Менш ніж за місяць до виборів до Європейського Парламенту результати соціологічних досліджень демонструють, що найбільші депутатські групи (Європейська народна партія, а також Прогресивний альянс соціалістів і демократів) мають усі шанси зберегти свої позиції та за підсумками голосування здобути приблизно таку ж саму кількість мандатів, яку мають станом на зараз. Водночас, основні зміни спостерігаються на крайніх флангах: якщо ультраліві партії зазнають тотальної поразки, то праві та ультраправі демонструють послідовне та впевнене зростання власних рейтингів. Загалом, нове скликання Європейського парламенту може мати такий вигляд:
Джерело: Politico
Так, EPP, за наявності нині 179 мандатів, може отримати 176, а S&D може збільшити кількість мандатів зі 141 до 143. Найбільше зростання демонструє група Ідентичність і демократія (ID), що об’єднує праві та деякі ультраправі партії: за наявності 58 мандатів наразі, вже в наступному скликанні вона може отримати 93 місця. Також помітні тенденції до зростання демонструють і Зелені: за 45 мандатів у чинному скликанні їхнє представництво після виборів може збільшитися до 71. Також посилюються позиції й ультраправої групи ECR, яка може збільшити свою присутність із 67 до 89 мандатів.
Водночас соціологи прогнозують зниження позицій групи Renew Europe, яка орієнтується на Париж і оточення Еммануеля Макрона. За наявності 101 мандата в чинному скликанні, після виборів вони можуть претендувати на 86 депутатських місць. Також, прогнозується незначне зниження позицій і в ультралівій групі The Left, яка може позбутися трьох мандатів: 38-35.
Важливо також зазначити, що нині Європейський Парламент складається з 705 депутатів, замість 751, яких обирали 2019 року. Після “брекзиту” в Європарламенті звільнилося 73 місця. 46 із них були зарезервовані для майбутніх новачків Євросоюзу під час його розширення. Також 27 мандатів розподілилися між нинішніми членами: на 5 осіб збільшилися представництва Франції та Іспанії. Нідерланди та Італія отримали по 3 додаткових мандати, Ірландія – 2, і по одному – Польща, Румунія, Швеція, Австрія, Данія, Словаччина, Фінляндія, Хорватія та Естонія. У цьому розкладі різниця між результатами 2019-го і 2024-го років виглядає більш помітною:
Незважаючи на те, що Лондон був головним “постачальником” євроскептиків для Європейського Союзу, вихід Великої Британії з ЄС і відповідне переформатування в Європейському парламенті не призвело до збільшення впливу євроскептиків, як це прогнозували раніше багато аналітиків, хоча їхня кількість дещо зросла порівняно з попереднім скликанням. Основна євроскептична фракція ЄП, що існувала в сьомому скликанні (2014-2019 роки), налічувала 47 членів, 24 з яких були представниками Партії незалежності Великої Британії. Однак після виборів 2019 року ані нова партія “Brexit” (заснована колишніми вихідцями з Партії незалежності Великої Британії), ані Демократична юніоністська партія, ані італійський “Рух п’яти зірок” не змогли провести успішні перемовини щодо формування єдиної групи і залишилися позафракційними. Відсутність консенсусу серед євроскептиків дозволила правим популістам сформувати досить сильну групу – “Ідентичність і демократія”, до якої увійшли 73 депутати. Однак, сформувавши п’яту за розміром групу в Європейському Парламенті, представники правопопулістської “Ідентичності та демократії” залишилися без керівного крісла. Незважаючи на фактичне порушення низки норм і принципів, Європарламент надав керівні посади тим групам, які формувалися з меншої кількості депутатів.
