65 років тому, 1 вересня 1969 року, до влади в Лівії прийшла група офіцерів на чолі з 27-річним капітаном зв’язку Муаммаром Каддафі. Тиждень по тому цей майже нікому не відомий виходець із бідної бедуїнської сім’ї присвоїть собі звання полковника і правитиме країною 42 роки. Муаммар Каддафі помилявся, вважаючи, що народ на його боці. Але помилявся і народ Лівії, вважаючи, що смерть диктатора принесе йому полегшення. Після трирічного перемир’я і спроб створити легітимний для всіх угруповань уряд країна знову занурилася в хаос громадянської війни, що тривала до 2020 року. Сьогодні в Лівії крихкий мир і два уряди: на заході країни в Тріполі та на сході – в Тобруку.
У грудні 2021 року мали відбутися перші в історії Лівії президентські вибори, однак через «нестабільну ситуацію» вони так і не відбулися. І перспектив їхнього найближчого проведення не проглядається. Лівійська політична криза, послідовно переходячи від стагнації до трансформації, перешкоджає нормальному розбудові державності, відновленню громадянського миру та економічному процвітанню багатої північноафриканської країни. Чому так сталося, який вплив на ситуацію в країні чинить внутрішньоелітна боротьба, і яка роль у цих процесах зовнішніх гравців, спробуємо в усьому цьому розібратися.
У цьому матеріалі Ascolta аналізує внутрішньополітичну ситуацію в Лівії після понад десяти років війни, а також спроби встановлення і збереження крихкого миру. Подібний погляд на Лівію – колись одну з найрозвиненіших і найстабільніших країн у регіоні – дає змогу зрозуміти низку політично, соціальних та економічно важливих процесів, що впливають як на Північну Африку, так і на геополітичну ситуацію загалом.
This Content Is Only For Subscribers
Спадщина Каддафі
Особистість Муамара Каддафі завжди була оповита загадками. 1 вересня 1969 року, скориставшись тривалою відсутністю в країні короля Ідріса, а також інформацією про те, що король має намір зректися престолу і передати владу синові Хасану, «Вільні офіцери» за підтримки єгипетської розвідки захопили ключові військові та цивільні об’єкти Лівії й оголосили про повалення короля. Того ж дня сотні тисяч лівійців уперше почули голос свого нового лідера, якого вони не обирали. Капітан Каддафі – звання полковника він отримає тільки через тиждень – звернувся до співгромадян по радіо. Взявши під контроль казарми, аеропорти, радіостанції та королівський палац у Тріполі, повстанці полонили і спадкоємця престолу Хасана. Останній не став спокушати долю і негайно визнав легітимність нової влади.
Омар Шалхі, який зумів вирватися за кордон, намагався вмовити британців і американців втрутитися, але безуспішно. Сам же король Ідріс розсудливо вирішив ніколи більше не повертатися до Лівії. Він оселився в Каїрі і, користуючись гостинністю єгипетської влади, благополучно дожив до 93 років. Майже безкровний переворот не викликав протестів ні в Триполітанії, ні в Кіренаїці, ні у Феццані – трьох історичних областях Лівії, які за часів Ідріса мали значну автономію і конкурували між собою. «Рада революційного командування» (РРК) – так називався самопроголошений лівійський уряд – негайно заявила, що всі міжнародні договори країни залишаться чинними, як залишиться недоторканим і майно іноземців.
Щоб остаточно позбавити «західних партнерів» спокуси втрутитися, до лівійських берегів підійшла радянська ескадра – у керівництва СРСР, яке активно розвивало присутність в Африці, були на цю країну свої види. У результаті проголошена Лівійська Арабська Республіка швидко отримала дипломатичне визнання, а неформальний лідер СРК Муаммар Каддафі – можливість зібрати з трьох розрізнених частин по-справжньому єдину Лівію.
З часів античності землі племен скотарів, у середньовіччі – колонія Османської імперії, потім італійська, пізніше британська, в середині минулого століття здобула незалежність під символічною владою свого першого й останнього короля Ідріса. На ділі ж усі морські порти й аеродроми у військових цілях використовувала Британія, у передмісті Тріполі – військова база США, у Франції – плацдарми на півдні країни. Але головна цінність – нафта Лівії. За запасами перше місце в Африці. У 1950-х роках розвідували і почали качати американці, вони й отримували колосальний прибуток від видобутку.
У 1970-х відстала напівдика країна стає такою, що найбільше розвивається в Африці – 95% економіки вона будувала на експорті нафти. Кінець 1970-х – початок 1980-х. для Лівії благословенний час. Час небувало високих цін на нафту. Каддафі націоналізував банки і весь нафтовидобуток. Кожен лівієць, який поважає себе, тримав малий або середній бізнес: лавку, магазин, виробництво. Торгові представництва росли як гриби. Висока зарплата, податки – або низькі, або їх узагалі не було. Субсидії на купівлю великих речей, квартири, іноді взагалі безкоштовно. Повністю були відсутні комунальні платежі, безоплатне медичне обслуговування, чудові ліки, тому що за фальсифікацію медичних препаратів – вища міра. За роки правління Каддафі сотні тисяч людей переїхали з нетрів і наметів до міцних кам’яних будинків, отримали доступ до освіти і сучасної охорони здоров’я. За часів Каддафі Лівія подвоїла свій ВВП і увійшла до Книги рекордів Гіннесса як країна з найнижчою інфляцією.
Країна маленька – лише шість мільйонів населення, а грошей багато, і Каддафі розпочав реалізацію своїх зовнішньополітичних фантазій – взяти сусідів під крило якоїсь об’єднаної Лівії. Зажадав переговорів у Єгипту, Сирії, Марокко, Алжиру, Тунісу, Судану і навіть Мальти. Захоплення не викликав, дійшло до з’ясування стосунків і навіть невеликих локальних воєн. Він вигнав із країни італійських колоністів і забрав їхні родючі ділянки, але так і не зробив сільське господарство країни незалежним від держсубсидій. Боровся з племінними вождями і перекроював кордони їхніх володінь, але лише розхитав соціальну структуру і знищив залишки громадянського суспільства.
