Вибори до Європарламенту 2024 – песимістичний прогноз для європейських лібералів

Сьогодні більшість виборців ЄС відходять від ідеологічного підходу до виборів. Головним чинником стає не ідеологія, а ставлення до п’яти великих європейських викликів останніх років – погіршення стану економіки, наслідків пандемії, війни в Україні, зміни клімату та міграційної кризи. І схоже, судячи із соціологічних опитувань напередодні виборів до Європарламенту, пропоновані лібералами відповіді на ключові виклики часу не цілком влаштовують виборців. Утім, п’ять років тому, для європейських лібералів картина світу виглядала зовсім інакше.

Нові тенденції

Вибори до Європейського парламенту 2019 року виявилися незвичними в багатьох відношеннях. Протягом кількох десятиліть інтерес до євровиборів знижувався. В очах значної частини виборців вони залишалися малозначущими. Однак на виборах 2019 року цю тенденцію було повернуто назад. Явка виборців виявилася найвищою за останні 20 років. Що, на думку експертів, стало свідченням посилення ролі Європарламенту і повернення загальноєвропейського порядку денного у фокус уваги більшості виборців країн – членів ЄС. Результати виборів були такими, що дозволяли більшості учасників тлумачити їх у вигідному для себе світлі. Ніхто не виграв остаточно. Ніхто не програв катастрофічно. Просто склалися додаткові, раніше небачені в ЄП коаліційні альтернативи, тоді як прогнози про неминучий значний прорив євроскептичних, проросійських, антиліберальних сил не справдилися.

Втім, одна зміна була помітна неозброєним поглядом: канула в минуле фактична “двопартійна система плюс”. Річ у тім, що багато десятиліть європейська політична система будувалася на конкуренції двох політичних сил – правоцентристів (християнські демократи в Німеччині, консерватори у Великій Британії, послідовники Шарля де Голля у Франції) і лівоцентристів (соціал-демократи в Німеччині, соціалісти у Франції, лейбористи у Великій Британії). При цьому в Європарламенті вони багато років фактично формували коаліцію, разом виступаючи за подальшу інтеграцію всередині Євросоюзу. За підсумками виборів до Європарламенту 2019 року “втрати” саме цих сил виявилися найчутливішими: 42 місця втратила Європейська народна партія, 41 місце – Прогресивний альянс соціалістів і демократів. 

Уперше в історії Європарламенту вони отримали менше половини мандатів – 329 із 751 (після Brexit кількість депутатів Європарламенту зменшилася до 705). 

А в цей час на політичну сцену вийшли “треті сили”, які й стали головними бенефіціарами виборів – ліберали та “зелені”. Саме вони, будучи “єврооптимістами”, але намагаючись дистанціюватися від традиційних правлячих груп, отримали найбільший приріст голосів. “Альянс лібералів і демократів за Європу” (АЛДЄ) (на 40 мандатів більше, ніж у 2014 році) і “Зелені” (плюс 20 місць). У підсумку двом основним силам Європарламенту довелося звертатися по допомогу до АЛДЄ, щоб сформувати коаліцію “на трьох”.

Політична група Європарламенту “Альянс лібералів і демократів за Європу” з’явилася на світ 2004 року і стала об’єднанням європейських ліберальних партій, чимало з яких були, а десь і досі перебувають при владі в багатьох країнах Європейського Союзу і в структурах ЄС. Це колишній прем’єр-міністр Бельгії, а нині голова Європейської ради Шарль Мішель, прем’єр-міністр Нідерландів Марк Рютте, колишній прем’єр-міністр Чехії Андрей Бабіш, експрем’єр-міністр Данії Ларс Расмуссен і багато інших.  У травні 2019 року, виступаючи на дебатах, президент групи АЛДЄ в Європарламенті Гі Верхофстадт оголосив, що після виборів групу “Альянс лібералів і демократів за Європу” розпустять, а новий союз створять із партією Еммануеля Макрона “Уперед, Республіко!”. 

Зміни вподобань французьких виборців 

Вибори до Європарламенту у Франції принесли низку сюрпризів. Головний із них – несподівано висока явка: на 10% більше, ніж минулого разу. Другий – те, що третє місце посіли “зелені”. І останній – абсолютно несподіваний провал республіканців, хоча очікувалося, що третє місце дістанеться саме їм. 

І все ж головною інтригою виборів до Європарламенту 2019 року у Франції стало протистояння промакронівського блоку партій, до якого увійшли “Уперед, республіка!” (LaREM), “Демократичний рух” (MoDem), “Радикальний рух” (MR), партія “Діяти!” (Agir) та опозиційна вкрай права партії “Національне об’єднання” на чолі з Марін Ле Пен. І хоча на чолі коаліції Макрона перебувала кар’єрна дипломатка Наталі Луазо, душею і серцем виборчої кампанії був сам президент Франції Еммануель Макрон, який по ходу сам виправляв усі “косяки” Луазо.  

Варто зазначити, що кампанія для нього проходила в непростих умовах. З осені 2018 року Франція була охоплена протестними акціями “жовтих жилетів”, які виступили спочатку проти намірів Макрона підвищити податок на дизельне паливо, а потім пред’явили йому цілий спектр соціальних та економічних вимог. Згодом змінювалася категорія людей, які брали участь у мітингах, змінювалася і соціальна характеристика самих акцій: з’явилося насильство, погроми та багато чого іншого, на що влада відреагувала жорстко, із зайвим застосуванням сили. Це теж була небачена подія для Франції. Історично країна звикла до різного роду демонстрацій, і можна зазначити, що такого не було навіть 1968 року: під час демонстрацій “жовтих жилетів” десятки людей отримали каліцтва внаслідок застосування травматичної зброї.  І все ж – це був протест проти Макрона, на якого раніше покладали великі надії. 

Одні французи звинувачували його в тому, що він діє як президент багатих, а не лідер усіх французів. Низка заяв Еммануеля Макрона, особливо за кордоном, була дуже болісно сприйнята всередині країни. Підвищення цін на дизельне пальне було лише приводом, щоб ця порохова бочка вибухнула. Тому головна умова виживання, головна страховка його президентства – це те, що його головним опонентом була Марін Ле Пен, а він сам, як і його партія – позиціонувалися як останній безальтернативний оплот у боротьбі проти фашизму. По суті, цей маневр багато в чому повторив тактику президентської виборчої кампанії 2017 року, коли Еммануель Макрон хоч і не знекровив крайніх правих, але точно зміг привернути на свій бік частину електорату правоцентристів і лівих. Крім того, рух “жовтих жилетів” зробив Макрона символом порядку. Тому за його коаліцію проголосувала частина правого електорату: консервативно налаштовані французи, які підтримали в першому турі президентських виборів 2017 року “республіканця” Франсуа Фійона.

