Дивні маневри Олександра Лукашенка

Піти, щоб залишитися

Ще в лютому 2024 року після голосування до місцевих органів влади і нижньої палати парламенту Олександр Лукашенко твердо заявив, що балотуватиметься на президентських виборах 2025 року.

«Піду, піду, піду. Передайте їм, що піду!» – заявив Лукашенко, адресуючи слова представникам білоруської опозиції. «І що складнішою буде обстановка, що активніше вони розбурхуватимуть наше суспільство і вас зокрема, що вони більше напружуватимуть вас, мене і суспільство, то швидше я піду на ці вибори. Ви не переживайте, ми зробимо так, як це треба для Білорусі», – зазначив він. Лукашенко підкреслив, що «жодна людина, відповідальний президент, не кине своїх людей, які за ним ішли в бій». 

У квітні він заявив, що залишить свою посаду тільки в разі, якщо про це його попросить народ, а поруч буде гідний наступник, який не зрадить. Власне тема «гідного наступника» Лукашенка спливала і раніше. У травні 2023 року, коли темою №1 було здоров’я білоруського лідера, навіть обговорювалося питання, що в разі його смерті до нових виборів його обов’язки виконуватиме спікерка верхньої палати парламенту – Ради республіки Наталія Кочанова. Однак всерйоз її кандидатуру ніхто не обговорював. 

У країнах, де змінюваність влади не передбачена за визначенням, єдиний спосіб забезпечити спадкоємність – заздалегідь призначити собі наступника. У цьому сенсі пам’ятаючи про варіант туркменського транзиту влади, де свого часу Гурбангули Бердимухамедов фактично передав владу своєму синові Сердару, щоправда потім відіграв назад, ідеальним варіантом міг би стати старший син Лукашенка – Віктор, який зараз є членом Ради безпеки Республіки Білорусь. Але навряд чи Лукашенко піде на такий варіант. Як ставленика Москви називали фігуру чинного прем’єр-міністра Романа Головченка, який добре зарекомендував себе в Москві, до цього очолював військово-промисловий комітет, тож не чужа для силовиків людина, також має зв’язки на Сході – був послом в ОАЕ. У середовищі місцевих експертів подейкували і про кандидатуру когось із силовиків.

Взагалі взаємини Лукашенка з елітою (яка переважно перебуває на держслужбі) були засновані на особистій вірності чиновників, керівників держпідприємств і силовиків. Натомість їм було забезпечено відносно стабільне і багате життя. Кадрова політика і соціальні ліфти для еліти перебувають повністю в руках президента – він регулярно займається перестановками і перепризначеннями чиновників на різні посади, аж до районного рівня. Загалом така політика забезпечувала лояльність еліт. У нещодавньому матеріалі Ascolta пропонується докладніший аналіз найближчого оточення Олександра Лукашенка і основних груп впливу, що сформувалися. 

А ось як поведуть себе ці еліти в разі призначення Олександром Лукашенком наступника, передбачити важко. Можливо, така заява може стати для них приводом знизити йому лояльність і шукати нового патрона, якому можна присягати на вірність. Якщо публічно оголосити наступника, то сам Лукашенко перетворюється на те, що називається на американському політичному сленгу «кульгава качка», – президента, який закінчує свій термін. Після президентських виборів у США, які відбудуться в листопаді, президент Байден стане такою «кульгавою качкою», видобуватиме останні місяці, тому що в січні влада повинна буде змінитися. У цьому становищі може опинитися і Лукашенко, якщо публічно оголосить: «Все, я на вибори не піду. Тепер замість мене буде хтось інший». Лукашенко це прекрасно розуміє і тому ніяких конкретних прізвищ намагається не називати. 

У серпні, як уже згадувалося вище, він знову завів «стару платівку», натякаючи, що може не піти на президентські вибори. Під час спілкування з жителями агрогордока Городище нагадав, що він не вічний, колись у країні буде новий лідер. І зауважив, що розпестив громадян, але їм потрібно звикнути до думки про зміну президента. Утім, швидко заспокоїв населення, обіцявши не кинути його «завтра, післязавтра», хоча «всяке в житті буває. А після завершення кар’єри він почне нове життя в якомусь селі серед народу. 