Побоюючись військового перевороту, розпустив армію і спецслужби, замінивши їх народним ополченням, але фактично став спиратися на найманців. Нарешті, скасував традиційні інститути влади – уряд і парламент – і проголосив Джамахірію – державу абсолютного народовладдя. За задумом вона мала управлятися народними комітетами, на практиці ж виродилася в тоталітарну особисту диктатуру. Згідно з ухваленою 1997 року «Хартією честі», за будь-яку допомогу особам, які вчинили злочини проти режиму, або недостатнє завзяття в їхньому затриманні покарання могло бути застосовано не тільки до сім’ї зловмисника, а й до цілого села чи міста. Звинувачених у державній зраді страчували через повішення, нерідко транслюючи страти по телебаченню.
Економіка країни надзвичайно залежала від світових цін на нафту і сировину, а Тріполі при величезних запасах нафти другим Дубаєм так і не став. На початок 2010-х, при населенні трохи більше 6 мільйонів осіб і щорічних нафтових доходах близько $32 мільярдів, безробіття в Лівії сягало 30%. Безумовних успіхів Муаммар Каддафі домігся лише у двох сферах: безперервному самозвеличенні та особистому збагаченні. Величезні портрети вождя дивилися на лівійців з фасадів будівель, банерів і ліхтарних стовпів. Менші портрети прикрашали вестибюлі готелів, шкільні кабінети, футболки і навіть наручні годинники. Вибиті в камені сторінки «Зеленої книги» – головного твору Каддафі, обов’язкового до вивчення всіма лівійцями, – були встановлені вздовж доріг. На цьому тлі в країні зріло невдоволення: ціни на продукти харчування зашкалювали, а безробіття серед молоді досягло позамежного рівня. Інші претензії лівійців до Каддафі були пов’язані з бажанням демократизації та розслідуванням грубих порушень прав людини, які відбувалися за часів Каддафі, зокрема, під час різанини у в’язниці Абу-Салім у 1996 році в Тріполі, унаслідок якої, за різними оцінками, загинули від 1200 до 1700 осіб.
У лютому 2011 року, на тлі подій «арабської весни» в Тунісі та Єгипті, почалися масові виступи в Бенгазі, другому за величиною місті Лівії, столиці провінції Кіренаїка. Маніфестанти вимагали демократизації політичного життя та усунення від влади Муаммара Каддафі. Досить швидко протести перекинулися й на інші міста. Менш ніж за місяць протестувальникам вдалося взяти під контроль територію Кіренаїки та розгорнути наступ в інших регіонах. Урядові сили використовували артилерію, танки та авіацію. У цих умовах 26 лютого 2011 року РБ ООН ввела ембарго на постачання озброєнь до Лівії. 17 березня Радбез ухвалив резолюцію 1973, що передбачала введення безпольотної зони над усією територією країни і захист місцевого населення «всіма необхідними заходами».
Цей документ західні країни та їхні арабські союзники використали як підставу для військового втручання в лівійський конфлікт. Уже 19 березня ВПС Франції завдали перших авіаударів по військах Каддафі. 23 березня розпочалася повномасштабна військова операція НАТО «Об’єднаний захисник». Завдяки підтримці західних країн опозиціонерам вдалося встановити контроль практично над усією територією країни. Останнім оплотом Муаммара Каддафі стало його рідне місто Сірт, де 20 жовтня 2011 року його схопили і вбили повстанці. 31 жовтня операцію НАТО було завершено.
Двовладдя
Коаліція різних племен і угруповань, які протистояли Муаммару Каддафі, розвалилася практично відразу після його загибелі. У країні почалася війна всіх проти всіх. У серпні 2012 року Перехідна національна рада передала владу в країні Загальному національному конгресу (ЗНК), вибори до якого відбулися за місяць до цього. Основні сили розподілилися навколо Альянсу національних сил та ісламістської Партії справедливості та будівництва, близької до релігійно-політичної асоціації «Брати-мусульмани». До 2014 року лівійці вирішили замінити конгрес на постійний парламент – Палату представників. Однак серед парламентаріїв намітився розкол. Представники триполітанських еліт не погодилися з тим, що Палату представників вирішили базувати на сході в Тобруку, і почали бойкотувати засідання парламенту. Крім того, 2014 року генерал-фельдмаршал Халіфа Хафтар здійснив спробу перевороту і захопив владу в Східній Лівії, що посилило розкол між заходом і сходом.
Паралельно, в результаті збройної боротьби про-хафтарівських і анти-хафтарівських сил на заході в Тріполі перемогли останні, і проголосили свій парламент, який обрав і власний уряд. У листопаді 2015 року Верховний суд у Тріполі постановив, що Палату представників у Тобруку було створено з порушеннями, і скасував її вибори, тим самим посилюючи легітимність триполійських органів влади. Міжнародне співтовариство і Палата представників не визнали рішення суду. У результаті проведених під егідою ООН переговорів 2015 року в Тріполі сформували Уряд національної єдності (УНЄ). Його очолив Файєз ас-Саррадж, представник заможної та впливової сім’ї з Тріполі.
Палата представників на сході відмовилася затверджувати його кандидатуру, але міжнародне співтовариство все одно його визнало прем’єр-міністром Лівії. Західно-лівійські еліти і триполійські угруповання підтримали новий уряд, тоді як сили Хафтара і Палата представників на сході – ні. У Тобруку продовжував роботу їхній власний уряд на чолі з Абдаллою аль-Тінні, якого підтримував Халіфа Хафтар і його підрозділи «Лівійської національної армії» (ЛНА). Спроби ООН і зовнішніх гравців зблизити дві частини країни і сформувати єдиний компромісний уряд закінчилися провалом. Конфлікт юрисдикцій між Урядом національної єдності (УНЄ), заснованим у процесі імплементації Схіратської угоди (2015 р.) на Північному Заході (Тріполі), і Палатою представників (ПП), обраним у 2014 р. парламентом на Північному Сході (Тобрук), лише посилив поляризацію регіонів. Так у Лівії встановилося двовладдя.
Зовнішні актори також розділилися в підтримці протиборчих сторін. Сили Хафтара отримали підтримку Саудівської Аравії, ОАЕ, Росії, Єгипту, Йорданії, Греції, Чаду та Франції, тоді як Італія, США, Британія, Алжир, Марокко, Катар і Туреччина підтримували НЄП у Тріполі.
