісу, включно зі зростаючою інфляцією, високим безробіттям, держборгом, що зріс до 100% ВВП, і поширенням коронавірусних інфекцій. Цапом-відбувайлом за всі проблеми країни стала найвпливовіша туніська політсила – поміркована ісламістська партія “Ан-Нахда”. Налаштована проти неї громадська думка забезпечувала підтримку Каїсу Саїду.

“Протягом останніх кількох місяців “Ан-Нахд” та її лідер Рашид аль-Гануші слугували ціллю, в яку летіли осуди від президента і від інших. Багато туніських політиків і коментаторів звинувачують “Ан-Нахду” у всіляких гріхах, не наводячи жодних підтверджень. Хто міг уявити, що в Тунісі – найсвітськішій арабській країні – ісламістська партія може виграти більшість місць на прозорих і чесних виборах? Чи становить “Ан-Нахду” серйозну довгострокову загрозу обожнюваній у Тунісі світськості? Може і становить, але зараз це легітимна політсила. Звинувачувати “Ан-Нахду” в безлічі бід – це помилка, яка обернеться неприємними наслідками”, – писала тоді туніська Middle East Monitor.

А далі Каїс Саїд показав, що не тільки безкровний досвід “арабської весни” може бути унікальним. Відкат від демократії до авторитаризму, що відбувається в країні, також був по-своєму унікальним.

У липні 2021 року Каїс Саїд здивував усіх як у своїй країні, так і за її межами. Він закрив на 30 днів демократично обраний національний парламент, звільнив прем’єр-міністра Хічема Мечічі, скасував недоторканність для депутатів і заборонив їм залишати межі держави. За словами туніського президента, “ст. 80 Конституції дає главі держави право застосувати такі заходи, якщо він бачить “неминучу небезпеку, що загрожує національним інститутам, або безпеці, або незалежності країни”. Каїс Саїд стверджував, що рятує ослаблений пандемією COVID-19 і поганим управлінням Туніс від корупції та змов, що розпалюють громадянську війну. 

Однак більшість експертів тоді називали його дії самовільним держпереворотом, вважаючи, що лідер привласнив надзвичайні повноваження незаконно – та 80-та стаття туніської Конституції, на яку він спирався, прописує, що президент має брати владу у свої руки узгоджено з прем’єр-міністром і спікером парламенту, а не одноосібно. Проте день за днем президент Тунісу застосовував дедалі нові й нові заходи, що підвищують його президентські повноваження до рівня Бена Алі, поваленого під час “жасминової революції” 2011 року.

Каїс Саїд звільнив міністрів оборони та юстиції, заборонив громадянам збиратися в групи понад три особи в громадських місцях і ввів у країні комендантську годину з 7 вечора до 6 ранку. Ключові державні об’єкти були оточені солдатами, які не пропускають спікера парламенту Рашид аль-Ганнуші – одного з найвизначніших ісламістських політиків не тільки Тунісу, а й усього Арабського світу – до будівлі парламенту. Далі Каїс Саїд звільнив головного прокурора, а судова влада Тунісу оголосила про порушення розслідування щодо трьох головних парламентських партій: “Ан-Нахди”, “Серця Тунісу” і “Айш-Тунсі”, які звинуватили президента в держперевороті. 

Їм висунули підозри в незаконному “іноземному фінансуванні та прийнятті коштів невідомого походження” у 2019 році. Слідом за судовим переслідуванням парламентських партій послідував тиск на їхніх фінансових покровителів. Як грім серед ясного неба в Тунісі прогриміла новина про те, що президент зажадав від 450 представників бізнеселіти повернути отримані через ухилення від податків і махінації $4,8 млрд. “450 фігурантів грабували цю країну, згідно з доповіддю Національної комісії зі знаходження фактів хабарництва і корупції. Усі ці люди задокументовані та ідентифіковані. 

Сума, затребувана до повернення державі, згідно з цією доповіддю, становить 13,5 мільярда динарів ($4,8 млрд)”, – оголосив Каїс Саїд у відеозверненні та запропонував фігурантам або сісти у в’язницю, або пожертвувати гроші на будівництво шпиталів, шкіл і доріг у відсталих регіонах Тунісу. Туніська вулиця загалом підтримала рішення президента, які начебто стали миттєвою відповіддю на хвилювання, що здійнялися. За даними місцевих ЗМІ, підтримати президента, порушуючи комендантську годину, вийшли десятки тисяч людей, тоді як прихильників парламенту, які зібралися на мітинг, було в рази менше. 

