Літні Олімпійські ігри, що розпочалися в Парижі, прикувавши увагу французів до головної спортивної події чотириріччя, поставили на паузу політичне життя в країні.
Однак не тільки для більшості французів, а й для самого президента Франції Еммануеля Макрона Олімпійські ігри стали тимчасовим перепочинком від політичних баталій останнього часу. “Нам потрібен перепочинок… але це нічого не змінить. Ніхто не хоче віддати перемогу Макрону”,- заявив у коментарі Politico колишній депутат від партії “Відродження” Крістоф Вайсберг. Президент Франції бере тайм-аут, щоб оговтатися від політичних потрясінь, які він сам, зрештою, і спровокував. Спочатку оголосивши дострокові парламентські вибори, після нищівної поразки його партії від крайніх правих, які вели кампанію на антимакронівській платформі, на європейських виборах. Потім на національних парламентських виборах, де його коаліція “Разом за Ркспубліку!” знову провалилася, втративши десятки мандатів у Національній асамблеї. І в останні перед Олімпіадою тижні, коли напруженість досягла апогею і жодна партія або коаліція не змогла сформувати уряд.
Щоправда, йде Макрон на “олімпійську паузу” в не найгіршому настрої. Післявиборчий смуток змінився нотками оптимізму: лівий альянс роздирають чвари, кандидатка від макроністів Браун-Піве стала главою Національної асамблеї, і вперше на горизонті з’явилася надія, що Макрон “дотисне” лівих і сформує потрібну коаліцію і комфортний для себе уряд. На наших очах президент Франції з “кульгавої качки” стає дедалі більше схожим на казкового птаха Фенікса, що повстає з попелу. Принаймні, стратегічна ініціатива знову в його руках, так само, як і досить високі шанси зберегти владу.
У цьому матеріалі Ascolta аналізує актуальну політичну ситуацію у Франції на тлі посилення політичної кризи, а також результатів нещодавніх виборчих кампаній у самій Франції та Європейській Раді. Особлива увага приділяється актуальним позиціям Еммануеля Макрона, а також настроям серед його найближчого оточення.
This Content Is Only For Subscribers
Незрозуміла логіка Макрона
Після перемоги на виборах до Європарламенту партії Марін Ле Пен “Національне об’єднання” (RN) з вагомим результатом 31,4% президент Емманюель Макрон оголосив про розпуск Національної асамблеї. Шокуючий крок Макрона затьмарив вражаючу перемогу крайніх правих. В історії Франції ще жоден президент не розпускав національний парламент у відповідь на поразку на виборах до Європарламенту. Тоді французький депутат Європарламенту Рафаель Глюксман порівняв президента своєї країни з римським імператором Нероном, який керував пожежею, що знищила його столицю, а також із римським чиновником, який керував судом над Ісусом.
Одні експерти і політики назвали цей крок звичайною авантюрою, інші прозоро натякали, що Макрон близький до божевілля. Фахівці з конспірології почали обговорювати, чи не було оголошення Емманюеля Макрона початком його третьої президентської кампанії. Нібито, подавши у відставку, добровільну або вимушену, і не досидівши свого другого президентського терміну, він отримає шанс на нове переобрання. Обнуливши свої “терміни” і залишивши країну на свого наступника, президента Сенату Жерара Ларше, пан Макрон міг би, як ні в чому не бувало обиратися втретє. Однак президент відкинув це припущення, заявивши, що до кінця свого терміну не збирається залишати Єлисейський палац, а своє рішення розпустити парламент назвав обдуманим і відповідальним.
Як зазначає низка французьких ЗМІ, глава Кабміну Габріель Атталь і більшість впливових політиків пропрезидентської партії пропонували Макрону розпустити не парламент, а уряд: на їхню думку, такої “демократичної відповіді” на невдоволення виборців було б достатньо. Замість цього Макрон ухвалив рішення розпустити парламент – порадившись, як стверджують джерела агентства AFP і газети Le Monde, лише з кількома найближчими радниками.