Черговим припущенням про його можливий відхід став законопроєкт, які Лукашенко вніс до парламенту. Він пропонує додати до Кримінального кодексу нову статтю. Вона передбачає покарання за насильство, погрозу насильством, знищенням або пошкодженням майна щодо президента, колишнього президента або членів його сім’ї. Покарання за цією статтею – до восьми років позбавлення волі. Також передбачається введення відповідальності за наклеп і образу колишнього президента.

Схожі закони вводили і раніше. Приміром, поправки до Конституції, ухвалені в березні 2022 року, містили гарантії для колишнього президента: недоторканність і заборону переслідувати «за дії, вчинені у зв’язку зі здійсненням президентських повноважень». Нова ініціатива лише доповнила практику. Ясна річ, що Лукашенко хоче убезпечити себе на всі випадки життя і хоче підстрахуватися, коли не буде президентом, але буде живий і відносно здоровий. Утім, він прекрасно розуміє, що систему, яка гарантувала б йому повну безпеку, швидше за все, створити неможливо. Свого часу в Казахстані теж гарантували безпеку колишньому президенту Нурсултану Назарбаєву на законодавчому рівні. Але як ми в подальшому побачили – це не спрацювало. У першого президента Казахстану відібрали не тільки весь політичний вплив, а й навіть почесний титул елбаси.

Лукашенко на все це дивиться і розуміє, що єдиною гарантією його безпеки є збереження влади довічно. Навряд чи він вірить у всі інші гарантії: ні законодавчі, ні в гарантії від якогось свого наступника, якого сам і призначить. Казахстанський досвід показує, що це дуже ненадійно. Тому в добровільний відхід Лукашенка з посади глави держави мало хто вірить. Усе своє життя він показував і доводив усім, що він із тієї породи людей, які до останнього дня свого життя триматимуться за найдорожче, що в нього є, – за владу. Тому в усіх його заявах, де він натякає на свій можливий відхід, може бути кілька підтекстів. 

Один із них – стан здоров’я. Ніхто не знає його реального стану здоров’я. Джерела Ascolta повідомляють, що останнім часом у білоруського президента посилився цукровий діабет, який, зі свого боку, призводить до загострення інших хронічних захворювань. Начебто саме з цим пов’язаний помітний набір ваги, задишка і перманентна втома Лукашенка. Однак будь-яких підтверджень цієї інформації немає. Безумовно, у цьому контексті може статися так, що суто з фізичних причин йому доведеться відсторонюватися. Або, наприклад, йти наполовину, залишаючись головою Всебілоруських народних зборів (ВНС). Нагадаємо, у квітні Лукашенка було обрано головою ВНС, органу влади, який визначає стратегічні напрямки розвитку суспільства і держави та забезпечує «непорушність конституційного ладу, спадкоємність поколінь і громадянську злагоду». 

Після референдуму про поправки до Конституції, що відбувся в лютому 2022 року, ВНС стала конституційним органом, а її права було розширено. Головування у ВНС цілком можна розглядати як сценарій «м’якого відходу» Лукашенка, який, навіть переставши бути президентом, збереже частину владних повноважень і контроль за політичною ситуацією в країні. Деякі експерти вбачають у словах Лукашенка – гру в кокетство. З одного боку, він натякає, що може піти і треба звикати до нового президента. А з іншого боку – він хотів би, щоб народ і найближче оточення почали просити його залишитися. 

Як зазначає DW, посилаючись на старшого дослідника Центру нових ідей, ексдипломата Павла Мацукевича: «Автократи на кшталт Лукашенка часто роблять заяви в стилі такого хибного кокетства, мовляв, я не знаю, я ще не вирішив. Думаю, більш приємною для Лукашенка формою оголошення про свою участь у виборах було б, якби його умовно «попросив народ». Можливо, що невизначеність Лукашенка щодо участі в президентській кампанії може бути спробою привернути увагу і тактичною хитрістю. «Перше, що мені спадає на думку, це те, що він просто намагається привернути до себе увагу. Було б нудно, якби він одразу все сказав. Можливо, це робиться для підтримання інтриги. До того ж, тоді б усі почали до цього готуватися – тож відтягування оголошення може бути такою тактичною хитрістю», – каже Роза Турарбекова, почесна стипендіатка Інституту глобального сталого розвитку Університету Ворик. 

