Зовнішньополітичні мережива Реджепа Тайіпа Ердогана

Прибувши до невизнаної Турецької республіки Північного Кіпру з нагоди подій п’ятдесятирічної давнини турецький президент Реджеп Таїп Ердоган знову порадував світову громадськість епатажними заявами про те, що підтримує рішення про утворення і визнання двох держав на Кіпрі, вважаючи, що ігнорування реалій на острові в Східному Середземномор’ї заведе “в нікуди”. Турецький лідер виключив можливість відновлення переговорів на основі плану тодішнього Генсека ООН Кофі Аннана, який пропонував створити Об’єднану Республіку Кіпр на основі федерації двох держав. Після того як Кіпр вступив до Європейського союзу, Брюссель вважає весь острів територією ЄС, а турків-кіпріотів – громадянами ЄС. Глава Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн також вважає кіпрське питання європейським і наполягає на федеративному устрої острова. 

Десятиліття переговорів, підтримуваних ООН, не привели до возз’єднання острова. Греція і греки-кіпріоти сподівалися, що Ердоган пом’якшить свою позицію. Але той залишається непохитним. “Не можна двічі скупатися в одній і тій самій воді. Ігноруючи факти на острові, ви нічого не досягнете. Ми вважаємо, що федеративне рішення на Кіпрі неможливе”, – сказав Ердоган і додав: “ми не бачимо можливості почати новий переговорний процес на Кіпрі без встановлення рівності, за якої обидві сторони сядуть за стіл переговорів як рівні”. 

Крім того, турецький президент звинуватив греків-кіпріотів у намірі побудувати військово-морську базу на південно-східному узбережжі острова і заявив, що за необхідності Туреччина не відмовлятиметься від будівництва своїх військово-морських баз на Північному Кіпрі. Висловлювання Ердогана ще більше ускладнюють зусилля Генсекретаря ООН Антоніу Гутерріша щодо повернення обох сторін за стіл переговорів, які, до речі, востаннє відбувалися 2017 року. 

Зовнішньополітичні ескапади Ердогана вже давно викликають неоднозначну реакцію і на Заході, і на Глобальному Півдні, і всередині самої Туреччини. Чого тільки варті його нещодавні звинувачення на адресу адміністрації вже не кандидата в президенти США Джо Байдена в співучасті у звірствах під час військової операції Ізраїлю в секторі Газа, які стали одними з найбільш різких критичних зауважень на адресу Білого дому. Проактивна зовнішня політика Анкари стала свого роду візитною карткою Ердогана і засобом відволікання уваги власного народу від внутрішніх проблем. А жорсткість його промов і провокаційні вчинки тільки створюють прекрасний для цього антураж. 

Власне нічого нового в поведінці Ердогана не відбувається. Досить згадати минулорічні президентські вибори. Над економікою Туреччини згущувалися хмари. Її терзала інфляція, яка встигла сягнути 86%, здебільшого через дивну монетарну політику збереження низьких відсоткових ставок як спосіб зниження споживчих цін. Лютневі землетруси, які залишили в руїнах територію розміром з Болгарію, викрили недбалість під час будівництва, корупцію і відсутність готовності влади до стихійного лиха. Опозиція від радості потирала руки, передчуваючи захід епохи Ердогана. Але він не тільки вистояв, а й переміг, завдяки тому, що не тільки роздмухував полум’я культурних війн, оголошуючи опозицію загрозою для турецької культури і національної безпеки, а й задіяв улюблені зовнішньополітичні схеми, які зміцнювали його позиції серед виборців у ролі “рятівника нації від зовнішньої загрози”. У цей час його армія проактивно діяла в Сирії і бомбардувала курдів на півночі Іраку, турецькі дрони вели бойові дії в Лівії, а відносини з Грецією будь-якої миті могли перерости у військовий конфлікт. 

Сьогоднішня ситуація багато в чому нагадує торішню, але тільки з нюансами. Внутрішнє становище Ердогана ускладнюється не тільки економічними проблемами, а й провалом його Партії справедливості та розвитку (ПСР) на муніципальних виборах, які в Туреччині розглядають як пролог президентської кампанії 2028 року. Спробуємо проаналізувати вплив внутрішніх чинників на зовнішню політику Туреччини, а заразом і зрозуміти: чи не загубився турецький лідер у лабіринтах створеної ним же зовнішньої політики.

Муніципальні вибори немуніципального масштабу

Напередодні муніципальних виборів 31 березня в Туреччині багато експертів і аналітиків гадали над тим, як вони вплинуть на президентську кампанію 2028 року. Треба зазначити, що позиції правлячої Партії справедливості та розвитку сильно похитнулися ще 2019 року, коли об’єднана опозиція перемогла в п’яти з шести найбільших міст країни: Стамбулі, Анкарі, Ізмірі, Антальї та Адані. Винятком стала лише Бурса. Тому влада Туреччини хотіла взяти реванш, щоб зміцнити своє становище та усунути будь-яку загрозу з боку опозиції на виборах-2028. 

Вибори 31 березня були важливими ще й тому, що президент Ердоган у середині березня несподівано заявив: нинішня кампанія, в якій він брав активну участь, всіляко підтримуючи кандидатів,- остання для нього. “Я працюю без зупинки, і це для мене фінал”,- сказав 71-річний політик, у такий спосіб уперше позначивши, що не буде балотуватися повторно на пост глави держави. Турецький лідер при цьому додав, що вибори 31 березня “стануть благословенням для братів, які прийдуть” після нього. Тобто голосування, можливо, ще й виявить потенційних наступників на посаді глави держави.

Утім, більшість аналітиків були не схильні вірити пану Ердогану. Як зазначав тоді турецький опозиційний канал NTV, якщо чинному президенту вдасться повернути під свій контроль Стамбул та Анкару, це, зрештою, може змінити розклад сил на загальнодержавному рівні, внести розкол до лав опозиції та принести додаткові голоси в парламенті Туреччини. Весь фокус полягав у тому, що довівши кількість своїх прихильників у парламенті до 360 голосів, він би отримав конституційну більшість, яка давала б йому шанс на подальшу зміну конституції. Зокрема, на скасування статті 101 – про те, що політик не має права обіймати посаду президента більш як два п’ятирічні строки поспіль. Ще один суто гіпотетичний варіант – оголошення дострокових президентських виборів. У такому разі, як свідчить стаття 116 Конституції, чинний глава держави має право балотуватися ще раз. Але знову постає питання конституційної більшості, для якої Ердогану не вистачає 47 голосів. 