У чому ж полягав розрахунок Макрона? По-перше, розпускаючи Національну асамблею, Макрон хотів максимально мобілізувати своїх виборців і прихильників розрізнених лівих партій. Швидко виконати цей план могла якраз загроза приходу команди Ле Пен в уряд. Блискавична виборча кампанія в таких умовах могла б допомогти Макрону знову об’єднати своїх прихильників. По-друге, незважаючи на падіння рейтингу “Ренесансу”, Макрон міг розраховувати утримати за своєю партією істотну кількість місць у парламенті через специфічність виборчої системи Франції. Вибори тут відбуваються у 577 мажоритарних округах у два тури, і крісло депутата отримує той, хто в другому турі набере більше за інших. За лічені дні знайти 577 хороших кандидатів не так просто, говорили експерти і пояснювали цим, чому “Національне об’єднання” не зможе повторити свій загальноєвропейський успіх у країні. По-третє, якщо в “далекий” і не дуже зрозумілий пересічному виборцю Європарламент французи готові відправляти радикалів, то до свого голосу на національному рівні ставляться набагато уважніше і частіше віддають його центристам. А по центру якраз розташувався блок Макрона із союзниками. Але досить швидко в цього плану виникли проблеми. Зі зростанням крайніх правих сил по всій Європі вчорашні істини більше не гарантували потрібний результат у новій політичній реальності.
30 червня 2024 року відбувся перший тур позачергових виборів до Національної асамблеї. І як показували всі соціологічні прогнози, перемогу здобула партія Марін Ле Пен “Національне об’єднання”, яка отримала близько 34% голосів. На друге місце вийшов “Новий народний фронт” з 28%, який згуртував навколо себе ліві сили. А ось коаліція Макрона “Разом за Республіку!” посіла лише третє місце, набравши трохи більше 20%.
Ставка Макрона на те, що реальна загроза перемоги на виборах “Національного об’єднання” Марін Ле Пен змусить французів підтримати центристську коаліцію “Разом за Республіку!”, до якої входить його партія “Відродження”, у першому турі не зіграла. Ба більше, голосування першого туру засвідчило, що виборці фундаментально не відчули суттєвої загрози від крайніх правих. Безліч невирішених у французькому суспільстві проблем вони якраз пов’язували з чинним президентом і його урядом. Насамперед, коли йшлося про імміграцію та її соціальні наслідки. Але також і про незадовільний стан економіки, злочинність, громадську безпеку, захист традиційних цінностей та французької національної ідентичності.
Несподівана проблема виникла у Макрона на лівому фланзі. Він не врахував можливість консолідації лівих, які найоперативніше відреагували на рішення про розпуск парламенту та повторили вдалий досвід 2022 року, коли ліва коаліція “Новий народний екологічний та соціальний союз” (NUPES) з домінуючою партією “Нескорена Франція” здобула в парламенті 151 місце. Тепер коаліцію назвали “Новий народний фронт”. До неї увійшли “Нескореної Франції” (LFI) Жан-Люка Меланшона, Соціалістична партія (PS), “Зелені” і комуністи. Свою назву “Новий народний фронт” Жан-Люк Меланшон і його прихильники обрали, вочевидь, щоб провести аналогію між французьким антифашистським рухом 1930-х і сучасними лівими, які протистоять загрозі приходу до влади ультраправих.
Як і два роки тому, на чолі коаліції “намалювалася” фігура Меланшона, який першим закликав об’єднуватися під його прапорами. І це незважаючи на те, що його протеже кандидатка LFI Манон Обрі набрала на європейських виборах лише 9,9%, у той час як кандидат від PS Рафаель Глюксман вийшов на третє місце і отримав 13,8%. Переговори тривали кілька днів, періодично перериваючись, напруга наростала. Ультраліві, соціалісти, комуністи і “зелені” намагалися привести свої програми до спільного знаменника. Хоч би як дивно це було в XXI столітті, основною перешкодою для утворення коаліції виявилася проблема антисемітизму. Менше ніж за десять днів до першого туру глава списку соціалістів у європейській кампанії Рафаель Глюксманн заявив, що став об’єктом антисемітських нападок з боку ультралівих із “Непокірної Франції” Жан-Люка Меланшона.