У вересні 2021 року було скасовано не тільки комендантську годину, а й сформовано новий уряд на чолі з першою в історії Тунісу жінкою – Наджле Буден Ромдан. Це був черговий хід Саїда, який начебто показує його демократичність. Але, як виявилося пізніше, це було тільки для “відводу очей” і пом’якшення напруженої ситуації. Водночас протистояння парламенту і президента тривало. Група депутатів туніського парламенту, діяльність якого було призупинено, закликали уряд не виконувати розпорядження президента країни Каїса Саїда. Генеральний секретар Республіканської партії Тунісу Іссам Чеббі заявив, що “необхідно відмовитися від виконання розпоряджень Каїса Саїда і повернути країну на конституційний шлях розвитку”. Лідер Демократичного блоку Халіль аз-Завія, зі свого боку, зазначив, що “президент Тунісу має намір керувати країною одноосібно без залучення інших політичних сил”. Він звинуватив Каїса Саїда в залученні іноземних структур у внутрішньополітичні справи країни. Ситуація продовжувала нагнітатися. 

У березні 2022 року Каїс Саїд оголосив про розпуск парламенту. Президент пояснив, що його крок став відповіддю на дії депутатів, які зібралися в режимі відеозв’язку з метою схвалення законопроєкту, що скасовує виняткові заходи та укази глави держави. На зустрічі з прем’єр-міністром Наджлою Буден Ромдан у палаці в Карфагені Саїд звинуватив депутатів АНП у прагненні “розколоти країну й у такий спосіб здійснити змову проти внутрішньої безпеки держави” і заявив, що вибори парламенту переносяться на невизначений час.

Прагнучи максимально зміцнити свою владу, у липні 2022 року Саїд провів референдум щодо проєкту нової Конституції, яка наділяла главу держави великими повноваженнями: він буде головнокомандувачем збройними силами, а також главою виконавчої влади, зможе на власний розсуд призначати й зміщувати прем’єр-міністра, матиме у своєму розпорядженні переважне право законодавчої ініціативи. 

Незадовго до референдуму в офіційній газеті Тунісу опублікували текст нової конституції в редакції президента, який, на думку глави консультативного комітету з розроблення документа Садока Белаїда, мав “серйозні розбіжності” із запропонованим ним раніше проектом. Белаїд вказав на наявність “неприйнятних глав” у тексті, які давали змогу президенту країни встановити “диктаторський режим”. Низка політичних і громадських діячів заявили, що президент Тунісу Каїс Саїд виключив із запропонованої Садоком Белаїдом конституції всі положення, що обмежують повноваження глави держави, і послабивши роль парламенту і судових органів. На їхню думку, “це зводить нанівець демократичні досягнення”, завойовані тунісцями під час революції 2011 року. 

Президент Тунісу відкинув ці твердження і заявив, що його версія конституції не порушує права і свободи людини. “Основний закон – це насамперед відображення духу нації, він жодним чином не обмежує права і свободи громадян”, – заявив він. Каїс Саїд назвав референдум щодо конституції “можливістю врятувати країну” і закликав тунісців схвалити запропонований ним варіант нового основного закону. Ухвалення нової Конституції Тунісу підтримали 94% учасників референдуму. В інтерв’ю New York Times на всі звинувачення в узурпації влади, він процитував колишнього президента Франції Шарля де Голля, сказавши: “З чого ви взяли, що в 67 років я почну кар’єру диктатора?”.

17 грудня 2022 року відбулися вибори до парламенту, які бойко-тирували опозиційний альянс “Фронт національного порятунку”, до якого входили ісламістська партія “Ан-Нахда”, соціал-демократична партія “Серце Тунісу” та низка інших політичних сил, яким належало в нижній палаті парламенту загалом 111 місць із 217 на момент її розпуску президентом Каїсом Саїдом. На думку противників глави держави, вибори, в яких не беруть участі провідні опозиційні партії, призведуть до формування такої політичної системи, де влада буде зосереджена в руках Саїда. 