Після референдуму 2017 року Туреччина від парламентської форми правління перейшла до президентської і Ердоган отримав повноваження, які називають суперпрезидентськими. Він має право видавати укази, що мають силу закону. Якщо парламент ухвалює закон на ту саму тему що й президент, парламентський закон анулюється. Ердоган сам призначає віцепрезидентів. Він не підзвітний парламенту країни.

Першою і, напевно, головною метою Ердогана на цих муніципальних виборах стало взяття Стамбула і усунення його мера Екрема Імамоглу з політичної сцени.

Партія влади врахувала помилки попередніх виборів і висунула проти чинного мера молодого й амбітного кандидата: 47-річного Мурата Курума, екс-міністра урбанізації та навколишнього середовища. Він набув великої політичної ваги під час операції з усунення наслідків землетрусу 6 лютого 2023 року. Ім’я колишнього міністра асоціюється з держкомпанією TOKI, яка веде будівництво соціального житла по всій країні. Під час землетрусу жоден із будинків, побудованих TOKI, не зруйнувався – це зміцнило авторитет держкомпанії. Багато жителів сходу Туреччини прагнуть отримати квартири саме в будинках від цього підрядника. Важливо й те, що Мурат Курум курирував кампанію із забезпечення незаможних громадян Туреччини соціальним житлом. Крім того, на посаді міністра довкілля він відповідав за ліквідацію наслідків лісових пожеж у Манавгаті та Мармарисі в серпні 2021 року і повені в Кастамону в червні 2022-го.

Тема ліквідації наслідків землетрусу стала однією з ключових у передвиборчій агітації партії влади. Підконтрольні владі ЗМІ активно критикували Екрема Імамоглу за невиконані обіцянки перебудувати житловий фонд у Стамбулі, зробивши місто більш сейсмостійким. 

Тим часом сам Імамоглу у своїй кампанії акцент зробив на масштабних інфраструктурних проєктах. “За п’ять років ми побудували понад 65 км метро, це більше половини зі 122 км ліній, побудованих за останні 25 років. Ми за п’ять років зробили більше роботи, ніж вони (представники правлячої партії) за 25 років, вони божеволіють від цього”,- підкреслював політик. Пан Імамоглу також критикував владу Туреччини за нехтування становищем незаможних і пенсіонерів. “У них немає грошей на потреби пенсіонерів, але щойно треба побудувати новий канал у Стамбулі, то кошти знаходяться”, – зазначав градоначальник, маючи на увазі амбітний проєкт з будівництва каналу, альтернативного Босфорській протоці. Незважаючи на те, що соціологічні прогнози говорили про приблизно рівні шанси кандидатів, вибори закінчилися тріумфом Імамоглу, який утримав посаду мера Стамбула і набрав 51,14% голосів, тоді як кандидат від правлячої партії Мурат Курум – 39,59%. Перемога в Стамбулі не тільки зміцнила статус Екрема Імамоглу як лідера всієї турецької опозиції. За підсумками голосування 52-річний мер Імамоглу перетворився на найпотужнішого суперника президента Ердогана і має всі шанси на те, щоб на виборах-2028 усунути з поста президента його самого або його наступника.

Крім того, успіх на виборах мав і опозиційна Народно-республіканська партія, яка здобула більшість у 36 із 81 провінції Туреччини, тоді як соратники президента Ердогана – лише у 24. Опозиція втримала під своїм контролем найбільші міста, зокрема Стамбул, Анкару, Ізмір і додала до них Бурсу. Правляча ПСР остаточно перетворилася на партію сільських жителів. “Це були перші місцеві вибори другого століття. Обіцяю вам, на перших загальнонаціональних виборах другого століття ми приведемо до влади партію Ататюрка”,- прокоментував підсумки виборів голова НРП Озгюр Озель. Він мав на увазі, що партія була заснована 101 рік тому – її 1923 року заснував батько-засновник сучасної Турецької Республіки Мустафа Кемаль Ататюрк. Загальнонаціональні вибори, про які згадав Озель, призначені на 2028 рік – це будуть і президентські, і парламентські вибори.

Провал на виборах привів Ердогана в сказ. Наступного дня він зібрав екстрене засідання президії правлячої партії, на якому обговорювали причини невдач. Підсумки виборів для влади були не втішні і крилися не в тому, що опозиція представила народу якусь повномасштабну економічну програму або якусь альтернативу. Ні. Люди підтримали опозицію на знак протесту проти чинного курсу в економіці. Уряд втратив мільйони голосів пенсіонерів, незадоволених низькими пенсіями. 

Мінімальна державна пенсія в країні становить близько 10 тис. лір ($308,39), тоді як мінімальна зарплата – 17 тис. лір ($524,26), інфляція в лютому підскочила до 68% – це рекорд за останні півтора року. При цьому вартість комунальних послуг підскочила для турків одразу в 1,5 раза, транспортних – у 1,8 раза. Продукти харчування в Туреччині в березні подорожчали в 1,7 раза, одяг і взуття – в 1,5 раза. Залишивши розгрібати завали в економіці уряду, Реджеп Таїп Ердоган знову пересів на свого зовнішньополітичного коника і “поскакав” відволікати народ від економічних проблем і електоральних розчарувань.

Примхлива дитина Заходу

Ердоган ніколи не втрачає можливості заявити про те, що в міжнародних справах він керується виключно національними інтересами країни. Ця позиція призводить до постійних ускладнень у відносинах із Вашингтоном – міні-кризи в турецько-американських відносинах відбуваються із завидною регулярністю один раз на два-три роки. З іншого боку, Туреччина є одним із провідних членів НАТО, головним бастіоном південного флангу альянсу, глибоко інтегрованим у військову і політичну інфраструктуру блоку. Тому “свята непослуху” незмінно зміняться на демонстрації лояльності трансатлантичній єдності. І якщо Анкара, наприклад, формально не приєдналася до антиросійських санкцій США, то турецький бізнес змушений тією чи іншою мірою дотримуватися цих обмежень.

Після президентських виборів 2023 року багато експертів вважали, що зовнішньополітичний маятник Анкари хитнеться на Захід. Насамперед, через важке економічне становище. Власне перші ознаки цього почали проглядатися.

