ШОС: глобалізація чи регіоналізація

Перш ніж говорити про ШОС та її подальші перспективи, необхідно чітко розуміти деякі основоположні аспекти. По-перше, ШОС – це не альянс і не група однодумців, які об’єднані дисципліною та зобов’язаннями. По-друге, крім Росії та Ірану, у гострому конфлікті із Заходом там ніхто не перебуває. Навіть КНР, будучи об’єктом дедалі жорсткішої політики стримування з боку Сполучених Штатів, воліє уникати прямого протистояння, не кажучи вже про Індію, Пакистан або держави Центральної Азії. Своє завдання вони вбачають у збереженні балансу, стійкості і, головне – мінімізації ризиків, якими загрожує конфронтація. Тож ніякого альянсу проти Заходу на основі ШОС зараз створити практично неможливо. Водночас країни, що об’єдналися в ШОС, не сприймають диктату, тому спроби Заходу повернути їхню політику у вигідному для нього руслі не працюють, і це якраз ясно видно на прикладі російсько-української війни, про яку, до речі, в підсумковій Астанинській декларації очікувано не згадали, на відміну від палестино-ізраїльського конфлікту, про який у країн ШОС немає застережень.

Як би інші країни не ставилися до того, що відбувається, вони не мають наміру вбудовуватися в чиїсь політичні схеми, наполягаючи на пріоритеті власних інтересів. Тому ШОС розвивається, як регіональна організація, і вона – це здебільшого про Євразію і про пошук можливостей розвитку регіону в питаннях безпеки, економіки, транспортної та логістичної інфраструктури. Хоча не варто приховувати, що останнім часом, у зв’язку з погіршенням стосунків Заходу і Китаю, а ще раніше з Росією, цей тандем дедалі більше думає і над глобальними завданнями для організації, що не зовсім збігається з позицією інших членів ШОС. 

Народження

Передумови до створення Шанхайської організації співробітництва з’явилися ще в 1980-ті роки, коли СРСР і КНР почали переговори щодо подолання затяжної дипломатичної кризи, також відомої як «радянсько-китайський розкол». У 1996 році була утворена «шанхайська п’ятірка», куди увійшли Росія, Китай, Казахстан, Киргизія і Таджикистан. У 1997 році в Москві було підписано ще одну угоду – про взаємне скорочення збройних сил у районі кордону. На самітах 1998 року в Алмати (Казахстан) і 1999 року в Бішкеку (Киргизія) було підтримано пропозицію про скликання наради щодо взаємодії та заходів довіри в Азії, а також обговорювали боротьбу з транскордонною злочинністю і наркоторгівлею. У 2001 році до «шанхайської п’ятірки» приєднався Узбекистан, що призвело до перейменування міжнародного об’єднання в Шанхайську організацію співробітництва (ШОС). Остаточно формування ШОС завершилося 2002 року на саміті в Санкт-Петербурзі. Тоді було підписано Декларацію глав держав-членів ШОС і Хартію ШОС, а також угоду про створення Регіональної антитерористичної структури ШОС.

Почавши своє існування з розв’язання прикордонних суперечок, ШОС мала намір сконцентрувати свою роботу на трьох напрямах: безпека, економічний розвиток і гуманітарне співробітництво. У китайців, які ініціювали процес, було своє розуміння, навіщо створюється ця організація. До виникнення ШОС на пострадянському просторі не було жодної структури, куди б входив Китай, – усі організації, чи то військовий блок ОДКБ, чи то СНД, що балансує між життям і станом зомбі, замикалися на Росію. З появою ШОС на теренах колишнього СРСР з’являлася перша організація з широким мандатом, де Китай був би повноправним учасником, причому географічний фокус нового блоку був спрямований на найважливішу для Пекіна (крім Росії) частину колишньої радянської імперії – Центральну Азію. Значення цього регіону для КНР після розпаду СРСР стабільно зростало. Ситуація в Синьцзян-Уйгурському автономному районі, що межує з Центральною Азією, залишається нестабільною вже кілька десятиліть, тому Китай зацікавлений у безпеці на суміжних територіях і боротьбі з експортом нестабільності з Афганістану. Пекін із занепокоєнням спостерігав за розгортанням американської військової інфраструктури в Узбекистані та Киргизії слідом за початком афганської кампанії і шукав союзників для протидії Вашингтону. Нарешті, з 1994 року Китай перетворився на імпортера вуглеводнів, і створення надійних наземних маршрутів доставки нафти і газу стало для Пекіна одним із найважливіших пріоритетів. У перспективі Китаю також були цікаві ринки Центральної Азії для експорту своїх товарів, а отже, потрібен був майданчик для обговорення умов економічного співробітництва та можливого створення зони вільної торгівлі.