Тим часом сам президент після відвідування виборчої дільниці зробив невелику заяву для преси. “Це історична можливість відновити ваші законні права, – зазначив він, звертаючись до народу і говорячи про значення виборів. – Ми порвали з тими, хто розвалив країну”. Незважаючи на очікувану перемогу пропрезидентських сил, низька явка в 11,2% дала опозиції привід заявити про непідтримку Каїс Саїда більшістю населення. Сам же президент не побачив жодної проблеми в невисокій явці на дострокових виборах до Ассам-блеї народних представників, заявивши, що явка 9% або 12% краща за 99%, про які оголошували на попередніх виборах, що їх вітали іноземні столиці, які знали, що вони були сфальсифіковані.

Зміцнення режиму особистої влади Саїда супроводжувалося потужним силовим тиском на критиків президента. Так ексголову розпущеної президентом 2022 року Асамблеї народних представників (нижньої палати парламенту) 81-річного Рашида Ганнуші засудили до одного року в’язниці. Йому інкримінували “провокаційні заяви” під час зборів опозиційних сил з нагоди річниці заснування Фронту національного порятунку (ФН С, альянс партій і рухів). Він тоді сказав, що “Тунісу загрожує громадянська війна, якщо в країні буде ліквідовано політичний іслам”. 

Також Ганнуші закидали “змову проти державної безпеки, дії, спрямовані на зміну чинного режиму, а також підбурювання до міжусобиць серед громадян країни”. Через 10 місяців 82-річному Рашиду Ганнуші було винесено новий вирок – три роки позбавлення волі за отримання зовнішнього фінансування. Такий самий вирок винесено і зятю Ганнуші Рафіку Аб-дессалему. 

Міна уповільненої дії

На тлі посилення репресій поступальний рух Саїда шляхом авторитаризму збігся із занепадом економіки Тунісу. Інфляція сягнула двозначних цифр, періодична нестача субсидованих товарів, а також перебої з електроенергією і водою стали нормою.  Влада насилу задовольняла свої потреби в обслуговуванні боргу, які цього року мають досягти рекорду в розмірі 41% державних витрат. Переговори про пакет допомоги в 1.9 млрд. доларів від МВФ зайшли в глухий кут, викликавши тривогу власників облігацій. Деякі експерти пророкують, що економічна ситуація може погіршиться до масштабів економічної кризи в Лівані. Однак фінансова допомога від Саудівської Аравії, несподівано високі доходи від продажу оливкової олії та доходи від туризму допомагають економіці триматися на плаву. Однак рівень безробіття, за даними Світового банку, становив 16% і змушував багатьох молодих людей емігрувати. 

Країна стала ключовим перевалочним пунктом для мігрантів, які прагнуть до Європи. Значна кількість мігрантів, які дісталися території Італії, прибули саме з Тунісу. Тому новим другом президента Тунісу стала прем’єр-міністерка Італії Джорджія Мелоні, яка поділяла з туніським лідером ідею боротьби з нелегальною міграцією – однією з проблем, що привела її до влади 2022 року. Торік країни підписали угоду про припинення спроб нелегального перетину кордону. Її результатом стало скорочення прибуття морем нелегальних мігрантів на 60%, що в річному обчисленні, за даними МВС Італії, становило трохи більше ніж 50 000 осіб.  

Під час свого вже четвертого візиту до Тунісу у квітні 2024 року і зустрічі з президентом Каїс Саїбом прем’єр-міністр Італії в палаці Карфагена підписала в рамках італійського “плану Маттеї”, спрямованого на співробітництво з африканськими країнами, який передбачає виділення €5,5 млрд. на кредити та інші програми, три документи. Зокрема, було підписано угоду про пряму підтримку державного бюджету Тунісу, в якій передбачено 50 мільйонів євро на підтримку енергоефективності та поновлюваних джерел енергії; кредитну лінію в 55 мільйонів євро для малого та середнього туніського бізнесу; меморандум про взаєморозуміння між Міністерством університетів та досліджень Італії та відповідним міністерством Тунісу, що забезпечить основу для співробітництва в цій галузі між двома країнами. 