У квітні 2019 року підрозділи ЛНА під командуванням Халіфи Хафтара зробили невдалу спробу силою захопити Тріполі. Поразка сил ЛНА сталася як через недооцінку військової ситуації, так і у зв’язку з військовим втручанням Туреччини, яка встала на бік трипільського Уряду національної єдності, і навіть ввела свої війська. У підсумку, 13-місячна облога Тріполі закінчилася провалом, і війська Хафтара були відкинуті до міста Сирт. Після битви за Тріполі на якийсь час у Лівії встановилося перемир’я. Біля міста Сирт і авіабази «Аль-Джуфра» було проведено лінію розмежування, де і зупинилися протиборчі сторони.
Туреччина, яка підтримала триполітанські сили, не бажала вступати в пряму військову конфронтацію з Єгиптом, Росією та ОАЕ, які надавали підтримку Хафтару і східно-лівійським елітам. Тому, за посередництва ООН, 23 жовтня 2020 року було підписано угоду про режим припинення вогню, яка діє до сьогоднішнього дня. Перемир’я відкрило шлях до подальшої деескалації та нової спроби зовнішніх гравців посадити всіх за стіл переговорів і досягти політичного компромісу. Після підписання угоди про режим припинення вогню, сторони конфлікту також погодилися сформувати двосторонню військову комісію у форматі «5+5», до якої увійшли по п’ять військових представників зі Східної та Західної Лівії.
Комісія почала роботу над удосконаленням режиму припинення вогню і слугувала майданчиком для обговорення екстрених і надзвичайних ситуацій, а також для створення механізмів, які б ще більше заморожували конфлікт уздовж лінії розмежування поблизу Сірта. Треба сказати, що після битви за Тріполі вплив зовнішніх гравців тільки посилився. В обмін на свою військову інтервенцію, триполійські еліти підписали з Туреччиною дві найважливіші угоди, які легалізували військову присутність турків, і заодно дозволили їм розділити морські кордони в Східному Середземномор’ї на свою користь. З іншого боку, поразка Хафтара і його відступ до Сірту призвели до збільшення військової допомоги з боку Єгипту і ОАЕ, які навіть зважилися провести тут «червону лінію», погрожуючи ввести свої війська в разі продовження бойових дій. Тож, після 2020 року внутрішньолівійські процеси стали ще більш залежними від зовнішньополітичних домовленостей.
У листопаді 2020 року ООН вдалося організувати з’їзд представників різних кланово-племінних груп Лівії в рамках Форуму лівійського політичного діалогу (ФЛПД). Протягом 3-х місяців делегати форуму працювали над узгодженням єдиної та компромісної «дорожньої карти», яка завершила б 10-річну війну. Форум завершився спільними домовленостями учасників, які погодилися: провести загальні вибори парламенту і президента; на час проведення виборів обрати єдиний уряд на чолі з тимчасовим прем’єр-міністром, а також Президентську раду з трьох осіб, які керуватимуть країною та організовуватимуть вибори.
Одним із важливих чинників, що підштовхнули мирний процес щодо Лівії, була регіональна обстановка на Близькому Сході, яка 2021 року почала змінюватися. У багатьох держав з’являється бажання спробувати намацати компроміс або хоча б розділити сфери впливу в Лівії. Це збіглося з початком поступової регіональної відлиги у відносинах ключових суперників. Туреччина почала поступовий процес нормалізації відносин з ОАЕ та Саудівською Аравією, що одразу ж потягнуло за собою Єгипет. Фінансова криза другої половини 2021 року тільки прискорила події – Анкарі знадобилися серйозні вливання в економіку. Паралельно, почалися обережні переговори між Іраном і саудівсько-еміратським блоком, коли стало зрозуміло, що США знову розвертаються на 180 градусів і будуть виходити з Тегераном на домовленості щодо «ядерної угоди».
Ба більше, на початку 2021 року було врегульовано один із головних регіональних конфліктів: Саудівська Аравія, ОАЕ, Бахрейн і Єгипет погодилися зняти 5-річну блокаду з Катару і відновити з еміратом дипвідносини. Одним словом, зміни ситуації в регіоні спричинили коригування зовнішньополітичного курсу цілої низки держав, залучених до лівійської війни. Відповідно, з’явився «люфт» для ще однієї великої спроби мирного врегулювання конфлікту, якому 2021 року виповнилося 10 років, і який став справжньою катастрофою і для Лівії, і для її сусідів по регіону.
У лютому 2021 року в межах Форуму лівійського політичного діалогу в Женеві відбулося голосування за новий, єдиний Уряд національної згоди та Президентську раду. 75 делегатів обирали з чотирьох списків кандидатів. Між учасниками були розбіжності з приводу механізму голосування та підрахунку голосів, але, незважаючи на це, засідання відбулося. І варто зазначити, що його результат для багатьох став несподіванкою. До другого туру вийшли два списки. У першому на посаду голови Президентської ради претендував Агіла Салех, а на посаду прем’єр-міністра – Фатхі Башага. Саме їх вважали фаворитами.
Передбачалося, що союз настільки яскравих політиків, які представляють схід і захід країни і підтримуваних з одного боку Москвою і Каїром, а з іншого Анкарою, не може програти. Однак сталася сенсація. Перемогла інша четвірка. Прем’єр-міністром став уродженець Місрати, голова ради директорів Лівійської холдингової компанії з розвитку та інвестицій (LEDCO) і засновник руху «Лівія майбутнього» Абдель Хамід Дбейба. Президентську раду очолив Мухаммед аль-Манфі, який представляє Кіренаїку. Раніше він був послом Уряду національної згоди в Греції. Був оголошений Афінами в грудні 2019 року персоною нон ґрата після того, як Тріполі й Анкара підписали Меморандум щодо морських зон.
Будучи вихідцем із Тобрука, він тим не менш не підтримував Халіфа Хафтара. Віцепрезиденти – Муса аль-Куні (від Феццана) і Абдалла Хуссейн аль-Лафі (Триполітанія). У завдання нової влади Лівії входило довести країну до запланованих на 24 грудня парламентських і президентських виборів, а також встигнути провести до цього референдум щодо конституції. У новому уряді було 35 місць, крім головуючого: два віцепрем’єри, 27 міністрів і шість державних міністрів. П’ять портфелів було віддано жінкам. Зокрема, Наджла Мухаммед аль-Мангуш стала першою лівійкою на чолі МЗС і четвертою жінкою на цій посаді в історії арабських країн після двох мавританок і суданки. Вона юрист за освітою, навчалася у США, там же жила останні кілька років.