Є і ще одна «хитрість. Можливо, виступаючи з такими заявами Лукашенко хоче подивитися на реакцію свого оточення. Таким чином, він може виявити нелояльних, як то кажуть, з усіма наслідками, що випливають. Тим більше, що зовсім недавно він провів кадрові чистки. Низка його нещодавніх кадрових рішень торкнулася ключових посад в уряді та адміністрації президента. Вона поєднує в собі два, здавалося б, протилежні тренди – призначення на ключові посади молодих і активних, але беззастережно лояльних технократів і повернення перевірених, але призабутих важковаговиків із минулого. 

Одне з найпомітніших призначень – це зміна міністра закордонних справ. Лукашенка не влаштували стиль і результати роботи Сергія Алейника. Тихого, м’якого і пасивного дипломата відправили на почесну пенсію сенатором менше ніж через два роки після призначення. Це нетипово короткий термін для міністра закордонних справ Білорусі. Попередні глави МЗС – Сергій Мартинов і померлий наприкінці 2022 року Володимир Макей – обіймали цю посаду по десять років кожен. Алейника замінили на Максима Риженкова, який уже був дипломатом у 2000-ті, але останні вісім років працював на посаді першого заступника глави АП. За відгуками, він більш активний, норовливий, не надто компромісний і безперечно відданий Лукашенку чиновник. Новий міністр закордонних справ, як і хто завгодно на цій посаді зараз, навряд чи зможе витиснути щось більше зі становища, в якому опинився Мінськ. Однак Лукашенко все одно хотів би бачити на чолі МЗС ближчу собі за темпераментом і стилем людину – готову без сентиментів грубіянити зовнішнім ворогам і звільняти з відомства всіх запідозрених у нелояльності дипломатів, які залишилися там через недогляд із 2020 року.

Інше гучне призначення – переведення білоруського посла в Росії Дмитра Крутого на посаду глави АП. Дмитро Крутой – бюрократичний вундеркінд за швидкістю руху номенклатурними сходами.

Як зазначає відомий білоруський політичний експерт Артем Шрайбман, чиновнику всього 43 роки. У 2018-му він став наймолодшим міністром економіки в історії Білорусі, одним із яскравих представників ліберального крила уряду. Уже за рік його підвищили до віцепрем’єра, зробивши відповідальним за економіку і переговори про інтеграцію з Росією. У середині 2020-го Крутий став заступником глави АП. А через два роки – послом у Москві з повноваженнями віцепрем’єра, що відображає реальну роль цієї посади в білоруській системі.

На своїй посаді в Росії Крутий продемонстрував бюрократичний активізм, нетиповий для Білорусі. Він постійно їздив російськими регіонами, погрожував карати маркетологів великих експортерів за пасивність на ринку головного союзника, вимагав у російських медіа знімати з ефірів тих артистів, хто засудив репресії в Білорусі, ініціював об’єднання екстремістських списків двох країн.

Багато білоруських чиновників після 2020 року пройшли шлях від молодого реформатора до реакційного державника. Але у виконанні Крутого цей акт присяги новому курсу, мабуть, здався особливо переконливим для Лукашенка, раз він вирішив доручити Крутому управління головним цивільним органом країни.

Ще одним із найнесподіваніших призначень виявилося повернення в керівництво країни Наталії Петкевич. Вона стала першим заступником Дмитра Крутого в АП. Побувавши на різних посадах в адміністрації Лукашенка у 2000-х роках, Петкевич була справжнім сірим кардиналом у тодішній Білорусі. Її пам’ятають як реакційну за поглядами, жорстку та імпульсивну начальницю, інакше кажучи – людину, схожу за стилем управління на самого Лукашенка. Останні 10 років вона була в тіні, не обіймаючи державних посад, але її вирішили повернути в стрій. Зрозуміло, що у Лукашенка коротка лава запасних, і він змушений звертатися до перевірених кадрів із минулого. 

