Вірменія: протестна делімітація

Історія питання

Прикордонні питання завжди були наріжним каменем вірмено-азербайджанського мирного процесу. Після того, як Азербайджан у вересні 2023 року провів швидку військову операцію з відновлення суверенітету над Карабахом, територіальний гештальт Баку став розширюватися. Актуалізувалася прикордонна проблематика, що охоплює “ексклюзивні” та “неексклавні” території. Під “неекскалавними” Азербайджан має на увазі села, підконтрольні Вірменії. Вирішити питання ексклавів Баку планував у процесі делімітації кордону. Особлива увага приділяється територіям, на яких відбувалися прикордонні обстріли: Тавушська область у північно-східній частині Вірменії, Гегаркунікський і Сюнікський райони – у південній. Останній залишається у фокусі Баку через відсутність прямого транспортного сполучення з Нахічеванню. Можливість його встановлення Баку бачить у просуванні проєкту Зангезурського коридору. Незважаючи на розвиток Аразського коридору через Іран і автомобільної дороги Горадіз – Джебраїл – Зангілан – Агбенд, шлях через Мегрі залишається його непорушною метою.

Ініціатива почати процес делімітації з північно-східної ділянки кордону виходила від Баку. 9 березня Азербайджан зажадав від Єревана передати йому чотири села – Баганіс Айрум, Ашаги-Аскіпара (Нижній Воскепар), Хейрімлі і Кизил-Гаджили. Села розташовані на кордоні з Газахською областю Азербайджану і примикають до вірменських населених пунктів Воскепар, Кіранц, Воскеван, Баганіс і Беркабер. Після цього 20 березня Нікол Пашинян заявив, що його уряд готовий почати делімітацію кордону з Тавушською областю.

Влада Вірменії пояснювала необхідність скоригувати кордон військовою загрозою. На зустрічі з жителями одного із сіл прем’єр-міністр Нікол Пашинян заявляв, що якщо терміново не почати переговорів із Баку, то “до кінця тижня” буде війна. Спікер парламенту Вірменії тоді запевняв, що здача власних територій країни не обговорюється. 20 квітня вірменський лідер також оголосив, що після демаркації кордонів з Азербайджаном російські прикордонники покинуть Тавушську область. 

Проте пояснення вірменської влади не викликало наснаги у жителів прикордонних областей. Місцеві жителі побоюються, що, оскільки проблему не розв’язано до кінця, а між Єреваном і Баку все ще існують спірні питання, цей процес не стане делімітацією та реальним кордоном, а створить можливість нанесення удару по селах із найвигідніших позицій під час чергового військового конфлікту. Крім того, на тлі відсутності повної і всеосяжної мирної угоди збройні сили Азербайджану можуть отримати можливість розвернутися в безпосередній близькості від газопроводу Грузія – Вірменія і взяти під контроль важливу частину однойменної міждержавної дороги. Крім цього обурення людей викликала заява Пашиняна про те, що він не може гарантувати безпеку громадян після передачі зазначених чотирьох сіл.

Під час зустрічі у Воскепарі Нікол Пашинян також заявив, що влада Вірменії порушувала питання щодо 31 населеного пункту, які Азербайджан окупував у 2020-2023 роках, проте в Баку відмовилися їх звільняти. “Вони кажуть: давайте звільнимо населені частини сіл, а потім обговоримо їхні життєво важливі території. І наша політика – в тому, що ми не повинні дозволити почати війну. У цьому причина, що ми вирішили, що повинні піти на уточнення кордону Вірменії на цій ділянці”, – заявив прем’єр-міністр. Влада Азербайджану також вимагає повернути чотири анклавні радянські села – Тигранашен (Кярки, на кордоні Араратської області Вірменії та Нахічеванської автономної республіки), Бархударли, Софулу, Верхній Воскепар (примикає до Воскепару). 

При цьому в Баку відкрито говорили, що готові вирішити питання з прикордонними територіями силою. Рішення Нікол Пашиняна про передачу чотирьох сіл Азербайджану викликало критику не тільки у місцевих жителів. Так, увечері 24 березня троє прихильників опозиційного “Національно-демократичного полюса” з гранатами спробували увірватися у відділ поліції в районі Нор-Норк. Вони вимагали відставки Пашиняна і звинуватили його в територіальних поступках Азербайджану. Стався вибух, двоє людей постраждали. За даними опитування Gallup International, приблизно 88% жителів Вірменії вважають неприйнятним передачу чотирьох сіл. Так, 79,7% опитаних назвали такий підхід “абсолютно неприйнятним”, а 7,8% – “скоріше неприйнятним”.

Незважаючи на непопулярність рішення всередині Вірменії, серію взаємних звинувачень між Єреваном і Баку і навіть обстріли прикордонних територій, 19 квітня сторони все ж таки домовилися про початок процесу делімітації кордону та передачу Азербайджану чотирьох сіл, що перебувають частково під контролем Вірменії. По суті, держави постаралися привести чинні кордони у відповідність до Алма-Атинської декларації від 1991 року. Нікол Пашинян пішов на поступки, показуючи всім виглядом, що Єреван реально хоче миру. За його логікою це змусить Азербайджан слідувати в тому ж напрямку, щоб не виглядати весь час агресором. 