Водночас під час узгодження вирішальними стали два параметри: жоден із нових міністрів не мав працювати в попередніх урядах, крім того, нічого не повинно було заважати йому переміщатися всіма районами країни. Передбачалося, що в уряду поки що не буде однієї штаб-квартири. Прем’єр і шість міністрів перебуватимуть у Тріполі, інші розподілять свою діяльність між Сиртом, Тобруком і Бенгазі. При цьому портфель міністра оборони залишився в руках прем’єр-міністра. За словами Дбейби, ця посада викликала найбільше суперечок, кожен із регіонів Лівії хотів провести свого кандидата, вплив намагалися чинити і «міжнародні партії».
«Усі хочуть Міністерство оборони, і ми не можемо допустити війну вдруге. Війна має припинитися»,- заявив Абдель Хамід Дбейба. Під час попередньої спроби створення єдиного уряду пост міністра оборони також був яблуком розбрату. Зокрема, на нього претендував фельдмаршал Хафтар. Важко було уявити, що командувач ЛНА буде готовий підкоритися будь-кому, хоча він і визнав рішення про формування нової влади Лівії. У підсумку вийшов компромісний склад Кабміну, в якому були представники різних соціальних груп. Але більшість новоспечених міністрів були недосвідченими, що дало змогу Дбейбі та його близькому оточенню замкнути на собі більшість справ.
До постаті Абдель-Гаміда Дбейби всі ставилися обережно. Він був майже невідомий як політик, і з’явився нізвідки, хоча його бізнес-імперія була однією з найбільших у Лівії. Він сколотив свої статки як великий забудовник ще за часів Муаммара Каддафі, ставши довіреною особою останнього. За це він у свій час навіть очолював Державну інвестиційно-девелоперську компанію, яка курирувала всі великі будівельні проєкти в Лівії, а це сотні мільйонів доларів. Крім того, він був менеджером футбольного клубу «Аль-Іттіхад». Коротше кажучи, Дбейба був таким собі типовим великим забудовником із Тріполі з великими зв’язками в інших містах. Багато хто вважав, що Дбейба буде технічним прем’єром, тимчасовим адміністратором, який допоможе організувати загальні вибори наприкінці року, а потім піде. Власне, він сам і обіцяв піти і не подаватися кандидатом на виборах.
Тоді в березні 2021 року для багатьох здавалося, що формування нового тимчасового уряду означало довгоочікуваний кінець епохи розколу і початок процесу національного примирення. Але, як виявилося, це було лише тимчасове затишшя.
Двовладдя 2.0
Протягом наступних 9 місяців новий прем’єр-міністр Абдель-Хамід Дбейба не просто не тримав обіцяний нейтралітет, а почав поступово консолідувати свою владу, вибудовувати свою вертикаль і запустив самостійну передвиборчу кампанію.
Використовуючи адмінресурс, Дбейба активно набирав політичні бали та популярність серед мешканців Західної Лівії та Тріполі. Зрештою, наприкінці 2021 року, попри своє зобов’язання не подаватися на вибори, він зареєструвався кандидатом у президенти, чим остаточно зламав усі схеми решти лівійських важкоатлетів. Політичні амбіції Дбейби, його бажання грати свою гру, а також ймовірна зовнішня підтримка з боку США, які робили на нього ставку, призвели до спалаху чергових розбіжностей зі східними лівійськими елітами. Насамперед, зі східно-лівійським парламентом на чолі з Агілою Салехом.
У вересні 2021 року Палата представників відкликала свій мандат довіри прем’єр-міністру, але залишила уряд як тимчасову адміністрацію до проведення виборів 24 грудня. Абдель-Гамід Дбейба це рішення не визнав, і виступив проти парламенту і Салеха. На додачу до всього, між ПНЕ і парламентом виникли розбіжності щодо виборів і взагалі імплементації досягнутих угод. Не було зрозуміло, чи варто проводити референдум про нову Конституцію (яка була готова вже у 2017 році) до виборів чи після? Чи варто проводити президентські вибори разом із парламентськими чи окремо? Який варто ухвалити закон про вибори? Не було згоди навіть у тому, чи робити голосування за президента «прямим», чи «непрямим», або на базі якого закону проводити референдум, не кажучи вже про межі виборчих округів (які перекроювали «історичні племінні кордони» трьох регіонів Лівії).
Учасники ФЛПД у березні 2021 року погодили лише загальні принципи, і залишили «додумати» все інше новому уряду. Їм це зробити не вдалося, а суперечки щодо виборів лише загострили розбіжності між заходом і сходом. Ще одне питання, яке так і не було вирішене, – об’єднання збройних угруповань у єдину військову структуру і побудова одного центру управління армією. Досі в Тріполі та Бенгазі існують різні військові структури, а повноваження нових органів влади не визначені до кінця. Тож, у Тріполі досі присутня ціла коаліція угруповань, які захищають місто і фактично контролюють його, а на сході домінувала «армія» Халіфи Хафтара.
Напередодні загальних виборів, запланованих на 24 грудня 2021 року, дедалі частіше проявляються розбіжності між представниками трьох регіонів країни, незважаючи на спроби міжнародної спільноти домогтися консенсусу серед лівійських політиків. Так, у Лівії з’явилося одразу два закони про вибори президента, а парламентарії вирішили оголосити вотум недовіри уряду. Про свої президентські амбіції заговорив командувач Лівійської національної армії фельдмаршал Халіфа Хафтар. Однак частина політичних еліт Лівії була не готова бачити фельдмаршала на чолі держави, ба більше, вважаючи його висунення незаконним. Про своє висунення кандидатом у президенти заявив і другий син колишнього лідера країни Муамара Каддафі – Сейф аль-Іслам Каддафі. Активно говорили про участь у виборах президента спікера ПП Агіли Салеха, який, як і Халіфа Хафтар, представляє схід країни.