І все таки, треба віддати належне Макрону. Він провів блискучий передвиборчий марафон: з різних приводів вирушав у регіони для багатогодинних виступів перед мерами, активно спілкувався з регіональною пресою, постійно збирав у Єлисейському палаці підприємців, політиків, профспілкових лідерів. Порівняно з ним Ніколя Саркозі напередодні виборів до Європарламенту 2009 року не брав участі в жодному мітингу. Активність Еммануеля Макрона не могла не принести свої плоди. У контексті протестів, що відбуваються у Франції, друге місце промакронівського блоку на чолі з партією “Вперед, Республіка!”, який отримав 22,41% підтримки виборців і 21 євромандат, аж ніяк не видавалося поразкою. 

По-перше, розрив із партією Марін Ле Пен “Національне об’єднання” склав менше 1%. По-друге, під час виборів Макрон вдало вирішив низку тактичних і стратегічних завдань, маючи на увазі насамперед майбутні президентські вибори 2022 року. Якщо після президентських виборів 2017 року він “убив” соціалістів, то за підсумками виборів до Європарламенту 2019 року новою “жертвою” Макрона стали “республіканці”. Президент і його партія зачистили політичне поле від конкурентів. Ні республіканці, ні соціалісти, ні крайні ліві Меланшона не змогли організувати підтримку з боку свого електорату.   

Ця стратегія принесла йому 2022 року другий президентський термін, а 2019-го дозволила завоювати “жирний” в електоральному плані Париж. “Вперед, республіка!” отримала в столиці 32,7% голосів, зібравши майже таку саму підтримку, як і Макрон у Парижі в першому турі президентських виборів 2017 року. У столиці президентський блок відібрав голоси, насамперед у “Республіканців”. Ця опозиційна правоцентристська партія виборола на берегах Сени 9,9% голосів – більше, ніж загалом по країні, але значно менше, ніж вона здобула в Парижі 2014 року (22,6%). Крім того, в Парижі успіх найменше супроводжував “Національне об’єднання”. Лідер у загальнофранцузькому заліку, партія Ле Пен змогла завоювати в столиці лише 7,2% – помітно менше, ніж у 2014 році, коли її підтримали 9,3% парижан. 

Власне для Марін Ле Пен перше місце на виборах до Європарламенту стало свого роду втішним призом після поразки на минулих президентських виборах. Спроба лідера вкрай правих представити підсумки голосування своєрідним референдумом з довіри президенту Макрону в контексті кризи “жовтих жилетів” і змусити його, якщо не піти у відставку (чинна конституція не передбачає такої процедури), то хоча б оголосити дострокові парламентські вибори, успіхом не увінчалася. Партія потребувала “перезавантаження”, щоб не залишатися “символом без динаміки”. І треба сказати, що Ле Пе хоч і не відразу, але згодом впоралася з цим завданням. 

Підбиваючи підсумки виборів, слід зазначити, що “рух жовтих жилетів” призвів до “реполітизації” тієї частини населення, яка зазвичай бойкотувала вибори. Вплинули на результати й молодіжні марші на захист природи та клімату.  Драматизувавши ставки на цих виборах, Макрон зміг мобілізувати виборців, які підтримали його прихід до влади 2017 року. У підсумку участь у європейських виборах (50,1%) виявилася найбільшою за чверть століття, а голосування французів на виборах до Європарламенту показало, що “старі” французькі партії перебувають у глибокій кризі. За винятком “Національного об’єднання” ніхто з них не зміг скласти реальну конкуренцію президентській партії “Вперед, республіка!”

Ніхто з інших партій, що входять до політичної групи Європарламенту “Альянс лібералів і демократів за Європу”, не зміг повторити рекорд “Вперед, Республіко!” у 23 євродепутати. Однак не можна обійти увагою успіхи лібералів і в інших країнах Європи.

“Громадяни”: злети і падіння

2019 рік для іспанської ліберальної партії “Громадяни” (“Ciudadanos”), яку беззмінно протягом 13 років очолював юрист Альберт Рівера, став роком злету і падіння. Заснована 2006 року в Каталонії партія була символом боротьби проти каталонського націоналізму та руху за незалежність. Слоганом партії була фраза: “Каталонія – моя батьківщина, Іспанія – моя країна, а Європа – наше майбутнє”. Раніше партія презентувала себе як лівоцентристська сила, але після 2017 року виключила зі своїх засад будь-яку згадку про соціал-демократію і приміряла на себе консервативно-ліберальні шати.

Напередодні виборів до Європарламенту у квітні 2019 року в Іспанії відбулися дострокові парламентські вибори, на яких партія, завдяки критиці Іспанської соціалістичної робітничої партії, домоглася приголомшливого успіху, набравши 15,86% голосів виборців, завоювавши 57 депутатських мандатів і ставши третьою політичною силою Іспанії. Представники ділових кіл, міжнародних інститутів і політичної еліти сподівалися на можливу коаліцію ІСРП-Громадяни. Такий союз дозволив би країні вийти зі смуги економічного ризику, негайно розпочати давно назрілі реформи і, водночас, провести низку соціально значущих законів. Однак ще до початку передвиборчої кампанії Альберт Рівера категорично відкинув таку можливість, а оголошення підсумків виборів прихильники ІСРП зустрічали скандуванням “З Ріверою – ні!”. 

Отже, єдиною життєздатною опцією залишалася коаліція лівих партій, між якими ще з часів виборів 2015 року лежала прірва непорозуміння і недовіри. Якщо парламентські вибори піднесли “Граждан” на політичний Олімп, то вибори до Європарламенту 2019 року показали, що спочивати на лаврах у політиці загрожує. А будь-яка помилка в позиціонуванні може призвести до електоральних втрат. У результаті, незважаючи на те, що “Громадяни” зберегли третю позицію в “турнірній таблиці”, вони не дорахувалися 2-х мільйонів голосів, набравши 12,18% і завоювавши 7 євродепутатських місць. Спроба дрейфу вправо ще не стала для “Громадян” фатальною помилкою, але призвела до того, що голоси правих вона не здобула, а свої втратила. Голоси виборців “Ciudadanos” перетекли до відносно нової вкрай правої партії “Голос” (Vox), за яку проголосувало більше ніж 1,5 млн. виборців, що отримала три мандати в майбутньому складі Європарламенту.

Успішна “Акція незадоволених громадян”

На виборах до Європарламенту в Чехії свій посильний внесок у загальну скарбничку ліберальної групи вніс, створений у 2011 році мільярдером Андреєм Бабішем, рух “АНО-2011” (Акція незадоволених громадян). Загалом ця політична сила не дотримувалася жодної конкретної ідеології, але декларувала ліберальний порядок денний: зниження податків для підприємців, боротьба з корупцією, деполітизація прокуратури і поліції.  На парламентських виборах 2017 року на “АНО-2011” чекав перший великий успіх. Рух набрав 29,64% голосів і завоював 78 місць із 200 у парламенті Чехії, а його лідер Андрій Бабіш очолив коаліційний уряд із соціал-демократами і комуністами.