Ердоган став частіше закликати Брюссель до відновлення переговорів про вступ до Євросоюзу. Анкара перестала блокувати заявку Швеції на вступ до НАТО, після чого США зняли свої заперечення щодо поставок модернізованих винищувачів F-16 – у лютому американський Конгрес дав зелене світло на їхній експорт до Туреччини. Таким чином, Анкара остаточно відмовилася від ідеї придбати у Москви винищувачі Су-35 і Су-57 як альтернативу F-16, хоча турецькі чиновники останніми роками неодноразово висловлювалися про можливість такого варіанту. Ба більше, Туреччина і США активізували переговори про повернення Анкари в програму з виробництва винищувачів F-35 за умови, що турецька сторона відмовиться від російських зенітних ракетних систем С-400. 

Нових проривних домовленостей очікували від візиту Ердогана до Вашингтона. Однак із нез’ясованих причин його було відкладено на невизначений термін. У турецькому МЗС використовували обтічне формулювання про те, що “діалог на високому рівні” з метою підготовки візиту триватиме. Замість візиту і зустрічі з президентом США Джо Байденом він звинуватив його і Білий дім у співучасті в звірствах під час військової операції Ізраїлю в секторі Газа та обрушився з критикою на Сполучені Штати та інших союзників по НАТО, які, за його словами, “розпалювали вогонь” конфлікту в Україні. 

Ердоган пояснив, що в нього є принципові розбіжності з Байденом і Білим домом щодо цілого спектра питань. “У нас різні погляди на права людини. Ми вважаємо, що звіряче вбивство Ізраїлем невинних людей у лікарнях, куди вони вирушають на лікування, у машинах швидкої допомоги, на ринках, у центрах розподілу гуманітарної допомоги та в районах, які визначено як безпечні, є грубим порушенням прав людини”, – заявив президент Туреччини. “Однак адміністрація США ігнорує ці порушення і надає Ізраїлю максимальну підтримку. Вони роблять це за рахунок співучасті в цих порушеннях”, – додав він. 

На саміті НАТО в липні поточного року Ердоган знову епатував партнерів по альянсу, заявивши: “Будучи членом НАТО, ми не вважаємо проблемою взаємодію з країнами ШОС, БРІКС, Європейського союзу або Організації тюркських держав”, – зазначив турецький лідер, наголосивши, що співпраця Анкари зі згаданими об’єднаннями “сприяє миру в усьому світі”. Таким чином, Ердоган укотре продемонстрував, що політика балансування Туреччини між різними державами та міждержавними об’єднаннями залишається її зовнішньополітичним пріоритетом. Турецький лідер вкотре продемонстрував, що не дотримується будь-якого зовнішньополітичного курсу, він шукає можливості для посилення Туреччини в зовнішній політиці та економіці. Він як купець, який торгує там, де це вигідно, використовуючи головну перевагу Туреччини – її географічне положення на стику Європи та Азії.

У НАТО про Туреччину кажуть – enfant terrible (примхлива дитина). Маючи другу за чисельністю армію в НАТО, Анкара поводиться в рамках цієї організації вельми відокремлено. Відчуження Туреччини від НАТО сягнуло свого апогею 2017 року, коли країна купила в Росії ЗРК С-400, всупереч заявленій волі членів НАТО, особливо США. У відповідь США викреслила Анкару з програми постачання винищувачів F-35, за які Туреччина вже заплатила, що стало безпрецедентним кроком серед союзників. Після повномасштабного вторгнення Росії проти України президент Туреччини не тільки висловився проти санкцій щодо Росії, а й активно намагався їх обійти. І нарешті, Туреччина тривалий час через різні причини чинила опір вступу до Північноатлантичного альянсу Фінляндії та Швеції. До цього можна додати, що невдоволення Туреччини Заходом має й інші джерела. Це і підтримка Вашингтоном сирійських курдів, і суперечки Туреччини та ЄС щодо конфлікту в Східному Середземномор’ї – дві основні проблеми. Захід, зі свого боку, не згоден з військовими операціями Туреччини в Сирії, її буровими роботами в спірних водах і військовим позиціонуванням у Східному Середземномор’ї.

Після багатьох років застою у відносинах із Туреччиною Євросоюз, вочевидь, захотів вдихнути в них нове життя. Захотів не раптом, а занепокоївшись побоюваннями, що надто тривале маринування Анкари в брюссельському передбаннику в очікуванні прийому до ЄС може згубно позначитися на перспективах стабільної обстановки в Східному Середземномор’ї та й на європейській єдності загалом. Там вирішили – потрібні нові позитивні стимули. Тим паче що Туреччина – важливий союзник по НАТО, і Брюссель хотів би підтримувати її в дружньому тонусі. 

І ось за підсумками засідання Європейської Ради 17-18 квітня, де відбулися “стратегічні дебати щодо відносин ЄС-Туреччина”, було надіслано сигнал: глави держав і урядів ЄС заявили про свою зацікавленість у розвитку “співробітництва та взаємовигідних відносин” із Туреччиною та запросили її до “конструктивної участі” в просуванні цього порядку денного. Акцент на “конструктивність” був невипадковим, оскільки відносини між Брюсселем і Анкарою вже багато років залишаються вельми складними. 

Хоча Туреччина є країною-кандидатом до Євросоюзу і важливим стратегічним партнером ЄС не тільки в економіці, а й у таких галузях, як міграція, боротьба з тероризмом, клімат, питання охорони здоров’я та низка регіональних проблем, її знаходження на периферії “європейської сім’ї” явно затягнулося. Серед нинішніх країн-кандидатів Туреччина найдовше намагається вступити до Євросоюзу. Нагадаємо, що ще 1963 року ЄС (тоді ще Європейське економічне співтовариство) і Туреччина підписали угоду про асоціацію, також відому як Анкарська угода, що відкривала шлях до економічної та політичної інтеграції. У 1999 році Туреччина отримала статус країни-кандидата до Євросоюзу, але змогла почати переговори про вступ до ЄС лише 2005 року. Однак так і залишилася на довгі роки “за бортом”. Ці переговори в червні 2018 року остаточно зайшли в глухий кут.

І ось було оголошено черговий “раунд надії”. Але й цього разу про безпосередній вступ до лав країн ЄС поки що не йдеться. На думку Брюсселя, у турецької влади, як і раніше, ніяк не вдається вкластися в стандарти загальноєвропейського розуміння таких основоположних сутностей, як демократія, незалежне правосуддя, верховенство закону та основні права людини. Не секрет, що президента Реджепа Таїпа Ердогана в Європі постійно звинувачують в авторитарній політиці, придушенні опозиції, свободи преси та конфлікті з турецьким громадянським суспільством, що, на думку європейських лідерів та депутатів Європарламенту, аж ніяк не сумісне з членством у ЄС. І звісно там не забули безпрецедентний тиск Ердогана, який той чинив на саміт НАТО 2023 року, коли намагався пов’язати свою згоду ратифікувати прийом Швеції до Альянсу з готовністю Брюсселя відновити відкриті переговори щодо вступу до Євросоюзу. У політиці таке зазвичай не залишають без наслідків. Крім цього, давнім каменем спотикання залишається і кіпрське питання.