Аналогічний камбек нещодавно здійснив і інший ветеран білоруської офіційної політики – Олександр Косинець. 65-річного ексглаву президентської адміністрації повернули з пенсії у квітні, щоб призначити заступником Лукашенка в новому конституційному органі – Всебілоруських народних зборах. Подібні кадрові перестановки скоріше вказують на те, що Лукашенко скоріше збирається, йди на вибори, освіживши кадровий склад свого режиму.

У будь-якому разі балотуватиметься Лукашенко сам чи все ж раптом ризикне піти на сценарій із наступником, йому потрібно зберігати складний політичний образ, у якому є і союзницькі відносини з Росією, і миротворчість. Утім, існує й така точка зору, що Лукашенко лише транслює сигнали, які надсилаються з Москви. З цією версією важко погодитися. Напевно, не варто відмовляти Лукашенку в суб’єктності: у нього, як зазначають експерти, величезний досвід зовнішньополітичного маневрування, яке стало складним після невизнання Заходом результатів виборів 2020 року, але повністю не припинилося. Так, після 2020 року Лукашенко дуже міцно зблизився з Росією, яка однозначно підтримує його, але за нагоди не упускає можливості дати зрозуміти, що за всієї дружби з Кремлем у нього є власні політичні інтереси. До речі, обіцянка піти супроводжувалася паралельними заявами про те, що тільки Лукашенко може зберегти мир і стабільність у Білорусі.

Миротворець

Одним із ключових аргументів Олександра Лукашенка на користь збереження ним свого політичного режиму пов’язаний із тим, що він забезпечує країні мирний розвиток і не дає втягнути її у війну. Тому сьогоднішні заяви Лукашенка про необхідність мирних переговорів між Москвою і Києвом, після рейду Збройних Сил України до Курської області різко контрастують із позицією Кремля, де заявляють, що жодних перемовин з Україною не буде. Якщо Лукашенко каже: «Давайте сядемо за стіл переговорів і покладемо край цій бійці». «Ані українському народу, ані росіянам, ані білорусам це не потрібно, – продовжив він в інтерв’ю. Водночас міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров заявив, що Путін «чітко сказав, що ні про які переговори з Києвом після вторгнення в Курську область не може бути й мови». Тоді як слід розуміти слова Лукашенка? Виклик Кремлю, дотримання китайської «методички» про необхідність якнайшвидшого проведення мирних переговорів чи мирна риторика для внутрішнього споживання?

По-перше, як ми вже зазначали, Лукашенко зберіг певну частку суб’єктності у відносинах із Москвою і може транслювати речі, які можуть навіть здатися Кремлю опозиційними. Переговори з точки зору Росії – це капітуляція України, а з точки зору Лукашенка – це щось таке, що зупинило б процеси, які загрожують йому особисто. Лукашенко залишається відданим союзником Росії і нікуди не дінеться від її впливу. Однак він не хоче втрачати свою владу. Це може статися і якщо Росія поглине Білорусь, і в тому випадку, якщо Путін зазнає поразки у війні з Україною. Тому найкращий типаж – образ миротворця. 

17 серпня на саміті «Голос глобального Півдня», на який його запросив прем’єр Індії Нарендра Моді, він ще раз підтвердив, що Білорусь готова виступати з мирними ініціативами та надавати майданчик для переговорів про врегулювання конфліктів. Мирні ініціативи Лукашенка прозвучали на тлі цілої серії військово-політичних подій. У червні влада Білорусі перекинула армійські підрозділи на кордон з Україною для посилення його охорони. Тоді офіційні особи Мінська заявляли про можливість нападу з боку України. Однак 13 липня білоруське керівництво наказало відвести війська. За словами Лукашенка, ситуація нормалізувалася, українці свої війська відводять, тож і ми можемо зробити те саме – повертаємо солдатів і техніку в місця постійної дислокації. Він навіть відзначив позитивну роль українських військових у розрядці напруженості. 

Але настав серпень, і відбулося українське вторгнення в Курську область. У Росії зазвучали обурені голоси, що союзник наш якоюсь мірою цьому посприяв і «підіграв» Україні. Зокрема, завдяки його миротворчим діям противник зміг вивільнити певні сили і спрямувати їх на курський напрямок. На тлі всього цього Олександр Лукашенко скликав чергову нараду, де оголосив, що на територію Білорусії вторглися якісь безпілотники, всі вони були збиті. Однак висновок такий: Київ миру не хоче, знову пішов на загострення. Тож війська доведеться повертати назад на кордон, що і було зроблено. Хоча при цьому Мінськ має намір усе-таки розібратися, що там сталося в реальності. 

