Серця британців зажадали змін

Фатальне рішення

Відповідно до законодавства Великої Британії парламентські вибори мали відбутися не пізніше 28 січня 2025 року. Уже з січня 2024 року лідер консерваторів Ріші Сунак неодноразово заявляв про те, що загальні вибори відбудуться “у другій половині цього року”. Правляча Консервативна партія після 14 років при владі зазнавала справжнє електоральне лихо, а тому у більшості експертів була підозра, що Ріші Сунак постарається відтягнути момент розставання з резиденцією на Даунінг-стріт, 10. Однак, як грім серед ясного неба, 22 травня Ріші Сунак, стоячи перед ґанком своєї резиденції, оголосив дату проведення загальних парламентських виборів, призначивши голосування на 4 липня. Він зазначив, що його робота прем’єр-міністром довела наявність у Консервативної партії “плану і готовності здійснювати сміливі дії, необхідні для процвітання” Великої Британії. 

“Я впевнений у тому, що ми зможемо зробити в майбутньому”,- заявив політик, запевнивши, що у “лейбористів немає плану” і “майбутнє з ними може виявитися невизначеним”. Рішення Сунака шокувало не тільки британський істеблішмент і своїх однопартійців, а й опонентів. Як стало відомо, за тиждень до рішення Сунака лейбористи повідомили своїм співробітникам, що вони можуть узяти відпустку в липні, оскільки літні вибори виглядали малоймовірними. 

Про те, що рішення Ріші Сунака ухвалили спонтанно, свідчив і той факт, що глава британського МЗС Девід Кемерон у цей момент перебував із візитом в Албанії, а міністр оборони Грант Шаппс збирався відбути в поїздку країнами Балтії. У підсумку одному довелося терміново переривати албанський вояж і вилітати в Лондон на раптове засідання уряду, а іншому – відкласти візит до союзників, які з нетерпінням чекали на цю зустріч.

Ймовірно, що динаміка електоральних уподобань британців, яка не поліпшується для консерваторів, наштовхнула Сунака і його оточення на думку про те, що краще не буде, а буде тільки гірше. Ключовим фактором, що вплинув на рішення прем’єра, стали новини про уповільнення інфляції до трирічного мінімуму. За підсумками квітня 2024 року зростання цін у Сполученому Королівстві сповільнилося до 2,3%, тоді як ще в березні цей показник становив 3,2%. Саме зниження інфляції, яка досягла історичного максимуму до кінця 2022 року, Ріші Сунак називав своєю головною метою на посаді глави уряду, коли заступав на посаду в жовтні 2022 року. 

На тлі негативу, що тяжіє над консерваторами, Сунак, вочевидь, спробував знайти хоч якусь рятівну соломинку. Однак як одна таблетка не рятує від лікування серйозної хвороби, так і думка про те, що зниження інфляції істотно вплине на електоральні настрої британців, була лише ілюзією, яка підтвердила, що Сунак у душі так і залишився інвестиційним банкіром, а не політиком. До того ж Раші Сунак, певно, забув про один історичний факт: липневе голосування стало у Великій Британії першим з 1945 року, коли Лейбористська партія на парламентських виборах переконливо перемогла і відправила у відставку консерваторів разом із Вінстоном Черчиллем…

Заздалегідь визначена поразка

Експертні прогнози, які говорили про те, що консерватори фінішують із найгіршим результатом у своїй історії, 4 липня дивовижним чином справдилися. Консерватори справді зазнали справжнього фіаско, завоювавши лише 121 місце, що на 251 менше, ніж за підсумками виборів 2019 року. До цього слід додати, що низка видних консервативних політиків, серед яких експрем’єр міністр Ліз Трасс, міністр оборони Грант Шаппс, міністр юстиції Алекс Чок, міністр освіти Джилліан Кіган, міністр культури Люсі Фрейзер, міністр транспорту Марк Гарпер, лідерка Палати громад Пенні Мордаунт, а також генеральна прокурорка Вікторія Прентіс були просто “винесені” виборцями зі стін парламенту під час голосування в одномандатних округах. 

Звичайно, навряд чи консерватори зазнали б такої нищівної поразки, якби всі їхні помилки зводилися тільки до прорахунків Сунака. За 14 років у британців накопичилися до партії значно серйозніші претензії, які стосувалися практично всіх сфер життя: від економіки до проблем нелегальної міграції. Тому вступаючи у виборчу кампанію, було відчуття, що торі не усвідомлювали масштаб катастрофи. 

Традиційно виборча кампанія у Великій Британії – це своєрідний процес, наповнений обов’язковими ритуалами. Лідери партій, активісти та журналісти всі разом сідають у яскраві партійні автобуси і вирушають у велике турне по всій країні. Під час кожної зупинки політики спілкуються з виборцями й агітують публіку голосувати за себе. Щоб здатися ближче до народу, обов’язкова частина цих зупинок – спроби політиків “змагатися” між собою, хто з них найкраще справляється зі щоденними справами звичайних британців: наприклад, грати у футбол з дітьми або наливати пиво з кеги. Серед іншого цього року, наприклад, Ріші Сунак спробував нагодувати отару овець, але вони від нього всі втекли, як, утім, і виборці Консервативної партії.