На вибори до Європарламенту “АНО-2011” вирушило в статусі правлячої партії. Головним підсумком виборів стала переконлива перемога АНО, яка отримала 21,18% (6 місць в ЄП). Найближчий переслідувач – “Громадянська демократична партія” відстала на 6,64%. Переконливі результати “АНО-2011” були продемонстровані на тлі шквалу критики на адресу прем’єра і лідера руху Андрея Бабіша, якого і внутрішня опозиція, і Брюссель звинувачували у зловживанні під час використання коштів європейських фондів. Однак це не завадило його руху поліпшити показники порівняно з минулими виборами на 5 пунктів (у 2014 році – 16,13%), що демонструвало широку підтримку населенням його програми. 

Насамперед, у ній йшлося про необхідність “суттєвої реформи ЄС”, яка має привести до перетворення цього об’єднання на “сильний союз сильних держав”. Для цього слід було чітко визначити роль союзних інститутів, налагодити взаємодію між Європейською комісією та Європейською радою. А Чеській Республіці варто було б наполегливіше боротися за прямий вплив на управління ЄС. Важливе місце в програмі відводилося питанням безпеки, де акцент робився на самостійності ухвалення рішень у визначенні груп і осіб, яким варто було надавати можливість на роботу і на проживання в Чехії. Суттєва увага приділялася боротьбі за рівну конкуренцію чеських підприємців на загальноєвропейському ринку без надлишкової бюрократії; неприпустимості подвійних стандартів при продовольчому забезпеченні центральноєвропейських країн. Питання переходу в зону євро в програмі АНО було позначено як непріоритетне (при цьому Чехія хотіла брати участь в обговоренні її реформ). 

На тлі посилення позицій АНО його коаліційні партнери показали зворотну тенденцію – втрату виборчої підтримки. Так, Чеська соціал-демократична партія (ЧСДП) продемонструвала падіння довіри на 8 пунктів (з 14,17% до 3,95%), що не дало їй змоги провести жодного депутата до ЄП; Комуністична партія Чехії та Моравії також показала схожу динаміку (з 10,98% до 6,94%), але їй вдалося “втриматися на плаву”. Пояснення такої тенденції полягає в тому, що за останні роки “АНО-2011” зробила істотний зсув уліво, що призвело до переходу близьких до цих поглядів виборців на її бік і фактичної ліквідації союзників по уряду. Усунувши партнерів, рух АНО-2011 опинився в ситуації, коли посилення опозиційних партій, які отримали в сукупності 47,4% голосів і які не були налаштовані на діалог із ним, позначило неминучу трансформацію чеського політичного ландшафту.

Переможний програш Рютте

У Нідерландах на виборах до Європарламенту 2019 року брали участь дві ліберальні партії: “Народна партія за свободу і демократію” (VVD) і “Демократи 66” (D66). За останні 5 років ліберали пережили чимало внутрішньополітичних проблем і напружені національні вибори 2017 року, де все ж таки вибороли перше місце, набравши 21,3% та отримавши 33 депутатських мандати в Палаті представника Генеральних штатів. Своєю чергою, лідер “Народної партії за свободу і демократію” Марк Рютте втримався в кріслі прем’єра і сформував коаліційний уряд. 

На виборах до Європарламенту ліберали хоч і поступилися першістю “Партії праці” (PvdA), очолюваній віце-президентом Єврокомісії Франсом Тіммермансом, але зуміли зберегти міцні позиції в ЄП.  “Демократи 66” взяли 2 місця, а у правлячої “Народної партії за свободу і демократію” прем’єр-міністра Марка Рютте – 5 мандатів. Треба сказати, що незважаючи на хитку коаліцію в парламенті та постійні нападки правих популістів, велику роль у зміцненні позицій прем’єра Рютте та його партії VVD зіграли підтримка Німеччини та антикризові комунікації партії прем’єра, який успішно відбивався від скандалів останніх 2 років, пов’язаних із сумнівними поставками зброї екстремістам у Сирії та скасуванням 15% податку на дивіденди на догоду великим корпораціям.

Утім, однієї помилки уряд Рютте все ж припустився: вони спробували невдало просунути через парламент законопроект про розширення повноважень спецслужб у сфері встановлення стеження за громадянами країни. На референдумі в березні 2018 року, який призначили під натиском соціалістів та інших, незгодних із законом, суспільство відкинуло цей законопроект, що стало особистою поразкою для прем’єр-міністра. Однак серйозно на результати виборів до ЄП цей інцидент не вплинув. 

Однак уже 2023 року, після провалу переговорів щодо міграційної політики, Рютте був змушений оголосити про розпуск уряду і проведення дострокових парламентських виборів, які, по суті, стали для його партії нокаутуючим ударом. За результатами виборів абсолютним лідером виявилася ультраправа “Партія свободи” Герта Вілдерса. Сам Вілдерс здобув широку популярність завдяки різкій критиці міграційної політики, заявами про необхідність Нідерландам ухвалити рішення щодо виходу з ЄС, а також акціями зі спалення Корану і заборони мечетей (через що до нього приставили цілодобову охорону). 

Безумовно, самому Вілдерсу ще належить порозумітися з іншими коаліційними силами та сформувати власний уряд (у Нідерландах подібні процеси тривають доволі довго), однак серйозне переформатування електоральних настроїв та однозначне скорочення популярності ліберальних сил, матимуть свій вплив і на вибори до Європарламенту. 

ВДП – “маленька гирька” у великій політиці

У Німеччині ліберальний фланг представлений “Вільною демократичною партією” (FDP), яка була створена ще в грудні 1948 року і стала однією з найбільших партій Західної Німеччини. Її порядок денний, “класика” лібералізму: зниження податкового тягаря, зменшення впливу держави на економічну політику, заохочення великого і дрібного бізнесу. Економічний слоган партії: “Стільки держави, скільки необхідно, але так мало, як це можливо”. 

Німецька політична система влаштована так, що традиційно мала дві основні партії: лівоцентристську СДПН і консервативну ХДС/ХСС. Система виборів вимагала від партій, які брали участь у виборах, набрати більше половини голосів виборців – тільки так можна було формувати уряд. Із середини 1960-х років ні СДПН, ні ХДС/ХСС уже не набирали необхідних для формування уряду 50% голосів німців. І в цій ситуації різко зросла роль ВПД, яка, набираючи 5-7% голосів, отримувала “золоту акцію” для формування уряду. Тоді ВПД отримала прізвисько “творець королів” і “маленька гирька”. 

Власне нічого не змінилося і донині. І сьогодні “світлофорна коаліція” в Німеччині не обійшлася без послуг ВДП, лідер якої, Крістіан Лінднер, отримав портфель міністра фінансів. Щоправда, останнім часом солідну конкуренцію в частині “роблення королів” лібералам склали “зелені”. Електоральні проблеми у “вільних демократів” почалися 2013 року, коли партія, набравши 4.8%, вперше не потрапила до Бундестагу. Провал не став несподіванкою, оскільки цьому передували невдачі на регіональних виборах. 