З огляду на роль, яку відігравала Росія в Центральній Азії, Пекін не зміг би досягти своїх цілей без Москви. Заради цього і створили ШОС. Інтереси Росії та Китаю в Центральній Азії багато в чому збігалися: боротьба проти «трьох зол» (сепаратизм, екстремізм, тероризм), а у 2000-ті Москва була зовсім не проти прокладання нафтогазових труб із регіону до Китаю, – адже ці поставки знижували стимули центральноазіатських країн для пошуку маршрутів до Європи в обхід Росії.

ШОС мала стати майданчиком, де Пекін і Москва спільно виробляли б правила гри для Центральної Азії, а потім м’яко нав’язували б свою колективну волю країнам регіону. Для Китаю це був би перший досвід подібної взаємодії з іншою великою державою в зоні її традиційних інтересів, і якби досвід визнали вдалим, то Пекін потім міг би спробувати використати ці напрацювання під час взаємодії з Індією в регіоні Бенгальської затоки та навіть зі США щодо Південно-Східної Азії.

І якщо у сфері безпеки ШОС як механізм координації інтересів Китаю і Росії в Центральній Азії загалом відбувся. У Ташкенті запрацювала Регіональна антитерористична структура. Ще більше значення мали військові навчання «Мирна місія», на яких відпрацьовується взаємодія російських і китайських військових (інші члени ШОС надсилали невеликі контингенти).

Однак у сфері економіки Китаю не вдалося досягти своїх цілей. Щонайменше з 2010 року Пекін активно просував дві ініціативи: створення банку розвитку ШОС і зони вільної торгівлі ШОС. Ідею зони вільної торгівлі нервово сприйняли майже всі країни – учасниці організації: прибравши митні бар’єри, вони ризикували пустити багато галузей своєї економіки під каток величезної економічної машини КНР. А ось ідею банку розвитку країни Центральної Азії сприйняли куди більш позитивно: після кризи 2007-2009 років багатьом були дуже потрібні гроші, а тут Китай був готовий надавати їх на пільгових умовах. (у розпал кризи на саміті ШОС у Єкатеринбурзі тодішній голова КНР Ху Цзіньтао публічно пообіцяв виділити країнам ШОС до $10 млрд пільгових кредитів). Але проти цієї ідеї виступила Москва. Так поступово «вималювалося» два підходи, два погляди на розвиток ШОС.  

Два підходи – один шлях

Створюючи ШОС, Росія розраховувала на рівний статус із Китаєм. До того ж політичний і військовий аспекти роботи організації на перших порах були в пріоритеті, що повністю влаштовувало Кремль. ШОС виявилася дуже доречною. У 2005 році лідери організації вперше поставили питання про терміни перебування американських військових у Центральній Азії. Китайці стали чудовими союзниками Росії у справі видавлювання американців з авіабази в киргизькому Манасі. На полі військового й антитерористичного співробітництва з Пекіном Москва почувалася цілком упевнено: зрештою, саме в Росії, а не в Китаю в Центральній Азії є військові бази і формальні союзники по ОДКБ. 

Однак спроби Пекіна розширити порядок денний ШОС на економічну сферу викликали в Москви тривогу: у Кремлі чітко усвідомлювали, що економічний потенціал РФ і КНР непорівнянний. І тоді Росія вирішила торпедувати створення банку розвитку ШОС і зони вільної торгівлі. І якщо, як ми вже зазначали, у випадку із зоною вільної торгівлі особливих зусиль Росії не знадобилося, то щодо банку Москва висунула свідомо нездійсненні для КНР умови. Крім цього Росія зробила ще один крок, спрямований на врівноваження Китаю – розширення об’єднання за рахунок Індії. Таким чином, у ШОС була б ще одна велика дружня Росії країна.