На відміну від фельдмаршала, постать Салеха є більш прийнятною для політиків на заході Лівії, які не можуть пробачити командувачу ЛНА його похід на Тріполі і звинувачують його у військових злочинах. Від західної частини країни в президентські перегони готувався вступити колишній глава МВС Фатхі Башага. Поступово майбутні вибори стали перетворюватися на фарс. Необхідної законодавчої бази ухвалено не було. Держрада запропоновані парламентом норми не схвалила – перш за все, тому, що вони дають можливість для висунення фельдмаршала Халіфи Хафтара, який залишив посаду головнокомандувача Лівійською національною армією на три місяці, щоб балотуватися як кандидат у президенти Лівії. Держрада закликала перенести вибори до 2023 року. Конфлікт між Дбейбою і сходом Лівії відтворив розкол Лівії на два табори, і відкинув ситуацію до 2018-2020 років. А коли вибори були остаточно відкладені на невизначений термін через неможливість їх провести (на чому все одно наполягали зовнішні сили), надії на формування постійних і єдиних органів влади вмить зникли. Ситуація почала змінюватися, як і позиція внутрішніх гравців.
Розуміючи, що постать Абдель-Хаміда Дбейби небезпечна для всіх, лівійські важковаговики вирішили об’єднатися проти нього. Так виник несподіваний ситуативний альянс Башаги-Майтига і Хафтара-Салеха. Цьому також сприяли і їхні зовнішні покровителі, насамперед Туреччина та Єгипет, які з 2021 року взяли курс на пошук компромісу щодо Лівії. У якомусь сенсі, саме завдяки нормалізації відносин у регіоні ПНЕ Дбейби було визнано всіма сторонами.
Але потім знову почалося загострення і повернення до двовладдя. У лютому 2022 року Палата представників Лівії більшістю голосів проголосувала за призначення колишнього глави МВС Фатхі Башаги на посаду прем’єр-міністра Уряду національної єдності. Башага пообіцяв, що не балотуватиметься на майбутніх президентських виборах, якщо обійме посаду глави нового уряду. Він також відмовився «від будь-якого юридичного імунітету» для себе і майбутніх міністрів у разі появи будь-яких судових звинувачень. Заява Фатхі Башагі, по суті, означала гарантію для Агіли Салеха, що у нього не буде такого значущого конкурента на президентську посаду на майбутніх виборах.
Зв’язка Салех-Башага мала спрацювати ще рік тому, коли вони єдиним списком претендували на посаду голів Президентської ради та уряду. Цей список користувався одночасною підтримкою Анкари, Москви і Каїра. Але несподівано програв маловідомим на той момент широкому загалу кандидатам – бізнесменові Абдель Хаміду Дбейбе та дипломату Мухаммеду аль-Манфі, який очолив Президентську раду. Обрання Башагі, по суті, повернуло в Лівію двовладдя. Він так і не зміг розміститися в Тріполі і заявив, що його уряд почне працювати в місті Сирт. Проте в Тріполі залишилися лояльні йому сили. Увесь цей час два прем’єри намагалися ділити владу, а заодно встановити контроль за фінансовими потоками в країні та Національною нафтовою корпорацією.
Кожна сторона мала свої переваги. На боці Дбейби, який не забажав відмовитися від своїх повноважень і залишився в Тріполі, безумовно є його легітимність. Його обрали згідно з процедурою за всіма правилами, і це рішення підтримали всі основні внутрішні та зовнішні сили. Крім того, його мандат згідно з рішенням Форуму, чітко прописує, що термін його повноважень закінчиться тільки після проведення виборів у Лівії. Ба більше, на його боці грали глави Центрального банку і Національної нафтової корпорації, що давало йому доступ до серйозних фінансових ресурсів, завдяки яким він може «обдаровувати» людей і отримувати народну підтримку. Нарешті, його силовий ресурс – це зв’язки з деякими могутніми збройними угрупованнями Тріполі, з якими Дбейба налагодив контакт за останні місяці.
На боці східних еліт серйозні силові ресурси – підрозділи ЛНА Хафтара, а також частини угруповань, лояльних Башазі із Західної Лівії. Крім того, новий ситуативний альянс на сході здатний перетягнути на свій бік інші племена і клани, а також користується підтримкою багатьох регіональних країн.
Обрання Фатхі Башагі знову відродило в Лівії протистояння двох частин країни. Однак, на щастя для лівійців, це не торкнулося крихкого перемир’я. Сторони не поспішали трощити те, що давало їм змогу спокійно грати у свої політичні ігри. Проте східні еліти не залишали спроб прибрати Дбейбу, постійно підвищуючи ставки.
Так через два місяці після обрання Башагі представники Лівійської національної армії (ЛНА) повідомили про припинення участі в роботі спільного військового комітету «5+5». Учасники переговорів від ЛНА звинуватили Уряд національної єдності (УНЄ) Абдель Хаміда Дбейби в погіршенні ситуації в країні і порушенні угоди про припинення вогню. Військові вважають, що глава Кабміну перешкоджає проведенню виборів під надуманим приводом. Уся ця ситуація спровокувала акції протесту. У липні 2022 року в Тобруку тисячі людей прийшли маршем до парламенту і закликали розпустити чинні політичні сили та провести вибори. Демонстрації також проходили в кількох інших великих містах Лівії, включно з Тріполі та Бенгазі. Потім до протестувальників долучилася молодь. Однією з головних проблем, що змусила молодих людей вийти на вулицю, стала відсутність електрики. Молодіжні рухи зажадали відставки всіх владних структур – Президентської ради, Вищої державної ради, Палати представників і двох урядів – Абдель Хаміда Дбейби і Фатхі Башагі.
Наприкінці серпня два прем’єри вкотре обмінялися заочними посланнями один до одного. Спочатку пан Дбейба заявив, що у Лівії «немає іншого шляху, крім виборів». Потім Фатхі Башага надіслав листа супернику, вимагаючи негайно передати йому владу. При цьому він назвав Абдель Хаміда Дбейбу колишнім прем’єр-міністром. Відповідь не змусила себе чекати. «Колишній міністр внутрішніх справ, позбавте себе повторних повідомлень і погроз розпалити війну. Якщо ви зацікавлені в життях лівійців, ідіть на вибори та відмовтеся від ілюзій військових переворотів, їхній час минув»,- написав у Twitter пан Дбейба, звертаючись до політичного супротивника. Не минуло й доби, як цей обмін шпильками вилився в сутички на вулицях Тріполі. Унаслідок сутичок загинули 32 людини, понад 150 постраждали. При цьому прихильники Дбейби заявляли, що бойові дії розпочалися після провалу переговорів про запобігання кровопролиття, а Фатхі Башага запевняв, що ніхто ні про що не перемовлявся.
