19 серпня 2024 року відбувся державний візит президента РФ Володимира Путіна до Азербайджану, що є вищою категорією дипломатичних візитів. За підсумками переговорів лідери двох країн вийшли зі спільною заявою. Спілкування двох лідерів виглядало доволі теплим і дружнім, як висловився Володимир Путін: «у теплій і сімейній атмосфері». Президент Азербайджанської республіки Ільхам Алієв кілька разів акцентував увагу на дружніх і навіть союзницьких відносинах. Цікавий нюанс: президент Алієв, кажучи про вкладення в модернізацію інфраструктурного об’єкта, назвав суму в доларах, а потім виправився – «у доларовому еквіваленті», очевидно, щоб зробити приємно «дорогому гостю».
Основні заяви сторін стосувалися товарообігу, взаємних інвестицій, енергетичної сфери, безпеки в регіоні та азербайджано-вірменського врегулювання, транспортного коридору «Північ-Південь», екологічної сфери (обміління Каспію, підтримка з боку РФ кандидатури Азербайджану на проведення кліматичної конференції), міжнародної сфери (підтримка на міжнародних майданчиках, зокрема ООН), запрошення лідера Азербайджану на саміт БРІКС у Казані в жовтні цього року. До слова, наступного дня Азербайджан оголосив про свою заявку на вступ до цієї організації.
Особливий акцент обидва лідери зробили на гуманітарному співробітництві: навчання російською мовою в Азербайджані, культурні контакти, відкриття філії МДУ і медуніверситету ім. Сеченова, створення в Баку російсько-азербайджанського університету. Дуже важливим, з погляду ідеології сучасної російської держави, було озвучено план зі спільного святкування 80-ї річниці спільної Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Такий акцент на гуманітарній сфері демонструє, що відносини між РФ і Азербайджаном – це більше ніж просто бізнес.
Зрозуміти підґрунтя цієї зустрічі неможливо, не проаналізувавши вірмено-азербайджанський конфлікт, а також позиції країн учасниць, регіональних і глобальних гравців.
Коріння конфлікту між Вірменією та Азербайджаном було закладено ще в радянську епоху. Території цих двох республік були розділені таким чином, що до складу Азербайджану увійшов регіон під назвою Нагірний Карабах (у вірменській термінології Арцах), населений переважно вірменами, а також регіон під назвою Нахічевань, населений азербайджанцями, що входить до складу Азербайджану, але відокремлений від основної території Азербайджану територією Вірменії. З розвалом СРСР загострилася низка територіальних конфліктів, зокрема й цей. Перша Карабаська війна закінчилася 1994 року перемогою Вірменії та створенням Нагірно-Карабаської республіки, яка, втім, так і не була визнана незалежною самою Вірменією, а також не була включена до складу Вірменії.
Найважливішою віхою, що визначила нинішню ситуацію, стала Друга Карабаська війна 2020 року. За ті 25 років баланс сил радикально змінився (тільки військовий бюджет Азербайджану був більшим за весь бюджет Вірменії), і конфлікт закінчився впевненою перемогою Азербайджану. Було захоплено місто Шуша – панівну висоту, що домінує над усією територією Карабаху. До повного знищення Нагірнокарабаської республіки залишався один кидок, від якого вірмен врятувала тільки тристороння вірмено-азербайджано-російська угода, яка передбачала введення російських миротворців. Втім цей фінальний кидок все-таки стався 2022 року, Азербайджан називає це «контртерористичною операцією», іноді використовують термін «Третя Карабаська війна», за підсумком якої Нагірно-Карабахська республіка припинила своє існування з 1 січня 2024 року.
Основними регіональними гравцями є Російська Федерація, Туреччина та Іран.