Варто зазначити, що передвиборча кампанія для консерваторів не задалася практично з самого старту. Під час оголошення Сунаком рішення про призначення виборів на 4 липня, в Лондоні почався проливний дощ. І це, своєю чергою, породило масу жартів про прем’єра, який “потонув”, і порівняння консерваторів із “Титаніком”. Перший же тиждень перегонів лише посилив відчуття, що капітан “корабля” прямим курсом веде партію на уявний айсберг. Консервативну партію охопила паніка, і багато її впливових членів почали залишати “потопаючий корабель”. 

Хворобливого удару по прем’єр-міністру завдала депутатка парламенту від Телфорда Люсі Аллан, яка відмовилася від ідеї переобратися і підтримала у своєму окрузі кандидата від Партії реформ Алана Адамса замість представниці консерваторів Ханни Кемпбелл. Пані Аллан одразу ж виключили з партії, однак вона заявила, що пішла сама. До цього, ще в березні реформістів підтримав Лі Андерсон, колишній віце-голова консерваторів. Додав проблем Сунаку й ексміністр довкілля Великої Британії Зак Голдсміт, який 2023 року подав у відставку через “незацікавленість” Ріші Сунака в питаннях екології. 

Крім того, як визнавали британські ЗМІ, на кампанію консерваторів сильно тиснув той факт, що багато видатних політиків втратили віру в можливість перемогти на виборах і заздалегідь відмовилися боротися за мандати. Приміром, підтвердив відмову балотуватися Майкл Гоув, який з невеликими перервами обіймав міністерські посади ще з часів прем’єрства Девіда Кемерона. Загалом же вирішили не намагатися потрапити до нового скликання Палати громад під сотню консерваторів. Партія зіткнулася з гострою нестачею сильних кандидатів здатних перемогти.

У цій ситуації Ріші Сунак вирішив продемонструвати всім, що здаватися не збирається і, більше того, поверне втрачені симпатії виборців. Щоправда, перший крок до цього він зробив у властивій для себе суперечливій манері.

Прем’єр виступив з ініціативою повернути загальну військову повинність, скасовану ще 1960 року. За його словами, 18-річні британці та британки повинні будуть відслужити рік в армії або силах кібербезпеки. Ті ж, кому не до вподоби ідея опинитися в збройних силах, зможуть піти на альтернативну службу у вигляді волонтерства у вихідні в поліції, пожежній службі або сфері охорони здоров’я. Пан Сунак упевнений, що цей захід зміцнить “національний дух”, адже “бути британцем – це більше, ніж просто черга на паспортному контролі”. 

Пропозиція прем’єра багатьох здивувала, і на Сунака одразу ж посипалися уточнювальні запитання. При цьому представники Консервативної партії анонімно спробували відповісти на питання, що хвилюють суспільство, але стрункої лінії у них не вийшло. Деякі консервативні політики відкрито і різко відреагували на ініціативу Ріші Сунака. Так, міністр у справах Північної Ірландії Стів Бейкер назвав введення військової повинності політикою, вигаданою радниками прем’єра і нав’язаною кандидату. Після цього Бейкер поїхав у відпустку до Греції, замість того щоб вести кампанію у своєму виборчому окрузі.

На тлі партійних скандалів у червні британців порадували радісною новиною. Згідно з оприлюдненими цього дня даними Управління національної статистики, інфляція в країні знизилася в травні до 2% проти 2,3% у квітні. Але головне – вона нарешті опустилася до рівня цільового показника Банку Англії, встановленого в липні 2021 року, і ознаменувала різке зниження з 41-річного максимуму в 11,1% у жовтні 2022 року. Ріші Сунак поспішив інтерпретувати ці статистичні дані на свою користь: “Коли я став прем’єр-міністром, інфляція становила 11%. Але ми зробили сміливі дії. Ми дотримувалися чіткого плану, і саме тому економіка зараз змінилася”, – сказав він, скромно промовчавши, що за попереднім інфляційним піком стояла його попередниця і членкиня тієї самої Консервативної партії Ліз Трасс, чия фіскальна політика спричинила різке зростання вартості державних позик. 

На тлі зниження інфляції економіка Великої Британії, яка за підсумками 2023 року впала в рецесію, у перші три місяці нинішнього року почала одужувати, і Сунак пообіцяв скоротити податки для трудящих на £17 млрд ($21,70 млрд). Обіцянку правити “за законами і за серцем” М. Тетчер прем’єр частково дотримав, але зниження обов’язкового внеску працівників до фонду соціального страхування з 10 до 8% у весняному бюджеті міністра фінансів Ханта експерти пов’язували не з глибокими фіскальними розрахунками, а з бажанням залучити електорат. Крім цього, політик не зміг виконати обіцянку про зниження держборгу. Таким чином, мрія повторити економічні успіхи “залізної леді” для Ріші Сунака так і залишилася мрією, хоча йому і є, що записати в актив – провальних рішень в економіці політик не ухвалював.

Крім розв’язання економічних проблем Ріші Сунак зіткнувся зі ще однією – міграцією. Цю проблему він успадкував від своїх однопартійців, але за півтора року, поки політик очолював кабінет, справи стали тільки гіршими. За підсумками 2022 року показник чистої міграції досяг рекордного значення в 764 тис. осіб.  Крім цього, від попереднього уряду Сунаку дісталася і проблема нелегальної міграції, що загострилася внаслідок Брекзиту. Вихід з ЄС спричинив також припинення дії Дублінського регламенту щодо Великої Британії – було втрачено правову основу для повернення мігрантів на інший бік Ла-Маншу. 