У Глюксманна і Меланшона своя історія взаємин. Під час виборів до Європарламенту вони постійно нападали один на одного. Тепер же попри “вкрадене” в нього лідерство Глюксманн приєднався до союзу і був змушений стримати свої амбіції та відійти на другі ролі. Пояснюючи виборцям своє важке рішення, він заявив, що вкрай права загроза набагато небезпечніша, ніж ультраліва.
“Нескорена Франція”, по-перше, розколота, по-друге – лише один із членів альянсу. А союз лівих сил, на його думку, зможе стати тією греблею, яка врятує французьку демократію. На загальний подив, до лав “Народного фронту” став і експрезидент Франсуа Олланд, який висунувся від Соціалістичної партії в Коррезі, звідки свого часу він вирушив у бій за Єлисейський палац. Створення широкої коаліції лівих призвело до того, що багато французів саме в ній, а не в центристській ліберальній партії Макрона побачили кращу альтернативу правим. До того ж ліві висунули узгоджених кандидатів на кожному з округів. І хоча їх більше об’єднувала нелюбов до Макрона, ніж щира дружба і взаєморозуміння, лівим вдалося потіснити президентську партію на третє місце.
На четвертій позиції за підсумками першого туру позачергових парламентських виборів опинилася партія правого центру “Республіканці”, які набрали близько 7%. Варто зазначити, що й у спадкоємців Жака Ширака і Ніколя Саркозі не обійшлося без резонансного скандалу. Після того, як їхній кандидат Франсуа-Ксав’є Белламі отримав на європейських виборах лише 7,2%, їм треба було шукати своє місце зі зростаючою силою крайніх правих. Варіантів було лише два – або піти на співпрацю з партією Марін Ле Пен, або йти своїм шляхом незрозуміло з яким результатом. Голова “Республіканців” Ерік Сіотті ясно висловився за співпрацю з “Національним об’єднанням”, чим спричинив жахливий скандал у власній партії. Його назвали “зрадником” і “колабораціоністом”, вклавши в це визначення всі спогади про французьких політиків, які пішли на співпрацю з нацистами, і навіть зажадали його негайної відставки.
Колишні соратники спішно зібрали політбюро партії, щоб виставити його з лав LR. Але Сіотті абсолютно не налаштований подавати у відставку або йти. “Я є і залишаюся президентом нашої політичної партії, який обирається її членами”, – відреагував він на виключення. Усе це відбувалося публічно, учасники обмінювалися гнівними коментарями в “X” (колишній Твіттер), чим дивували і доводили до відчаю залишки своїх прихильників. У результаті партія “Республіканці” просто на очах розколюється надвоє. При цьому Сіотті, як і раніше, користується підтримкою частини однопартійців. Деякі члени “Республіканців” (LR) підтримують його ідею висувати спільні з “Національним об’єднанням” (RN) кандидатури, сподіваючись на місця в парламенті та уряді. “30 червня є історичний шанс виступити зі справжньою правою програмою… Ми виграємо вибори, праві прийдуть до влади, ми відновимо порядок на вулицях і в казначействах, – завляв Ерік Сіотті, – Жордан Барделла буде прем’єр-міністром, а серед республіканців з’являться міністри”.
А ось сам Жордан Барделла був не дуже то й люб’язний до розкольників, заявивши, що багато потенційних кандидатів LR готові піти на союз з RN разом зі своєю партією або без неї – місця в парламенті для них важливіші за партійну дисципліну. Зрештою, суд визнав виключення Сіотті з “Республіканців” незаконним – як і ще дві наступні аналогічні спроби з боку його колег. Це дало можливість “зраднику” висунути 63 (включно з ним самим) республіканських кандидати.