Китай чинив опір цій ідеї досить довго: вступ Делі до ШОС зовсім не вкладався в схему китайсько-російського співробітництва в Центральній Азії. Перелом у позиції Пекіна почався 2013 року і був викликаний кількома причинами. По-перше, на той час китайці остаточно зрозуміли, що Москва не погодиться на створення банку розвитку ШОС і зони вільної торгівлі на умовах, які влаштовують КНР. По-друге, китайці зрозуміли, що банк ШОС їм не дуже то й потрібен для просування своїх економічних інтересів у Центральній Азії. Після світової кризи країни регіону самі вишикувалися в чергу за китайськими грошима, і Пекін почав видавати їм кредити на двосторонній основі через свої держбанки. Кредитуючи окремі країни, Пекін не був пов’язаний жодними багатосторонніми правилами, а тому міг сповна користуватися складним становищем позичальників і вибивати вкрай вигідні умови. Росія виявилася повністю виключеною з цієї схеми і, більше того, ніяк не могла чинити опір кредитній експансії Пекіна. По-друге, у 2013 році голова Сі Цзіньпін сформулював концепцію Економічного пояса Шовкового шляху (ЕПШП).

Концепція, що перетворилася на монументальну ініціативу «Поясу і шляху», мала величезні переваги порівняно з ШОС: вона не передбачала створення якоїсь міжнародної надбудови з чітко окресленими правилами поведінки. Цей підхід дозволив Китаю розвивати відносини з будь-якою країною, яка виявила інтерес до проекту, не озираючись на інші країни. До травня 2015 року Пекін підписав угоди про стикування ЕПШП з національними програмами інфраструктурного будівництва Казахстану, Киргизії та Таджикистану, а 8 травня увінчав цей процес підписанням заяви Володимира Путіна і Сі Цзіньпіна про сполучення ЕПШП і ЄАЕС. Безрозмірна з точки зору фінансів Шовкова ініціатива виявилася куди зручнішою для просування геоекономічних інтересів Пекіна, ніж ШОС.

Зваживши всі ці обставини, Китай у підсумку погодився прийняти в ШОС Індію, але за умови, що одночасно туди вступить і Пакистан, головний партнер КНР у Південній Азії. Прийняття до ШОС Нью-Делі та Ісламабада, які живуть як кішка з собакою, могло повністю паралізувати роботу організації, яка й без того була не надто ефективною через постійні «особливі думки» окремих членів щодо різних питань (Росії – щодо банку розвитку ШОС; Таджикистану – щодо вступу Ірану; Узбекистану – щодо глибини військового та антитерористичного співробітництва).

І ШОС на тлі розвитку проекту «Поясу і шляху» перестала бачитися як потрібний для КНР економічний інструмент. Так уже на Бішкекському саміті ШОС 2019 року лише 9% підписаних документів стосувалися економічної проблематики, а основною темою була регіональна безпека та спільна боротьба з «трьома силами зла»: сепаратизмом, тероризмом та екстремізмом. Утім, ця тема, як східний караван, перекочовувала із саміту в саміт ШОС. 

Китай показав, що і без надбудови зможе управляти своїми інвестиціями в країнах – членах ШОС і ніяка Росія йому для цього не потрібна. РФ же, розуміючи, що в економічному плані змагатися з Китаєм у регіоні їй не до снаги, зосередившись на безпеці країн-учасників ШОС, символічно залишила Китаю штаб-квартиру і назву організації. Так, хоча і з великою натяжкою, з’явилася теорія «поділу праці» Росії та Китаю в Центральній Азії, яку переносять і на ШОС: Москва забезпечує регіональну безпеку, Пекін є головним драйвером економічного розвитку. 

Точки біфуркації

Новим етапом або новою точкою біфуркації для ШОС стало приєднання до неї Ірану. 2021 року на саміті в Таджикистані було оголошено про початок процедури його прийому. Статус спостерігача при ШОС Тегеран отримав ще 2005 року, після чого 2008-го подав заявку на повноцінне членство. Але до 2015 року Іран не могли прийняти в об’єднання через міжнародні санкції, що діяли щодо нього. За правилами ШОС її членом не може стати країна, що перебуває під санкціями Ради Безпеки ООН, а щодо Ірану діяла ціла низка обмежувальних заходів. Санкції було скасовано 2015 року, коли Тегеран погодився на обмеження своєї ядерної програми. Але й це не відчинило йому двері в ШОС. 