Крім того, великий плюс “квітневої угоди” був у тому в тому, що раніше територіальний статус-кво формувався виключно військовим шляхом. Ні обмін полоненими, ні зустрічі на європейських та інших майданчиках не приводили до зрушень. Ризик ескалації в прикордонних районах підвищувався в міру почастішання обстрілів і підривів солдатів на мінах. Досягнутою 19 квітня 2024 року угодою сторони провели першу риску під обговореннями контурів миру. Щоправда, ще до угоди про делімітацію кордону сторони обговорювали можливість укласти мирну угоду. Водночас президент Азербайджану Ільхам Алієв допускав, що в ній не буде пункту про демаркацію, оскільки такого рішення, за його словами, доведеться “чекати 30-50 років”. Водночас Баку має намір зберегти за собою території, зайняті у 2021-2022 роках, і не буде “дзеркально” відводити війська від умовного кордону з Вірменією.

Хвиля перших протестів

Щойно з’явилися перші повідомлення про вірмено-азербайджанську домовленість, жителі прикордонних сіл, побоюючись, що внаслідок делімітації кордону їхні будинки опиняться на азербайджанській території, виступили проти подібних поступок. На знак протесту жителі Тавушської області неодноразово перекривали дорогу, зокрема міжнародну трасу, яка веде з Вірменії до Грузії. У селі Воскепар, де влада почала процес розмінування території, яку передадуть під контроль влади Азербайджану, як написав один із телеграм-каналів: “люди біжать прямо до бойових позицій, щоб не дати розмінувати мінні поля”. Почастішали сутички з поліцією і затримання. У селі Кіранц протестувальники встановили намети, і зажадали від влади зупинити передачу земель Спецназ розігнав мирну акцію. 

Серед протестувальників стали з’являтися люди у військовій формі, які називають себе фідаїнами (за аналогією з учасниками збройної боротьби вірменського народу проти турків наприкінці ХIХ – початку ХХ століття). І все ж головною дійовою особою протестів і найактивнішим їхнім учасником став настоятель Тавушської єпархії Вірменської апостольської церкви (ААЦ), архієпископ Баграт (у миру Вазген) Галстанян. Він дуже популярний у регіоні, свого часу був главою ААЦ у Канаді й удостоєний 2013 року медалі Діамантового ювілею королеви Єлизавети II. Під час бойових дій у Нагірному Карабасі у 2016 і 2020 роках архієпископ перебував на фронті та проводив служби для військовослужбовців. Він і став лідером руху “Тавуш в ім’я Батьківщини!”.  

Прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян через соцмережі спробував укотре заспокоїти людей: “Зрозуміло, що це дуже болюче питання, і зрозуміло, що це не чужий, а мій дім. Є проблема дороги, проблема будинку, але я хочу, щоб ми зафіксували, що ми не розв’язуємо питання якогось будинку, дороги або села. Ми вирішуємо питання існування Вірменії в найближчі десятиліття. І ми вирішимо це питання, іншого варіанту в нас немає”. Однак коментар Пашиняна ясності не вніс, людей не заспокоїв, і протестувальники вирішили діяти по-іншому.

Хресний марш

4 травня тисячі людей на чолі з архієпископом Вірменської апостольської церкви Багратом Галстаняном пішим маршем вирушили з Кіранца, що за 160 км. від Єревану, на столицю, щоб висунути свої вимоги: відставка прем’єр-міністра Пашиняна; зупинка передавання Азербайджану ділянок траси М-16; припинення передавання сіл, що розташовані на кордоні Тавуша з Газазькою областю Азербайджану. “Духовна Вірменія переможе нову Вірменію. Справжня Вірменія повинна перемогти фальшиву”,- заявив архієпископ Галстанян. За його словами, нинішній марш “стане переможним”: “Це марш без очікувань, це марш за батьківщину і честь!”. До учасників руху “Тавуш в ім’я Вірменії” приєдналися і протестувальники з інших регіонів. Опозиція також не могла не скористатися ситуацією. Учасників протесту підтримали політики з альянсу “Вірменія” – партії “Дашнакцутюн”, “Відроджена Вірменія” і “Єдина Вірменія”, які входять до блоку і представлені в парламенті країни.

Марш тавушців та опозиції на Єреван якраз збігся з шостою річницею вірменської революції 2018 року. Тоді внаслідок масових протестів у столиці, які очолив опозиційний депутат Нікол Пашинян, протестувальникам вдалося змусити уряд піти. Крісло прем’єра 8 травня 2018 року посів пан Пашинян, а почав він свій шлях до влади якраз із пішого походу з Гюмрі на Єреван. 

Спочатку влада Вірменії з подивом зустріла марш протестувальників. “Вірменія не йде на односторонні поступки, Вірменія фіксує свій кордон, і цей процес продовжиться. З картами, що мають правову основу, а ми повністю володіємо цими картами і правовими підставами”,- заявив спікер Національних зборів Вірменії Ален Симонян. На запитання, чи не побоюється він зміни влади внаслідок маршу з Тавуша на столицю, глава парламенту відповів, що “зміна влади у Вірменії можлива лише за допомогою парламентських виборів, які відбудуться 2026 року”.