Репутація Ердогана і його режиму в очах Брюсселя не стала кращою і після його переобрання на президентський пост 2023 року, а також нещодавніх турецьких місцевих виборів на початку квітня. Ба більше, після його переобрання лідер провідної в Європарламенті (ЄП) Європейської народної партії Манфред Вебер висловився за припинення процесу вступу Туреччини до ЄС. “Ми повинні відкласти цей процес, тому що він більше блокує кращі відносини, ніж підтримує їх”, – заявив Вебер. Він висловився тоді за “загальний перезапуск відносин між ЄС і Туреччиною на реалістичній основі” на користь тісного партнерства, а не запрошення Анкари до лав спільноти. Примітно, що думку Вебера, як з’ясувалося, поділяють багато фракцій ЄП. 

І в Страсбурзі, і в Брюсселі намагаються знайти альтернативи тому, який вигляд можуть мати відносини з Туреччиною в майбутньому. Наразі ЄС є найбільшим торговельним партнером Туреччини, а Туреччина є сьомим за величиною торговельним партнером ЄС. У 2022 році товарообіг між ними становив 198,1 млрд. євро, що становить 3,6% від загального обсягу зовнішньої торгівлі ЄС. Крім того, Туреччина як країна-кандидат отримує фінансову підтримку від ЄС у рамках “Інструменту допомоги перед вступом” (IPA) і “Європейського фонду сталого розвитку плюс”. Отримані за цими програмами суми обчислюються мільярдами євро. Як видно, на економічній ниві справи йдуть куди оптимістичніше, ніж у політичній інтеграції. 

Що ж змінилося в поглядах єврочиновників? Ствердна відповідь на це запитання, звичайно ж, пов’язана не з репутацією Ердогана і його режиму влади. У Європі настільки стурбовані тривожними геополітичними процесами на континенті й навколо нього, що дійшли висновку, що настав “час збирати каміння”. Це важливіше. Війна в Україні та на Закавказзі, війна Ізраїлю з ХАМАС і загроза її ескалації за участю Ірану, гаряча ситуація в Сирії, Лівії та Судані і безперервні потоки біженців у Європу – все це змушує керівництво ЄС зайнятися виробленням нової політики безпеки і розширювати коло своїх союзників. І в цьому плані Анкара сьогодні потрібна Брюсселю, схоже, більше, ніж він їй. 

Але партнер це, як усвідомлюють у ЄС, дуже складний і з самостійним баченням того, що відбувається у світі. Нинішнє зближення ЄС і Туреччини Євросоюз намагається пов’язати з відновленням переговорів щодо розв’язання кіпрської проблеми і “досягненням прогресу в цьому питанні”. Комісія ЄС також підкреслила, що некритична позиція Туреччини щодо ХАМАС суперечить позиції Євросоюзу, який розглядає цю радикальну палестинську організацію як терористичну. Але, знаючи давню позицію Ердогана і руйнівні дії Ізраїлю в Газі, незрозуміло, на яку “конструктивність” тут розраховувала європейська дипломатія.

В Анкарі на такі умови Брюсселя очікувано відреагували різко і з обуренням. Турецьке МЗС заявило 18 квітня, що “Туреччина жодним чином не прийме” підхід, який пов’язує прогрес у відносинах країни з ЄС із кіпрським питанням. Як підкреслюється, “слід відмовитися від способу мислення, який зводить складні відносини між Туреччиною та ЄС до кіпрського питання. Утім, Анкара підтвердила, що, як і раніше, зацікавлена в членстві в ЄС. “Однак ми відкидаємо вибіркове обмеження двостороннього співробітництва певними сферами. Наш діалог з ЄС буде взаємним і залежатиме від темпів, рівня і масштабів підходу ЄС до Туреччини в майбутній період”, – йдеться в заяві турецького МЗС.

Виключно важливим у Брюсселі вважають продовження співпраці Євросоюзу і Туреччини в боротьбі з нелегальною міграцією. Варто нагадати, що 2016 року, у розпал міграційної кризи, Євросоюз домовився з Ердоганом про те, що Туреччина прийматиме в себе нелегальних мігрантів без шансів на притулок, які прямують у Європу південним маршрутом (здебільшого через Егейське море в Грецію і на Балкани). Щоб підтримати Туреччину, ЄС створив фонд із фінансуванням у 6 мільярдів євро. Відтоді Туреччина прийняла близько 4 мільйонів осіб із безпрецедентного припливу мігрантів, які шукають притулку від близькосхідних і африканських конфліктів. Але як показав час, угода все ж працювала не надто ефективно, і нелегальна міграція до Європи процвітала. 2020 року через загострення ситуації в Сирії Туреччина неодноразово відкривала свої кордони для арабських біженців, які прагнули на Балкани. Тепер ЄС сподівається на оновлення угоди. На період з 2021 по 2023 рік для продовження цієї місії було виділено ще 3 мільярди євро. Привабливим фактором для Анкари могла б стати лібералізація візового режиму з ЄС. Діалог на цю тему було розпочато ще 2013 року. Тоді навіть було розроблено дорожню карту з 72 контрольними показниками, яким Туреччина має відповідати, щоб досягти безвізового режиму поїздок. Але цей процес не був завершений і теж заморожений.

Головним рушієм нинішньої ініціативи Євроради щодо Туреччини став Берлін, який демонструє високу зацікавленість у підтримці зв’язків з Анкарою. У відносинах Туреччини з ЄС Німеччина посідає особливе місце як найбільший у Європі торгово-економічний партнер Анкари, а також країна, де постійно проживають близько 3 млн. турків. Це найчисленніша національна діаспора у ФРН, і вона більша, ніж будь-де ще за межами Туреччини. Причому серед цих турків 1,5 мільйона мають німецький паспорт і володіють виборчим правом. Цю діаспору в Анкарі завжди розглядали як свій важливий зарубіжний електоральний резерв, оскільки німецькі турки здебільшого консервативні та на всіх турецьких виборах традиційно виявляють підтримку правлячій Партії справедливості та розвитку (ПСР) і особисто Ердогану. А сам Ердоган ніколи не приховував, що саме в Німеччині бачить ключ до дверей у Євросоюз.