Несподівано іранську заявку заблокував Таджикистан, у якого раніше були чи не найтепліші стосунки з Іраном серед усіх країн ШОС. Душанбе звинуватив Тегеран у підтримці Партії ісламського відродження Таджикистану та непрямій причетності до організації терористичних актів. Зрештою з Таджикистаном домовилися і на саміт прилетів покійний президент Ірану Ебрахім Раїсі, для якого це була перша закордонна поїздка. Одним із головних лобістів Ірану стала Росія, розраховуючи, що це додасть організації ще більшої ваги на міжнародній арені. Прийом у ШОС Ірану проходив на тлі подій в Афганістані, де таліби вже взяли під контроль всю територію країни. І в цьому сенсі Іран, що межує з Афганістаном, ставав важливим учасником дискусій про регіональну безпеку.

Наступною точкою біфуркації для ШОС стала повномасштабна агресія Росії проти України. Вважалося, що до 24 лютого 2022 року позиції Росії в Центральній Азії були міцнішими за міцне. Тим більше, що це знайшло підтвердження буквально за два місяці до початку російського вторгнення в Україну. Армія РФ під прапорами Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) допомогла президенту Казахстану Касим-Жомарт Токаєву утриматися при владі. І цим довела, що саме РФ, а не Китай, є зовнішнім гарантом безпеки в регіоні. 

Перший після початку російсько-української війни саміт ШОС відбувся у вересні 2022 року в Самарканді. Незважаючи на те, що зовнішньополітичні підходи країн-членів ШОС багато в чому збігаються, проте, як то кажуть, є нюанси. Так, під час голосування щодо трьох ухвалених у перший рік після початку військової агресії РФ проти України резолюцій Генеральної асамблеї ООН, які засуджують дії Москви, держави об’єднання повної єдності не продемонстрували. Хоч жодна з країн-членів ШОС не підтримала цих документів, проти їх ухвалення спільно з Росією стабільно голосувала лише Білорусь. Решта членів ШОС або утримувалися, або не брали участі в голосуванні. 

На полях саміту ШОС у Самарканді відбулася зустріч Путіна і Сі Цзіньпіна, на якій китайський лідер тоді був вельми стриманий щодо оцінок Путіна про те, що «спроби створення однополярного світу набули останнім часом абсолютно потворного обрису». Китай разом з іншими учасники саміту намагалися показати Росії, що її нинішні наративи не збігаються з їхніми зовнішньополітичними пріоритетами. Справа дійшла до того, що перед самітом ШОС у Самарканді 2022 року офіційний Ташкент спеціально спростовував тези російських журналістів про те, що «ШОС – це російська відповідь НАТО». 

Наступний саміт ШОС, який у режимі онлайн проходив у Нью-Делі, запам’ятався тим, що до організації офіційно було прийнято Іран, а дата його прийняття 4 липня – День незалежності США була більш ніж «символічна». Уперше з 1979 року Тегеран став членом великого міжнародного об’єднання. Власне прагнення Ірану стати членом ШОС було очевидним через західні санкції та міжнародну ізоляцію. І в цьому становище Ірану дуже нагадувало становище Росії після розв’язаної нею агресії проти України.

Інших особливо проривних рішень на саміті ухвалено не було, що, втім, нікого не здивувало і стало для самітів ШОС «доброю» традицією. Подейкували, що режим відеоконференції Моді вибрав, щоб не приймати в Індії товариша Сі. Однак голос Сі Цзіньпіна почули всі. До цього часу не тільки Росія, а й Китай, дві країни-засновниці ШОС – Росія і Китай – перебували в стані найгострішого конфлікту із Заходом з часів Холодної війни. Уперше на самітах ШОС заговорили про загрози регіональній безпеці: завуальовано, як це робив Сі Цзіньпін, або прямо, як про це говорив Путін.

“Країнам ШОС слід самостійно виробити зовнішню політику на основі спільних і довгострокових інтересів нашого регіону. Потрібно зберігати пильність до спроб ззовні розпалювати нову Холодну війну і провокувати блокову конфронтацію в нашому регіоні, категорично виступати проти спроб втручання ззовні та інспірування «кольорових революцій» під яким би то не було приводом», – заявив у своєму зверненні Сі Цзіньпін, не згадавши Захід, але водночас прозоро натякнувши на те, звідки, на його думку, виходять головні зовнішні загрози безпеці та суверенітету країн регіону. “Китай готовий з усіма партнерами реалізовувати ініціативу з глобального розвитку, слідувати правильному напрямку економічної глобалізації, виступати проти протекціонізму, односторонніх санкцій, інтернаціоналізації поняття “національна безпека”, – продовжував голова Сі, також закликавши “захищати міжнародну систему на чолі з ООН та світопорядок, заснований на міжнародному праві, протистояти гегемонізму та силовій політиці”. 