Зі свого боку Україна повідомила, що обстановка в цьому районі спокійна, побоюватися нічого. Це, мабуть, означає, що в Києві не вірять у напад з боку Білорусії. Або, принаймні, говорять про це публічно, ніби натякаючи на те, що Лукашенко навряд чи піде на серйозну ескалацію. А всі ці відносно грізні його заяви – реакція на закиди з боку Москви. Крім того, лунали різні версії, що, мовляв, нинішній білоруський лідер напередодні чергових президентських виборів намагається якоюсь мірою налагодити стосунки із Заходом. До слова, стратегічний партнер і друг Білорусії Китай переживає через перспективу перекриття транзиту своїх товарів до Європи. Польща багато разів на це натякала у відповідь на так звані міграційні атаки з білоруського боку. До того ж є великі сумніви, що товариш Сі Цзіньпін дуже зрадіє, якщо Білорусь вступить у війну. Хоча б тому, що в цьому випадку буде дуже складно здійснювати безперебійні поставки товарів. 

Тож змушений Олександр Григорович лавірувати. Не так вже й просто йому доводиться. І хоч як дивно для Москви звучить, у Білорусі теж є свої інтереси, які не завжди перетинаються з устремліннями і завданнями старшого брата. І миротворчі ініціативи Лукашенка про це красномовно говорять. Хоча простір для мирних ініціатив ще існує, але навіть порівняно з липнем він істотно звузився, коли Лукашенко вкотре говорив про миротворчість, а до Москви приїжджав Віктор Орбан. До речі, перед цим, наприкінці травня угорський міністр закордонних справ Петер Сійярто відвідав і Мінськ. 

Невдала спроба

Деякі з експертів сприйняли мирні жести Лукашенка, зокрема, як спробу загравання із Заходом. Ще 2022 року, коли військові успіхи Росії були, м’яко кажучи, не блискучими, у Мінську не могли не замислитися про наслідки поразки Росії. Лукашенко став шукати рятівну «соломинку». Саме з цими, ймовірно, була пов’язана активізація спроб налагодити діалог із Заходом. Проблемою у взаєминах Заходу та Білорусі були політв’язні. 

На початку вересня 2022 року Лукашенко заговорив про масштабну амністію та можливе помилування частини в’язнів. Через два тижні Лукашенко несподівано помилував трьох політв’язнів, зокрема відомого журналіста «Радіо Свобода» Олега Груздиловича (за неофіційною інформацією, його звільнення стало результатом таємних переговорів між Мінськом і Вашингтоном). При цьому влада дала зрозуміти, що цим справа не обмежиться і тема звільнення частини політв’язнів залишається на порядку денному. Подейкували, що нині покійний міністр закордонних справ Білорусі Володимир Макей провів серію кулуарних зустрічей із західними дипломатами на полях сесії Генасамблеї ООН у Нью-Йорку. 

За інформацією старшого радника Світлани Тихановської Франака Вячорки, під час цих зустрічей білоруський міністр пропонував Заходу «перегорнути сторінку». Макей нібито натякав, що зараз треба рятувати Лукашенка від Росії, а інакше в Білорусі можуть відбутися такі самі «референдуми», як і на окупованих територіях України. Він просив зняти санкції з калійної галузі та пообіцяв поступово звільняти політв’язнів, якщо при цьому на Мінськ не будуть тиснути. Західні дипломати і політики ніяк не коментували інформацію про кулуарні переговори. Поки офіційний Мінськ робив боязкі спроби домовитися із Заходом, Кремль різко підвищив ставки у війні з Україною. У Росії було оголошено мобілізацію, проведено псевдореферендуми на окупованих територіях і офіційно оформлено їхню анексію. Така ескалація, на думку експертів, поставила Білорусь перед загрозою прямого вступу у війну. У Лукашенка знову почалися «політичні конвульсії», і в підсумку він був змушений продемонструвати вірність Лукашенка «старшому брату», прямо заявивши, що «Білорусь бере участь у “спеціальній військовій операції в Україні”. Але при цьому підкреслив, що «ми нікого не вбиваємо» і «нікуди не посилаємо своїх військових». А роль Білорусі в «спецоперації» нібито зводиться до того, щоб ніхто не стріляв «у спину росіянам».