Проте влада активно включилася в інформаційну атаку на учасників маршу. Підконтрольні владі Вірменії телеграм-канали (зокрема, “Баграмян-26” і “Інфотека-24”) і деякі інформаційні ресурси звинувачували Галстаняна та інших лідерів руху в проросійській позиції і бажанні повернути до влади колишніх лідерів країни. Зокрема Роберта Кочаряна, відомого близькістю до Володимира Путіна. За даними видання CivilNet, в інформаційній кампанії також беруть активну участь видання “Айкакан Жаманак”, яке належить родині Пашиняна, а також видання Medianews, Araratnews і Civic, які належать депутатам партії прем’єр-міністра “Громадянський договір”. Галстаняна звинувачували в тому, що він не служить, а займається “бізнесом” у Тавуші, розповідали про його зв’язки з КДБ, отримання мільйонів доларів із Кремля та інші “гріхи”.

 Сам архієпископ до такої критики ставився спокійно. “Бог не обіцяв нам квітів, а обіцяв гоніння. Тому якщо вони так люто атакують наш рух, то ми все робимо правильно. Їхня критика не має під собою ідеологічної опори, це звичайна брехня і пропаганда”, – сказав він. Галстанян також згадав про розстріли священиків за часів СРСР. “У радянський період теж був тиск. Що стало потім із Радянським Союзом? Якщо хочуть вчинити аналогічним чином, то жодної різниці. Але що стало з церквою? Нічого. А Радянського Союзу більше немає і не буде”, – сказав він.

7 травня Пашинян уперше прокоментував протести. Він заявив, що виконання вимог протестувальників “призведе до війни”. “Вимога духовенства припинити процес делімітації, тобто, припинити створення гарантій безпеки Вірменії, припинити процес встановлення суверенітету Вірменії призведе до війни. Сили, які вимагають припинити делімітацію, за сприяння деяких зовнішніх акторів зроблять усе для окупації нових територій Вірменії, використають це для політичних змін у Вірменії без виборів, тобто, встановлять маріонетковий режим із подальшим де-факто і де-юре скасуванням Вірменії”, – заявив він на пресконференції. 

Тоді ж він обрушився на церкву, вважаючи, що акцію фактично очолює Каталікос усіх вірмен, а кінцевим бенефіціаром є “карабаський клан” і особисто другий президент Вірменії Роберт Кочарян. За словами Пашиняна, не може рухом керувати представник церкви без дозволу глави ААЦ. Про сценарій зміни влади за допомогою церкви говорив Роберт Кочарян ще 2022 року, заявив Нікол Пашинян. У відповідь архієпископ Баграт Галстян заявив, що “…цей рух не про мене або про когось іще, не створюйте кумира.  Сьогодні ми опинилися на вулиці через те, що створили кумира, це слід повністю стерти з нашої пам’яті”. Архієпископ торкнувся спроб обмовити його самого: “Не буду опускатися. Вони ніщо в ідеологічному сенсі порівняно з нами. Можливо, настане час, і вони жалкуватимуть про скоєне. Час покаже”. Він підкреслив, що в його біографії не знайдеться жодного епізоду, коли б він суперечив сам собі, на відміну від тих, хто тричі на день змінює думку.

Нікол Пашинян також заявив, що жоден тиск не змусить його відступити від процесу делімітації кордону, незважаючи на те, що влада Вірменії та Азербайджану поки що не узгодила підписання мирного договору та його основні принципи. На думку Пашиняна, договір може бути укладено до листопада 2024 року. “Я згоден з ідеєю укладення мирного договору до листопада. Для цього потрібно закріпити і викласти в мирному договорі всі узгоджені під час переговорів принципи і підписати”, – сказав він на пресконференції. 

Однак при цьому наприкінці квітня Ільхам Алієв заявив, що однією з попередніх умов підписання мирного договору є внесення змін до Конституції Вірменії. “У Конституції Вірменії є посилання на Декларацію незалежності, в якій зазначено, що так званий Нагірний Карабах є частиною Вірменії. Як ми можемо підписати мирну угоду, якщо в них у конституції є такий запис?”,- заявив Ільхам Алієв. Це була не єдина його попередня умова. Також Алієв вимагає від Вірменії прибрати з герба гору Арарат, яка зараз розташована на фактичній території Туреччини. “У них у Вірменії багато гір, нехай виберуть іншу, якщо хочуть”, – додав Алієв. 

У таких умовах вдень 9 травня архієпископ Баграт із тисячею сподвижників дістався до Єревана. Уперше за час акцій він був одягнений у біле. Як він зазначає – символ примирення, перемоги та миру. Влада також “готувалася” до зустрічі з протестувальниками. Вранці того ж дня практично всі правоохоронні структури Вірменії пригрозили учасникам акцій силовими діями. Так, у Службі нацбезпеки заявили, що “будь-яка неправомірна дія, що загрожує конституційному ладу, буде нейтралізована всіма законними інструментами”. У МВС пригрозили, що “будь-який незаконний прояв буде відповідно покарано”, а в СК прямо заявили про можливі кримінальні справи.

Ультиматум опозиції та мовчання влади

Удень 9 травня на мітинг проти делімітації кордону з Азербайджаном, за повідомленнями вірменських телеграм-каналів, зібралося від 18 до 20 тис. осіб. Більшість присутніх на опозиційну акцію – прихильники руху “Тавуш в ім’я батьківщини!”. Крім цього, на мітингу були присутні колишні глави МЗС Вірменії Вардан Осканян, Ара Айвазян, екс-спікер карабаського парламенту Ашот Гулян, син експрезидента Роберта Кочаряна Левон Кочарян.