За підсумками саміту його учасники ухвалили Нью-Делійську декларацію, погодившись затверджувати «нові комплексні підходи до просування більш справедливого та ефективного міжнародного співробітництва». Водночас анонсована Стратегія економічного розвитку ШОС на період до 2030 року виявилася каменем спотикання для членів організації. Цей документ не стала підписувати Індія. Попри відсутність публічних заяв, імовірною причиною є зростання позицій Китаю в ШОС та активне просування китайських ініціатив. Тому Індія, на відміну від інших членів-учасників, не підтримала китайський «Один пояс – один шлях», що вкотре продемонструвало внутрішні протиріччя ШОС, які багато в чому спричинені розширенням організації. 

Нікуди ці проблеми не поділися і на 24-му саміті ШОС, який відбувся в липні цього року в Астані. По-перше, саміт не вшанував своєю увагою прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді, відправивши на нього свого міністра закордонних справ. А ось глава КНР прибув до столиці Казахстану з державним візитом, і зустрічала його влада куди помпезнее, ніж Володимира Путіна, немов даючи зрозуміти, хто для Астани важливіший. До того ж казахстанська преса майже не звертала увагу на російського президента, який явно перебував у тіні свого китайського колеги. І не дивно. У Казахстан у рамках проєкту «Пояс шлях» з 2013 року було інвестовано 9,55 млрд доларів. До того ж Китай став найбільшим торговельним партнером Казахстану – товарообіг між країнами торік сягнув 41 млрд доларів (для порівняння, товарообіг Росії та Казахстану у 2023 році становив 30 млрд доларів). До цього слід додати, що стосунки Путіна і президента Казахстану Касим-Жомарт Токаєва не найрадісніші. У казахського лідера своя особлива позиція з питання російсько-української війни, є претензії до дій Росії на туркменському, узбецькому та афганському треках. 

Загалом же Астанинський саміт за формою мало чим відрізнявся від попередніх форумів: велика кількість підписаних документів – 24, звіт про кількість проведених у рамках ШОС заходів та інша канцелярська звітність. Але були й нюанси, на які варто звернути увагу. Мабуть, уперше в рамках самітів ШОС країни учасниці основний акцент в Астанинській декларації приділили питанням глобальної безпеки. Так Путін у своєму зверненні до ШОС повторив заклик Росії до створення «нової архітектури співробітництва, неподільної безпеки і розвитку в Євразії, покликаної замінити застарілі європоцентристську та євроатлантичну моделі, які давали односторонні переваги тільки окремим державам». Його підтримав і Сі Цзіньпін, заявивши, що члени ШОС повинні зміцнювати єдність і спільно протистояти зовнішньому втручанню перед обличчям реальних викликів інтервенції та розколу. 

Зміна динаміки у відносинах Китаю і Росії стала черговою точкою біфуркації ШОС. Після того, як Росія багато років використовувала блокування для пом’якшення китайського впливу в регіоні і не підтримувала китайських ініціатив, як-от банк розвитку ШОС і зона вільної торгівлі, Кремль перейшов до тіснішої співпраці з Китаєм. 

Крім того, на Астанинському саміті ШОС Білорусь офіційно стала 10 членом організації. Для ШОС це створило прецедент приєднання до організації країни зі Східної Європи, і вона, таким чином, вийшла за рамки Центральної Азії та відносин Росії з Китаєм. Така собі відповідь Заходу – просування ШОС до кордонів Євросоюзу. А для Білорусі – це відкривало можливість вийти з того непростого геополітичного становища, в якому вона опинилася після 2020-2021 років, коли проти неї було введено нові санкції. Для Мінська це серйозний крок – через інститути ШОС тепер він зможе вибудовувати двосторонні відносини з іншими членами організації. 