З одного боку Лукашенко хотів би знизити свою залежність від Москви. Однак сепаратна угода із Заходом вимагала серйозних поступок: звільнення політв’язнів (якщо не всіх, то більшості) і повного виходу з путінської «спецоперації». Лукашенко усвідомлює, що поразка Росії в цій війні – не в його інтересах. Якщо військова поразка призведе до серйозного ослаблення або навіть краху путінської системи, то в такому разі його власний режим залишиться без жодної підтримки, сам на сам і з Заходом, і з білоруським народом. Фактично Лукашенко опинився в класичному цугцвангу: будь-який хід тепер погіршує його становище. Але підтримка курсу Кремля на ескалацію схоже стала для нього більш прийнятним варіантом, ніж відкритий конфлікт із Путіним. 

На Заході Білорусь часто сприймають як намертво прикутий до Росії сателіт. І причини цього зрозумілі. Володимир Путін зустрічається з Олександром Лукашенком частіше, ніж з більшістю вищих російських чиновників. Російська армія вільно використовує білоруську територію і військову інфраструктуру для своїх потреб. З літа 2023 року в Білорусі розміщено російську тактичну ядерну зброю (або як мінімум її компоненти). Дві третини білоруського товарного експорту припадає на Росію, а значна частина від решти третини залежить від російської логістики. Мінськ є членом усіх пострадянських інтеграційних альянсів. Росія оплачує лояльність через дешеві енергоресурси, нові кредити, розстрочку і рефінансування старих боргів та інші форми підтримки.

Однак зазор між стратегічними інтересами Мінська і Москви, як і раніше, існує. Базова потреба будь-якого авторитарного режиму, включно з білоруським, – збереження суверенітету. А російська влада явно вважає незалежність Білорусі та України історичною помилкою. Дистанція між інтересами Мінська і Москви може змінюватися залежно від регіонального контексту та економічної ситуації в обох країнах. Ґрунтом для нових суперечностей може стати, наприклад, зниження спроможності або бажання Москви фінансово забезпечувати Білорусь у тих самих обсягах, що й зараз. Саме така розбіжність «попиту і пропозиції» в цій парі ставала причиною багатьох конфліктів з початку 2000-х.

Тісна залежність Мінська від Москви очевидним чином знижує потенціал прямого впливу Заходу на білоруську владу. Однак зовсім недавно Лукашенко сам постарався подати Заходу сигнал потрібної сили. Білоруська влада з 19 липня і до кінця 2024 року ввела тимчасовий безвізовий режим для громадян 35 європейських країн. Список охоплює понад двадцять держав-членів Євросоюзу, який ввів щодо Мінська вельми великий список санкцій. Експерти вважають, що в такий спосіб білоруська сторона намагається змусити своїх супротивників хоча б задуматися про те, щоб на зміну нинішній конфронтації прийшов діалог. 

У списку країн, опублікованому на сайті зовнішньополітичного відомства, є члени Євросоюзу – від Франції та Німеччини до Естонії та Румунії – і такі європейські держави, як Велика Британія, Швейцарія, Ісландія. На сайті МЗС зазначено, що рішення ухвалено «з метою подальшої демонстрації відкритості та миролюбства, прихильності принципам добросусідства, а також для спрощення міжлюдських контактів і поліпшення свободи пересування», а саме воно підтримане президентом Олександром Лукашенком. Раніше – ще 2022 року – білоруська влада запровадила безвізовий порядок в’їзду для громадян сусідніх республік – Латвії, Литви та Польщі. Він також діє до 31 грудня цього року і залишається без змін. Таким чином, спрощений порядок в’їзду тепер поширюється на 38 європейських країн. Держави зі списку дружніми Білорусії не назвеш. 