За підсумками першого туру “Республіканці” Сіотті (LR) отримали 6,57 %, а його прихильники пройшли до другого туру в 69 округах. Лише в одному окрузі їхньому кандидату вдалося обратися до парламенту в першому ж турі. Коли стали відомі результати екзит-полів, “республіканці” відмовилися закликати виборців голосувати проти ультраправих у другому турі. Навпаки, у партії наголосили: основна загроза для країни йде від лівих. “У місцях, де ми не пройшли до другого туру, вважаємо, що виборці вільні у виборі, ми не даємо вказівок на національному рівні та даємо змогу французам вирішувати свідомо”, – йдеться в заяві керівництва партії.
У другому турі позачергових парламентських виборів ставка Макрона зіграла на всі 100%. Реальна перспектива першої за післявоєнну історію Франції перемоги ультраправих на виборах поляризувала суспільство.
На цьому тлі мейнстримні сили раптово змогли дійти згоди і домовитися між собою. Уперше за довгий час центристська партія Макрона і ліва коаліція сіли за стіл переговорів. Попри те, що сам Макрон напередодні першого туру активно критикував лівий фланг, переговори виявилися більш ніж успішними. Лідери Лівого альянсу і центристи вирішили об’єднатися проти Ле Пен і виступати в другому турі єдиним фронтом, організувавши свого роду “санітарний кордон” на шляху ультраправих.
Частково це був відчайдушний крок – перемога Ле Пен здавалася неминучою. З іншого боку, особливості виборчої системи Франції призвели до того, що на більшості дільниць у другому турі було представлено трьох кандидатів: кандидата від Ле Пен, який зазвичай користується підтримкою виборців та інших правих партій, кандидата від Лівого альянсу і кандидата від Макрона. В умовах, коли для голосування проти Ле Пен необхідно обирати між двома кандидатами, опинитися на першому місці їй було б простіше, що і сталося в першому турі.
У результаті переговорів центристи і ліві вирішили зняти третіх кандидатів на 224 дільницях – майже половину мандатів, що визначалися в другому турі. Таким чином, планувалося уникнути взаємного суперництва і працювати на поразку кандидатів Ле Пен у боротьбі з “єдиним кандидатом” від лівоцентристської коаліції. Зробити що-небудь проти цього Ле Пен не змогла, і ця стратегія стала головною надією на те, щоб не допустити ультраправих в уряд.
І як показали підсумки другого туру, “республіканський фронт” спрацював: прихильники Ле Пен здобули лише 125 мандатів у 577-місцевому французькому парламенті. А це далеко від абсолютної більшості, яку пророкували партії ще тиждень тому. З одного боку кандидати RN програли, бо проти них стали і ліві, і помірковані праві, і центристи. Але частково в їхньому програші “винна” і виборча система Франції з її окремими змаганнями по округах. А от якби вибори проводилися як президентські, із сукупним результатом по країні, то партія опинилася б попереду: за даними МВС, за неї проголосувало 10 110 090 осіб (32,05% виборців) проти 7 414 923 у “Нового народного фронту” (25,68%) та 6 572 748 в урядового Ensemble (23,15%).
Основними переможцями стали об’єднані ліві: їхні партії збільшили своє представництво майже на 50 крісел, ставши першою силою у французькому парламенті зі 180 мандатами. У ніч перемоги “Нового народного фронту” очільник “Нескореної Франції” (LFI) Жан-Люк Меланшон виступив із радісною і самовдоволеною промовою, претендуючи на головну роль у перемозі. Однак Меланшону варто було б бути скромнішим – успіх був досягнутий швидше завдяки лівому центру. Радикали з LFI отримали в Національній асамблеї приблизно стільки ж, скільки вони й так мали,- 71 місце. А в партійному заліку його команда поступилася і “Національному об’єднанню” зі 125 депутатами, і навіть президентській партії “Ренесанс”, яка взяла 98 місць. Не отримавши більшості, на яку, можливо, сподівався Макрон, він все ж врятував центр, зберігши 159 депутатських місць для “Разом за республіку!”, маючи ще праворуч та ліворуч запас потенційно союзницьких голосів – як серед помірних лівих, соціалістів, так і серед поміркованих правих, “Республіканців”, які не пішли на пряму співпрацю з партією Ле Пен.