Росія, з початком Другої Карабаської війни, з урахуванням її бажання зберегти вплив в обох пострадянських республіках, а також внутрішню стабільність у самій Росії (зважаючи на значний вплив обох діаспор усередині РФ), опинилася у вельми незручному становищі. Звичайно ж, не тішило Кремль і посилення Туреччини в регіоні – основного союзника Азербайджану. Ситуацію погіршувало те, що після «Майдану» у Вірменії у 2018 році, і приходом до влади, замість дружнього до Росії Карабаського клану, відверто прозахідного уряду компрадорів Нікола Пашиняна, Російська Федерація отримала де-юре союзника з ОДКБ (з російською військовою базою в Гюмрі), а де-факто ворожу країну.
Уряд Пашиняна насамперед почав проводити кадрові чистки, а подекуди й відкривати кримінальні справи проти чиновників, політиків, бізнесменів, орієнтованих на Росію. У РФ це виглядало як зрада, підступи Заходу, а Вірменія перетворилася на проблему. Безумовно, в цих умовах сильний світський мусульманський лідер, з хорошої радянської сім’ї Ільхам Алієв виглядав набагато симпатичніше. Чим він і скористався, з’явившись на російському телебаченні з посилом «навіщо вам це “соросеня” Пашинян, коли є міцний і надійний партнер у моїй особі, до того ж міжнародне право за нас».
До слова, міжнародне право дійсно на боці Азербайджану. І, незважаючи на всі образи вірмен і звинувачення, що Росія їх зрадила, формальних зобов’язань у ОДКБ і Росії вступати у війну не було: де-юре бойові дії не велися проти Вірменії та на території Вірменії, а на міжнародно визнаній території Азербайджану, тим паче проти сепаратистського анклаву, не визнаного навіть самою Вірменією. Відновити свій статус у регіоні Росії вдалося завдяки ролі посередника в перемир’ї, а також країни, яка направила миротворців. У чому, найімовірніше, був зацікавлений і офіційний Баку, досить висока суб’єктність якого базується на особистісних якостях лідера, вуглеводнях і здатності витримувати баланс між союзниками. Адже, не зважаючи на азербайджано-турецьке гасло «один народ – дві держави», саме противага в особі Росії потрібна, щоб цих держав було дві й у майбутньому.
Для Туреччини – це безумовно перемога, і посилення її в регіоні, особливо на тлі непростих стосунків із РФ та Іраном у Сирії. Є й певне моральне задоволення, з огляду на історію відносин турків із вірменами. З приходом до влади в Туреччині президента Реджепа Таїпа Ердогана, Туреччина здійснила перехід від кемалістської, світської прозахідної до Туреччини з імперськими амбіціями на основі неоосманізму, Туреччини, що впливає на тюркські народи: від уйгурів у Китаї та народів Середньої Азії до кримських татар, гагаузів та тюркських народів Росії на кшталт башкирів і якутів. Туреччини, яка претендує на роль захисниці Ісламу. Цілком імовірно, в довгостроковій перспективі, виникнення серйозних конфліктів між Москвою і Анкарою, аж надто вони близько і, аж надто багато інтересів, що перетинаються, багата історія російсько-турецьких воєн не дасть збрехати, але на цьому етапі це балансується особистими відносинами лідерів, і великими інфраструктурними проєктами на кшталт споруди АЕС Аккую, Південного потоку, постачань ЗРК С 400.
Іран у конфлікті зайняв вельми обережну позицію. З одного боку, дивно підтримувати в конфлікті з мусульманами, християнську, глибоко прозахідну державу, будучи мусульманською теократією, що перебуває під західними санкціями. З іншого боку, Азербайджан активно співпрацював з Ізраїлем. Так, саме Ізраїль був найбільшим постачальником озброєнь до Азербайджану, крім того, повідомлялося про співпрацю у сфері обміну розвідданими, а також в американській пресі були публікації про те, що Азербайджан нібито продав Ізраїлю якісь занедбані авіабази на своїй території. Деякими експертами висловлювалося занепокоєння, що на ґрунті патріотичного підйому в Азербайджані може дестабілізуватися обстановка в Ірані. Річ у тім, що азербайджанці є однією з найбільших етнічних груп в Ірані, їх там більше, ніж у самому Азербайджані, до речі, навіть глава держави, рахбар, аятолла Алі Хаменеї, є етнічним азербайджанцем. І звісно ж посилення Туреччини в регіоні, також не вигідне Ірану.