У даному випадку слід звернути увагу на певну тенденцію: якщо поділити країни Європейського Союзу за умовним показником приналежності до американських або британських орбіт зовнішньополітичного впливу, то в багатьох країнах із другої групи спостерігатимуться сильніші ультраправі та євроскептичні настрої у внутрішній політиці. Насамперед ідеться про країни Скандинавії, Балтії та Східної Європи. За цим показником інтереси Великої Британії частково збігаються з інтересами Росії, яка намагається поширювати свій вплив на внутрішньополітичні процеси в Європейському Союзі через партії та сили, що підтримують ультраправу ідеологію та євроскептичні настрої. Однак не варто звинувачувати Велику Британію в координації дій з Росією: цей збіг інтересів використовується Лондоном швидше для прикриття подібних намірів і дій, ніж для консолідації позицій з Москвою.
Саме тому напередодні виборів до Європейського парламенту слід зважати на фактор Великої Британії як на один із вагомих важелів впливу на внутрішню політику Європейського Союзу та популяризацію євроскептичних настроїв. Двома основними факторами, що надалі впливатимуть на посилення кризи між Лондоном і Брюсселем, залишається питання кордону Північної Ірландії та суперечки щодо суми компенсацій, які Велика Британія має заплатити Європейському Союзу за свій вихід.
Нідерланди розпочнуть вибори 6 червня, тоді як переважна більшість країн-членів планують провести вибори 9 червня. У деяких країнах дату виборів ще належить визначити, але вони відбудуться протягом заявленого чотириденного періоду:
Джерело: Politico
Останнім часом основні розмови в контексті прийдешніх виборів до Європейського Парламенту точаться навколо посилення правих і ультраправих партій. Однак важливо зазначити, що права ідеологія почала набирати обертів у Європі набагато раніше. Наприклад, з 2010 року в Угорщині впевнено зміцнює свою владу Віктор Орбан, а з 2015 року в Польщі права “Право і справедливість” перемагає на всіх виборах. З кожним роком голос правих партій стає дедалі гучнішим, і судячи з результатів, показаних на виборах у багатьох державах, вони перейшли в активний політичний наступ по всій Європі. Праві популісти і ультраправі перемагають на національних виборах, формують коаліції і входять до парламентів та урядів. У даному контексті, головною тенденцією є якраз те, що представники партій з подібною ідеологією, на яких ще донедавна політичний істеблішмент відверто не поспішав звертати увагу, називаючи їх лузерами й маргіналами, міцно увійшли до політичного дискурсу та закріпились у європейському мейнстримі. Ба більше, в деяких випадках вкрай праві вже самі стали владою й активно формують актуальний політичний порядок денний.
Водночас важливо звернути увагу на певну тенденцію, яка спостерігається в діях правих і популістів, які приходять до влади в тих чи інших країнах Європейського Союзу. Одним із найяскравіших прикладів у цьому випадку може бути прем’єр-міністр Італії Джорджа Мелоні.
Так, у вересні 2022 року, на чолі правоцентристської коаліції під керівництвом партії “Брати Італії”, Мелоні стала першою жінкою-прем’єр-міністром Італії, а країна отримала перший з часів Другої світової війни правий коаліційний уряд. Показаний “братами” результат – 26% – виявився навіть трохи вищим за попередні прогнози. З огляду на те, що “Брати Італії” корінням сягають фашистської партії Беніто Муссоліні, не дивно, що багато хто з великою тривогою сприйняв прихід до влади вкрай правої партії, та ще й у столітню річницю захоплення фашистами влади в Італії в жовтні 1922 року.
Однак після вступу на посаду Мелоні продемонструвала всім своє вміння вчасно перебудовуватися і швидко “перевзуватися”. Вона провела умовний “ребрендинг” і сьогодні позиціонує себе як лідерка “звичайної консервативної сили”. До приходу до влади “Брати Італії” вважалася антиєвропейською партією. Спочатку вони виступали проти федеративної моделі Європейського Союзу, ратуючи за повернення до “конфедерації суверенних держав”. Однак із переїздом до Палацу Кіджі (прем’єрської резиденції) Джорджа Мелоні скоригувала порядок денний і тепер позиціонує себе як надійний партнер Брюсселя. Вона цілком вписалася в європейський істеблішмент і стала своєю в компанії глав держав і урядів на самітах ЄС і НАТО.