Деякі експерти вважають, що заявами про вступ до БРІКС і ШОС Анкара хоче влаштувати торг з ЄС. Це такий метод тиску і шантаж ЄС, мовляв, ви не приймаєте нас в ЄС, ми підемо в БРІКС. Треба сказати, що після багатьох років застою у відносинах із Туреччиною Євросоюз захотів, схоже, вдихнути в них нове життя. Захотів не раптом, а занепокоївшись побоюваннями, що надто тривале маринування Анкари в брюссельському передбаннику в очікуванні прийому до ЄС може згубно позначитися на перспективах стабільної обстановки в Східному Середземномор’ї та й на європейській єдності загалом. Там вирішили – потрібні нові позитивні стимули. Тим паче що Туреччина – важливий союзник по НАТО, і Брюссель хотів би підтримувати її в дружньому тонусі.

Однак німецько-турецькі відносини за президентства Ердогана ніколи не були простими, особливо в останні роки на тлі міграційної кризи в Європі. Його офіційний візит у листопаді минулого року до Берліна, який спочатку очікували як можливий крок до перезавантаження відносин, виявився не дуже вдалим і виявив безліч суперечностей сторін. Їхній діалог не став ні знаковим, ні проривним. Крім того, він збігся в часі з подіями ізраїльської операції в секторі Газа і був затьмарений різкими політичними заявами Ердогана на підтримку ХАМАС і критичними випадами проти Ізраїлю як “держави-терориста”, які у ФРН вважали неприйнятними. 

Проте Ердогану організували тоді в Берліні почесну зустріч згідно з нормами великого протоколу, і крім переговорів із канцлером ФРН Олафом Шольцем його прийняв у своїй резиденції Бельвю президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр. Свій візит у відповідь до Туреччини Штайнмаєр розпочав не зі столиці, а зі Стамбула, де зустрівся з представниками громадянського суспільства і нещодавно перемогли на муніципальних виборах мером міста Екремом Імамоглу, найбільшим внутрішньополітичним противником Ердогана. У цьому факті ЗМІ угледіли певний знак: “Штайнмаєр приїхав лише за кілька тижнів після місцевих виборів у Туреччині, значення яких вийшло за межі місцевих”, і на яких “виборці дали президенту Ердогану урок”: уперше у своїй історії його ісламська консервативна ПСР більше не була найбільшою силою в країні, а перемогу в багатьох важливих містах здобула найбільша опозиційна сила країни – Народно-республіканська партія.

Першою зустріччю з Імамоглу Штайнмаєр, мовляв, посилає сигнал про те, що Берлін уже дивиться на період після Ердогана. Після несподіваної поразки правлячої партії ПСР, опозиційний політик став надією опонентів Ердогана більше, ніж будь-коли. Штайнмаєр критикував турецького президента щодо дотримання прав людини та демократичних свобод, гонінь на опозиційних журналістів. Були й інші неприємні теми, головною з яких стала повна розбіжність думок сторін щодо війни Ізраїлю і ХАМАС у секторі Газа. Ердоган продемонстрував, що ні на йоту не змінив своєї позиції, висловленої в листопаді в Берліні. Він, як і раніше, розглядає ХАМАС як визвольну організацію. Ба більше, безпосередньо перед приїздом Штайнмаєра на вихідних президент Туреччини прийняв главу зовнішньополітичного відомства ХАМАС Ісмаїла Ханію, що майже всі експерти розцінили як демонстративний виклик німцям.

Візит президента ФРН зайвий раз показав, що економічне зближення Анкари з Берліном, а слідом і з усім Євросоюзом сьогодні, як і раніше, має куди більше перспектив, ніж політичне. В останньому випадку до реальної інтеграції явно далеко. Загалом, замість повноправного членства Туреччини в ЄС у найближчому майбутньому можна говорити лише про модель привілейованого партнерства. І в Анкарі це прекрасно усвідомлюють. Там, як і раніше, не бачать необхідності пов’язувати свою свободу дій умовами і правилами Євросоюзу, хоча не проти скористатися вигодами від співпраці з ним і від свого європейського вибору не відмовляються. В Анкари з’являється дедалі більше впевненості у своїй високій затребуваності для Брюсселя як особливого роду антикризового менеджера – чи то потоки біженців, чи то війна в Газі, чи то в Україні. І, схоже, така роль могла б влаштувати президента Ердогана і підняти самооцінку Туреччини.

Регіональне лідерство

Без сумніву, Реджепу Таїпу Ердогану вдалося стати важливим регіональним гравцем, здатним спричиняти одні кризи і вирішувати інші. Безумовно, лідерство передбачає забезпечення регіональної стабільності в ключових для лідера регіонах, у випадку Туреччини – в регіонах Східного Середземномор’я, Чорного моря і Близького Сходу. Але поточні національні інтереси, як їх розуміє турецьке керівництво, нерідко підштовхують Анкару до гри на загострення. Згадаймо хоча б угоду між Туреччиною і Лівією (в особі Уряду національної згоди) щодо розмежування зон юрисдикції в Середземному морі, яка була підписана наприкінці 2019 року і викликала таку бурхливу негативну реакцію з боку всіх сусідніх країн. Турецьку військову присутність у Сирії також далеко не всі сприймають як фактор зміцнення стабільності в регіоні.

Важливим напрямком зовнішньої політики Ердогана є Близький Схід. Традиційна для Анкари пропалестинська лінія вписується в логіку прагнення щодо збереження та примноження політичних іміджевих активів. Реджепу Ердогану і його прихильникам із Партії справедливості та розвитку (ПСР) важливо продемонструвати свою прихильність “палестинській справі” для зміцнення своїх позицій усередині країни і відновлення довіри електорату, яку, як показали підсумки муніципальних виборів, що відбулися у березні ц. р., значно підірвало, зокрема, через успішно розгорнуту опозицією кампанію з висвітлення торговельних контактів Туреччини з Ізраїлем, що тривають. 

Цим багато в чому пояснюється і агресивно-напориста риторика турецького президента, адресована державі Ізраїль і Бенджеміну Нетаньягу особисто, і запроваджена на початку квітня цього року турецьким Мінторгом тимчасова (“до закінчення бойових дій у Газі та створення умов для безперешкодного доставлення гуманітарної допомоги” до палестинського анклаву) заборона на експорт до Ізраїлю 54 категорій промислових товарів, і припинення “Турецькими авіалініями” цивільних польотів до ізраїльських міст. Водночас, зважаючи на наявність певних напрацювань у торговельній сфері, зберігається економічна та фінансова зацікавленість турецької правлячої еліти у відносинах з Ізраїлем. Так, через турецький порт Джейхан в Ізраїль, як і раніше, надходить азербайджанська нафта, яка задовольняє 60% ізраїльського споживання. 