При цьому євроскептицизм попередників нинішнього прем’єра сильно зв’язав Лондону руки: з Брюсселем не було погоджено жодної альтернативи “Дубліну”. Наслідки випали якраз на долю Сунака. Для вирішення питання з нелегальною міграцією прем’єр-міністр запропонував “план Руанда” – законопроєкт, покликаний відкрити шлях для депортації шукачів притулку в Руанду. Схема з вивезенням до Руанди нелегальних мігрантів, за задумом уряду, має стримати шукачів кращого життя від небезпечної подорожі через Ла-Манш на човнах і зменшити міграційний тиск на Британію. За співпрацю Руанда отримає фінансування для розміщення депортованих людей. Однак цей законопроєкт викликав критику серед правозахисників та Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). У відповідь Ріші Сунак пригрозив виходом Великої Британії з ЄСПЛ, аргументуючи такий крок необхідністю відвадити від країни нелегалів, які закликають собі на допомогу європейське правосуддя.

Ще одне “болюче питання” для Сунака – Національна система охорони здоров’я (NHS) – гордість британців і головне надбання післявоєнної “держави загального благоденства”. Сьогодні ж головним її уособленням стали черги в англійських лікарнях. У країні стала спостерігатися нестача кваліфікованого медичного персоналу. Не в останню чергу на ситуацію негативно вплинув, проведений ще до Сунака Брексіт: майже повністю перестав прибувати з Європи допоміжний медичний персонал, сильно вдарив вихід з ЄС і по ринку стоматологічних послуг. У січні 2023 року, бажаючи змінити ситуацію, прем’єр узяв на себе зобов’язання скоротити середній час очікування на прийом лікаря, який неухильно зростав до цього. Розв’язка настала в лютому 2024 року, коли в інтерв’ю прем’єр-міністр визнав, що не впорався із завданням. Не припустившись жодних помилок, Ріші Сунак все ж не знайшов варіантів вирішення цієї проблеми.

Не обійшовся Сунак і без помилок під час виборчої кампанії. Черговим приводом для критики на його адресу стала його поведінка на пам’ятному заході біля меморіалу полеглим військовослужбовцям королівства у французькій комуні Вер-сюр-Мер 6 червня. Він був присутній на ньому разом із королем Карлом III і його дружиною Каміллою, а також президентом Франції Емманюелем Макроном. Сунак не взяв участі в основній урочистій церемонії в секторі висадки союзників “Омаха-Біч”, на відміну від Макрона, президента США Джо Байдена і канцлера ФРН Олафа Шольца. Як писали ЗМІ, Сунак пішов раніше, щоб дати інтерв’ю в рамках своєї передвиборчої кампанії. Замість політичних очок він отримав чергову порцію критики, на тлі якої йому довелося вибачатися за свій вчинок.

Інший скандал чекав на консерваторів через ставки на вибори. Понад п’ять осіб із команди консерваторів, включно з дружиною керівника передвиборчої кампанії, кількома депутатами, особистим секретарем прем’єр-міністра і поліцейським із його охорони, опинилися під розслідуванням Комісії з азартних ігор. Передбачається, що вони скористалися раннім доступом до інформації і поставили гроші на 4 липня до того, як Ріші Сунак офіційно озвучив дату проведення голосування. Варто зауважити, що серед лейбористів також знайшовся депутат, який брав участь в азартних іграх, однак він зробив ставку на втрату свого місця під час виборів. Це був останній цвях у кришку труни консерваторів, який увійшов до “колекції скандалів”, поряд із п’яними оргіями Бориса Джонсона на Даунінг-стріт 10 під час карантину через COVID-19.

Підсумок виборів для консерваторів був не тільки зумовлений, але закономірний. Британські виборці не пробачили Консервативній партії їхньої бездарної економічної політики, скандалів і відчуженості від людей. За великим рахунком одним із головних мотивів голосування проти торі, було величезне бажання їх покарати. І виборцям це блискуче вдалося. Можливо, слабкою втіхою для партії Ріші Сунака може слугувати той факт, що торі вдалося уникнути повного розгрому, опустившись у своєму представництві в парламенті до двозначного числа. 

“Мені шкода”, – сказав Сунак, визнаючи поразку. “Британці винесли протверезний вердикт”, – визнав він. “Я беру на себе відповідальність за поразку”. Як зазначають британські ЗМІ, ще до підтвердження перемоги лейбористів Стармера в стані торі почалися взаємні звинувачення. Після чотирнадцяти років правління тепер у партії побоюються, що вони на багато років опиняться відстороненими від влади. І майбутнє 300-річної партії знову опиниться під питанням, оскільки праворуч їх потіснив архітектор Brexit Найджел Фарадж і його партійна команда, а в центрі, зайнятому Стармером, залишилося мало місця. Втім, відправившись в офіційну опозицію, торі матимуть достатньо часу, щоб переосмислити те, що сталося, і зрозуміти, де їхнє справжнє місце.