Найвпливовіший з воєначальників, які підтримують Башагу, Усама Джувейлі в інтерв’ю лівійським ЗМІ заявив, що бої були спричинені непорозуміннями між угрупованнями, і немає злочину в тому, щоб намагатися привести до влади главу уряду, обраного парламентом. Щоправда, результат вийшов інший. За підсумками боїв лояльні Башазі сили були змушені залишити свої позиції в центрі Тріполі. Підкріплення з Місрати, що йшло до них на допомогу, розвернулося назад. Після того як Башага так і не зміг узяти владу в Тріполі, 16 травня 2023 р. Палата представників доручила міністру фінансів ПНР Усамі Хаммаду виконувати обов’язки прем’єр-міністра замість Фатхі Башаги. Мандат Хаммаду діє доти, доки не буде обрано новий єдиний уряд.
Важкий шлях до єдності
10 березня 2024 року в Каїрі відбулася конференція, на якій лівійські політики з обох боків, які взяли в ній участь, погодилися з «необхідністю» формування нового єдиного уряду, який би провів вибори, які давно відкладали, і створення технічного комітету для «вивчення спірних моментів». У заході взяли участь Агіла Салех Іса як голова Палати представників, голова Вищої державної ради Мохаммед Такала і голова Президентської ради Лівії Мохаммед Манфі. Проте, як зазначають експерти, заяви в Каїрі мають мало спільного з дійсністю. Чесні та конкурентні вибори, як і три роки тому, можуть означати зміщення зі своїх позицій тих, хто наразі посідає важливі пости в різних сегментах лівійської державної машини, а також контролює кошти та ресурси економіки воєнного часу.
Ротація еліт, яка розглядається прихильниками виборів у самій Лівії та за її межами як неодмінний захід із перезапуску політичного процесу для повернення легітимності державним інституціям, загрожує інтересам і становищу багатьох із тих, хто сьогодні перебуває на вершині лівійського політикуму. Ті, хто накопичив свою вагу, капітал і вплив в умовах громадянської війни, здатні захистити й примножити їх тими самими засобами в умовах правової невизначеності, що зберігається, і диктату «законів воєнного часу»: хто сильніший, той і правий. У цьому сенсі цим же особам немає сенсу просувати і проводити вибори, а також здійснювати реальні поступальні кроки шляхом переходу до «нової нормальності», якщо не буде забезпечено гарантій їхньої юридичної, економічної та політичної недоторканності.
Незважаючи на значні успіхи клану Дбейби зі зміцнення влади ПНЕ на північному заході країни, цей регіон продовжує залишатися простором запеклої конкурентної боротьби між різними воєнізованими угрупованнями за контроль над джерелами доходів. Головний ресурс – це транспортна інфраструктура, що включає не тільки трубопроводи, якими відбувається перекачування нафти, а й дороги, якими забезпечується переважна частина вантажоперевезень – як легальних вантажів, так і контрабанди, що включає торгівлю зброєю, наркотиками та людьми. Асоційовані з ПНЕ угруповання, але такі, що не перебувають під його тотальним контролем, упродовж 2023-2024 років послідовно прагнули позбавити місцеві еліти домінуючого становища на транспортних і торговельних шляхах. Будучи вихідцем із міліції, глава МВС ПНЕ Імад Трабелсі взяв активну участь у переділі сфер впливу в Тріполі на користь Дбейби, а формування, що діяли від його імені, навесні 2024 року проводили активні операції із «зачистки кримінальних і терористичних елементів» у районі міста Зінтан та в районах компактного проживання амазигів – берберських племен.
Раніше, зберегти самостійність Зінтану і амазигам дозволяв контроль над дорогами, що з’єднують внутрішні райони країни з державним кордоном. Але наростаючі претензії з боку конкурентів, що діють під егідою МВС ПНЕ, викликали неоднозначну реакцію місцевих лідерів, які почали робити гучні публічні заяви політичного характеру. Наприклад, палко закликати до якнайшвидшого проведення виборів і вимагати права повноправної участі в них для Сейф-аль-Іслама Каддафі. Зелений прапор Джамахірії, що знову з’являється в медійному просторі Лівії, гостро свідчить про готовність місцевих еліт захищати свої економічні інтереси рішуче і публічно.
Ключове джерело доходів лівійських володарів – доходи від реалізації нафти. У цьому плані значущою подією стало відсторонення наприкінці березня – на початку квітня 2024 року міністра нафти і газу Мохаммеда Ауна. На його місце як тимчасово виконуючого обов’язки призначили близького до племінника прем’єр-міністра Ібрагіма Дбейбе колишнього заступника міністра нафти Халіфу Абдул Садика. Призначення нового міністра з хорошими зв’язками давало змогу розблокувати великі вуглеводневі проєкти, але також продемонструвало вразливість нафтогазового сектору перед хронічною політичною нестабільністю в країні. Наочним підтвердженням цьому стала ситуація, коли союзники Халіфа Хафтара спробували закрити іспанське нафтове родовище у відповідь на виданий Іспанією ордер на арешт його сина, підозрюваного в контрабанді зброї. Саддам Хафтар, ключова фігура в Лівійській національній армії свого батька, був затриманий в аеропорту Неаполя і його допитали у зв’язку з іспанськими звинуваченнями.
Видобуток нафти на родовищі Ель-Шарара відразу сповільнився. Це одне з найбільших родовищ Лівії, здатне виробляти понад 300 000 барелів на день. Уряд Дбейби назвав цей крок «політичним вимаганням». Сили Хафтара, які контролюють схід і південь Лівії, де розташована більшість нафтових родовищ, усі звинувачення відкинули, заявивши, що об’єкт потерпає від проблем, пов’язаних з умовами праці робітників. Проте, як зазначає The Guardian, є інформація, що Саддам Хафтар негайно дав вказівку телефоном без застосування військової сили закрити об’єкт у відповідь на спробу його арешту. Цей епізод ще раз наочно показав вразливість нафтового сектору Лівії та його залежність від реалізації особистих і політичних планів лівійської еліти. Багата на нафту країна перебуває в абсурдному становищі, коли їй доводиться імпортувати більшу частину свого палива, яке потім усередині країни продається за субсидованими цінами.