Варто зазначити, що відносини різко погіршилися 2020 року, коли в республіці відбулися президентські вибори, що викликали небувалі протести. Їх жорстко придушували, а опозиційних лідерів, як-от Марія Колесникова, Віктор Бабарико та Сергій Тихановський, заарештували, а потім засудили до тюремних строків різної тривалості, але не менше ніж на десять років. Після спаду протестної хвилі білоруські силовики стали методично і скрупульозно шукати, знаходити і карати політичних активістів і взагалі учасників протестів, що спровокувало від’їзд сотень тисяч білорусів із країни. Еміграція триває і зараз.

Євросоюз результатів президентських виборів 2020 року не визнав і став поетапно вводити санкції. Після введення російських військ на територію України 2022 року – військові РФ заходили, зокрема, з Білорусі – кількість різних обмежувальних заходів перевищила 1 тис. По суті, відносини Мінська з ЄС перебувають у режимі конфронтації. Днями країни Балтії – Латвія, Литва та Естонія – вирішили більше не пропускати на свою територію автомобілі з білоруськими номерами. На такому тлі візові послаблення виглядають несподіваним кроком. Примітно, що це вже не перший крок білоруської влади, який адресований Заходу і виглядає примирливим жестом. 2 липня Олександр Лукашенко оголосив, що незабаром із білоруських в’язниць вийдуть «дуже тяжкохворі, які не встигли втекти й перебувають у місцях не настільки віддалених, які ламали й трощили країну 2020 року». 

За кілька днів близько десятка ув’язнених дійсно опинилися на волі. Серед тих, чиї імена було названо, – ветеран білоруської політики, онкохворий Григорій Костусєв, засуджений до десяти років в’язниці у 2022 році. Звісно, навряд чи ці кроки призведуть до якихось рішень, але, принаймні, для деяких країн ЄС це зачіпка, щоб почати говорити про можливість коригування відносин. Утім, у ЄС білоруські жести доброї волі не оцінили. Рада ЄС оголосила про внесення ще 28 громадян Білорусії до санкційного списку Євросоюзу. Рішення ухвалено у зв’язку з «триваючими внутрішніми репресіями і порушеннями прав людини в Білорусії». 

До списку санкцій внесли гендиректорку інформагентства БЕЛТА Ірину Акулович, керівника пресслужби президента Білорусі Дмитра Жука, керівника Головного управління з боротьби з організованою злочинністю і корупцією Андрія Ананенка, а також його заступників Михайла Бедункевича і Дмитра Ковача. Під обмеження також потрапили два прокурори, три судді, кілька журналістів і керівників колоній. Потім Мінфін США розширив санкції щодо Білорусії, включивши до нього 19 фізичних і 14 юридичних осіб. Серед тих, хто потрапив під санкції, – авіакомпанії Belcanto Airlines і Rada Airlines, завод «Легмаш» і виробник безпілотних апаратів «КБ Безпілотні вертольоти». Незадовго до цього санкційний список розширила Велика Британія, включивши до нього три юридичні та чотири фізичні особи. 

Не відстала від партнерів і Канада. Вона ввела обмеження проти ще шести білоруських компаній і десяти фізичних осіб. Серед них – молодший син президента Білорусії Микола Лукашенко і начальник Генштабу білоруської армії Павло Муравейко. Так, що Захід по-своєму відповів Лукашенку. МЗС Німеччини, наприклад, прокоментувало запровадження Мінськом безвізового режиму так: «Не всяка країна, куди не потрібна віза, гарне місце для відвідування».

Імовірно, у Лукашенка справді є бажання налагодити відносини із Заходом і домогтися скасування санкцій або хоча б частини обмежень. Але без дистанціювання від політики Кремля, без звільнення політв’язнів і згортання масових репресій це зробити неможливо. Помилування або обмін 5 – 10 чи навіть кількох десятків політв’язнів, безвізовий режим принципово нічого не змінять. Якщо Лукашенко не наважиться на більш рішучі кроки, нинішні символічні сигнали і жести закінчаться так само, як і 2022 року, тобто нічим.

Мінськ і Пекін

І якщо на західному фронті в Лукашенка, як то кажуть, без змін, то на східному напрямку справи йдуть цілком собі успішно. Йдеться насамперед про Китайську Народну Республіку. Як зазначають білоруські державні ЗМІ, завдяки спільним зусиллям Китай і Білорусь уже вийшли на рівень всепогодного стратегічного партнерства, поступово поглиблюється взаємовигідне співробітництво. «Китай багато років поспіль є другим за величиною партнером Білорусі. Минулого року обсяг взаємної торгівлі зріс на 67,3% порівняно з аналогічним періодом. Це велике зростання і новий рекорд», – позначив деякі результати виконаної спільної роботи прем’єр Держради КНР Лі Цян, який прибув до Білорусі з офіційним візитом.