Перший державний візит був здійснений нею до Брюсселя, де вона зустрілася з Урсулою фон дер Ляєн. По суті, Мелоні продемонструвала, що популізм на виборах є ефективною технологією, але коли приходиш у владу – потрібні гроші. Зокрема, кошти ЄС із національного фонду відновлення та стійкості. План відновлення Італії, який послідував за безпрецедентною кризою через пандемію COVID-19, складається зі 132 інвестицій і 58 реформ, і підтримується грантами на загальну суму в 68,9 млрд євро, а також кредитами на 122,6 млрд євро. І як з’ясувалося, гроші коригують будь-які політичні погляди.
Аналогічна ситуація спостерігається і в Нідерландах, де в листопаді 2023-го на дострокових парламентських виборах перемогла Партія свободи (RVV), яку очолює вкрай правий популіст Герт Вілдерс. Він євроскептик, який виступав за вихід з Євросоюзу, і до того ж затятий антиісламіст, чиї погляди довгі роки відштовхували від співпраці з ним усі провідні політичні сили країни, а його самого зробили мішенню екстремістів. У ЄС перемогу Вілдерса назвали “політичним землетрусом” і “найгіршим кошмаром для Брюсселя”.
Антиісламізм – візитна картка Вілдерса. Заклики до заборони мечетей, Корану та ісламських хусток в урядових будівлях, а також до “нульової міграції” опинилися в центрі його політичного маніфесту. У відповідь політик отримав погрози на свою адресу, через що поліції довелося взяти його під цілодобову охорону. Що ж стосується його євроскептицизму, то політик давно пропонував, щоб Нідерланди відновили прикордонний контроль на нині відкритих кордонах країни всередині ЄС, заявляв про намір провести референдум щодо виходу з Євросоюзу (Nexit, за аналогією з британським брекзитом) і відкрито виступав проти “істеричної русофобії” в Європі. Щоправда після початку агресії Росії проти України Герт Вілдерс дистанціювався від Кремля, назвавши російські дії в Україні помилкою. Але і фанатом Києва він не став: під час нещодавніх передвиборчих дебатів глава Партії свободи заявив, що не підтримає відправку українцям більшої кількості зброї.
Однак уже після перемоги на виборах Вілдерс зіткнувся з необхідністю формування уряду, що неможливо зробити без коаліції. У політичних умовах Нідерландів цей процес є досить складним і тривалим (наприклад, чинному прем’єру Марку Рютте знадобився 271 день). Цей фактор також мав помітний вплив на позиції Вілдерса, який останнім часом переглянув свої погляди на міграційну політику, іслам, відносини з Європейським Союзом, а також допомогу Україні.
У цьому контексті можна стверджувати, що, незважаючи на тенденції посилення популістських і ультраправих рухів, Європейський Союз, як і раніше, має достатню кількість інструментів, що сприяють придушенню антиєвропейських амбіцій і планів окремих політичних сил.
Результати соціологічних опитувань у всіх 27 країнах-членах ЄС показують, що праві, популістські та євроскептичні партії, ймовірно, отримають перші місця під час голосування в Австрії, Бельгії, Чехії, Франції, Угорщині, Італії, Нідерландах, Польщі та Словаччині. Другими або третіми вони можуть опинитися в Болгарії, Естонії, Фінляндії, Німеччині, Латвії, Португалії, Румунії, Іспанії та Швеції. Той факт, що Париж, Берлін, Рим і Мадрид мають найбільші національні квоти в Європарламенті при створенні вкрай правої більшості не така вже й фантастика. З цього народжуються панічні настрої, що поворот вправо може ускладнити законодавчу діяльність Європарламенту, а також змінити внутрішній і зовнішньополітичний курс ЄС. Найсильніше це може позначитися на зеленому порядку денному, який не особливо цікавить праві сили. Під загрозою може опинитися також здатність Єврокомісії та Ради ЄС ухвалювати зовнішньополітичні рішення, зокрема про підтримку України. Однак важливо враховувати, що страхи навколо можливої перемоги ультраправих – це теж частина виборчої кампанії і засіб мобілізації свого електорату для противників євроскептицизму.