Деякі експерти стверджують, що головним бенефіціаром вступу Білорусі до ШОС стала Росія. Це і так, і не так. Так, Росія спочатку підтримувала приєднання Білорусі до ШОС. Цим вона підтвердила статус її головного союзника і продемонструвала, що допомагає Мінську розширювати число його міжнародних контактів. Але не можна не враховувати і глибину стратегічної взаємодії Білорусі з Китаєм, і Пекін не менше за Росію був зацікавлений в участі Мінська, щоб підвищити геополітичну вагу ШОС в Євразії. До того ж у Білорусі вибудовуються цілком собі прекрасні відносини з країнами Центральної Азії. Раніше Олександр Лукашенко хвалив ШОС за те, що її учасники ведуть «розмову на рівних», і зазначав, що «всі, хто втомився від гегемонії Америки, дивляться на цю структуру з повагою». Варто нагадати, що Білорусь співпрацює з ШОС з 2009 року – тоді разом зі Шрі-Ланкою вона отримала статус партнера по діалогу, у 2015-му вона стала спостерігачем. Сьогодні цей статус мають Афганістан і Монголія. Такі країни, як Алжир, Бангладеш, Східний Тимор, В’єтнам, Ізраїль, Ірак, Іраку, Сирія, Лаос подали заявку на статус спостерігача. Статус партнерів по діалогу мають Азербайджан, Вірменія, Бахрейн, Єгипет, Катар, Камбоджа, Кувейт, Мальдіви, М’янма, Непал, Саудівська Аравія, Туреччина, Шрі-Ланка, ОАЕ. 

Статус партнера по діалогу дає змогу зацікавленим країнам брати участь у спеціалізованих заходах у рамках ШОС на запрошення держав-членів. Таким чином, за останні два десятиліття ШОС значно розширилася від свого початкового регіону в Центральній Азії до таких регіонів, як Південний Кавказ, Східна Азія, Індійський субконтинент і Близький Схід. Напередодні саміту, говорячи про нову систему безпеки, Володимир Путін заявив, що вона має бути відкрита для всіх країн Євразії, включно з учасниками НАТО. Під це визначення підходить Туреччина і, до речі, президент країни Реджеп Таїп Ердоган на пресконференції у Вашингтоні в рамках ювілейного саміту НАТО заявив, що Туреччина повинна приєднатися до ШОС як постійний член. За його словами, він попросив усі держави організації підтримати його в цьому питанні. 

На думку турецького лідера, співпраця з НАТО, ШОС і БРІКС сприяє «миру в усьому світі». Однак у Москві без особливих захоплень зустріли заяву Ердогана, зазначивши, що точних термінів вступу Туреччини до ШОС – немає. Мабуть, прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков «забув» про слова свого шефа, зазначивши, що є протиріччя, пов’язані з участю Туреччини в Північноатлантичному альянсі. Треба сказати, що на полях Астанинського саміту Путін і Ердоган провели двосторонню зустріч, першу відтоді, як за сприяння президента Туреччини до України повернулися командири батальйону «Азов», які до кінця бойових дій, як домовлялися Росія, Україна і Туреччина, мали перебувати на території останньої. Про цю подію забувають, коли починають дивуватися, чому Володимир Путін досі не приїхав, як було заплановано, в гості до Реджепа Таїпа Ердогана. Ризикнемо припустити, що справжня причина – саме в тому, що сталося тоді в порушення всіх домовленостей між цими людьми. Сторони поговорили про недостатній товарообіг та будівництво в Туреччині АЕС «Аккуї», перший блок якої має запрацювати вже за кілька місяців і зробити це через позицію компанії Siemens, яка не поспішає виконувати свої контрактні зобов’язання буде вкрай непросто. До того ж обидва лідери обговорили можливість врегулювання кризи в Сирії. Наприкінці зустрічі Ердоган настійно, в найкоротші терміни просив Путіна приїхати до Туреччини.

Повертаючись до ШОС, і навіщо вона Ердогану, зазначимо, що географічне положення Туреччини історично диктує різновекторність її політики. З одного боку, Туреччина стукає у двері ЄС і є членом НАТО, з іншого вона хоче мати непогані відносини з Росією. Тому що розуміє її значення, зокрема на Південному Кавказі, Чорному морі, з українського питання і в Центральній Азії, куди Анкара спрямована. Тому Туреччина намагається складати яйця в різні кошики, показуючи Заходу, що у неї є альтернатива, а Китаю і Росії демонструючи, що Туреччина – самостійний політичний гравець, у якого в разі чого за спиною блок НАТО. Словом, Ердоган, як зазвичай, намагається «пробігти між краплями і залишитися сухим».