Вирішивши головне тактичне завдання – не допустити крайніх правих до влади, Макрон перейшов до вирішення стратегічних завдань: “оживити” свій другий термін і сформувати урядову коаліцію без ультралівих і ультраправих.
Немає переможців і немає прем’єра
Здавалося б, що після жорсткого стрес-тесту, якому Макрон піддав Францію, оголосивши дострокові парламентські вибори, ситуація мала б заспокоїтися. Найнебезпечніший для політичної системи сценарій – прихід до влади вкрай правого “Національного об’єднання” – не реалізувався. І, здавалося б, еліти можуть полегшено зітхнути. Але не вийшло. Ейфорія тривала кілька нічних годин, коли одразу після закриття дільниць стало зрозуміло: партія Марін Ле Пен не те, що не перемагає, вона взагалі залишається на третьому місці за кількістю депутатів. Але ейфорія ця швидко минула. Наступного дня після виборів французи поринули в нову політичну реальність. Більшості в парламенті немає ні в кого, створити коаліцію і сформувати дієздатний уряд вкрай складно.
Першим слово взяв Еммануель Макрон, перервавши мовчання, яке зберігав після завершення позачергових виборів, і звернувся до парламенту та народу Франції. Він не забув наголосити, що вибори не виграв ніхто: “Жодна політична сила сама по собі не здобула достатньої більшості, всі блоки або коаліції, що виникають у результаті цих виборів, перебувають у меншості”. Таким чином, Макрон послав важливий сигнал усім, що він вибори не програв і не збирається вести розмову з позиції слабкого. Навпаки, він пішов у наступ, бажаючи усунути вплив і крайніх лівих, і крайніх правих. Він закликав “усі політичні сили, які ототожнюють себе з республіканськими інститутами, верховенством закону, парламентаризмом, європейською орієнтацією та захистом французької незалежності, вступити в щирий і лояльний діалог для формування міцної більшості”. Оскільки всі війни проти партії Ле Пен велися в ім’я “республіканських цінностей”, “республіканського блоку” і “республіканського бар’єру”, зрозуміло, кого в коаліції бачити не хочуть. Не кличуть туди і крайніх лівих, які відзначилися боротьбою з державними інституціями, з секулярною освітою, не раз виступали з підтримкою французьких ісламістів і палестинських терористів. Таким чином, Макрон сформулював параметри нової коаліції, що об’єднує весь центр, від центристськи налаштованих соціалістів до правих “республіканців”.
Треба сказати, що коаліційні переговори – рідкісна подія в країні, де зазвичай спостерігається стабільна однопартійна більшість. Саме в тому й був сенс створеної генералом де Голлем П’ятої республіки, щоб президент і уряд працювали в унісон, щоб хаос був зведений до мінімуму, а керованість наближалася до максимуму. Тепер усе стало інакше.
“Новий народний фронт”, користуючись правом переможця, почав чинити тиск на Макрона з тим, щоб він доручив формування уряду саме їм. Тут слід уточнити, що, незважаючи на те, що президент Франції самостійно визначає, кого призначати прем’єром, відмова внести кандидатуру, яка перемогла на виборах, виглядає як порушення неписаних політичних правил. Але у Макрона були свої резони. “Новий народний фронт” виявився єдиною політичною силою, яка пішла на вибори, не назвавши свого кандидата в прем’єр-міністри. Для лівих – це досить непросте завдання через серйозні протиріччя між ультралівими “Нескореною Францією” і лівоцентристами з Соціалістичної партії. До слова, Макрон ще раніше заявляв, що не підтримуватиме кандидата в прем’єри ні від партії Марін Ле Пен, ні від “Нескореної Франції”.