Незважаючи на нові торговельні обмеження, турецький уряд донині утримується від прямої згадки про експорт автомобілів (в останні два десятиліття Туреччина закріпилася як один із найбільших постачальників цього виду продукції в Ізраїль). При цьому, як вважають деякі аналітики, низка автомобільних заводів у Туреччині перебуває у володінні бізнесменів, нібито пов’язаних з урядом, що вказує на особисту зацікавленість правлячої еліти в продовженні таких контактів. Ще одним мотивом турецької поведінки в багатосплетінні близькосхідних подій виступає прагнення відігравати роль посередника в палестино-ізраїльському конфлікті. У зв’язку з цим Реджеп Ердоган бажає зміцнити свої позиції всередині країни, а також утвердитися як активний учасник міжнародного переговорного процесу. Загалом же на цьому етапі все виглядає так, що близькосхідна шахівниця відкриває для Туреччини комплекс багатоваріантності ходів. Анкарі певною мірою вдається лавірувати і просуватися вперед, однак наскільки довговічною виявиться ця стратегія, покаже час.

Що стосується Ірану, то у двох країн складні відносини. У різних питаннях вони виступають і партнерами, і противниками. Іран довгий час веде гібридну війну проти Ізраїлю, у Туреччини також склалися напружені відносини з єврейською державою. Саме Тегеран намагається натиснути на Анкару, щоб Туреччина посилила свою позицію щодо Ізраїлю і обірвала з ним усі торгові канали. А ось щодо Сирії у країн абсолютно різні позиції. Іран підтримує уряд Асада, тоді як Туреччина надає допомогу збройній опозиції. І водночас Туреччина не підтримує санкції проти Ірану. Тегеран і Анкару об’єднують схожі погляди на курдську проблему – ніхто з них не хоче створення курдської автономії в післявоєнній Сирії та незалежної курдської держави в Іраку. Про особливі відносини Туреччини та Ірану свідчить той факт, що Тегеран заздалегідь проінформував Анкару про заплановану операцію проти Ізраїлю, яка зрештою відбулася в ніч на 14 квітня. Після обрання Масуда Пезешкіана за корінням азербайджанця і курда президентом Ірану Реджеп Ердоган сподівається значно просунути відносини з Іраном і надати їм особливого статусу.

Ще одна важлива країна в Перській затоці – Саудівська Аравія. Їхні відносини з Туреччиною довгий час розвивалися від поганого до гіршого. У тандемі з ОАЕ вони навіть намагалися ізолювати Туреччину на Близькому Сході, проте Анкара успішно чинила опір цим крокам. Потім з’явилися передумови до зближення сторін. Спочатку саудити почали відновлювати відносини з основним союзником Туреччини в регіоні – з Катаром. А після того, як Дональд Трамп програв президентські вибори, альянс зі США розпався через те, що Джо Байден відомий критикою і Саудівської Аравії, і Туреччини, почав налагоджувати відносини з Іраном. У цій ситуації намітився новий альянс – Анкара – Ер-Ріяд. Так Ердоган мав намір прагматично поправити свої справи в економіці за рахунок інвестицій із Саудівської Аравії, розраховуючи на 50 млрд. доларів. І хоча операції Ізраїлю в Газі загальмувала рух у напрямі відновлення дипвідносин між двома країнами, проте не припинила взаємодії з широкого кола питань – від обміну розвідінформацією до великих інвестиційних проектів.

Незважаючи на історичне суперництво на Кавказі Туреччини, Ірану та Росії, Анкарі вдалося утвердитися в якості ключового регіонального гравця на Південному Кавказі. Допомога, надана Азербайджану для розв’язання карабаської проблеми, дозволила Туреччині не просто узаконити свою військово-політичну присутність в Азербайджані, а й отримати контрольний пакет у сфері впливу на азербайджанське суспільство. Глибокі відносини вибудовує Туреччина зі ще однією країною Південного Кавказу – Грузією. 

За підсумками 2023 року Туреччина стала основним торговельним партнером Грузії. Товарообіг між країнами склав 1,4 млрд.доларів. Єдиною країною, у якої з Туреччиною не складаються відносини, є Вірменія. Хоча Туреччина визнала незалежність Вірменії 1991 року, але країни досі не встановили дипломатичні відносини. Туреччина блокує сухопутний кордон: автомобільний і залізничний транспорт не ходить, вантажі між країнами переміщуються транзитом через Грузію. Одна з причин тривалих суперечок – конфлікт у Нагірному Карабасі, в якому Туреччина однозначно підтримувала Азербайджан. 

Під час другої карабаської війни Анкара постачала союзнику зброю і боєприпаси, турецькі інструктори допомагали азербайджанському командуванню планувати операції, турецькі найманці воювали на боці Баку. Інша причина – дискусії з приводу геноциду вірмен в Османській імперії в роки Першої світової війни. За різними оцінками, внаслідок депортації та винищення в 1915-1918 роках загинуло до 1,5 млн осіб. Зовсім нещодавно Реджеп Ердоган заявив, що на Південному Кавказі встановлюється новий порядок, і закликав прем’єр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна відкинути безпідставні спогади та зосередитися, як висловився Ердоган, на створенні початків “нової ери”. 

Варто зазначити, що певні зрушення на цьому шляху відбулися ще в січні 2022-го, коли відбулася перша зустріч спецпредставників щодо процесу нормалізації відносин двох країн. Спецпредставник Туреччини Сердар Килич і віцеспікер парламенту Вірменії Рубен Рубінян домовилися продовжити переговори для нормалізації відносин. А в лютому 2023 року глава МЗС Вірменії Арарат Мірзоян говорив про можливість відкриття вірмено-турецького кордону.

“Серединна держава” або навіщо Туреччині БРІКС, ШОС та інші об’єднання?

Ердоган не обмежується регіональним порядком денним, він уже говорить про перебудову міжнародної системи і про глобальні тенденції. Сучасний етап розвитку системи міжнародних відносин, формування нових інтеграційних форматів взаємодії тільки сприяють розширенню спектра дипломатичної активності Туреччини. Протиставлення різних напрямів зовнішньої політики Анкари, спроби вписати складну гаму її міжнародних інтересів у вузькі рамки вибору між рухом на Захід або на Схід є помилковими. 