На виборах до Європарламенту 2014 року партія, набравши 3,40%, здобула 3 місць із 96 відведених Німеччині. І то завдяки тому, що в Німеччині на виборах до Європарламенту було скасовано формальний прохідний бар’єр, і партії, щоб взяти участь у розподілі мандатів, мала отримати щонайменше 0,5% голосів виборців. Незважаючи на спроби брюссельської бюрократії запровадити обов’язковий прохідний бар’єр на рівні 2-5%, вибори до Європарламенту 2019 року відбувалися за старою системою. Порівняно з минулими виборами до Європарламенту ВДПД отримала 5,4% голосів виборців і 5 мандатів у ЄП. До слова, політичну групу “Альянс демократів і лібералів за Європу” поповнила ще одна німецька ліберальна партія Німеччини “Вільні виборці” (FV), яка набрала 2.2% і отримала ще 2 мандати.

Великі та маленькі скарбнички для АЛДЕ

Непоганий результат політична група в ЄП “Альянс демократів і лібералів за Європу” підучила в Румунії, де лібералів представляв політичний блок партій “За майбутнє Румунії”, який складається з “Союзу за порятунок Румунії” і “Партії свободи, єдності та солідарності”. Вибори 2019 року відбувалися в момент головування Румунії в Раді Євросоюзу. І це могло б стати чудовим приводом для серйозних передвиборчих дебатів щодо низки проблем, які вимагають і середньострокових, і довгострокових відповідей з боку ЄС. Це і Брексит, і міграція, а також екологія, зайнятість, безпека та оборона. Однак передвиборчі партійні гасла говорили про те, що таких дебатів не буде, а партії змагатимуться в популізмі та зосереджуватимуться на критиці одна одної. 

“За майбутнє Румунії”, куди входили румунські ліберали, головною “фішкою” кампанії зробив тему очищення влади від злодіїв і корупціонерів, і побудували свою стратегію на критиці влади. У підсумку блок румунських лібералів “За майбутнє Румунії”, до якого входили партії “Союз за порятунок Румунії” і “Партія свободи, єдності та солідарності” набрав 21,39% голосів виборців, і поповнив групу АЛДЄ шістьма депутатськими мандатами.

Вибори до Європейського парламенту для північних країн мають не таке важливе значення. Одне зумовлене мізерною кількістю місць, які їм виділяють у ЄП, що не дає їм змоги помітно впливати на роботу Європарламенту, де домінують країни-важковаговики – ФРН, Франція, Італія, Іспанія, Польща.  На євровибори 2019 року від Швеції обиралося 20 депутатів, від Фінляндії та Данії – по 14 (після брекзиту кожна з цих країн отримала по одному додатковому місцю). Для того, щоб потрапити до Європарламенту партіям у Фінляндії та Данії треба було подолати 5% відсотковий бар’єр, у Швеції -4%.

За рік до виборів до Європарламенту у Швеції відбулися національні вибори до Риксдагу. Партії, що входять до “Альянсу лібералів і демократів за Європу”, були на них представлені Партією центру, однією з найстаріших партій, яка була заснована ще 1913 року і представляє сільських жителів Швеції, і партією Ліберали. Результати, отримані партіями на виборах, продемонстрували тенденцію електорального зростання. Партія центру набрала 8,6%, що стало на 2% більше, ніж на минулих виборах, і збільшила своє представництво в Риксдазі на 9 мандатів, отримавши 31 депутатське місце. Успіхи Лібералів були скромнішими. Вони збільшили свій рейтинг на одну десяту відсотка, набравши 5,5% і збільшивши на один мандат своє представництво в місцевому парламенті, довівши його до 20 депутатів. На виборах до Європарламенту впевнено виступила Партія центру, яка набрала 10,8% і отримала два євромандати. Ліберали виступили гірше, ніж на виборах до Риксдагу, дивом подолавши прохідний бар’єр, набравши 4,1% і завоювавши лише одне місце в ЄП. 

У Фінляндії на виборчу кампанію до ЄП вплинули вибори до національного парламенту, які відбулися приблизно за півтора місяця до них. Тому на виборах до Європарламенту навряд чи варто було очікувати суттєвих змін. Від країни Суомі до Європарламенту потрапили дві ліберальні партії: “Фінляндський центр”, яка погіршила свої результати, порівняно з виборами до ЄП-2014, набравши 13,5% і завоювавши два мандати. А ось результат другої ліберальної сили – “Шведської народної партії” – були ще скромнішими – 6,3% і один європейський мандат. 

Набагато інтригуюче європейські вибори 2019 року відбулися в Данії, де ліберально-консервативна партія “Венстре”, на чолі з Ларсом Расмуссеном, не лише переконливо виграла, набравши 25,5% та виборовши 3 депутатські мандати, а й істотно змінила політичний ландшафт країни, відправивши на політичний “бік узбіччя” праворадикальну “Датську народну партію”, яка тривалий час була “біля керма”. Також пройшла до Європарламенту і ще одна ліберальна партія Данії – “Радикальна Венстре”, набравши 10.1% голосів виборців і завоювавши 2 мандати. Загалом 12 депутатських місць “сіверян” стали гідним внеском у збільшення представництва “Альянсу лібералів і демократів за Європу” в Європарламенті. 

А ось у Бельгії ліберальні партії показали гірший, ніж на попередніх виборах до Європарламенту, результат. Партія “Відкриті фламандські ліберали і демократи” (OpenVLD), яка входить до АЛДЄ і є однією з традиційних партій істеблішменту, на європейських виборах набрала 8,5%, отримавши лише два місця (на одне місце менше, ніж у 2014 році). Ще одна ліберальна партія “Реформаторський рух” (MR), на той час чинного прем’єр-міністра Шарля Мішеля, втратила одне депутатське крісло і в ЄП нового скликання, і отримала лише один мандат. Ймовірно, рішення виборців було пов’язане з невдоволенням частини франкомовного електорату політикою уряду. 

Також слід відзначити успіхи ліберальних партій у країнах Балтії, особливо в Естонії, де “Партія реформ” (RE) і “Центристська партія Естонії” (К) набрали відповідно 26,2% і 14,4%, чим самим принесли в загальну “скарбничку” АЛДЄ 3 мандати. У Литві “Рух лібералів”, набравши 6,1%, збільшив ліберальну групу ЄП ще на одне місце, так само як і в Латвії, де об’єднання ліберальних партій “Розвиток/За!” (АР), набравши 12,4%, також отримало один депутатський мандат. 

Вибори до Європарламенту 2019 року стали для політичної групи “Альянс лібералів і демократів за Європу” (АЛДЄ) якщо не тріумфом, то точно переходом у розряд політичних “важковаговиків”. Група не тільки стала третьою за чисельністю в Європарламенті, збільшивши порівняно з минулими виборами 40 місць, а й увійшла до “великої коаліції”. Незважаючи на те, що ліберали виграли вибори в Чехії, Данії, Естонії та Люксембурзі, вирішальним для збільшення політичної ваги групи стало рішення про входження до неї 21 депутата від французького блоку партій на чолі з “Вперед, Республіка!” президента Еммануеля Макрона. Вельми показово, що група явно під впливом новачка навіть змінила свою назву. Ліберали в ЄП стали розташовуватися під табличками “Оновлюючи Європу” (Renew). 