Основний акцент у європейській пресі щодо візиту Путіна робиться на газовому питанні. Річ у тім, що через антиросійські санкції, запроваджені ЄС після початку війни в Україні, Європа потребує, якщо не альтернативного джерела природного газу, то хоча б фігового листка. Саме з цією метою Євросоюз зацікавлений у газових поставках з Азербайджану. Але, як зазначають експерти BBC, Південний потік не має потрібної пропускної спроможності, а в самого Азербайджану, найімовірніше, немає достатніх обсягів газу, тож без України та РФ ніяк.
І таки так! У коментарі для Bloomberg, Президент України Володимир Зеленський у липні цього року повідомив про переговори щодо постачання газу з Азербайджану. А 20 липня той же Bloomberg повідомив, що президент Алієв заявив, що Україна і ЄС звернулися з проханням про постачання газу з Азербайджану. Європейські експерти стверджують, що насправді, це всього лише схема обходу санкцій. Так і є, але судячи з усього, насамперед для Європи та України. Для Росії ця домовленість не така важлива, оскільки в Кремлі розуміють, що нікуди європейці від російської «газової голки» не подінуться, у будь-якому разі, оскільки газ потрібен, а ніякої реальної альтернативи постачанню з Росії не існує. І немає нічого поганого, якщо за рахунок європейців, Російська Федерація посилить свою співпрацю з важливим партнером – Азербайджаном. По суті, ця угода є фіксацією поразки Європи у санкційній війні, а Азербайджан отримав можливість непогано заробити на збереженні обличчя європейських партнерів. Якщо ж врахувати заяву двох президентів про нарощування виробництва танкерів класу річка-море, то в цю гру можна грати не тільки в газовій, а й у нафтовій сфері.
Найімовірніше, ключовим питанням цього візиту був інший масштабний проєкт – коридор «Північ-Південь» від Санкт-Петербурга до індійського порту Мумбай (7,2 тис. км). Початок йому було покладено ще угодою 2000 року. Але просування було досить повільним з огляду на технічні складнощі (будівництво мостів і тунелів у гірській місцевості), а також політичні складнощі. Значна частина інфраструктури перебуває і будується на території Ірану, так 20 червня 2024 року між портом Каспіан і містом Решт було запущено в роботу 37-кілометрову ділянку залізниці. На стадії будівництва ще 120 кілометрів залізниці до міста Астара на північному заході Ірану. Також, під час спільної заяви президентів Азербайджану і РФ, Ільхам Алієв озвучив, що інфраструктура проєкту в його країні працює успішно, і виділено нові кошти на модернізацію, щоб збільшити пропускну спроможність з 15 млн тонн на рік до 30 млн тонн.
Деякі російські аналітики вже назвали це перемогою Росії у «Великій грі» (протистояння між Росією і Британією за контроль середньої Азії та Індії, а також вихід до Індійського океану, що тривало кілька століть). У своєму аналізі ВВС описала це як російсько-іранський проєкт, який потрібен з огляду на недостатні потужності судноплавства на Каспійському морі, і висловила побоювання, що його можна використати для військових постачань з Ірану в РФ для потреб конфлікту в Україні. Тут має місце певна недооцінка, проєкт значно масштабніший, до того ж озброєння можуть рухатися і у зворотному напрямку: з огляду на напруженість на Близькому Сході це вельми актуально, до того ж на Заході схильні переоцінювати залежність Росії від іранських поставок.