Мітинг розпочав архієпископ Баграт Галстанян, який дав 1 годину Пашиняну, щоб піти у відставку. “Нікол Пашинян, даємо тобі годину, щоб піти у відставку. Я готовий протягом цієї години зустрітися і обговорити всі умови відставки. У Вірменії ви більше не маєте будь-якої влади”,- заявив пан Галстанян. Влада Вірменії ніяк не відреагувала на ультиматум. Після цього опозиція ухвалила рішення про запуск процедури імпічменту Пашиняна, однак для цього їм необхідно було переконати ще 20 депутатів. “Якщо реакцією знову буде мовчання, ми організуємо мирні акції непокори”, – заявив тоді священнослужитель. 

Баграт Галстанян закликав посилити протестні рухи у Вірменії та 10 травня розпочати “мирні акції протесту в усіх можливих місцях”. Учасникам мітингу на площі Республіки в Єревані він рекомендував повернутися по домівках і продовжити акцію у своєму населеному пункті. Сам же архієпископ заявив про свій намір провести ніч на площі, демонструючи свою підтримку і солідарність із рухом.

Протестна динаміка

В анонсований опозицією “день гніву” 13 травня ситуація стала загострюватися. Перекривати вулиці протестувальники почали з раннього ранку. У різних місцях міста вони виштовхували на проїжджу частину сміттєві баки і виносили лавки, домагаючись зупинки руху. У деяких місцях для цього використовували тюки соломи. Між опозиційними владі Telegram-каналами і тими, що підтримують її, цього ранку точилася справжня дуель. Перші публікували пости про те, що, де і як у місті перекрито, намагаючись створити враження, що столиця паралізована. Другі створювали зустрічну хвилю публікацій – писали про те, як водії розчищають собі проїзд, прибираючи перешкоди. Цього ранку працювали не тільки адміни Telegram-каналів і незадоволені владою громадяни, а й поліція. Кількість затриманих до вечора наблизилася до двох сотень. Пресслужба МВС Вірменії, щоправда, повідомила, що потім усіх відпустили.

Новий і несподіваний поворот у протестному русі стався за тринадцять днів, коли на черговому мітингу 26 травня рух “Тавуш в ім’я Батьківщини” висунув кандидатом на пост прем’єр-міністра Вірменії архієпископа Баграта Галстаняна. “Нам потрібна людина, яка може взяти відповідальність і об’єднати всіх. Людина, яка знає, що таке батьківщина, знає ціну людського життя, миру. Людина, яка принесла нам надію і закрила двері війни. Ця людина – владика Баграт”,- заявив один із протестувальників. Баграт Галстанян попросив Вірменську церкву “заморозити” його 30-річну службу. Він повідомив, що не мав наміру йти в політику, проте “готовий покласти цю жертву на вівтар священної батьківщини”. Енергії 53-річного ієрарха вистачало і на вуличні сутички з поліцією, і на полум’яні промови перед багатотисячним натовпом, і на постійні переговори з представниками опозиції, бізнесу та діаспори. Судячи із заяви архієпископа від 29 травня, заміну Пашиняна на себе він вважав справою вирішеною.

Після широких консультацій вірменська опозиція затвердила Баграта Галстаняна своїм єдиним кандидатом. Щоправда, було кілька неприємних для нього деталей. По-перше, опозиція не має в парламенті достатньої кількості голосів, щоб почати процес імпічменту Пашиняна (не вистачало 1 голосу). По-друге, архієпископ має канадське громадянство, яке він отримав 20 років тому, коли очолював Канадську єпархію ААЦ. Процедура виходу з громадянства нешвидка, а вірменські закони забороняють обіймати посаду прем’єра особам із подвійним громадянством. Архієпископ запевнив, що зробить усе за законом. “Відповідно, ми діятимемо згідно з вимогою законів і в рамках усіх можливостей правового поля. Ми не дозволимо, щоб глава країни, який тривалий час порушував конституцію, уряд, який уже не має жодних повноважень, і члени “Громадянського договору”, які довго нехтували законом і конституцією, раптом самі вирішили проявити себе як її захисники, а ми стали б тими, що діють проти неї”, – заявив Галстанян та анонсував поновлення акцій протесту в усій країні.

Новий виток ескалації припав на 27 травня. У Єревані та за його межами були повідомлення про те, що міжміські та міждержавні траси були заблоковані на якийсь час. Також були заблоковані вулиці в Єревані. Поліція вжила відповідних заходів щодо розблокування, понад 100 осіб було затримано. Як зазначали вірменські медіа, заділ для того, щоб на вулиці вийшли тисячі або десятки тисяч людей, є. Але в опозиції поки що не виходить підключити всіх. По-перше, є втома суспільства від конфлікту, від постійного мобілізаційного стану. І ці процеси почалися не сьогодні і не за Пашиняна. 

Другий важливий момент – це відсутність яскравих лідерів опозиції, привабливих програм і розуміння майбутнього. Просте запитання, яке часто ставлять собі вірмени: відправили Пашиняна у відставку і що далі? Проводимо мобілізацію? Ведемо переговори? Що? Відповіді немає, і альтернативного плану теж немає. Галстанян не політик. Він висловлює біль вірменського суспільства.  Не випадково за опитуваннями Міжнародної асоціації GALLUP у травні – вже після початку нинішніх протестів – лише 6,7% заявили, що бачать Галстаняна на посаді глави перехідного уряду. Як цей процес конвертувати в політичні кроки ніхто не знає. Тому влада продовжувала почуватися впевнено, готуючись контратакувати. І бачачи, і що на чолі протестів стоїть священик, влада Вірменії дала всім зрозуміти, що церква, вирішивши зайнятися політикою, може від політиків і постраждати. 