Лейбористи: перемога без любові

Вибори не зможуть змінити країну в один момент. Вони лише розкривають зміни, які були приховані або ігнорувалися. Тож перемога Лейбористської партії лише вивела на політичну поверхню глибинні проблеми, які накопичувалися в країні. Гасло Лейбористської партії “час змін” знайшло відгук серед виборців, і лейбористи здобули впевнену перемогу, отримавши 412 місць у парламенті та мандат на наступні п’ять років. Партія зробила правильні висновки зі своєї нищівної поразки 2019 року, яку багато хто сприйняв як особистий вирок тодішньому лідеру Джеремі Корбіну. 

У провалу було багато причин. Це і непопулярність тодішнього лідера партії Джеремі Корбіна, який не зумів зберегти підтримку традиційного електорату лейбористів, неправдоподібність передвиборчої програми, що містила гасла на кшталт “безкоштовного широкосмугового інтернету” для всіх. І невиразна позиція щодо Брекзиту – угоду щодо нього лейбористи збиралися заново обговорити з ЄС, а потім повторно винести на референдум. Під тиском критики Корбін подав у відставку у 2020-му, а посаду голови партії обійняв Кір Стармер, який, по суті, став збирати партію з нуля. 

У нього особливо ніхто не вірив. Безликий, нудний, “не Тоні Блер”, відносний новачок, зазначали експерти. Однак Стармер проявив залізний характер у прагненні змінити партію. Він взявся за реформи: зміцнив дисципліну і очистив її від корбіністів, налагодив роботу на місцях, очистив партію від підозр в антисемітизмі та скорегував лейбористський порядок денний з цілої низки питань. Зокрема, він став відкрито говорити про свій патріотизм, якому раніше партійні лідери не надавали великого значення, і необхідність зміцнювати безпеку країни – наприклад, Стармер виступає за збільшення витрат на оборону і обстоює право Великої Британії на володіння ядерною зброєю. 

Крім помітних гасел на кшталт “зупинимо хаос” і “перегорнемо сторінку”, у лейбористському передвиборчому маніфесті є і більш звичні для лівої партії обіцянки. Серед іншого Стармер і його прихильники мають намір підвищити податки для найзабезпеченіших категорій платників податків, від приватних шкіл до нафтових компаній, побудувати півтора мільйона нових квартир і наростити обсяги виробництва зеленої енергії. Зрозуміло, у планах і наведення ладу в системі охорони здоров’я та освіти, боротьба зі злочинністю. Як сміливо заявили лейбористи, їхня програма – це “серйозний, повністю прорахований і повністю забезпечений фінансуванням план змін”. І в цьому, додавали вони, полягає ключова відмінність від оприлюдненого напередодні правлячими консерваторами плану, ключовим пунктом якого стало масштабне зниження податків. 

Довгі роки лейбористів вважали партією, що покладається переважно на підвищення податків для фінансування державних витрат. Напередодні голосування зі стану суперників навіть лунали твердження, що слідом за приходом опозиції до влади на жителів Сполученого Королівства чекає неминуче підвищення податків одразу на £2 тис. Лейбористи це, звісно, спростували і навіть зобов’язалися до 2028 року заморозити поріг витрат на національне страхування і рівень прибуткового податку. Як пообіцяв Стармер, стимулювання економічного зростання базуватиметься зовсім на іншому: залученні бізнесу до фінансування багатьох проєктів, розвитку інфраструктури, перетворенні ринку робочих місць. Скоріше центристська, ніж ліва, програма отримала схвалення виборців, яким незабаром належить дізнатися, наскільки вона реалістична. Але багато елементів, характерних для правих партій, лейбористи включили в неї не тільки щоб вибити ґрунт з-під ніг консерваторів. А ще й тому, що справа на них тисне ще один найважливіший учасник минулих виборів – партія “Реформувати Сполучене Королівство”. 

За законами політтехнологічного жанру лейбористи вели кампанію, пам’ятаючи про головну її заповідь – не нашкодь, зосередившись на контратаках ініціатив своїх опонентів. І треба сказати, що з цим вони впоралися блискуче. Під час кампанії, відчувши впевненість, вони вирішили навіть бути відвертими з виборцями. Так, Кір Стармер заявив, що не зможе виконати деякі свої обіцянки, дані ним ще 2020 року, під час перегонів за лідерство в партії. За його словами, консерватори завели економіку в глухий кут, тому новому уряду доведеться йти на жертви. Зокрема, раніше він виступав за скасування плати за навчання у вишах, однак тепер запевнив, що, “з огляду на шкоду, заподіяну економіці, особливо Ліз Трас це вже неможливо”.

Ще одне питання, яке турбувало багатьох – якою буде зовнішня політика лейбористів після 4 липня? Їхні зовнішньополітичні пріоритети не в усьому, але все ж будуть відрізнятися від політики торі. Після виходу з ЄС Лондону не вдалося укласти з Брюсселем вигідну для себе угоду. У результаті британська економіка стагнує, а масштаби бідності в країні тільки зростають. Під час виборчої кампанії Стармер свідомо уникав теми Brexit, і лише одного разу “затиснутий у кут” заявив, що ніколи не скасує його. Однак розуміючи наскільки Британія, зрештою, постраждала від розриву з ЄС, він намітив для себе нові зовнішньополітичні контури. 