Крім нафтового комплексу, боротьба триває і за контроль над структурами Центрального банку. Навесні 2024 р. керівник Центробанку Садик аль-Кабір вступив у відкриту конфронтацію з Дбейбою, публічно вказуючи на помилки уряду. Всі останні місяці Кабір став відкрито критикувати надмірні витрати уряду в Тріполі, заявляючи, що марнотратство посилює тиск на обмінний курс і підстьобує інфляцію.
Кабір, який раніше ігнорував рішення парламенту, посилаючись на сумніви, що лунають у суспільстві в легітимності Палати представників, почав зближення з її спікером Агілою Салехом. Дбейба відповів на це тиском на керівництво Центрального банку. Спочатку в Тріполі було викрадено голову ІТ-відділу банку, а його керівники отримали послання з погрозами. Перед цим група озброєних людей взяла в облогу штаб-квартиру Центрального банку, як заявили місцеві ЗМІ, для того, щоб змусити Ас-Садик аль-Кабіра піти у відставку. У відповідь Центробанк заявив, що «припиняє всі операції» після викрадення свого банківського службовця. Своєю чергою, уряд Дбейби завдав удару у відповідь, звільнивши главу Центробанку Кабіра, який йти у відставку відмовився.
У спробі виправдати звільнення Кабіра всупереч волі американських і європейських дипломатів Президентська рада Лівії, пов’язана з Дбейбою, яку очолює Мохамед аль-Менфі, заявила, що розуміє стурбованість, але вважає, що це рішення зміцнить верховенство закону і призведе до призначення нового глави, який має чесність і компетентність. Також він заявив, що забезпечить формування ради директорів уперше за багато років, поклавши край театру однієї людини – Кабіра. Менфі заявив, що рада має конституційне право звільняти голову Центробанку.
У ситуацію було змушене втрутитися посольство США, підтримавши зусилля ООН щодо скликання екстреного засідання зацікавлених груп. У посольстві зазначили: «Повідомлення про довільні арешти і залякування співробітників центрального банку викликають особливе занепокоєння – винні мають бути притягнуті до суворої відповідальності». Захід, включно з МВФ, роками турбувався про відсутність відповідальності центрального банку, але виступав проти одностороннього усунення Кабіра, побоюючись, що це сповільнить процес об’єднання. Британський посол у Лівії Мартін Лонгден засудив «односторонні рішення, які тільки дестабілізують країну» і наголосив, що Велика Британія «підтримує рішення правовими засобами, не піддаючи ризику фінансове становище Лівії на міжнародному рівні».
Абдель Фаттах Гаффар, новий тимчасовий керівник Центрального банку, призначений урядом, що базується в Тріполі, заявив, що здатний пом’якшити поточну кризу ліквідності, виплатити невиплачену зарплату протягом двох днів і прозвітувати перед радою керівників. Він закликав Кабіра передати секретні коди, які зроблять платежі можливими, показавши, наскільки далека від вирішення практична боротьба за контроль над операціями банку. Східний уряд Усаме Хаммаду виступив проти звільнення Кабіра і заявив, що продовжить «припиняти весь видобуток і експорт нафти доти, доки Кабір не буде перепризначений», пославшись на «форс-мажор».
Зачеплені нафтові родовища становлять близько 90% нафтових родовищ і терміналів країни. ПНС Хаммаду пов’язала свій крок із «повторними нападами на керівників, співробітників і адміністрацію центрального банку» і звинуватила в цьому «злочинні угруповання». Сам Кабір заявив, що банк не може працювати через погрози з боку бойовиків і викрадення чотирьох співробітників. Він попередив, що зарплати за серпень можуть не виплачуватися. У його заяві також йшлося про те, що можливість банку надсилати електронні листи була незаконно припинена тими, хто намагався повалити керівництво банку, непрозоро натякаючи на Дбейбу.
Останнє занурення Лівії в хаос стало наслідком майже десятирічної боротьби за державні ресурси всередині роз’єднаної лівійської політичної еліти, яка з 2014 року неодноразово відкладала загальнонаціональні вибори, побоюючись, що демократія може призвести до втрати нею привілейованого доступу до величезних доходів від продажу нафти в Лівії.
Зовнішній контур
На тлі епідемії Covid-19, рецесії у світовій економіці, а також війни, розв’язаної Росією проти України, лівійська криза втратила те значуще становище у світовій політиці, яке вона посіла після ескалації збройного конфлікту у 2019-2020 роках. Низка зовнішніх гравців, які в попередній період стали помітними на лівійському полі, з різних причин або втратили інтерес до Лівії, або істотно скоротили свою активність на цьому напрямку. Сумірно і пропорційно знизилася активність Саудівської Аравії, ОАЕ і Єгипту в Лівії, хоча країни жодного разу не відмовили сторонам лівійського протистояння в підтримці переговорних ініціатив. Низка африканських держав, включно з магрибінськими сусідами Лівії в особі Тунісу, Алжиру та Марокко, які активно просували себе як посередників переговорних процесів під егідою ООН і Ліги Арабських держав, з різних причин, так і не змогли заявити про себе як про значущого й самостійного інтересанта лівійської кризи.
Натомість у 2020-2023 рр. істотно зросла активність США та Великої Британії в Лівії, які не тільки по суті монополізували переговорний процес під егідою ООН, а й активно включилися в лівійське політичне життя. Початок війни Росії проти України спонукав американську сторону чинити прямий тиск на своїх контрагентів. З одного боку, з метою винесення публічного засудження Росії, а з іншого – в інтересах підвищення обсягів нафтовидобутку та експорту нафти й газу до Європи.
З 2019 року вплив Туреччини в Лівії зростав настільки безпрецедентно швидко та неухильно, що Анкара на початку 2020-х років могла впевнено претендувати на статус не просто найсильнішого чи ключового гравця, а й гегемона в лівійському просторі. УНЄ в Тріполі перед обличчям військової загрози з боку ЛНА надало Туреччині унікальні права і можливості для військово-політичної та економічної присутності в Лівії в обмін на оперативну допомогу у відбитті наступу сил Хафтара. Але взаємодія з ОАЕ, Єгиптом і Росією на інших напрямках регіональної та глобальної політики останніми роками дала змогу Туреччині помітно знизити напруженість і поліпшити стосунки з Палатою представників і Халіфою Хафтаром на сході країни.