Святителі та влада

Відносини Вірменської апостольської церкви і Нікол Пашиняна погіршилися не сьогодні. Ще 2020 року, коли внаслідок Другої Карабаської війни невизнана НКР втратила більшу частину своєї території, католикос Гарегін II закликав Пашиняна піти у відставку. Після того як архієпископ Баграт Галстанян очолив протестний рух “Тавуш в ім’я Батьківщини!”, як ми вже говорили, Нікол Пашинян звинуватив у всьому католікоса Гарегіна II, і між вірменськими святителями і владою стосунки ще більше напружилися. Щоправда, поки вони виливаються в дрібні підступи влади. Так, 28 травня в День Сардарапатської битви і проголошення Першої Республіки десятки поліцейських перегородили шлях главі Вірменської Апостольської Церкви і священнослужителям, які його супроводжували, намагаючись перешкодити йому відвідати меморіальний комплекс “Сардарапат”. У цей час на території комплексу перебував прем’єр Нікол Пашинян разом із президентом Ваагном Хачатуряном і спікером парламенту Аленом Симоняном. Пізніше католікосу все ж дозволили пройти в комплекс, проте, як заявляла низка ЗМІ, влада потім прибрала вінок, покладений у меморіальному комплексі від імені Католікоса.

Потім спікер вірменського парламенту і близький соратник Нікола Пашиняна Ален Симонян заявив, що “настав час обговорити і зрозуміти, чому податкові зобов’язання, які існують для всіх у Республіці Вірменія, не поширюються на церкву”.

Тему продовжив секретар парламентської фракції правлячої партії “Громадянський договір” Артур Ованесян. Він заявив, що “всі фінансові кошти, які обертаються у Вірменії, мають вийти з тіні”. І ААЦ у цьому сенсі не повинна бути винятком. Пан Ованнісян нагадав, що церква має податкові пільги, а також різні території, зокрема невикористовувані, які можуть бути використані для потреб держави.

“Церква має сприяти державі, щоб вивести фінансові кошти з тіні. Зрештою, християнство – це про відсутність корупції, крадіжок і тіні. І в нашому розумінні церква повинна керуватися цією логікою, не створюючи ситуацій, де можуть виникнути корупційні прояви”,- заявив депутат (цитата за Arminfo).

Не оминув своєю увагою Вірменську апостольську церкву і Нікол Пашинян. Виступаючи в парламенті, він сказав, що представники вірменського духовенства в період Середньовіччя вирушали до візантійської Кесарії, де ставали помазаниками, а повертаючись на батьківщину, ставали “агентами впливу”. Відтоді, зазначив прем’єр, нічого не змінилося. Прем’єр пообіцяв “розв’язати цю проблему” за два-три місяці, доручивши міністерству юстиції підготувати документи для призупинення реєстрації ААЦ на період перевірки її участі в організації незаконних масових акцій, що “дестабілізують суспільство”. Як повідомляє вірменське видання “Нація”, після команди “фас” від Пашиняна депутати парламенту, що представляють урядові фракції, перейшли до відкритого цькування священнослужителів. У відповідь вища духовна рада Вірменії, що зібралася в Ечміадзині, засудила владу за її антицерковну позицію і провокації проти Католикоса Всіх Вірмен. Водночас Вірменська апостольська церква звернулася до протиборчих сторін утриматися від насильства, ненависті, ворожнечі та у своїх діях проявляти повагу до закону, зазначаючи при цьому, що нинішня криза. 

Протестна радикалізація

Здавалося, що заклик Вірменської апостольської церкви почули, і наприкінці травня – початку червня протестна активність почала стихати. Людей на акції стало приходити менше і загалом тема почала поступово зникати з порядку денного. Тим паче, що в одному з районів Вірменії через рясні дощі трапилася повінь, куди виїхав прем’єр Пашинян, а в самій Тавушській області Вірменія і Азербайджан почали відведення військ. 

Підбиваючи проміжні підсумки акцій протесту, архієпископ Баграт Галстанян перерахував уже пройдені рухом етапи. Перший етап – це рух із Кіранца в Єреван, що само по собі привернуло увагу до протесту і послужило його консолідації. Під час другого етапу, з 9 травня до 26 травня, рух зустрівся з безліччю представників політичних кіл, громадських ініціатив, громадських організацій, щоб побачити потенціал, який є в країні. На третьому етапі, як зазначив архієпископ, прихильники руху відвідали різні державні структури за участю широких мас. За його словами, “…це найважливіший етап, на якому було зафіксовано, що сьогоднішні держструктури тотально залежать від волі однієї людини”, – заявив Галстанян.

Він анонсував новий етап “акцій непокори” і заявив, що боротьба вступає в завершальну фазу. На мітингу 9 червня Баграт Галстанян закликав прихильників опозиції зібратися наступного дня на масову акцію непокори. Галстанян запропонував громадянам мітингувати протягом 96 годин, щоб “нав’язати свою волю” владі. За словами глави “Тавуш в ім’я Батьківщини”, 11 червня опозиційний блок у парламенті країни ініціює позачергову сесію з порядком денним про відставку уряду і прем’єр-міністра Нікола Пашиняна. Наступним кроком стане рішення про формування нового уряду, зазначив Галстанян.