По-перше, відновлення нормальних відносин з Німеччиною, які були “чудово” зіпсовані Борисом Джонсоном. Саме її він бачить як ключового союзника в ЄС. Щоправда, це може викликати негативну реакцію Франції, зокрема президента Макрона, але і з ним Стармер намагається налагоджувати контакти. Одним словом він шукатиме союзників там, де може їх знайти. Будь-то прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск або прем’єр-міністр Іспанії Педро Санчес. 

По-друге, Стармер постарається скористатися своєю перемогою і відкрити нову еру взаємин з ЄС. Щоправда, залишається питання, якою мірою новий британський уряд дотримуватиметься своєї вимоги вести справи з країнами-членами ЄС тільки на двосторонній основі, а також якою мірою він буде безпосередньо взаємодіяти з Європейською комісією. І якщо все піде добре, то можна очікувати підписання меморандуму про взаєморозуміння між Великою Британією та ЄС у 2025 році. Практично одразу після приходу до влади Стерман успішно впорався зі своєю новою роллю і на міжнародній арені – на щорічному саміті НАТО у Вашингтоні, де у нього була чудова нагода потішити світових лідерів, узяти участь у “сімейному фото” альянсу та провести свої перші двосторонні зустрічі з президентом США Джо Байденом, важливими європейськими колегами та навіть президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом. 

Безумовно, саміт став важливим і для України, яка потребує прискорення постачання зброї. На превелике полегшення Києва, новий уряд Великої Британії вже ясно дав зрозуміти, що має намір слідувати політиці свого попередника щодо України. Тіньовий держсекретар закордонних справ Девід Леммі і тіньовий держсекретар оборони Джон Хілі нещодавно були в Києві, щоб підтвердити свою “залізну” підтримку. “Якщо після виборів відбудеться зміна уряду, рішучість Великої Британії підтримувати Україну, протистояти російській агресії та переслідувати Путіна за його воєнні злочини не зміниться”, – наполягав Гілі. Такі ідеї були скоріше характерні для консерваторів, а не для лейбористів – той самий Джеремі Корбін у 2022-му закликав Захід припинити постачання зброї Україні. Однак спілкування із Зеленським призвело і до першого дипломатичного “ляпу”, для вирішення якого довелося робити офіційну заяву про те, що Зеленський не зовсім правильно зрозумів Стермана в контексті дозволів на застосування британських ракет по російській території. 

Підбиваючи підсумки виборів і британська, і міжнародна преса в один голос визнавали, що все-таки успіх лейбористів – це “перемога без любові”, і головною метою виборців був не їхній прихід до влади Лейбористської партії, а покарання консерваторів. Тому важко виміряти, якою мірою результати виборів виражають позитивну підтримку саме лейбористів та їхнього лідера. Якщо судити за цифрами, то, незважаючи на те, що лейбористи набрали порівняно з 2019 роком удвічі більше місць у парламенті, кількість голосів додалась не сильно (лише на 1.6% більше). 

У реальних цифрах це приблизно 9,7 мільйонів голосів. Корбін у 2019 набрав 10,3 мільйона голосів, і що вже говорити про результат Тоні Блера в 1997 році з 13,5 мільйонами (418 мандатів). І це показує, що за перемогою лейбористів скоріше стоїть слабка явка, і апатія виборців торі: ті просто не дійшли до дільниць. За таких розкладів нудна і не дуже переконлива кампанія лівоцентристів виявилася достатньою, щоб отримати супербільшість. Однак спочивати на лаврах лейбористам не доведеться, оскільки вони вже на цих виборах відчули в спину подих “третіх сил”. 

Частка голосів на правому і лівому фланзі неухильно зростає. Партія Reform UK, ліберал-демократи та “зелені” завдали дуже болючих ударів не лише по консерваторах, а й по лейбористах. Останні програли чотири округи незалежним кандидатам із пропалестинськими поглядами та один – зеленим. Багато лейбористських переможців в одномандатних округах були відверто налякані великою кількістю голосів, поданих за партію Reform UK. Не випадково Найджел Фарадж уже позначив новий вектор руху його політичної сили: “Ми йдемо за Лейбористською партією, у цьому не сумнівайтеся”. І судячи з усього, це не порожні хвастощі. Тож будь-яка ейфорія лейбористів з приводу масштабу їхньої перемоги швидко затьмарить масштаб економічних і політичних проблем, з якими зіткнеться нова партія влади.

Британські популісти

Як зазначають багато британських експертів, одним із тіньових переможців виборів стала правопопулістська партія Reform UK. Незважаючи на те, що вони матимуть у парламенті лише п’ять депутатів на чолі з лідером партії Найджелом Фараджем, який тільки з восьмої спроби потрапив до парламенту, за кількістю набраних голосів Reform UK стали третьою політичною силою Великої Британії.

Історія Reform UK безпосередньо пов’язана з виходом країни зі складу Євросоюзу. У 2006-2009 і 2010-2016 роках Фарадж очолював Партію незалежності Сполученого Королівства (UKIP), а 2019 року заснував Партію Brexit. Саме вона і перетворилася на Reform UK. Сам Фарадж пішов із посади її лідера ще 2021 року: тоді він вважав за краще повернутися до журналістики і став ведучим новинного телеканала GB News із правим політичним порядком денним.