Цілком ймовірно, незважаючи на таку позицію у своєму медійному офіціозі, Лондон серйозно сприймає загрози, пов’язані з відкриттям цього коридору. У цьому контексті можна припустити, що агресивна поведінка Ізраїлю, його спроби спровокувати війну з Іраном, окрім усього іншого, мають на меті зірвати реалізацію коридору «Північ-Південь», і має під собою і британське коріння. Річ у тім, що для РФ характерно вибудовувати геополітичні зв’язки за допомогою великих спільних інфраструктурних проєктів: Північний потік із Німеччиною, АЕС Аккую, Південний потік із Туреччиною, Сила Сибіру, Північний морський шлях із Китаєм. І реалізація коридору «Північ-Південь» може слугувати базисом для зближення країн-учасниць, аж до якихось політичних і оборонних альянсів. Це набуває особливої актуальності, якщо врахувати, що він пов’язує зони двох великих конфліктів (Україна і Близький Схід). Важливість цього проєкту підкреслюється візитом секретаря ради безпеки Російської Федерації Сергія Шойгу до Ірану 6 серпня, коли західні медіа анонсували атаку Ірану на Ізраїль кожні 48 годин, для того щоб стримати Іран від початку війни. Цікаво те, що як шлях, перпендикулярний китайському Шовковому шляху, він є його конкурентом, і його можна вважати в деякому сенсі антикитайським. Дуже часто на Заході люблять називати Росію молодшим партнером, а то й васалом Китаю, і реалізація цього проекту дає можливість Москві посилити свої позиції через створення альтернативи в особі Індії.
Що стосується країн регіону, то, найімовірніше, можна очікувати зближення Азербайджану з Іраном на шкоду співпраці з Ізраїлем, особливо на тлі дуже жорсткої антиізраїльської риторики їхнього головного союзника Анкари, зважаючи на події на Близькому Сході.
Досить цікава ця ситуація і для Вірменії. У вірменській блогосфері здебільшого обговорювали газову складову візиту, а також лунали заяви, що цей візит – провісник нової зради і нової війни. Насправді ж, візит Путіна до Азербайджану – це ще й шанс для Вірменії. З точки зору Азербайджану, територіальну цілісність відновлено, конфлікт із Вірменією вичерпано, а отже можна відновлювати відносини. На користь цього свідчить і той факт, що саме з ініціативи Баку було знято з порядку денного питання Зангезурського (у вірменській термінології Сюнікського) коридору, що проходить територією Вірменії і з’єднує основну територію Азербайджану і Нахічевань. Це питання було результатом азербайджанської перемоги у війні 2020 року і довгий час було основним каменем спотикання під час вірмено-азербайджанських переговорів. Ще кілька років тому Іран озвучував ідею виходу коридору «Північ-Південь» до Чорного моря через Вірменію і Грузію. Очевидно, під час візиту президента Путіна в Баку обговорювали участь Вірменії в цьому проєкті, що було б вигідно для Єревана в економічному плані, а також могло б стати основою для відновлення зв’язків і встановлення міцного миру в регіоні.
З іншого боку, є інтереси країн Заходу. Важливо відзначити позицію США, озвучену помічником держсекретаря у справах Європи та Євразії Джеймсом О’Браєном: «Країни Центральної Азії неймовірно багаті, але їхні єдині виходи на світові ринки лежать через Росію і Китай… Якщо ми зможемо відкрити маршрут, який пролягатиме через Вірменію або Азербайджан, то вони отримають доступ до світових ринків». На користь цієї позиції свідчить і візит держсекретаря США Ентоні Блінкена до Казахстану 2023 року.
Свою гру намагається грати і Франція. Раніше повідомлялося про постачання французької військової техніки до Вірменії. Судячи з усього, Франція намагається таким чином взяти реванш за свою поразку в Африці. Але якщо Франція не змогла допомогти собі в Африці, то чи зможе чимось допомогти Вірменії? Вона може допомогти почати війну, але не виграти її.