В ідеологічному плані Туреччина не рухається за жодним із цих векторів. Вона відчуває себе такою собі “серединною державою”, що з’єднує Схід і Захід і має у своєму розпорядженні широкий арсенал “локальних” стратегій, які вона активізує в міру створення сприятливої кон’юнктури на будь-якому напрямку. При цьому з військово-політичного та економічного погляду Туреччина тяжіє до західного блоку з огляду на наявність певних юридично зобов’язуючих домовленостей і елементів торговельно-фінансової залежності. 

Водночас турецьке керівництво, поставивши перед собою стратегічне завдання зміцнення глобальних позицій республіки, прагне орієнтуватися на тенденції, які задають країни “незахідного” світу, і намагається вписатися в них на правах партнера, що заслуговує на довіру. У цьому контексті стає зрозумілою розмитість формулювань турецької сторони з питання вступу до БРІКС і мінливість висловлювань про зближення з ЄС. Не викликає сумніву, що в певні моменти Анкара використовує фактор БРІКС для посилення своїх переговорних позицій у діалозі із Заходом. Водночас необхідно розуміти, що для Туреччини ці два напрями зовнішньої політики не є взаємовиключними в принципі, і вона глибоко зацікавлена в паралельному розвитку кожного з них. 

Таким чином, заяви турецьких політиків про участь у форматі БРІКС – це не відображення ідеологічних пошуків “третього шляху”, а усвідомлена частина мети Анкари щодо досягнення відносної автономії на зовнішньополітичному треку. Що ж Туреччина хоче від БРІКС? Нехитрий аналіз показує, що БРІКС поступово збільшують свою частку в загальному товарообігу Туреччини: з дев’яти країн-членів чотири (Росія, Китай, Єгипет і ОАЕ) входять до топ-20 партнерів Анкари за обсягами експорту, ще дві країни – Іран і Саудівська Аравія (яка поки що не приєдналася офіційно) – поступаються ненабагато. В імпорті провідні позиції також посідають Росія і Китай, трохи нижче в рейтингу – ОАЕ, Індія і Бразилія (близько 32% від загального обсягу). 

У 2024 році через постійний тиск Вашингтона товарообіг із Росією стрімко скорочується, тоді як залежність зберігається – переважно за рахунок енергоносіїв, а також продукції сталеливарної промисловості та агропромислового комплексу. Західні партнери пропонують свої альтернативи, однак не можуть повною мірою задовольнити попит, що зростає на тлі збільшення частки промисловості у ВВП країни (у 2022 р. -31,29%) та інфляції, та й коштують значно дорожче.

БРІКС після включення до нього ОАЕ, Єгипту, Ірану та Ефіопії стало багатовимірним об’єднанням, кожна з країн-учасниць представляє для Анкари особливий інтерес, ідеться не тільки про імпорт та експорт. Відносини Туреччини з Єгиптом тільки починають налагоджуватися, майданчик БРІКС міг би сприяти подальшому зближенню. Ефіопія – перспективний ринок для турецької продукції. Експорт поки що не досяг заявленої мети в 1 млрд дол., але Аддіс-Абеба вже є постійним покупцем турецького воєнпрому: 2024 року Ефіопія придбала кілька бойових безпілотників Bayraktar Akıncı; за деякими даними, БПЛА Bayraktar TB-2 використовували під час відбиття атак заколотників на війська ефіопського уряду під час війни в Тиграї. При цьому обсяг турецьких інвестицій у цю країну поступається тільки китайським (понад 2 млрд. дол.). 

Об’єднані Арабські Емірати не тільки видобувають енергоресурси, а й активно інвестують у сферу туризму та високих технологій. Колись конкуренти віднедавна вийшли на стежку мирного співіснування, що сприятливо позначилося на припливі капіталу до Туреччини. Залучення інвестицій – досить чутливе питання для турецької економіки, залежної від іноземного капіталу. Непопулярна фіскальна політика Ердогана призвела до значного відтоку європейських фінансів. І хоча домінуючим джерелом іноземного капіталу в Туреччині традиційно є країни ЄС, однак зі зміщенням економічного полюса все далі на Схід Анкара прагне розвивати відносини і з новими фінансовими центрами, зокрема, з Китаєм. 

Результати на сьогоднішній день вкрай скромні: з 2013 до 2022 року Пекін виділив лише 1,31% від загального обсягу інвестицій у рамках ініціативи “Один пояс, один шлях”. Досягненням турецької дипломатії стала нещодавня угода з китайською “BYD”, відповідно до якої компанія виділить 1 млрд дол. на будівництво заводу з виробництва електромобілів. Тим часом Туреччина все ще сподівається на участь у китайських проєктах як підрядник, особливо в Середземномор’ї, а також на реалізацію повною мірою потенціалу Транскаспійського міжнародного транспортного коридору, для чого знадобляться чималі фінансові (за оцінками Європейського банку реконструкції та розвитку – приблизно 18,5 млрд дол.) і технологічні ресурси, чого в Анкари немає. На відміну від Європейського союзу, БРІКС – це не спільний ринок, і навряд чи ним стане. Але точно можна сказати, що ринки країн стануть значно помітнішими один для одного, що може істотно розширити експортний потенціал Туреччини. Сьогодні Туреччина може потребувати БРІКС у питаннях фінансів і технологій, але що Анкара може дати об’єднанню – питання відкрите.

Крім того, як зазначають експерти, важливою рушійною силою є регіональні та глобальні геополітичні устремління Туреччини. У цьому відношенні БРІКС розглядається як додатковий міжнародний інструмент, що узгоджується з метою Туреччини зі встановлення “більш стабільного та інклюзивного міжнародного порядку”, особливо в той час, коли легітимність ООН та інших глобальних інституцій дедалі більше ставиться під сумнів. У прихильників членства Туреччини в БРІКС поширений також аргумент про те, що зближення з даним інтеграційним об’єднанням могло б допомогти Анкарі на тлі нестабільних відносин із західними державами, забезпечивши підтримку і систему вигідних діючих зв’язків у рамках перспективного альянсу.

У своєму нещодавньому виступі Ердоган заявив, що Туреччина “не має наміру повернутися спиною до Сходу заради Заходу і нехтувати Заходом заради Сходу”, сформулювавши таким чином послання партнерам – і чинним, і перспективним. Однак можна припустити, що турецький уряд не буде надмірно форсувати події, оскільки для Туреччини надзвичайно вигідний сам процес перемовин, що дає їй змогу реалізовувати свою “багатовимірну” політичну стратегію. 