Клубок протиріч

Кожна країна, що входить до ШОС, використовує організацію для просування своїх зовнішньополітичних, економічних, транспортно-логістичних та інших інтересів. Є інтереси Китаю, є Індії, є в Росії, і в кожної країни, що входить в організацію як член, спостерігач або партнер по діалогу. І це природно…

Однак часто інтереси народжують між країнами цілий клубок протиріч. Так свої протиріччя у Китаю з Індією. І річ не тільки в давніх прикордонних суперечках, останнє криваве загострення яких трапилося 2020 року, і тепер Пекін для Нью-Делі становить екзистенційну загрозу національній безпеці. Нагадаємо, що саме після цих подій почався обережний розворот Індії на Захід. Іншим фактором суперечностей стало прагнення Індії розширити свої зв’язки з центральноазіатськими країнами. Ми вже зазначали, що Індія продовжує бойкотувати китайську ініціативу «Пояс і шлях». Експерти з Індії вважають, що Китай чинить тиск на держави ШОС, щоб прийняти в офіційних документах і поширити якомога ширше більшу частину своєї термінології, своє розуміння міжнародних подій. 

Тут маються на увазі такі усталені заяви, як «новий тип міжнародних відносин», «співтовариство спільної долі», «три сили зла», «Пояс і шлях» та інші, які були викладені на з’їздах Комуністичної партії Китаю. При цьому «китайські терміни», які видаються за загальні шанхайські, можуть бути непрозорими і двозначними. Нью-Делі також не задоволений планами КНР зі створення Китайсько-пакистанського економічного коридору, який проходить спірними територіями Кашміру. Індійська сторона наголошує, що більшість інфраструктурних проєктів у рамках «Поясу і шляху» можуть бути використані, зокрема, і у військових цілях. Занепокоєння Індії викликає також активне проникнення китайського капіталу в такі країни, як Бангладеш, М’янма і Шрі Ланка. Очевидною і ненадуманою проблемою залишається іранське питання в ШОС, у якого проблеми з деякими арабськими країнами. Туреччина, Вірменія та Азербайджан, які приєдналися до ШОС як партнери, несли з собою виклики Південного Кавказу.

Свої протиріччя існують і у Пекіна з Москвою. Та, що там говорити, якщо навіть Білорусь, яка зовсім недавно увійшла до ШОС, зіткнеться з різним прочитанням своєї участі в ШОС із Москвою. Кремль розраховує, що Білорусь буде одним з інструментів побудови так званої системи євразійської безпеки, яку намагається конструювати Москва. А у Лукашенка більшою мірою економічний інтерес до ШОС, оскільки Білорусь раніше, ніж Російська Федерація, опинилася під санкціями і гостро потребує взаємодії з країнами Центральної Азії та Азії загалом. 

Усі ці нюанси, безумовно, шкодять практичній ефективності організації, додаючи лише видимої грізності її міжнародній репутації. Тому ШОС найближчим часом навряд чи перетвориться на ефективну з практичного погляду організацію. Сьогодні ШОС за своєю малоефективністю дуже нагадує міні-ООН. Вона так і не змогла перетворитися на дієву структуру, щоб реалізувати ту кількість пропозицій, яку щороку озвучують лідери країн. Так, торік під час Нью-Делійського саміту президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв визнав, що за більш ніж 20 років існування ШОС не вдалося реалізувати жодного великого економічного проекту під егідою організації. Але ж у сучасних умовах престиж і ефективність будь-якої міжнародної організації вимірюється кількістю і якістю реалізованих багатосторонніх проєктів, а також відчутними результатами в тому чи іншому напрямках. 

У цьому аспекті основним відчутним результатом ШОС, як зазначають експерти, є розв’язані прикордонні питання ще за часів перебування шанхайської п’ятірки. Відтоді, на жаль, організація не реалізувала жодного багатостороннього проєкту, обмежуючись діяльністю на декларативному рівні, дедалі більше перетворюючись на «дискусійний клуб» країн-членів, а також країн, що виявляють інтерес до організації, де лідерам країн вельми комфортно спілкуватися один з одним. Сміємо зауважити, що найцікавіші речі відбуваються не на засіданнях і не в деклараціях ШОС, а саме на полях саміту, де проходять двосторонні зустрічі лідерів. 