Розуміючи, що посада прем’єра йому не світить, Жан-Люк Меланшон стримав свої політичні амбіції і запропонував замість себе кандидатуру Угет Белло – комуністки, близької до “Нескореної Франції”. Лідер ультралівих особливо наголошував, що Угет Белло, яка була головою регіональної ради в заморському департаменті Реюньйон (острів в Індійському океані), може стати першим головою уряду неєвропейського походження. Категоричне “ні” одразу пролунало від соціалістів, які вважали кандидата “занадто радикальним” і “занадто близьким до LFI”.
Тоді Соціалістична партія, Зелені та комуністи домовилися висунути кандидатуру в прем’єри від “громадянського суспільства”. Нею стала голова Європейського екологічного фонду – Лоранс Тубіане, яка була ключовим архітектором Паризьких кліматичних угод 2015 року. Однак для “Нескореної Франції” ця кандидатура також виявилася неприйнятною. Вони засудили її як “сумісну з Макроном” кандидатуру, зазначивши, що від початку повноважень президента 2017 року Тубіане часто пропонували обійняти міністерську посаду. Таким чином, усе пішло за сценарієм Макрона. Пересварившись між собою, Лівий блок дедалі більше почав втрачати шанси нав’язати йому свою кандидатуру прем’єр-міністра. На деякий час відсунувши дискусію про кандидатуру прем’єр-міністра, “Новий народний фронт” зосередився на узгодженні єдиного кандидата на посаду голови Національних зборів.
Перспективна гра Макрона
Буквально напередодні виборів спікера Національної асамблеї президент Франції Еммануель Макрон відправив у відставку уряд Габріеля Атталя. Треба сказати, що ще в ніч із 8 на 9 липня прем’єр-міністр Франції написав заяву про відставку. Очоливши виборчу кампанію макроністського блоку “Разом за Республіку!” (Ensemble) у найгірший момент, він привів його на призове місце і неабияк посприяв невдачі RN, який мітив у лідери, але став лише третім. Тоді заяву прем’єра і його міністрів Макрон не прийняв, а ось тепер погодився.
Утім, членам кабінету і його керівнику де-факто ще доведеться попрацювати, принаймні до кінця Олімпійських ігор, щоб не заплутати ситуацію остаточно. Крім того, і це дуже важливо, формальна відставка дала змогу тим міністрам, яких було обрано до Національної асамблеї, розпочати парламентські справи, посиливши макроністську групу перед першими важливими голосуваннями за голову Національної асамблеї. Деякі експерти вже назвали майбутнє голосування – виборами прем’єр-міністра, оскільки стане зрозуміло, якою реальною силою володіють у парламенті різні групи, переможці та переможені.
18 липня в амфітеатрі нижньої палати французького парламенту відбулися вибори четвертої в державній ієрархії Франції людини – голови Національної асамблеї. В останні дні перед голосуванням усі парламентські блоки обирали учасників перегонів за посади в керівництві Національної асамблеї. Після довгих сварок навіть представники лівого “Нового народного фронту” дійшли згоди. Головні противники всередині блоку – соціалісти і члени “Нескореної Франції” – довірили справу “третім”, нечисленним в асамблеї комуністам. Їх представляв на виборах ветеран Андре Шассень, який вступив у Французьку компартію (ФКП) ще за Жоржа Марша, у самий розквіт дружби ФКП і КПРС.
Мабуть, серед лівих він викликав найбільшу повагу і найменше відторгнення. До того ж експерти наполовину жартома, наполовину всерйоз говорили, що Андре Шассень обраний ще й за поважний вік. У свої 74 роки він виявився найстаршим серед кандидатів, а в разі нічиєї на виборах перемогу, згідно з місцевими правилами, віддають старшому за віком. Це теоретично могло статися в третьому турі. Вибори в асамблеї влаштовані так, що претендент має отримати абсолютну більшість (289 голосів) у першому або другому турі. Якщо ні в перший, ні вдруге це не виходить, у третьому турі перемога дістається завдяки відносній більшості голосів.