Крім того, Мелоні намагається експортувати це партнерство в ширший формат з ЄС. Саме Італія стала основним лобістом підписаного в липні 2023 року між Тунісом і Євросоюзом Меморандуму про взаєморозуміння у сфері стратегічного і всеосяжного партнерства, що передбачає взаємодію сторін у питанні протидії нелегальній міграції. Заради укладення угоди глава Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн пообіцяла Тунісу “посилене партнерство” і фінансову допомогу в розмірі понад мільярд євро. 

150 мільйонів євро з цієї суми Євросоюз міг би виділити одразу, а решту 900 мільйонів надати пізніше як довгострокову підтримку. Схожі угоди Євросоюз уже уклав із деякими іншими африканськими країнами. Хоча Туніс і ЄС підписали широкий договір, він досі не реалізований і зазнає жорсткої критики в Євросоюзі. Дійшло до того, що Туніс повернув 60 млн. євро, які Брюссель виділив йому. Каїс Саїд відкинув цю фінансову пропозицію, заявивши, що вона є “принизливою” і суперечить умовам угоди. Ці різкі висловлювання викликали обурення в Брюсселі, де меморандум подавався як зразок майбутніх угод із сусідніми країнами щодо стримування міграційних потоків. 

Повернення грошей стало черговим погіршенням і без того крихких відносин між ЄС і Тунісом, які об’єднання відчайдушно намагається врятувати заради своєї міграційної політики. І хоча певні зрушення в реалізації Меморандуму все-таки намітилися, непередбачуваність Саїда, його негативна реакція на будь-яку критику ЄС щодо проведення президентських виборів можуть зірвати або затримати досягнення угоди. Мало що може зупинити Саїда, наприклад, від відновлення відправки мігрантів, які рвуться до Європи через Середземномор’я, і заяв про те, що Європа не може використовувати Туніс як свою залежність. Не дарма ж обережна Мелоні всіляко відкидає всі закиди в авторитаризмі Саїда.

А тенденція зближення Тунісу з Китаєм, Росією та Іраном роблять Брюссель ще більш поступливим, “закриваючи очі” на всі авторитарні “пустощі” Каїс Саїда і недемократичні вибори. Утім, незважаючи на сьогоднішнє зниження потоку нелегальних мігрантів до Європи з Тунісу, переважна більшість молодого покоління країни дедалі частіше стикаються зі скороченням можливостей для життя в країні. Серед молоді переважає нігілізм. Вони спробували революцію, але нічого не вийшло, тому здебільшого прагнуть виїхати. І цьому плані нова автократія Тунісу може виявитися для Євросоюзу справжньою міною уповільненої дії.

Тріумф Саїда або прощання з демократією

Обмеживши загрози на зовнішньому контурі, Каїс Саїд вирушив на президентські вибори. Про свій намір балотуватися повторно він заявив ще 19 липня: “Якби в мене був вибір, я б не став балотуватися. Але коли йдеться про національний борг, немає місця коливанням. Я висуваю свою кандидатуру на президентські вибори, щоб продовжити боротьбу за національне визволення”. Він першим серед кандидатів здав документи до Незалежного вищого органу з виборів (ISIE). І “несподівано” цього ж дня одразу п’ять потенційних кандидатів у президенти Тунісу отримали тюремні строки і, за чинним законодавством, не могли брати участь у виборах президента країни. Один зі столичних судів ухвалив вироки видному туніському політику Абделлатіфу Меккі, активістові Нізару Чаарі, судді Мураду Массуді та ще одному потенційному кандидату в президенти – Аделю Доу. Усіх їх було засуджено до восьми місяців в’язниці за звинуваченням у підкупі виборців. 

Інший суд засудив до двох років позбавлення волі адвоката і затяту опозиціо-нерку Абір Муссі. Її звинуватили в образі виборчої комісії. Раніше суд засудив Лотфі Мрайхі, ще одного потенційного кандидата в президенти і запеклого критика пана Саїда, до восьми місяців тюремного ув’язнення за звинуваченням у підкупі виборців. Суд також заборонив йому брати участь у президентських виборах. Як зазначає The Guardian, посилаючись на Бассама Хаваджа, заступника директора з Близького Сходу та Північної Африки в Human Rights Watch: “Від початку виборчого процесу 14 липня влада притягнула до відповідальності, засудила або затримала щонайменше дев’ятьох потенційних кандидатів”. 