На виборах 2019 року Reform UK до парламенту не потрапила. Однак у 2024 році вона все ж отримала свій перший мандат. Колишній заступник лідера Консервативної партії Лі Андерсон перейшов до лав Reform UK після скандалу у зв’язку з його висловлюваннями на адресу мера Лондона Хана, якого, за словами тоді ще консерватора, “взяли під контроль ісламісти”. Сам почесний президент партії 60-річний Найджел Фараж спочатку відмовився балотуватися до британського парламенту, оскільки, за його словами, вирішив зосередитися на “величезному глобальному значенні” президентських виборів у США, на яких він агітує за свого друга Дональда Трампа. Однак на початку червня Найджел Фарадж заявив, що передумав: “Я змінив свою думку, я хочу, щоб ви знали”, – заявив він, додавши, що в британській політиці сталося “щось докорінно неправильне”. Ба більше, Фарадж зазначив, що очолюватиме Reform UK протягом наступних п’яти років. 

Повернення Фараджа в політику безпосередньо вплинуло на рівень підтримки його партії виборцями. Відчувши слабкість консерваторів на правому фланзі, він зробив свій хід конем, вкравши значну частину голосів у торі. Уміло граючи на антиіммігрантських настроях частини населення і розчаруванні в торі, політик зміг значно підвищити рейтинги популярності своєї партії. Уже в середині червня за даними соціологічної компанії YouGov, Reform UK уперше обігнала за популярністю консерваторів, опустивши їх на третє місце по країні. Партія отримала підтримку 19% виборців. За консерваторів при цьому на парламентських виборах проголосували б лише 18% виборців. Однак особистість Фараджа традиційно викликає змішані емоції в суспільстві: його вже за традицією, що розпочалася 2019 року, облили молочним коктейлем під час передвиборчого заходу, а потім у нього полетіло каміння. Це не зупинило його, а лише розпалило. Під час передвиборчої кампанії він був активнішим за всіх інших ключових політиків у соцмережах.

Треба сказати, що Фарадж урізноманітнив свою програму. Крім теми про боротьбу з мігрантами, партія виступила за зниження податків, реформу охорони здоров’я, відмову від руху до вуглецевої нейтральності та виходу країни з Європейської комісії з прав людини. Також партія запропонувала збільшити оборонні витрати з 2,3% ВВП до 3% на рік і укласти нову угоду про відносини між Великою Британією та Євросоюзом після Brexit, щоб обмежити вплив Брюсселя на справи Північної Ірландії. Ці ідеї, що споріднюють Reform UK з більшістю інших європейських правопопулістських сил, лягли в основу маніфесту “Наш контракт із вами”. З ним партія і пішла на вибори, пообіцявши в разі приходу до влади виконати основні пункти документа за 100 днів.

У правопопулістів є і своя особлива позиція щодо України, яка сильно відрізняється від офіційної. Фарадж переконаний, що українська влада повинна почати переговори з Росією про мирне врегулювання конфлікту. При цьому Reform UK все ж підтримує продовження надання допомоги Києву. “Ми б продовжили давати їм гроші, але потрібно донести до обох сторін, що на певному етапі війни закінчуються або шляхом переговорів, або катастрофою. Цей конфлікт може тривати багато років, і за нього доведеться заплатити жахливу ціну у вигляді втрачених життів”, – зазначив Фараж. При цьому він визнав, що перехід до мирних переговорів навряд чи відбудеться швидко. “Ми ввели санкції проти Росії, але вони зблизилися з китайцями. Зароджується блок, який викликає стурбованість, адже він спрямований проти нас”, – сказав політик. Він допустив, що для завершення конфлікту Україна буде змушена відмовитися від частини територій, які вважає своїми. При цьому консерватори, зокрема колишні прем’єр-міністри від торі Борис Джонсон і Ліз Трасс, виступали за нанесення поразки РФ. Це була не найгостріша його заява щодо України. Широкий резонанс викликала інша його заява. Він висловився, що ця війна була спровокована Заходом, який наполягав на розширенні ЄС і НАТО.

За це висловлювання Фарадж зазнав зневажливої критики. Сунак заявив, що своїми словами лідер Reform UK створює загрозу для королівства і його союзників. Фараджа також засудив глава МВС, колишній міністр закордонних справ королівства Джеймс Клеверлі. Екс-міністр оборони країни Бен Воллес охрестив його “занудою в пабі”, а тіньовий міністр оборони в уряді Лейбористської партії Джон Хілі назвав його коментарі “ганебними”. На його думку, Фарадж “показав, що він скоріше буде лизати чоботи Володимира Путіна, ніж стане на захист народу України”. Це, за словами Хілі, робить його непридатним для будь-якої політичної посади у Великій Британії, не кажучи вже про те, щоб очолити серйозну партію в парламенті. Пізніше Фарадж заявив, що не є прихильником Москви, але вибачатися за свої слова відмовився. 

У підсумку осідлавши правопопулістську хвилю, партія Reform UK набрала 14,4% голосів виборців, і кожен сьомий виборець проголосував за партію. Саме партія Фараджа завдала найістотнішого удару по торі, “відкусивши” у них дуже великий шматок електорального пирога. На думку Фараджа, сьогодні Reform UK підготувала заділ на майбутнє, щоб серйозно претендувати на владу вже до наступних виборів – у 2029 році. 