Варто зазначити, що в цьому випадку “любов” Макрона і європейських лібералів була взаємною. Група отримувала всі “блага”, належні для члена провладної коаліції (портфелі, фінансування тощо), а Макрон – необхідні важелі впливу в європейських структурах. Не випадково, що одразу після виборів Макрон став “торпедувати” кандидатуру на пост глави Єврокомісії від Європейської Народної Партії Манфреда Вебера. За такою вимогою Макрона багато експертів вгадували його претензії на лідерство в ЄС і спробу “перетягнути ковдру” на себе в ключовій франко-німецькій суперечці. А з іншого боку, “свята справа” – “полоскотати нерви” Меркель і внести розбрат у коаліцію ХДС/ХСС, закривши шлях до вищої європейської посади члену баварського ХСС. І треба сказати, тактика Макрона спрацювала. Вебер був “знятий з пробігу”, а в процесі неформальних контактів лідерів Франції та Німеччини була узгоджена кандидатура Урсули фон дер Ляєн. При цьому ліберали, об’єднавшись із прихильниками президента Франції, “забули” згуртуватися навколо власного альтернативного кандидата на пост глави Єврокомісії, яким могла б стати Маргрет Вестагер. 

У результаті компромісів і не без впливу Еммануеля Макрона в єдиному “пакеті” з Урсулою фон дер Ляєн Європейська рада одноголосно назвала власним головою бельгійського прем’єр-міністра Шарля Мішеля (від лібералів) і запропонувала француженку Крістін Лагард, директорку-розпорядницю МВФ, на пост глави ЄЦБ (теж за протекцією Макрона), а іспанця Жозепа Борреля від соціалістів – як верховного представника ЄС у закордонних справах. 

Вплив Макрона не обмежився структурами ЄС. Кермо влади у свої руки Еммануель Макрон взяв і в ліберальній групі ЄП тепер уже з новою назвою “Оновлюючи Європу”. Мабуть, щоб Макрона не запідозрили в “зайвому” впливі на європейських лібералів, її спочатку очолив колишній прем’єр-міністр Румунії Дачіан Чолош. Однак через два роки у керівництва групи було виключно французьке “обличчя”. Із 2021 року її головою став Стефан Сежурне, а після його призначення міністром закордонних справ Франції, у січні 2024 року – Валері Айє. Вона членкиня Європейського парламенту від партії Еммануеля Макрона “Ренесанс” і у свої 37 років стала наймолодшою головою ліберальної фракції в законодавчому органі ЄС. 

Водночас ходили наполегливі чутки, що на цю посаду претендував нідерландський євродепутат Малік Азмані. Але в підсумку свою кандидатуру він не висунув. Його “Народна партія за свободу і демократію” наразі веде непрості коаліційні переговори в Нідерландах після перемоги на листопадових виборах ультраправої популістської “Партії свободи” Герта Вілдерса. Виступаючи на брифінгу після свого обрання лідером групи, вона заявила: “У нас згуртована сім’я, і ми з оптимізмом дивимося на майбутні вибори”. Щоправда, оптимізм цей поділяють поки що не всі…

Зліт і падіння

Згідно з даними останніх соціологічних досліджень, група “Оновлюючи Європу” після виборів до Європарламенту значно втратить у політичній “вазі”. Результати опитування від Politico демонструють, що порівняно з сьогоднішнім складом у 101 мандат, група ризикує не дорахуватися близько 20 депутатських місць. Причин, через які це станеться, кілька. По-перше, зростання популярності вкрай правих партій позначиться на представництві в ЄП усіх партій “великої коаліції”, включно з “Renew”. По-друге, недобір мандатів ліберали, найімовірніше, отримають у країнах із найбільшою європейською квотою – Німеччина, Франція, Італія, Іспанія. По-третє, низка партій, що входять сьогодні до “Renew”, можуть змінити свою політичну орієнтацію і перейти в іншу групу. 

Це, швидше, причини з розряду тактичних. А якщо говорити про більш глибинні проблеми, то серед громадян ЄС зростає розуміння того, що ліберальним партіям бракує спроможності ефективно розв’язувати проблеми, що суттєво впливають на повсякденне життя європейців, як-от міграція та економічні кризи. І поки основна маса виборців бореться з кризою вартості життя, ще й “зелена” політика ЄС лягає дедалі більшим тягарем на плечі європейців. Тому і в консерваторів, і в лібералів, “соціал-демократів” і “зелених” сьогодні криза жанру. 

Однак повернемося до групи “Оновлюючи Європу” і подивимося на електоральні тенденції, щоб зрозуміти, де ліберали знайдуть, а де втратять.

Декаданс для “Ренесансу”

Сьогодні тільки ледачий не обговорює критичний розрив на майбутніх виборах до Європарламенту між блоком Еммануеля Макрона “Ренесанс” і “Національним об’єднанням” (RN) Марін Ле Пен, яке на вибори веде Жордан Барделля. За даними різних соціологічних прогнозів відставання пропрезидентського “Ренесансу” від своїх вкрай правих опонентів становить від 14 до 16%.  

Приміром, Politico дає у своїх опитуваннях “RN” Барделля – 31%, а “Ренесансу”, який веде на вибори голова групи “Renew” у Європарламенті Валері Айє – 16%.  Результати опитування, проведеного на замовлення газети Le Figaro, телеканалу LCI і радіостанції Sud Radio командою дослідників громадської думки IFOP-Fiducial, показують, що в Барделля – 31,5%, а в Айє – 17%. І низка інших опитувань також фіксують подібне відставання “Ренесансу” від “Національного об’єднання”. 

Не секрет, що передвиборча стратегія крайніх правих полягає сьогодні в тому, щоб перетворити вибори на протестне голосування проти уряду і президента Еммануеля Макрона, що на тлі катастрофічного падіння рейтингу президента Франції виглядає цілком технологічно. Тим паче, що згідно з опитуванням Ipsos, проведеним Le Monde, Cevipof, Фондом Жана Жореса та Інститутом Монтеня, 52% французів заявили, що вони “проголосують, перш за все, для того, щоб висловити свою підтримку або опозицію президенту Республіки або його уряду”. До цього слід додати, що ще 53% французьких респондентів відповіли, що, обираючи свого кандидата, вони візьмуть до уваги “насамперед пропозиції партій щодо національних питань”, а 47% – щодо європейських. 