Противниками комуніста стали колишній голова парламенту Яель-Браун Піве від макроністської партії “Відродження”, союзниці макроністів із партії “Горизонти” Найма Мучу, яка виступила її суперницею, і представник правих “Республіканців” Філіп Жювен. З крайнього правого флангу з ними боровся Себастьєн Шеню – кандидат “Національного об’єднання” (RN) Марін Ле Пен. Брав участь у виборах і незалежний кандидат групи LIOT Шарль де Курсон, який представляє в асамблеї “рух неприєднання”. При цьому не озброєним оком було видно, що різні блоки, ліві та праві, знову намагалися перетворити вибори на боротьбу проти крайніх правих або крайніх лівих.
У першому турі найкращий результат отримав комуніст Шассень, який отримав 200 голосів. Другий результат показав представник RN Себастьєн Шеню зі 142 голосами, на третьому місці опинилася Яель Браун-Піве зі 124 голосами, Філіп Жювен зібрав -48, Найма Мучу – 38 голосів, а Шарль де Курсон – лише 18. У підсумку представниця “Горизонтів” і кандидат “Республіканців” зняли свої кандидатури. На другий тур пішли тільки чотири кандидати. У другому турі вперед вийшла Яель Браун-Піве, отримавши 210 голосів, за нею – Андре Шассень (202) і Себастьєн Шеню (143). Шарль де Курсон, отримавши лише 12 бюлетенів, вирішив далі не наполягати, звільнивши, таким чином, 12 голосів – “найдорожчих голосів республіки”.
У третій тур вийшли троє. Після довгого і болісного очікування останній тур увінчався успіхом урядової коаліції. З результатом 220 голосів Яель Браун-Піве остаточно випередила двох суперників, що залишилися, – комуніста і представника “Національного об’єднання”. Перемогу Яель Браун-Піве забезпечили голоси правоцентристських “Республіканців” і незалежних кандидатів. У команді Макрона переможне голосування за спікера породило надії на те, що, незважаючи на поразку від лівої коаліції на парламентських виборах, партія Макрона все одно зможе стати впливовою силою і навіть отримати шанс очолити наступний уряд Франції.
Однак “Республіканці”, зареєструвавшись у парламенті як опозиційна сила, поспішили “охолодити” переможний настрій у таборі Макрона. Одна з депутатів “Республіканців”, пояснюючи логіку їхнього голосування, заявила: “Ми не збиралися обирати комуніста на посаду голови Національної асамблеї”. І додала: “Нас обрали, як опозицію Макрону”. Тож перспектива їхньої подальшої взаємодії з президентом залишаються вельми туманними.
Інші партії в Національній асамблеї охарактеризували переобрання Браун-Піве як антидемократичне захоплення влади. Лідер соціалістів Олів’є Фор назвав обрання союзника Макрона після поразок президентської партії на європейських і парламентських виборах “вершиною заперечення демократії”.
Ще одним спірним моментом стала участь міністрів кабінету у виборах Браун-Піве. Хоча міністри зазвичай не мають права голосувати в Національній асамблеї, 17 членів уряду, що минає, все ж узяли участь у голосуванні, з огляду на те, що їхні відставки були офіційно прийняті, і тепер вони виконують обов’язки тимчасових міністрів. Браун-Піве в підсумку переміг Шассеня на 14 голосів. Однак, як зазначило Le Monde, експерти розійшлися в думках, щодо того, чи є конституційним той факт, що міністри голосували.
Після поразки в боротьбі за посаду голови Національної асамблеї “Новий народний фронт” знову повернувся до пошуків кандидатури прем’єр-міністра і після узгоджень усередині альянсу висунув маловідому технократку з паризької мерії Люсі Касте. 37-річна Касте випускниця престижної Національної школи адміністрації, як і президент Еммануель Макрон. З жовтня минулого року вона обіймає посаду головного фінансового директора паризької мерії, після десятиліття роботи на керівних посадах в уряді. Її бос, мер Парижа Анна Ідальго відразу підтримала цю ідею, високо оцінивши її навички управління бюджетом.