Спочатку передбачалося, що партія отримає 13 місць, що набагато більше, ніж припускали недавні опитування громадської думки. У середині ночі підрахунку голосів прогноз знизили до п’яти, проте широка підтримка виборців найбільше порадувала Фараджа. І нехай, зрештою, депутатів у партії всього п’ять (через особливості мажоритарної системи). Ця група у складі Найджела Фараджа, Лі Андерсона, Рачарда Тайса, а також колишнього голови футбольного клубу “Саутгемптон” Руперта Лоу являє собою неспокійний і галасливий колектив, здатний підняти “на вуха” весь британський парламент і не дати спокійного життя нікому зі своїх конкурентів. 

Кінець двопартійної системи

Незважаючи на те, що основне протистояння у Великій Британії завжди зводиться до боротьби консерваторів і лейбористів, ці вибори змінили парламент, поповнивши його так званими “малими” партіями, які насправді виявилися вельми впливовими. Якщо ще в 1950-ті рр. дві найбільші партії користувалися підтримкою 90% електорату, то зараз сумарна частка прихильників консерваторів і лейбористів становить менш як 70%. з тенденцією до зменшення. Тож ці вибори, якщо остаточно і не поховали двопартійну систему, то народили, може, і не трипартійну, то точно двох із половинною політичну систему Великої Британії.

І в цьому велика заслуга таких людей як Ед Дейві, лідер Ліберал-демократів. Сер Ед швидко став відомим під час поточної передвиборчої кампанії завдяки серії кумедних трюків, які він проробляє, подорожуючи країною. Його шлях почався з того, що він кілька разів впав з дошки для серфінгу на озері Віндемір у Камбрії, щоб продемонструвати серйозність кризи стічних вод. Перебуваючи в сільському валлійському містечку Найтон, щоб залучити фермерів, він проїхав на велосипеді вниз по крутому схилу, не поставивши ноги на педалі. Він стрибав із тарзанки, катався на гірці, ганяв на тачках, водив трактор, будував замки на піску і багато іншого. Як заявив сам Дейві, ці трюки є спробою гарантувати, що ліберальних демократів не затьмарять ні лейбористи, ні консерватори. А всі трюки Дейві якнайкраще допомагають донести ідеї партії до виборців. 

У всій цій грайливій і веселій кампанії були й серйозні моменти. Це відеотрасляція, де він показав, як доглядає за своїм сином інвалідом. Річ у тім, що більшу частину свого життя він був опікуном – спочатку своєї матері, яка померла у віці 36 років, коли він був підлітком, потім своєї бабусі і тепер свого сина Джона. Ставши лідером партії 2020 року, політик заприсягся стати “голосом осіб, які здійснюють догляд” і “боротися за інвестиції в Національну систему охорони здоров’я (NHS) і соціальну допомогу”. В емоційному передвиборчому відеоролику він каже: “Дивлячись на життя очима мого сина, я не можу бути більш захопленим налагодженням системи охорони здоров’я в цій країні”. Він додає, що, незважаючи на “мільйони” неоплачуваних доглядальниць по всій країні, “уряд просто ігнорував їх і не прислухався до них”. 

Крім соціальної проблематики ліберал-демократи прагнуть зберегти проєвропейський імідж партії і ратують за повернення до єдиного ринку ЄС, вважаючи такий крок ефективним способом вирішення багатьох економічних і соціальних проблем – від охорони здоров’я до сільського господарства. “Місце Британії – у серці Європи”, – констатував лідер ЛДП. При цьому партія не відхиляється від міжпартійного консенсусу щодо російсько-української війни і навіть пропонує спрямувати заморожені активи Москви на відновлення України.

Ця виборча кампанія стала найуспішнішою для ліберал-демократів за всю їхню історію. Партія отримала понад 70 місць і за кількістю поданих за неї голосів стала четвертою політичною силою з результатом 12.2%. В одномандатних округах, які колись належали Девіду Кемерону, Терезі Мей і Борису Джонсону, ліберал-демократи “знищили” чотирьох міністрів-консерваторів. А сам Ед Дейві, набравши 17 000 голосів, беззастережно виграв у своєму окрузі в Кінгстоні. Завдяки значно збільшеному представництву в парламенті ліберал-демократи захочуть підняти рівень своїх політичних амбіцій і спробують відвести собі важливішу політичну роль, а не просто попутників Стармера на виборах.

За підсумками виборів ще одна “мала” політична сила – Зелена партія Англії та Уельсу, яка на минулих виборах отримала лише один мандат, цього разу обзавелася чотирма, набравши 6.7% голосів виборців. Британські “зелені”, як і їхні колеги, ліберал-демократи, у своєму порядку денному борються за виконання Паризької угоди і лідерство Лондона в міжнародній боротьбі проти зміни клімату. При цьому щодо найгострішої міграційної проблеми вони займають найм’якшу позицію, виступаючи за лібералізацію законодавства в цій сфері. Солідарні “зелені” з шотландцями і з питання возз’єднання Британії з ЄС. 