Проблеми у Франції в Еммануеля Макрона почалися не вчора. Перший тривожний дзвінок пролунав для нього на парламентських виборах 2022 року. Тоді на вибори Макрон зібрав потужний політичний “кулак”. До його коаліції під назвою “Ensemble!” (Разом), сформованої навколо президентської партії, яку перед виборами перейменували з “Вперед, Республіка!” на “Renaissance” (Ренесанс/Відродження), також увійшла партія Франсуа Байру “MoDem” (Mouvement démocrate – Демократичний рух). Ця центристська, християнсько-демократична партія входила до пропрезидентської більшості в попередньому складі парламенту. Ще одним союзником стала нова партія з назвою “Горизонти” (Horizons), створена Едуаром Філіпом, колишнім правим політиком і прем’єр-міністром у перші три роки президентства Макрона. Також у блоці перебувала невелика партія “Agir” (Діяти!) на чолі з Франком Рієстером, який входив до уряду Макрона останні п’ять років. Це об’єднання “конструктивних правих” було створено 2017 року. Незважаючи на те, що президентський блок “Разом” на виборах переміг, привівши до Національних зборів 245 депутатів, він позбувся найголовнішого – абсолютної більшості, де в попередні п’ять років президент Макрон мав підтримку майже 350 депутатів. До кінця 2023 року рейтинг недовіри до Макрона впав до 68, за 30% схвалення його діяльності.

Розуміючи, що попереду вибори до Європарламенту і необхідність рятувати рейтинг своєї партії, Макрон анонсував зміни в уряді, після чого, в січні 2024 року, голова уряду Елізабет Борн пішов у відставку. Прем’єр-міністром стає 34-річний міністр освіти Габріель Атталь, який сьогодні стоїть із Валері Ає на мітингах і бере активну участь у виборчій кампанії, мобілізуючи своїх виборців і переконуючи тих, хто вагається. Власне робить він те, що робив Еммануель Макрон на виборах до Європарламенту 2019 року. 

Сам же президент Франції веде виборчу кампанію через глобальну політику, паралельно вирішуючи завдання свого утвердження як лідера Європи. З цієї серії його магічне перетворення “з голуба на яструба” і розігрування “української карти”. Макрон розраховує, що активізація в питаннях допомоги Україні та заяви про відправлення військового контингенту створять умови для “роботи” по Ле Пен, зображуючи її “маріонеткою” Путіна. Та й у одвічній суперечці про те, хто головний у європейському домі, можна покритикувати “нерішучого” Олафа Шольца, який не поспішає ухвалювати кардинальні рішення, наприклад, щодо поставок ракет “Taurus” в Україну. На його тлі Макрон – просто верх “рішучості та динамізму”. Щоправда, не можна не відзначити великий контраст між його масштабними планами з “порятунку України” та їхніми скромними результатами. 

За експертними оцінками, допомога Німеччини Україні майже у вісім разів перевищує обсяги французької допомоги. До того ж, Німеччина більшу частину фінансів надає нашій країні у вигляді грантів, а Франція – кредитів, які Україні потім доведеться повертати. Проактивний підхід до української тематики Макрон розглядає, зокрема, ще й як переконливий аргумент на користь реалізації давньої ідеї, почерпнутої у Шарля де Голля, про стратегічну автономію Європи, особливо на тлі посилення неоізоляціоністських настроїв у США. 

Гонитва Макрона за короною європейського імператора не залишилася поза увагою і у Великій Британії. The Guardian у своїй нещодавній статті буквально “розтоптало” Макрона, зазначивши, що на тлі його закликів озброїти ЄС або померти, він сам перебуває на межі “політичної смерті”. Видання переконливо аргументує цей посил тим, що непопулярність Макрона у Франції і є головна причина падіння рейтингу його партії: “…46-річний президент здебільшого сам винен у своєму політичному становищі. Він настільки персоналізував свій стиль управління, що виборці звинувачують його в усьому – від вартості життя до зростання насильства серед молоді та ризику тероризму під час Олімпійських ігор у Парижі цього літа”, – зазначає видання. 

В унісон із британцями лунають незадоволені голоси і в Європарламенті: “Макрон вважає, що неважливо, що ніхто не чув про його головного кандидата, тому що він переконаний, що зможе привернути проєвропейські голоси за своє ім’я”, – заявив один із депутатів групи Renew.  Однак, як зазначають експерти, навряд чи його ім’я зупинить катастрофічне падіння рейтингу президентської партії, воно, судячи з усього, його лише посилює. Згідно з соціологічними прогнозами, дефіцит мандатів становитиме 7 із 21, які потрапили до Європарламенту 2019 року. А отже, велика ймовірність того, що для партії Макрона “Ренесанс” усе закінчиться декадансом. 

“Громадянська” криза іспанських лібералів

Ще один удар на групу “Оновлюючи Європу” чекає в Іспанії, де ліберальна партія “Громадяни” (“Сiudadadanos”), схоже, повністю зійшла з політичної сцени. Маючи сьогодні в Європарламенті, за підсумками виборів 2019 року – 7 місць, вона ризикує залишитися без представництва в ЄП. Проблеми у “Громадян” почалися того ж 2019 року на листопадових виборах до національного парламенту, де від 57 мандатів, набраних на квітневих виборах, залишилося тільки 10. У тій виборчій кампанії у “Ciudadanos” не було чіткої позиції з низки важливих політичних питань. Перескакування з правого порядку денного в лівий привело її до краху. 

Раніше виборці голосували за партію “Ciudadanos” з надією, що вона укладе угоду з Іспанською соціалістичною робітничою партією (PSOE). Однак члени партії “Ciudadanos” постійно говорили про те, що вони укладуть угоду тільки з тими партіями, з якими будуть досягнуті кращі домовленості. У підсумку партія залишилася біля “розбитого корита”, розгубивши свій рейтинг і значну частину електорату, який перейшов до правоцентристської “Народної партії” і вкрай правої партії “Vox”. Беззмінний лідер “Ciudadanos” Антоніо Рівера подав у відставку, а його місце зайняв Хосе Мануель Вільєгас. Щоправда, зміна лідера ніяк не вплинула на ситуацію в партії і на парламентських виборах 2023 року “Ciudadanos” залишився поза стінами законодавчого органу Іспанії. На майбутні вибори до Європарламенту команду “Громадян” веде новий лідер – Хорді Канас, який у партії з моменту її заснування. Однак, як показують соціологічні опитування, і з новим лідером шанси “Ciudadanos” потрапити до ЄП дорівнюють нулю.

З інших країн з найбільшими квотами в Європарламенті, до яких належить Німеччина – 96 місць та Італія – 76, ліберали не очікують великих електоральних проривів, які можуть принести в “загальнокомандний залік” додаткові бонуси у вигляді депутатських мандатів. Так у Німеччині їхнє представництво “схудне” на два мандати. Там до групи “Оновлюючи Європу” входять дві партії – ВДП, у якої 5 депутатських місць і “Вільні виборці” (FV) – 2 місця. Шансів у останніх зберегти своє представництво в групі – небагато.  А ось “вільні демократи”, схоже, покажуть свої стабільні 5% підтримки від свого “ядерного” електорату і збережуть своє представництво в групі “Renew” у тому ж обсязі.