Однак президент Франції Еммануедь Макрон відкинув ідею того, що лівим слід надавати можливість формувати уряд. В інтерв’ю France Televisions і Radio France він укотре вимовив фразу, яка доводить до сказу лівих, які втомилися кричати на кожному розі про свою перемогу: “На цих виборах ніхто не виграв”. Він попередив, що жоден із політичних блоків, а тим паче NFP, не маючи вирішальної більшості, не може змусити його призначити бажаного висуванця на позицію глави уряду. Це прозвучало заразом і відмовою, адресованою партіям “Нового народного фронту”, які після трьох тижнів нескінченних суперечок та інтриг погодилися на єдину кандидатуру на пост прем’єр-міністра – Люсі Касте.
Аргументуючи свою позицію, президент заявив, що “Новий народний фронт” не має більшості”, і навів як приклад нещодавню невдачу комуніста Андре Шассеня – кандидата NFP на виборах голови Національної асамблеї. Про кандидатуру пані Касте він говорити не захотів. “Питання не в імені. Питання в тому, хто зможе мобілізувати більшість, щоб уряд Франції міг проводити реформи, затвердити бюджет і вести країну вперед”. Емманюель Макрон заявив, що не має наміру змінювати уряд до закінчення Олімпійських ігор: “Очевидно, що до середини серпня ми повинні зосередитися на Іграх, а потім… я буду зобов’язаний призначити прем’єр-міністра і доручити йому управління”.
Сформований уряд, наполягає президент, повинен мати можливість працювати, а не спотикатися на кожному кроці об бар’єри парламентської опозиції. І взагалі, заявив Макрон, він виступає за “олімпійську паузу” в політичній боротьбі та порадив політикам зайнятися спортом. Надій на те, що його опоненти дослухаються до поради Макрона небагато. Депутати “Нового народного фронту” вже заявили, що готуються внести на розгляд асамблеї закон про скасування пенсійної реформи, яка передбачає підвищення для працівників пенсійного віку з 62 до 64 років і торік спричинила у Франції кілька тижнів заворушень.
Інтерв’юери запитали Макрона, чи був він готовий до того, що до цієї пропозиції долучаються і смертельні вороги лівих – депутати “Національного об’єднання”, яке також зробило скасування пенсійної реформи частиною своєї програми. Небувала справа: об’єднавшись у голосуванні, вони зможуть диктувати президентській коаліції свої закони. Як уже зазначили французькі аналітики, вражаючий акт політичного співробітництва між партіями, які зазвичай не допускають рукостискання, – може звести нанівець одне з найбільш насилу завойованих внутрішніх досягнень Макрона.
Президент визнав, що це цілком можливо. Однак він запевнив, що не передбачає “нового розпуску” асамблеї (на який він отримає право через рік) і що сам він не збирається йти у відставку. Раз французи довірили йому другий президентський мандат, він залишиться на своїй посаді до 2027 року. Тому поставивши політичне життя на паузу, Макрон готується до вирішальної сутички, формуючи свій план дій. Насправді варіантів у нього не так вже й багато. Найпопулярніший прогноз – коаліція між макроністами та “Республіканцями”. І хоча “Республіканці” публічно заявляють, що такий альянс неможливий, спільне голосування за Браун-Піве роблять такий сценарій цілком імовірним.
Однак найбажаніший для Макрона сценарій – повторення ситуації 2017 року, коли політична криза дала йому змогу привернути до себе і лівоцентристів, і їхніх колег із правого флангу. Одним словом усіх, окрім партій Ле Пен і Меланшона. І в цьому випадку саме його політична сила стане єдиною, хто об’єднає і лівих, і правих. А значить командувати “парадом” залишиться все той же злий геній Макрон. Справа за “малим” – домовитися.