Виборча стратегія “зелених”, що полягала в роботі в чотирьох округах, де вони зосередили максимальні зусилля і ресурси, принесла свої плоди. Зберігши за собою округ у Брайтоні, вони відібрали один округ у лейбористів. Співголова партії Карла Денайєр змістила тіньового міністра культури Тангама Деббонера. Також “зелені” перемогли ще у двох сільських округах, відібравши місця в парламенті у консерваторів. В одному з них дуже переконливо виступив ще один співголова партії Адріан Рамзі, який набрав 42% голосів. 

Успіх був “зелених” був не випадковим. На місцевих виборах, які відбулися 2 травня, незважаючи на те, що основна боротьба, як завжди, розгорнулася між консерваторами і лейбористами, Партія зелених збільшила своє представництво на 74 місця, отримавши в підсумку 181 мандат. У 2024 році вони виграли більше місць у консерваторів, ніж у лейбористів (32 проти 31 відповідно), а в 2023 році збільшили своє представництво завдяки округам на півдні, південному сході та сході Англії, які вважаються вотчиною торі. Використавши свій успіх на місцевих виборах, “зелені” “наростили м’язи” і перетворилися на силу, яка в перспективі цілком може скласти конкуренцію Лейбористській партії зліва.

Британські консерватори – не єдині великі невдахи загальних виборів у Великій Британії. Найбільш гірке розчарування на цих виборах чекало на Шотландську національну партію. Виборці Шотландії послали їм такий самий сигнал, як виборці Великої Британії – консерваторам. Із 43 місць у британському парламенті у них залишилося 9, а рівень підтримки партії впав до непристойних 2.5%. Головне політичне кредо партії – боротьба за незалежність Шотландії та повернення до європейських інтеграційних структур, схоже, так і залишиться рядком у її програмі. Шотландські виборці втомилися від націоналістів, і навіть симпатизуючи деяким депутатам в округах, голосуючи проти них, вони, перш за все, голосували проти Шотландської національної партії. 

Під керівництвом Алекса Салмонда і Ніколи Стерджен ШНП керувала автономним урядом Шотландії з 2007 року і займала переважну більшість шотландських місць у Палаті громад з 2015 року. Однак колись могутні рейтинги ШНП почали руйнуватися після серії скандалів її партійних лідерів. У 2023 році Стерджен несподівано подала у відставку з посади голови автономного уряду. Про її політичну вагу один із кандидатів від Лейбористської партії висловився так: “Раніше депутати від ШНП могли просто помістити Ніколу Стерджен на листівку, і вони б отримали більшість у 10 000 голосів”. 

Доля ШНП ще більше затьмарилася, коли Стерджен і її чоловіка, колишнього партійного керівника Пітера Маррелла, заарештували за кілька тижнів після її відставки у зв’язку з поліцейським розслідуванням партійних фінансів. Вибори нового лідера партії, які відбулися потім, призвели до розколу і остаточно добили Шотландську національну партію. Хумзе Юсаф, який очолив партію й уряд, після розпаду його коаліційного уряду також несподівано подав у відставку. Тоді його порівняли з колишнім прем’єр-міністром Великої Британії Ліз Трасс, яка протрималася на посаді менше 50 днів. 

Щоправда, перший міністр Шотландії очолював уряд понад рік (397 днів), однак він, як і Трасс, ухвалив невдалі рішення, і ті призвели його до відставки. У випадку з експрем’єром це був міні-бюджет, у випадку з Юсафом – розірвання угоди із зеленими. Без яскравих лідерів і виразної програми дій підсумок став закономірним – електоральна катастрофа з перспективою втрати влади на парламентських виборах у Шотландії 2026 року, коли розчарування в партії буде ще більшим. Лідер ШНП Джон Свінні, який перебував на цій посаді лише два місяці, вибачився перед своїми колегами по партії, які не зберегли свої місця, назвавши те, що сталося, “різаниною”. А як висловилася один із кандидатів, які програли, Джоан Черрі: “… корабель підбитої ШНП затонув”.

Головним переможцем у Шотландії стала споріднена з лондонською Лейбористською партією – Шотландська лейбористська партія, яка зламала партійну монополію ШНП, забравши з 57 шотландських місць у Вестмінстері 37. І в цьому велика заслуга нового лідера шотландських лейбористів Анаса Сарвара, який витягнув партію із забуття і привів до перемоги. Під час кампанії було зрозуміло, що саме шотландські лейбористи здобудуть перемогу. У дев’яти з 11 опитувань громадської думки, проведених у Шотландії з моменту оголошення виборів, шотландські лейбористи випереджали ШНП. Сарвар вважає, що їхній приголомшливий результат поклав край помилкам і некомпетентності правлячої Шотландської національної партії і став трампліном для ще більшої перемоги. Шотландці підуть на вибори до шотландського парламенту в травні 2026 року – і Сарвара тепер розглядають як головного претендента на крісло першого міністра Шотландії, який покладе край 19 рокам пронезалежного уряду.

Новий склад парламенту Великої Британії вперше зібрався 9 липня, щоб обрати спікера і скласти клятву вірності. А 17-го числа перед депутатами виступить король. А Кіру Стармеру вже найближчим часом, сформувавши новий кабінет, належить почати втілювати в життя гасла про “припинення хаосу”, “перегортання сторінки” і виконувати запит британців на зміни.