Спочатку довгий список із 17 кандидатів скоротився до трьох. Крім Каїс Саїда до нього увійшли Зухейр Магзауї, математик, генеральний секретар партії “Харакят аш-Шааб”, обраний до парламенту в 2014 і 2019 роках. Прихильник насеризму, опозиційно налаштований до ісламістів. У 2022 році підтримав ініціативу Каїса Саїда щодо розпуску парламенту і референдуму щодо конституції, яка посилила президентську владу. У передвиборчій програмі робив акцент на розвитку сільського господарства і промисловості, обіцяє збільшити мінімальну заробітну плату до 420 динарів або $137.

А також Айяші Заммель, хімік і бізнесмен, очолює компанію Ayachi Group, що виробляє харчові продукти та напої. У 2019 році був обраний до Асамблеї народних представників від партії “Тахія Туніс”, але пішов за рік. У 2020-2021 роках очолював комітет з охорони здоров’я та соціальних питань. У червні 2022 року заснував партію “Азимун”, виступав проти розпуску парламенту і референдуму. Обіцяв економічне зростання щонайменше 4,2% на рік, самозабезпечення країни пшеницею і рослинними оліями на рівні 70% протягом п’яти років, зниження безробіття нижче 10% і збільшення річного доходу на людину до $6 тис. 

Щоправда виборчу кампанію він вів перебуваючи в ув’язненні. 1 жовтня Заммеля було засуджено до 12 років позбавлення волі за звинуваченням у фальсифікації під час збору спонсорської допомоги. Засуджені не можуть балотуватися на вищу державну посаду, але його адвокат заявив, що захист використовуватиме всі законні засоби, включно з міжнародним правосуддям, для відстоювання прав кандидата. І прізвище Заммеля у виборчих бюлетенях все-таки залишилося.

На думку, Бассама Хаваджа: “Проведення виборів в умовах таких репресій є насмішкою над правом тунісців на участь у вільних і справедливих виборах”. Власне й альтернативної Саїду виборчої кампанії не було. До дня голосування не проводилися мітинги, були відсутні публічні дебати, а майже всі агітаційні плакати на вулицях закликали голосувати за Саїда. Як зазначила в коментарі BBC Сара Єркес, старша наукова співробітниця Фонду Карнегі, що спеціалізується на Близькому Сході: “Саїд довів політичну і правову ситуацію до такої міри, що конкурентів у нього немає – він єдиний життєздатний кандидат”. 

Аналітичний центр International Crisis Group заявив напередодні виборів, що “…націоналістичний дискурс президента та економічні труднощі роз’їли будь-який ентузіазм, який могли відчувати прості громадяни з приводу виборів”. Напередодні дня голосування сотні людей вийшли на акцію протесту в столиці, пройшовши проспектом Хабіба Бургіби, який ретельно охороняється поліцією. Деякі демонстранти несли плакати, що засуджують Саїда і називають його “фараоном, який маніпулює законом”. Зі свого боку Каїс Саїд закликав до “масової явки на голосування” і початку того, що він назвав ерою “реконструкції”. 

Він послався на “тривалу війну проти змовницьких сил, пов’язаних з іноземними колами”, звинувативши їх у “проникненні в багато державних служб і зриві сотень проєктів” під час його перебування на посаді. І треба сказати, що політика Саїда знаходить відгук у його прихильників. Так, продавець фруктів Салем Лахмар заявив агентству Reuters: “Саїд – перший президент, який боровся з корумпованими політиками і впливовими бізнесменами, тому ми оберемо його і відновимо нашу підтримку”.

Власне результат виборів виявився вельми передбачуваним. За попередніми даними, Каїс Саїд, набравши 90,7% голосів виборців, переобрався на другий термін, перемігши в першому турі президентських виборів. Засуджений до 12 років в’язниці екс-депутат від лівої партії “Азимун” Айяші Заммель – 7,4%, а колишній народний обранець від соціал-демократичної партії “Харакят аш-Шааб” Зухейр Магзауї – 1,9%. Явка на виборах президента Тунісу становила 27,7%. Для порівняння, на попередніх президентських виборах 2019 року явка в першому турі становила 48,98%.

Тепер, коли президентські вибори стали вже історією, багато хто побоюється, що новий мандат Саїда тільки посилить соціально-економічні проблеми країни, а також прискорить авторитарний дрейф режиму і закінчить експеримент Тунісу з демократією.