З 10 червня акції непокори поновилися. Рух “Тавуш в ім’я Батьківщини” звернувся із закликом до жителів Вірменії приєднатися до них. “Дорогі співвітчизники, відкладіть усі свої справи. Давайте вирішимо питання майбутнього Вірменії. Всього три дні, і ми отримаємо одужуючу, справедливу, потужну, духовну Вірменію”. Однак заклик не мав належного ефекту і на масовості протестного руху не позначився. Тоді учасники акції непокори почали діяти “не числом, а “вмінням”: одна група почала перекривати наметами проспект Баграмяна, на якому розташована будівля Національних зборів. Друга рушила до урядових дач. Однак поліція не дала другій частині пройти до дач і учасники акції протесту повернулися до парламенту, де оголосили сидячий страйк. Біля будівлі Нацзборів, яку оточили правоохоронці, протестувальники встановили намети. 

Тим часом Рада парламенту Вірменії відхилила пропозицію опозиції провести позачергове засідання з питання недовіри уряду прем’єр-міністра Нікола Пашиняна. Про це повідомив керівник керівної фракції “Громадянський договір” Айк Конджорян. “Рада не прийняла цю пропозицію. А правляча фракція “Громадянський договір” у Раді проголосувала проти цього проєкту”, – сказав він. Конджорян підкреслив, що вибори відбудуться 2026 року, передавав портал News.am. За його словами, неважливо, скільки людей вийде на вулиці протестувати, якщо вони хочуть зміни влади – нехай голосують на майбутніх виборах. У відповідь лідер руху “Тавуш в ім’я Батьківщини!” Баграт Галстанян закликав людей 12 червня прийти на мітинг, який відбудеться біля будівлі парламенту, і додав, що чинну владу протестувальники мають перетворити на безробітних. 

12 червня депутати застерегли протестувальників від сутичок із силовиками і спроб потрапити в будівлю парламенту. Силовики стягнули спецтехніку, зокрема водомети, до будівлі парламенту, де в цей час перебував прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян. Баграт Галстанян закликав протестувальників перекрити вхід до парламенту, щоб Пашинян не зміг покинути будівлю Національних зборів. Між поліцейськими і демонстрантами почалися сутички. Силовики почали кидати в напрямку мітингувальників світлошумові гранати. З’явилися поранені і серед учасників протесту, і серед журналістів. Згідно з повідомленням організаторів мітингу, осколкове поранення дістала і депутатка Аспрам Крпеян від опозиційної фракції “Айастан”, а також священнослужитель Грайр Акопян. МОЗ повідомило про 30 постраждалих під час зіткнення демонстрантів із поліцією. Ще 94 людини були затримані поліцією.

Під натиском силовиків і щоб уникнути подальшого кровопролиття Баграт Галстанян оголосив про закінчення 96-годинної акції в центрі Єревана, після чого активісти розібрали наметове містечко.  На мітингу 13 червня архієпископ повідомив, що на найближчі час вулична боротьба припиняється, і він має намір провести політичні консультації, щоб переформатувати логіку руху. “Правляча сила піде на все для збереження влади, але ми не маємо права на програш. Останні події показали, що суспільство готове до боротьби”, – заявив архієпископ.

Непотоплюваний Пашинян

Події, що відбуваються в Єревані, називають найсерйознішим викликом для Пашиняна за всі шість років його перебування при владі. Поки що прем’єр вистояв, демонструючи впевненість у своїх силах.  Пашиняну не звикати до масових мітингів. Нинішня спроба опозиційних сил Вірменії змінити владу – не перша. У листопаді 2020 року, після програшу в карабаській війні, протестувальники навіть узяли штурмом будівлю уряду і влаштували погром у робочому кабінеті прем’єра Пашиняна. Але глава уряду не здригнувся і у відставку не пішов. 2021 року протести продовжилися. Проти Нікола Пашиняна виступили колишні та чинні військові, а до відставки його закликали колишні президенти – Левон Тер-Петросян, Роберт Кочарян, Серж Саргсян. Пан Пашинян на це відповів контрмітингами. І, до речі, не прогадав. На них збиралося більше людей, ніж на опозиційні зібрання. Потім він пішов на дострокові парламентські вибори. Їх виграла його партія “Громадянський договір”, і Нікол Пашинян залишився при владі. Наступні вибори мають відбутися 2025 року. Ще однією серйозною проблемою для влади стали протести восени 2023 року – на тлі дій азербайджанських військових у Карабасі, встановлення ними повного контролю над регіоном і виїзду звідти всіх вірмен. Але й ці мітинги не вибили з рук Нікола Пашиняна владні важелі.

Нинішні протести для Вірменії – унікальні. Досі акції проти Нікола Пашиняна організовували політики, серед яких було багато тих, хто колись працював в органах влади. Нинішній протест унікальний тим, що його очолює служитель церкви. Цим експерти пояснюють масовість протесту. “Церква стала в авангарді протесту. А до неї кредит довіри зберігається”,- зазначає науковий співробітник Інституту прикладних політичних досліджень Вірменії Сергій Мелконян. За його словами, люди побачили в церкві ту саму третю силу: “Ніхто з політиків не міг це зробити, а тут третьою силою виявилася церква. І це не сила, яка себе режиму або опозиції протиставляє”. Сам факт того, що на чолі протесту стоїть священик, також свідчив про слабкість опозиційних партій, і про те, що влада й опозиція однаково не користуються довірою більшості громадян. Про це, до речі, красномовно говорять і опитування. 