Фактично, Вірменія на роздоріжжі, і щоб зробити правильний вибір, потрібно врахувати досвід двох інших «постмайданних» держав: України та Грузії. Усіх їх об’єднує кольорова революція, стагнація державності, війна та анексія територій. Але вийшли із ситуації країни по-різному. Грузія змогла вчасно зупиниться і, втративши два регіони, не втратила Грузію. А після приходу до влади «Грузинської мрії» змогла приступити до відновлення суб’єктності та відносин із сусідами. Україна ж продовжує занурюватися в кризу, вийти з якої буде дедалі важче, навіть за стійкої підтримки західних партнерів.
На жаль, негативний сценарій для Вірменії виглядає більш імовірним. Про це свідчить зниження рівня відносин з ОДКБ, військові поставки з Франції, спільні військові навчання зі США, величезні реваншистські настрої в країні. До того ж «прокляттям» Вірменії, що консервує її геополітичний вибір, є величезна і впливова діаспора, яка приблизно удвічі перевершує населення самої Вірменії, особливо в США (орієнтована переважно на демпартію) і у Франції. Дехто вважає це перевагою, але це трагедія, коли долю людей, які живуть у країні, визначають люди, які в ній не живуть. У разі негативного сценарію вибудовуватиметься реваншистський прозахідний антипроєкт на кшталт української анти-Росії, з ризиком виникнення нової війни, в якій Вірменія має високі шанси зазнати поразки і після заміни політичних еліт буде змушена влитися в проєкт «Північ-Південь».
Ще однією зоною ризику і можливістю для посилення гри Заходу є Грузія. Після ухвалення закону про іноагентів країною прокотилася низка акцій протесту, проте правляча «Грузинська мрія» встояла, і закон набув чинності. З великою ймовірністю, буде наступна спроба розгойдування ситуації під час майбутніх парламентських виборів 26 жовтня. Певний прогрів ситуації відчувається в європейській пресі. Так основний посил матеріалу Deutsche Welle на тему грузинських виборів можна звести до такого: «найімовірніше на виборах переможе «Грузинська мрія», і тоді Грузія перетвориться на Росію, і ви всі помрете, а хто виживе, того доб’ють законом про традиційну сім’ю».
Як уже було сказано, наступного дня після візиту Путіна Азербайджан оголосив про свою заявку на вступ до БРІКС. Очевидно, що Туреччина була не проти такого рішення. І ось, у матеріалі Bloomberg від 2 вересня повідомляється, що таку саму заявку подала і сама Туреччина. Хоч ця організація є неформальною, все-таки вона, по суті, є точкою кристалізації проєкту альтернативного західному. У цьому контексті, розглядаючи НАТО як один з основних стовпів західного глобалізму, можна припустити, що Анкара прийде до необхідності відмовитися від своєї участі в Північно-Атлантичному альянсі.
Аналізуючи підсумки візиту Путіна в Азербайджан, а також загальні політичні процеси в регіоні, можна дійти таких висновків:
1. Росія намагається вибудовувати механізм обходу санкцій в енергетичній сфері, за рахунок посередництва Азербайджану;
2. Для Росії вкрай важливо утримати Іран від війни з Ізраїлем через важливість коридору «Північ-Південь»;
3. Москва посилює свої позиції у відносинах з Китаєм, зокрема, за рахунок альтернативи в особі Індії;
4. Вірменія має шанс на мирний розвиток і налагодження відносин із сусідами, але, найімовірніше, вона ним не скористається, тому є ризик нових конфліктів;
5. У найближчій перспективі варто очікувати зниження геополітичного впливу Ізраїлю на Азербайджан на користь Ірану;
6. Грузії важливо встояти під час парламентських виборів, зберігши свої позиції в регіоні та контроль над внутрішньополітичними процесами.
7. США зацікавлені у створенні альтернативного коридору «Північ-Південь» машруту із Середньої Азії на Захід, що створює ризик дестабілізації на Південному Кавказі та Середній Азії, передусім у Казахстані;
8. Туреччина, через свої фундаментальні відмінності, віддалятиметься від західного проекту.
Автор: Сергій Коваль