Сторони підписали низку спільних документів, у переліку – 17 протоколів. Керівник Радміну Білорусі та голова Держради Китаю підписали спільне комюніке урядів двох країн. Цей документ визначає ключові напрямки співробітництва, а саме: збільшення та оптимізацію торгівлі, промислову кооперацію (особливо у фармацевтиці, енергетиці, торгівлі проміжними товарами), техніко-економічну та кредитну допомогу, науково-технічне співробітництво, а також у сфері сільського господарства, культури, освіти і спорту. У комюніке Мінськ і Пекін засуджують односторонні санкції як спосіб втручання у внутрішні справи держав.

Під час зустрічі Олександра Лукашенка з Лі Цяном білоруський лідер назвав візит китайського прем’єра історичним і продовженням домовленості Лукашенка і Сі Цзіньпіна під час їхньої зустрічі в Астані. Про глибоку зацікавленість у двосторонніх відносинах свідчить той факт, що 2023 року Лукашенко двічі відвідав Китай. У липні 20224 Білорусь стала повноправним членом Шанхайської організації співробітництва (ШОС). А всього за кілька днів, після того як Білорусь стала десятим членом ШОС, Пекін і Мінськ провели спільні військові навчання. 11-денні маневри стартували напередодні саміту НАТО у Вашингтоні і проходили за п’ять кілометрів від кордонів НАТО. 

Особливий характер взаємин Білорусі та Китаю підкреслює і той факт, що в Китаї навчається молодший син Лукашенка – Микола. У Пекінському університеті він вивчає біотехнології. Біотехнології – дуже перспективний напрям білоруської економіки. Вважається, що за інвестиційною привабливістю наздоганяють ІТ-індустрію. Затребувані буквально скрізь: в енергетиці (різні види біопалива), у медицині (сировина для інноваційних ліків і препаратів майбутнього, виробництво вітамінів), у сільському господарстві (захист рослин і тварин, мікробні добрива, кормові добавки). Раніше Олександр Лукашенко, оцінюючи інтерес Мінська до співпраці з Пекіном у галузі біотехнологій, заявив, що: «Тут і особисте, і державне».

Але особисте для Олександра Лукашенка у відносинах з Китаєм не тільки його син. Насамперед зміцнення відносин із Пекіном – це і страховка від Росії, яка будь-якої миті через наявність військової складової на території Білорусі або залежність Мінська від Москви в економічному плані, може будь-якої миті поглинути білоруський суверенітет. Москва може дочекатися ослаблення позицій Лукашенка серед еліти або іншим чином «прискорити» відхід білоруського правителя з політичної сцени. Тому після того, як Лукашенко втратив можливість вибудовувати відносини із Заходом, Китай залишається єдиним гарантом збереження білоруського суверенітету, а якщо бути точніше, збереження суверенітету особисто Олександра Лукашенка. 

Візит Лі Цяна звісно дуже важливий з економічного погляду. Після розриву економічних зв’язків із Заходом, повна залежність від Москви – це теж згубний шлях для Білорусі. І все ж візит Лі Цяна – більшою мірою візит політичний, ніж економічний. Приїзд до Мінська китайського чиновника такого високого рангу – це як дзеркальне відображення поїздок Олександра Лукашенка до Китаю і демонстрація керівництву РФ, що Пекін зацікавлений у збереженні білоруської державності, нехай і у вигляді російського сателіта. Варто зазначити, що Лукашенко вельми комфортно почувається в цій моделі подвійного підпорядкування. Коли, з одного боку, у нього особливі відносини з Кремлем, які дозволяють надавати Російській Федерації свою територію як плацдарм для нападу на Україну, а з іншого – особливі відносини з Китаєм, який не дасть змоги Росії «проковтнути» Білорусь. У цьому власне і демонструється непросте маневрування Олександра Григоровича Лукашенка.