Рівень підтримки у вірменського прем’єра зараз справді один із найнижчих за всю його кар’єру. У грудні минулого року, тобто навіть до початку делімітації кордону, йому довіряли лише 17% громадян Вірменії. У парламентської опозиції результати ще гірші. Наступний за популярністю кандидат на посаду в.о. прем’єр-міністра – другий президент країни Роберт Кочарян (1998-2008 роки), але його підтримують лише 2,5%. Понад 50% опитаних не підтримують нікого з чинних вірменських політиків. Тренд, що почався 2020 року, – розчарування в політиці як такій – зберігається у Вірменії й зараз. У вірменському суспільстві склався консенсус: винен не тільки Пашинян, відповідальність лежить і на тих, хто був до нього, хто з разу в раз провалював переговори з Баку, хто не займався модернізацією армії, хто помилився з вибором союзників.

Ще однією особливістю цих протестів стало те, що цього разу їх активно підтримали біженці з Карабаху. Для країни з населенням близько трьох мільйонів осіб 100 тисяч карабаських біженців, які переїхали в країну торік – це значна кількість. Хоча жителі колись невизнаної, а тепер неіснуючої Нагірно-Карабахської Республіки були також і громадянами Вірменії, до свого вимушеного переїзду вони не могли голосувати на вірменських виборах. Тепер же ці люди – в основному противники політики Пашиняна – отримали можливість безпосередньо впливати на вірменську політику.  

Треба сказати, що тактика, риторика і політичні вимоги руху дуже схожі на тактику і вимоги самого Нікола, коли він ішов до влади 2018 року. Він ішов на столицю пішки з Гюмрі, а Баграт Галстанян із Тавуша. Пан Пашинян влаштовував акції непокори, і священик Галстанян робить те ж саме. Ніколу Пашиняну знадобилося трохи більше місяця, щоб перемогти. На тлі протестів Нікол Пашинян проявляв себе як умілий і яскравий оратор, не позбавлений акторського таланту. У 2018 році він ішов до влади в образі революціонера. Потім, уже очоливши країну, став захисником Нагірного Карабаху. “Арцах – це Вірменія. І крапка!” – проголосив Пашинян 2019 року, під час візиту в тоді невизнану, а нині неіснуючу Нагірно-Карабаську республіку. 

Після програної війни Нікол Пашинян став миротворцем – поступки Азербайджану, зокрема територіальні, влада тепер пояснює бажанням зберегти Вірменію і вберегти її від нової війни. Щоправда, на відміну від Пашиняна, опозиція не змогла запропонувати виразного порядку денного, який міг би стати альтернативою курсу правлячої партії. Крім того, поки на вулицях збираються натовпи протестувальників – вона не може знайти єдиний голос, якого бракує для запуску процедури імпічменту в парламенті. При цьому мова і близько не йде про те, щоб зібрати в парламенті більшість, необхідну для відставки прем’єра. Це багато в чому і визначило скорочення соціальної бази протестів і впевненість влади в тому, що вона повністю контролює ситуацію всередині країни. 

Нікол Пашинян і його команда, які завжди тонко відчувають суспільні настрої, не тільки йдуть у ногу з громадською думкою, але десь навіть її формують. Сьогодні Пашинян дуже вміло розігрує “російську карту”. На руку Пашиняну грає масове розчарування Росією і Путіним та відверто антиросійські настрої громадян Вірменії. Москві закидають “відмову захистити Вірменію проти агресії Азербайджану”. Користуючись цим, Пашинян намагається створити ситуацію, за якої більшість вірмен має переконатися, що тісному партнерству з ЄС і навіть НАТО просто не залишилося альтернативи. До того ж, відводячи Вірменію подалі від Росії, він робить опозицію, чимало представників якої відомі своїми тісними зв’язками з РФ, ще слабшою, позбавляючи можливості запропонувати якийсь альтернативний план “порятунку країни”. Хоч за допомогою мобілізації внутрішніх ресурсів, хоч за допомогою зовнішніх сил. 

Уперше в сучасній історії Вірменія активно диверсифікує свою зовнішню політику, розвиваючи найрізноманітніші партнерські зв’язки, які ніяк не пов’язані з Росією. Крок за кроком Пашинян виводить на перший план тему нових союзників – ЄС і США. У рейтингу популярності ключових партнерів Вірменії у сфері безпеки, на першому місці йде Франція (50%), далі йдуть США та Іран (їх назвали по 46%.

Щоправда, поки що про НАТО Нікол Пашинян вважає за краще не говорити, розуміючи, які блискавки посиплються з Кремля. Однак, якщо вважати, що вихід з ОДКБ – справа майже вирішена, а сприйняття Азербайджану як військової загрози у Вірменії збережеться навіть після підписання договору з Баку, то зближення з НАТО у Єревана альтернативи немає. Тим паче, що зміни в політиці Грузії, яка дедалі більше орієнтується на Китай і Росію, і авторитарний режим в Азербайджані потенційно перетворюють Вірменію на головного союзника альянсу в стратегічно важливому регіоні. Але це, напевно, віддалена перспектива. Набагато ближче – активування європейського напрямку.