Що стосується Італії, то сьогодні там ліберальний тренд явно не в моді. Основна боротьба йде між правими популістами Джорджі Мелоні з “Братів Італії”, соціал-демократами з “Демократичної партії”, і популістами з “Руху п’яти зірок”. А ліберальний фланг Італії на виборах до Європарламенту може сьогодні розраховувати на скромні два мандати. Група “Оновлюючи Європу” представлена в ЄП двома партіями: “Дія” (“Azione”) – 2 мандати, “Жива Італія” (“Italia viva”) – 1 мандат, а також ще одним незалежним депутатом. Опитування Politico, проведене наприкінці квітня, показувало 4% рейтингу в “Azione” і 3% у “Italia viva”. В Італії прохідний бар’єр – 4%, а це означає, що, з більшою часткою ймовірності, “Дія” (AZ) збереже свої два місця в групі “Renew”, а ось їхні ліберальні колеги з “Живої Італії”, найімовірніше, розпрощаються з Європарламентом.

У Нідерландах ми, схоже, також станемо свідками чергового фіаско ліберального мейнстриму. Ліберали з “Renew” також ризикують втратити свою підтримку в Країні тюльпанів. Сьогодні Нідерланди в групі представлені “Народною партією за свободу і демократію” – 5 мандатів, партією “Демократи-66” – 1 мандат і ще одним незалежним депутатом. 

Початок ліберального занепаду в Нідерландах розпочався на парламентських виборах 2023 року, на яких “Народна партія за свободу і демократію” (VVD) прем’єр-міністра Марка Рютте, що була 13 років при владі, посіла підсумкове третє місце. VVD, набравши 15,24%, поступилася пальмою першості вкрай правій “Партії свободи” (RVV) Герта Вілдерса, яка набрала 23,5% голосів виборців, та Альянсу “Партії праці” і “Зелених-Левих” на чолі з Франсом Тіммермансом. Партії Рютте вдалося провести 24 депутати замість 34 двома роками раніше. Також ліберально-центристська “Демократи-66” (D66), яка колись була в мейнстримі, взагалі зазнала фіаско: замість 24 місць у парламенті попереднього скликання в новому в неї стало тільки 9. 

Напередодні виборів до Європарламенту ситуація кардинально не змінилася. Так, згідно з опитуваннями Ipsos для Een Vandaag, “Народна партія за свободу і демократію” порівняно з парламентськими виборами 2023 року розгубила ще 3% і сьогодні з 12.7% підтримки виборців може розраховувати на 4 мандати. А ось їхні ліберальні колеги з “Демократів-66” трохи поправили становище і замість одного мандата можуть розраховувати зі своїми 7,6% підтримки виборців на два мандати.

У сусідній із Нідерландами Бельгії до “Renew Europe” входять по два представники від партії “Відкриті фламандські ліберали і демократи” (OpenVLD) і “Реформаторського руху” (MR).  За даними опитування Politico, OpenVLD набирає 10% голосів виборців і найімовірніше збереже свої два депутатських місця в ліберальній групі. Що стосується “Реформаторського руху”, то його електоральні позиції виглядають краще. За даними того ж опитування Politico, MR виграє в Брюссельському регіоні, набираючи 22% і перебуває на другому місці у Валлонії з результатом 21%. Загалом же по Бельгії “Реформаторський рух” набирає 14% і це дає йому можливість принести в скарбничку Renew ще три мандати.

Тупиковий “Третій шлях”

У Польщі, незважаючи на немаленьку квоту в 53 депутати, ліберали в Європарламенті представлені вельми скромно. До групи “Оновлюючи Європу” входить один польський представник із партії “Польща 2050” колишнього редактора польського видання Newsweek, а нині спікера парламенту Шимона Холовні. Сьогодні “Польща 2050” входить до виборчого блоку “Третій шлях” разом із низкою партій, об’єднаних у Польську Коаліцію під керівництвом Владислава Косиняка-Камиша. 

“Третій шлях” був створений напередодні парламентських виборів 2023 року як альтернативний рух правоконсервативної “Право і справедливість” (PiS) Ярослава Качинського і “Громадянської коаліції” Дональда Туска (КО). На виборах до Сейму “Третій шлях” заручився підтримкою понад три мільйони виборців, набравши 14,4% і завоювавши 65 депутатських місць із 460. Щоб не допустити до влади партію PiS, яка перемогла на виборах, “Третій шлях” спільно з “Громадянською коаліцією” Туска і польською “Lewica” сформували урядову більшість, де Шимон Холовня став Маршалом польського Сейму, а Владислав Косиняк-Камиш отримав портфель міністра оборони Польщі. 

На виборах до Європарламенту “Третій шлях” знову намагається позиціонувати себе як проєвропейська третя сила і альтернатива партіям Качинського і Туска. На тлі того, що основна боротьба розгортається між двома антиподами за світоглядом: євроскептиками з “Права і справедливості” та об’єднуючою проєвропейські сили “Громадянською коаліцією”, шлях третьої сили – не найбільш виграшна позиція. У політиці, на відміну від життя, коли двоє б’ються – третій може програти. 

Партія Дональда Туска, що позиціонує себе як головний борець за європейські ідеали проти нібито “промосковської” PiS, “відкушує” все більше від електорального пирога, залишаючи іншим проєвропейським партіям крихти. Спроба позмагатися в проєвропейськості на противагу євроскептицизму з партією Туска стала глухим кутом для “Третього шляху”. Якщо на місцевих виборах, які відбулися у квітні цього року, блок Холовні та Косиняк-Камиша набрав 14,25%, то буквально за місяць рейтинг “Третього шляху” обвалився. Як повідомляє польське видання Rzeczpospolita, посилаючись на останнє опитування Opinia 24, “Третій шлях” підтримують лише 7,7% виборців. Це навіть менше, ніж у їхніх колег – “Лівих” з урядової коаліції, у яких – 9%, а також праворадикальної “Конфедерації” – 8,8%, не кажучи вже про PiS, яка має 30,6%, і “Громадянську коаліцію”, у якої 30,8%. Тож прогнози деяких ліберальних оптимістів про те, що група “Renew” поповниться 7-8 польськими євродепутатами, навряд чи збудуться. За нинішніх електоральних відсотків “Третій шлях” може отримати максимум три мандати.

Чергове фіаско очікує на лібералів і в Румунії. Сьогодні до політичної групи “Оновлюючи Європу” входять 7 румунських представників. Схоже, що на відміну від європейських виборів 2019 року румунське представництво в “Renew” може повністю обнулиться. 

У 2022 році в головній ліберальній партії Союз порятунку Румунії сталася криза лідерства. Після створення коаліції між Соціал-демократичною і Націонал-ліберальною партіями, “Союз порятунку Румунії” виявився головною опозиційною силою. Однак недостатня опозиційність ССР призвела до того, що ініціативу в неї перехопив праворадикальний Альянс за об’єднання румунів. Усередині керівництва партії почалося з’ясування стосунків, що призвело до того, що лідер партії, колишній прем’єр-міністр Румунії і колишній голова групи “Оновлюючи Європу” Дачіан Чолош, подав у відставку. Владу в партії захопив віцепрезидент Союзу порятунку Румунії Кетелін Друле, а Чолош створив нову партію – “Оновлюючи Румунський європейський проєкт” (REPER), яка сьогодні й уособлює румунський ліберальний фланг. 