Тому не випадково, що для держав Центральної Азії важлива можливість налагоджувати контакти з лідерами держав, що входять до ШОС. Так, лідер Росії на зустрічі з монгольським лідером обговорювали питання взаємодії в галузі енергетики. А в бесіді з Ільхамом Алієвим Володимир Путін запропонував розглянути перспективи розвитку транспортного коридору Північ – Південь, який також має важливе значення, також і для Ірану. Крім того, для багатьох країн-учасниць ШОС міжнародна ізоляція Росії стала чудовою можливістю для власної капіталізації, за рахунок купівлі у Москви природних копалин за низькими цінами. У цьому Росія дуже нагадує Радянський Союз, який свого часу також щедро обдаровував країни, що розвиваються, в обмін на вплив у тому чи іншому регіоні. 

Позиція Китаю в ШОС також явно еволюціонувала. За останні кілька років міжнародна ситуація для Китаю змінилася. Пекін опинився під сильнішим міжнародним тиском, оскільки США розглядають його як свого головного стратегічного противника. Тому Китай намагається модернізувати роль ШОС, розширюючи її функції з регіонального до глобального рівня. Тому і Китай, і Росія дивляться на ШОС як платформу, через яку можна поширювати свої погляди на ідеологічні рамки, чим вони, власне, і користуються. І в цьому сенсі російсько-китайські інтереси в рамках ШОС загалом збігаються. Обидві країни намагаються просувати організацію, щоб забезпечити собі вплив над цим регіоном і Глобальним півднем і не дати Заходу можливість перетягнути його на свій бік. Ба більше, вони хочуть, щоб ШОС сприймалася як великий блок, який більше не можна ігнорувати. З приєднанням усіх цих країн Китай і Росія хочуть показати, що є багато прихильників їхнього світогляду

Для Росії, яка вже третій рік веде повномасштабну війну проти України, ШОС стала для Путіна важливим дипломатичним майданчиком, а також платформою для демонстрації того, що він не ізольований на міжнародній арені. І оскільки відносини Китаю зі США різко погіршилися, Пекін тепер менше стурбований тим, що ШОС розглядатимуть як антизахідну організацію. Росія ж, своєю чергою, загалом погодилася на роль молодшого партнера в тандемі і загалом змирилася зі зростанням впливу Китаю в Центральній Азії як із неминучим явищем. Кремль лише намагається застовпити за собою ті сфери впливу, де китайська присутність поки що мізерна і де в Китаю немає легальних і реальних інструментів для того, щоб просунути свої інтереси. До таких можна віднести В’єтнам, а ось спроба Росії залізти в «китайський город» під назвою КНДР, куди Путін вирушив з офіційним візитом, викликала в Пекіні ревне роздратування.

Нехай навіть і в такому «перекошеному» вигляді, але зближення Росії та Китаю не на жарт занепокоїло Індію, та так, що свій перший, після обрання прем’єр-міністром міжнародний візит, попри обурення Вашингтона, Нарендра Моді здійснив саме до Москви. Ось такий виходить клубок протиріч, який показує, що всередині ШОС у багатьох країн є принципово різні погляди практично на все. І неможливо уявити, який сценарій міг би, наприклад, змусити Індію і Пакистан відкласти свої проблеми і взаємний конфлікт заради чогось іншого. 

Попри бадьорість промов у ШОС про незаперечний прогрес, сьогодні вона перебуває на роздоріжжі. З одного боку, з розширеним складом ШОС претендує на роль унікального системного інтегратора Євразії, в рамках якого ключові гравці координуватимуть свої зусилля. З іншого боку, інституційні слабкості ШОС при розмиванні ядра організації за рахунок прийняття нових членів створюють ризик того, що шанхайський альянс перетворюється на вельми аморфну структуру. Концепція організації, запропонована батьками-засновниками ШОС 2001 року, потребує вдосконалення і певної корекції з урахуванням нових реалій і можливостей, що з’являються. Критики ШОС зазначають, що незважаючи на підписані спільні декларації зі співробітництва в різних сферах – від економіки до регіональної безпеки – Шанхайська організація співробітництва має скоріше дипломатичне значення, ніж практичне. З огляду на це стратегія розвитку організації має більшою мірою орієнтуватися на ефективну практичну взаємодію держав, що входять до «сім’ї» ШОС. І можливо навіть стати очікуваною відповіддю на ключові міжнародні виклики. Інакше кажучи, організація повинна не тільки адаптуватися до нових реалій і прийдешніх викликів, передбачити які дуже важко, а й зуміти «зазирнути за горизонт» поточних тенденцій загальносвітового розвитку. Тільки такий підхід зможе дати ШОС «друге дихання»…