У середині лютого глава дипломатії ЄС Жозеп Боррель повідомив, що Євросоюз і Вірменія ухвалили рішення розпочати роботу над “амбітним” розширенням двостороннього співробітництва. Спрощує справу механізм Східного партнерства ЄС із трьома країнами Південного Кавказу, Україною, Молдовою та Білоруссю. Україна і Молдова сьогодні очікують швидкого початку переговорів про вступ до ЄС, Грузія стала кандидатом на вступ. Уряд Пашиняна розраховує провести країну тим самим шляхом, тим більше, що агресія Росії проти України посилила увагу ЄС до її сусідів і допомогу тим, хто бажає дистанціюватися від Москви. “Пашинян і його команда, як нам здається, хочуть перетворити Вірменію на свого роду аналог Грузії часів Саакашвілі, – сказав у розмові з DW поінформований європейський дипломат. – Прискорена модернізація, зміцнення зв’язків з ЄС, потенційно – безвізовий режим, як у грузинів, українців і молдаван”. Про візову лібералізацію на різних зустрічах ЄС-Вірменія, дійсно, говорять постійно. Хоча безвізовий режим у найближчі рік-два навряд чи введуть.

На тлі протестів Нікол Пашинян відзначився кількома яскравими заявами, що підкріплюють його бажання змінити зовнішній вектор. По-перше, його заява про вихід з ОДКБ. “Вийдемо. Ми вирішимо, коли виходити. А на вашу думку, яким має бути наступний крок? Не повернемося ж назад! Іншого шляху немає”, – сказав Пашинян під час урядової години в парламенті.  Він звинуватив колишню владу країни в тому, що вона вступила в “союз-бульбашку”, члени якого “з Азербайджаном планували війну проти нас”. Ще в лютому Пашинян повідомив, що Вірменія “заморозила” свою участь в ОДКБ, а в травні призупинила і фінансування в цій організації, заявивши, що дві країни, які входять до ОДКБ, брали участь у підготовці війни з Азербайджаном у Нагірному Карабасі 2020 року.

Якраз напередодні заяви Пашиняна про вихід з ОДКБ Вірменія оголосила, що підвищить відносини зі США до рівня стратегічного партнерства. Це передбачає надання допомоги Вашингтоном у реформах в економічній та оборонній сферах, однак не означає прямого втручання армії США в можливий конфлікт. Заступник держсекретаря США у справах Європи та Євразії Джеймс О’Браєн також заявив про плани Вашингтона зміцнити відносини з Єреваном у сфері безпеки. 

Ще трохи раніше глава єреванського адміністративного району Нор-Норк Тигран Тер-Маргарян у супроводі посла Вірменії в Києві приїжджає до Бучі, де вони покладають вінки до пам’ятного знака на честь загиблих від рук російських окупантів, і передають міській раді гуманітарну допомогу. Гнівну реакцію МЗС Росії на цей візит у Єревані просто проігнорували.

“Вишенькою на торті” став демарш Пашиняна проти Олександра Лукашенка. Причина – тісні відносини між Мінськом і Баку, постачання азербайджанській армії білоруських комплексів “Полонез” і вже повоєнні різкі заяви Лукашенка, який під час візиту до Азербайджану назвав війну в Нагірному Карабасі “визвольною”. “Я ще згадав нашу розмову перед війною, перед вашою визвольною війною, коли ми філософськи міркували за обідом удвох. Тоді ми дійшли висновку, що у війні перемогти можна. Це важливо. Дуже важливо утримати цю перемогу”, – заявив у травні Лукашенко.

 Прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян допустив зміну позиції країни щодо участі в ОДКБ, якщо Білорусь вийде з організації або Олександр Лукашенко вибачиться перед вірменським народом за підтримку Азербайджану у війні в Нагірному Карабасі, повідомляють Armenpress і News.am. “Один із керівників країн ОДКБ заявляє, що брав участь у підготовці війни, заохочував, вірив і бажав перемоги Азербайджану. І після цього я поїду з главою Білорусії у форматі ОДКБ щось обговорювати?” – сказав Пашинян на засіданні парламенту. 

Пашинян визнав, що контакти між країнами збережуться в рамках СНД і ЄАЕС. Проте прем’єр наголосив, що ні він сам, ні жоден інший офіційний представник Вірменії не відвідає Білорусь, поки країною керує Лукашенко.

Згортання, нехай і на деякий час, вуличних акцій протесту красномовно свідчить про те, що для уряду Пашиняна твердо стоїть на ногах. Робота на зовнішніх і внутрішніх фронтах приносить свої плоди. Поліція, як і раніше, готова виконувати накази, депутати від правлячої партії – голосувати як потрібно, а більшість населення – стривожено, але без особливих симпатій спостерігати за тим, що відбувається. Якщо щось і може змінити поточну рівновагу – це однозначна реакція зовнішніх гравців або перехід усієї структури Вірменської Апостольської Церкви в активний опір владі. Однак це малоймовірно. 

Тож поки що Пашинян абсолютно впевнений, що його владі нічого не загрожує. Найкращим доказом цього є засідання про вотум недовіри уряду, яке опозиціонери призначили на 17 червня, а близький соратник прем’єра Ален Симонян – затвердив після коротких консультацій. У провладних депутатів, які, як ми пам’ятаємо, складають впевнену більшість, тут є навіть поле для маневру – прийти, але проголосувати проти, або зірвати засідання, прогулявши його всім складом.