Незважаючи на те, що партія має чудову репутацію в Європарламенті, ключові посади та доповіді в брюссельському законодавчому органі, а її депутати Драгош Тудораче, Драгош Пислару і Дачіан Чолош входять до різноманітних впливових європейських рейтингів, для румунських виборців їхні здобутки в Брюсселі рівно нічого не значать. Рейтинг REPER, за даними різних виборчих опитувань у Румунії, коливається від 1,8% до 3%, що залишає румунським лібералам мало шансів подолати прохідний бар’єр. 

А ось інший представник Румунії в “Renew” – “Союз порятунку Румунії” на чолі з Кетелін Друле пішов “управо”, увійшовши до Об’єднаного альянсу правих партій, і має сьогодні 11% підтримки виборців і великі шанси завести двох євродепутатів. Ось тільки до групи “Оновлюючи Європу” вони вже жодного стосунку не матимуть.

Болгарія в ліберальній групі “Оновлюючи Європу” представлена трьома депутатами від партії турецької меншини “Рух за права і свободи”. Електоральна динаміка для ДПС сьогодні така, що практично всі соціологічні прогнози виводять її на третє місце серед усіх учасників майбутніх виборів до Європарламенту з 15% підтримки виборців. Тож із великою часткою ймовірності можна стверджувати, що вона збереже своє представництво в Європарламенті в тих самих цифрах.

З лібералів у праві популісти

На думку більшості європейських експертів та аналітиків, єдиною країною, де представники парламентської групи “Оновлюючи Європу” здобудуть перемогу на виборах до Європарламенту-2024, буде – Чехія, де впевнено лідирує рух “АНО-2011”, що входить до Renew, з рівнем підтримки, за різними опитуваннями, від 28 до 33% голосів виборців. Однак у цьому випадку ми дозволимо собі не погодитися з європейськими експертами. Ні, не в плані перемоги “АНО-2011” на європейських виборах у Чехії.  – Із цим усе якраз гранично ясно. А ось у тому, що майбутні 7-8 європейських мандатів, які завоює рух, впадуть у скарбничку європейських лібералів – великі сумніви. 

Власне, ідеологічно рух “АНО-2011” ніколи не був ліберальним. У 2019 році вони виступили радше як ліберальні популісти. Тоді їхньому лідеру, Андрію Бабішу, було просто вигідно бути у “вищій європейській політичній лізі”. Насправді ж “АНО-2011” – типовий популістський проєкт із гнучкою і доволі розмитою ідеологією, що дає змогу їй діяти радше ситуативно, орієнтуючись на політичну кон’юнктуру і запити своєї цільової аудиторії. За п’ять років, що минули після виборів до європарламенту, спливло багато води. “АНО-2011” на парламентських виборах 2021 року хоч і здобула перемогу, але не змогла створити коаліцію, і Андрій Бабіш подав у відставку з посади прем’єра. У 2023 році на президентських виборах Бабіша знову чекало фіаско, він програв їх генералу Петру Павелу. Сьогодні ж Бабіш сповнений рішучості взяти реванш за минулі невдачі. І хоча його головна мета – парламентські вибори 2025 року, вибори до Європарламенту – можуть стати важливою віхою на шляху до заповітної мети. 

Сьогодні риторика Бабіша і “АНО-2011” мало чим відрізняється від риторики правих популістів, які набирають обертів. Вона побудована на критиці Брюсселя і чеського уряду на чолі з Петром Фіалою, який і уособлює з “ненависною” брюссельською євробюрократією. У цьому легко переконатися, поглянувши на його звернення до виборців, опубліковані на сайті руху “АНО-2011”: “Чи буде це ЄС під диктатом необраних брюссельських бюрократів і технократів, які шантажують країни-члени грошима та європейськими фондами, чи Європейський Союз – це суверенні національні держави, що вирішують вільно”, – міркує Андрій Бабіш та додає, – “…такі терміни, як свобода, незалежність, демократія, суверенітет, вільний ринок, процвітання, самодостатність, мир, безпека, сьогодні мало що значать для людей у Брюсселі”.

Дістається і уряду Петра Фіали, який з метою скорочення державного боргу пішов на низку непопулярних заходів. Це і підвищення комунальних тарифів, після чого в Празі відбулися багатотисячні акції протесту, і припинення індексації пенсій, і урізання зарплат у державному секторі, а також збільшення податку на нерухомість і ліквідація двох десятків податкових пільг. Ну і “вишенькою” на торті стало рішення уряду підняти з 10% до 21% ставку ПДВ на улюблений для більшості чехів напій – пиво. 

До слова, зниження цього податку було одним з антикризових заходів уряду Бабіша. Тож не дивно, що відставання найближчих переслідувачів “АНО-2011” із проурядового блоку “Разом”, куди входять правоцентристські сили: “Громадянська демократична партія”, партія “Топ-9” і чеські “Християнські демократи”, становить за різними опитуваннями від 10 до 15 відсоткових пунктів. Виборчий порядок денний команди Бабіша експлуатує теми, що йдуть у розріз із ліберальними поглядами “Оновлюючи Європу”. Це стосується міграційної політики – “…уряд таємно розробив і проштовхнув у Брюсселі міграційний пакт ЄС, який є запрошенням для сотень тисяч мігрантів з Африки та Близького Сходу до Європи”. Таке саме, як у крайніх правих ставлення до “зеленого порядку денного”: “…цей уряд схвалив заборону на двигуни внутрішнього згоряння, погодився на квоти на викиди для домогосподарств та пасажирського транспорту й іншу нісенітницю Зеленого курсу, що поставив під загрозу нашу промисловість і рівень життя”. 

Не оминуло “АНО-2011” стороною і тему військової допомоги Україні. І хоча, на відміну від Словаччини та Угорщини, рух не використовує відвертої антиукраїнської риторики, проте критикує владу за те, що замість підтримки простих громадян вона допомагає Україні. Тож із більшою часткою ймовірності можна стверджувати, що за підсумками європейських виборів “АНО-2011” опиниться в правій політичній групі, наприклад, у “Європейських консерваторах і реформістах”, де для Джорджі Мелоні, яка вступає в боротьбу за посаду глави Єврокомісії, будуть украй необхідні додаткові голоси. 

Підбиваючи підсумки електоральних перспектив Renew Europe Groupe у майбутньому Європарламенті, можна з упевненістю сказати, що в міру того, як європейський виборець зміщується вправо, ліберальна група в різних країнах втрачає дедалі більше місць. За даними опитувань громадської думки, з третьої позиції серед усіх політичних груп Європарламенту її вже витіснила правоконсервативна група “Ідентичність і демократія” (ID), і буквально на п’яти наступає друга правоконсервативна група “Європейські консерватори і реформісти” (ECR). Очевидно, прогнозованою втратою 20 мандатів, Renew не обмежиться.