Ще 2022 року на саміті Шанхайської організації співробітництва в Самарканді Ердоган у своєму стилі епатував міжнародне співтовариство тим, що заявив, що Туреччина хоче стати членом ШОС – організації, яка у своєму статуті визначила стримування сфери впливу НАТО, як один із пунктів своєї політики. За два роки вже на ювілейному саміті НАТО Ердоган знову шокував партнерів по альянсу, повторивши свої слова: “Метою Туреччини, яка зараз має статус спостерігача в ШОС, є повноправне членство в організації. Тепер вона повинна приєднатися до “шанхайської п’ятірки”.

Цікава деталь. Відповідаючи на висловлювання Ердогана щодо перспектив повноцінного членства в ШОС, прессекретар Путіна Дмитро Пєсков зазначив: існують “певні суперечності, пов’язані із зобов’язаннями і з позицією Туреччини як члена НАТО та світоглядом, що закріплений в основоположних документах Шанхайської організації співробітництва”. Можливо, Ердогану дали зрозуміти, що всидіти на двох стільцях не вийде. А можливо – гра, де Росія на майданчику ШОС чітко окреслює свою територію і дає зрозуміти це Ердогану. 

На “полях” Саміту ШОС відбулася низка важливих контактів Реджепа Таїпа Ердогана на найвищому рівні: досить ґрунтовною вийшла бесіда з головою КНР Сі Цзіньпіном, закріплено домовленості в галузі безпеки в тристоронньому форматі з головами Азербайджану і Пакистану, проведено переговори з лідерами Монголії, Білорусі, Катару. Усе це, як видається, підтверджує той факт, що Анкара розглядає ШОС як важливу регіональну платформу для окреслення своїх ініціатив і зміцнення діалогу з країнами “не-Заходу”, де турецький голос може бути почутий.

Але й нарешті, саме на саміті ШОС в Астані в Ердогана відбулася зустріч із президентом Росії Володимиром Путіним. Вони не зустрічалися відтоді, як за сприяння президента Туреччини в Україну повернулися командири батальйону “Азов”, які до кінця бойових дій, як домовлялися Росія, Україна і Туреччина, мали перебувати на території останньої. У цьому, найімовірніше, і криється причина того, чому Путін ухиляється від візитів до Ердогана. З тієї підготовчої роботи, яку провела Туреччина, було видно, що турецький президент готувався до цієї зустрічі серйозно, намагаючись своїми ініціативами “розм’якшити” серце Путіна. Це й оголошення Туреччиною про свою зацікавленість у БРІКС, ініціатива створення енергетичної мережі ШОС за турецькою участю, означена готовність Анкари до встановлення дипломатичних відносин із Дамаском, твердження турецьких політиків про контрпродуктивність проведення Саміту в Швейцарії щодо України без участі Росії та інших. 

Зрештою за результатами переговорів двох лідерів в Астані як таких проривних рішень ухвалено не було, оскільки багато ініціатив, як і раніше, відтіняють розбіжності та практичні складнощі. Так, щодо українського кейсу, незважаючи на прихильність обох столиць до переговорного процесу, готовність Туреччини виступити “миротворцем” не знайшла згоди у російської сторони, яка вважає, що “український конфлікт не можна завершити через посередників”. 

Важливо зазначити, що позиція Туреччини щодо України давно стала подразником для Кремля. У червні на полях Петербурзького Міжнародного Економічного Форуму (ПМЕФ) Путін дорікнув Анкарі у військовій допомозі Києву і обурився тим, що турецька влада дедалі активніше співпрацює із західними фінансовими інституціями, від яких отримують інвестиції та кредити. У Туреччині на критику Путіна офіційно не відреагували, проте глава турецького МЗС Хакан Фідан узяв участь у заході, який Кремль називав не інакше як “абсурдним збіговиськом”. Анкара в підсумку опинилася серед підписантів фінальної декларації саміту – на відміну, наприклад, від Індії, ПАР або ОАЕ. 

Охолодження двосторонніх відносин відбувається не тільки за окремими політичними треками, а й в економічному співробітництві. З 1 січня турецькі банки перестали здійснювати грошові перекази з Росії через загрозу американських санкцій. Це сталося після того, як президент США Джо Байден видав указ, згідно з яким іноземні банки можуть втратити доступ до фінансової системи США, якщо вестимуть бізнес із російським оборонно-промисловим комплексом. Попри періодичні запевнення Анкари та Москви про те, що проблема вирішується, жодних змін не відбулося. Як наслідок, обсяги російсько-турецької торгівлі неухильно знижуються. Так, у лютому турецький експорт у Росію впав на 33% порівняно з тим самим місяцем 2023-го, а у квітні Китай обігнав РФ як ключового постачальника товарів і послуг на турецький ринок. Вочевидь, у Москві очікують більшого від Анкари і з питання будівництва газового хаба – мегапроєкту, який потрібен для перенаправлення експорту російського газу через втрату прямого доступу на більшу частину європейського ринку. Турецька влада не втомлюється запевняти, що плани незабаром буде реалізовано, але поки вони, як і раніше, залишаються лише на папері.

На відміну від ШОС, де першу скрипку грають Росія і Китай, Саміт Організації тюркських держав (ОТГ), що пройшов у Шуші, за зауваженням деяких зарубіжних оглядачів, став ще однією цеглинкою в архітектуру багатосторонніх зв’язків Туреччини на просторі Центральної Азії. Просуваючи ідею багатовимірного співробітництва, що базується на принципах єдності тюркської культури, Анкара пропонує країнам регіону різні формати взаємодії, які передбачають сполучення ресурсів, капіталів, послуг, технологій тощо. На цьому заході в липні, де Туреччину представляли віце-президент Дж. Йилмаз і міністр закордонних справ Х. Фідан, особлива увага приділялася інфраструктурним проєктам, транспорту і логістиці. На тлі травневої новини про заснування Тюркського інвестиційного фонду з початковим капіталом у півмільярда доларів рішення з обговорюваних питань, імовірно, не просто залишаться в тексті фінальної Карабаської декларації, а й перейдуть у розряд практичних кроків. 

У цій суміші союзів встежити за всіма економічними, військовими та культурними претензіями Туреччини дуже складно. Анкара дуже добре знає, з якого форуму яку вигоду можна отримати. Різноманітність союзів дає змогу президенту Туреччини вибрати із зовнішньополітичного меню ті “страви”, які відповідають поточним потребам. У цьому, як то кажуть, весь Ердоган і його мереживна зовнішня політика.