Туреччина, давно пов’язана з елітними кланами в Тріполі та Місураті, має «постійну присутність» на авіабазі Аль-Ватия недалеко від Зінтана і військово-морській базі в Місраті та Хомсі, а також підтримує прямий контакт із деякими угрупованнями міліції в Тріполі. Турецькі товари можна знайти на полицях магазинів у всіх частинах країни, а турецькі компанії беруть участь у великих відновлювальних, будівельних та інфраструктурних проєктах і на Заході, і на Сході. Проте зростаючий вплив Туреччини не може не викликати й опозицію. У серпні 2023 року в Тріполі відбулися масові акції проти створення нової турецької військової бази в Хомсі, а також перебування в Лівії пов’язаних із Туреччиною сирійських найманців. У лютому 2024 року не було ратифіковано укладений 2019 року Меморандум про розмежування морських зон у Середземному морі, що став найважливішим досягненням турецької політики в Лівії та головним інструментом у її геополітичній боротьбі за контроль над експортом природного газу зі Східного Середземномор’я до Європи.
Намагається посилити свій вплив у Лівії й Росія. У серпні 2023 року на запрошення командувача Лівійської національної армії Халіфи Хафтара до Лівії прибула делегація Міністерства оборони Росії на чолі із заступником міністра Юнус-Беком Євкуровим. Про результати переговорів не повідомлялося, але за даними американського видання The Wall Street Journal (WSJ), Росія намагається отримати доступ для своїх військових кораблів до портів у Лівії. За словами лівійських чиновників, російська сторона запросила дозвіл на доступ до портів Бенгазі або Тобрук, щоб заправляти, ремонтувати військово-морські кораблі та поповнювати запаси. WSJ зазначає, що в цих двох портах уже є інфраструктура, здатна задовольнити вимоги Росії. Однак, пише WSJ, поки незрозуміло, чи хоче Росія розвивати ці порти, розміщувати там персонал, складувати бойові припаси або зберігати інші вантажі.
Крім того, переговори Росії з Хафтаром про доступ до портів свідчать про прагнення Москви посилити вплив в Африці і «переграти» США, які закликають африканські країни приєднатися до антиросійських санкцій, пише WSJ. Крім того, російські військові прагнуть узяти під контроль військові підрозділи ПВК «Вагнер», які базуються в Африці, і активи, які їм належать, після смерті засновника ПВК Євгена Пригожина.
Через місяць після візиту російської делегації, до Москви вирушив Халіфа Хафтар. Він зустрівся з президентом Росії Володимиром Путіним і тоді ще міністром оборони Сергієм Шойгу. Катарське видання «Аль-Арабі аль-Джадід» із посиланням на свої джерела повідомляло, що Халіфа Хафтар сподівається на підписання угоди у сфері оборони та безпеки, в рамках якої він хоче отримати більше російської військової техніки, зокрема системи ППО і безпілотники, а також розраховує на відкриття ремонтних баз з її обслуговування на території Лівії.
Згідно зі звітом Atlantic Council, Лівія «стає найважливішим хабом для місій Москви в Африці». У доповіді також йшлося про те, що Лівія, стратегічно розташована на перехресті Африки і Європи, забезпечує Москві ворота для російських операцій у Судані, Чаді, Нігері та інших країнах Сахеля і Центральної Африки. Зближення Лівії з Росією викликало серйозне занепокоєння у Вашингтоні та Лондоні. Так, Білий дім застеріг главу Лівійської національної армії і всіх лівійських керівників від того, щоб «покладатися на Путіна». Колишній депутат парламенту від Консервативної партії Ніколас Соумс зазначив, що Заходу «потрібно усвідомити політичні ігри, які Путін веде в Лівії.
«Ця нова дружба дозволила йому не тільки перекинути своїх найманців у країну і за її межі та дестабілізувати при цьому більшу частину країн Африки на південь від Сахари, а й дала змогу почати переговори про будівництво нової російської бази атомних підводних човнів у лівійському порту Тобрук»,- написав він. За його словами, це нагадує сценарій Карибської кризи, тільки цього разу з Європою під прицілом, а Середземне море – можливе нове поле битви для Європи. І хоча Україна важлива і потребує нашої підтримки, ми не можемо думати, що Путін має на увазі тільки одну військову кампанію.
Таким чином, незважаючи на те, що зовнішні гравці прагнуть відігравати суттєвішу роль у лівійському врегулюванні, найчастіше вони мають інші зовнішньополітичні пріоритети та за десятиліття кризи вважали за краще переважно купірувати ризики й отримувати коротко- та середньострокові вигоди, а не брати на себе відповідальність і проводити активну миротворчу політику. Обмеженість ресурсів і брак політичної волі – як держав Затоки, так і лівійських сусідів у Північній Африці – не дають змоги виокремити будь-якого регіонального актора, здатного самотужки домінувати в Лівії.
Усе це робить значним саме внутрішній рівень конфлікту, де головним параметром міжелітних розкладів виступають домовленості про перерозподіл доходів від реалізації нафти. Можна відзначити наростаючий тиск Палати представників і ЛНА на уряд Дбейби, який, своєю чергою, прагне підірвати своїх конкурентів зсередини. Водночас з’явилася й нова тенденція – посилення присутності в публічному просторі нового покоління представників елітних кланів. Дбейба і члени його сім’ї, а також сини Хафтара нарощують свій вплив не тільки в економіці та секторі безпеки, а й у політиці. Незважаючи на тактичні домовленості, що дозволяли останніми роками фіксувати певний статус-кво, сторони все одно розглядають їх як тимчасові. Цим і пояснюється те, що ці домовленості не діють, коли триває боротьба навколо Національної нафтової компанії, Центробанку та інших структур.
Перегляд неформальних домовленостей, що склалися після збройного протистояння 2019-2020 років, веде лише до переділу власності та перетворює політичну кризу на затяжний і перманентний стан лівійського суспільства без шансів на її подолання. Ситуацію погіршує відсутність інтересу лівійських еліт до проведення виборів, які могли б стати хоча б фасадом для закріплення політичних домовленостей між сторонами та різними кланами. Однак сьогодні еліти в цьому не зацікавлені, а зовнішній фактор, на жаль, не здатний стати каталізатором подібного процесу.