Станом на травень 2024 року позиції політичних сил, чия офіційна ідеологія чи публічні заяви та дії можуть розцінюватися як ультраправі в країнах Європейського Союзу, виглядають наступним чином:
Крім нестійкості ідеологічних позицій, праві та ультраправі політики також часто демонструють невміння знаходити спільну мову зі своїми колегами з інших країн. Так, 3 грудня 2023 року в італійській Флоренції відбулася зустріч лідерів європейських ультраправих партій, під час якої було озвучено деякі плани щодо спільної діяльності напередодні виборів. Загалом ультраправі політики заявили про бажання реформувати Європейський Союз і не допустити його перетворення на “п’ятизірковий готель для біженців з Африки”. Також учасники зустрічі заявили, що за результатами виборів до Європарламенту планують сформувати третю за величиною групу, що дасть їм змогу серйозно впливати на формування політики всього Союзу. Однак слід зазначити, що на даній зустрічі не вдалося зібрати всіх представників ультраправих сил Європейського Союзу: були присутні представники Італії, Нідерландів, Франції та ще кількох країн, інші політики або проігнорували зустріч, або приєдналися до неї в онлайн-форматі. Подібний підхід також може свідчити про відсутність консенсусу серед партій з подібною ідеологією, що може стати серйозною проблемою під час формування єдиної сили в новому Європейському Парламенті.
Подібна ситуація спостерігалася і в двох попередніх скликаннях Європарламенту. Після отримання депутатських мандатів багато правих політиків або не могли знайти спільну мову з колегами з інших партій і формували окремі групи, або залишалися незалежними депутатами, скорочуючи можливості депутатських груп на отримання керівних посад. Не виключено, що ця проблема виникне і під час формування нового Європарламенту.
Одним із найактивніших чинників, що сприяє зростанню ультраправих настроїв у Європі, залишається міграційне питання, яке, як і раніше, не вдається контролювати і регулювати на належному рівні. Активне зростання міграційної хвилі в країнах Європейського Союзу розпочалося наприкінці 2010 року, коли більшість країн MENA занурилися в затяжну політичну кризу, що супроводжувалася державними переворотами, громадянськими війнами і масовими протестами. Процеси, більш відомі як Арабська весна, різною мірою поширилися на 18 держав регіону і спровокували початок чотирьох великих війн – у Ємені, Сирії, Лівії та Іраку. Уже 2015 року потік мігрантів (насамперед нелегальних) до країн Європейського Союзу перевищив усі попередні показники і став становити реальну загрозу. Основними шукачами притулку в Європі стали громадяни Сирії, Афганістану, Іраку та низки африканських країн. Сформувалися й відповідні коридори, якими нелегальні мігранти найчастіше потрапляли на територію Євросоюзу.
Тоді ж подібне явище вперше було визнано кризою, для подолання якої було запропоновано спільний план дій, основна мета якого полягала у визначенні квот для кожної країни ЄС на прийняття певної кількості біженців. Лише за офіційними даними Євростату, в період з 2015 по 2017 роки, Європейський Союз прийняв близько 2,8 млн біженців, основна частина яких (близько 1,4 млн припала на Німеччину). У багатьох випадках масова міграція через нелегальні шляхи призводила до загибелі людей. Зокрема, корабельна аварія біля італійського острова Лампедуза, яка сталася у квітні 2015 року, призвела до загибелі одразу 800 мігрантів. Також, у серпні 2015 року неподалік від Відня (Австрія) було знайдено вантажівку, в якій знаходилися понад 70 тіл мігрантів.
Незважаючи на те, що низка аналітиків та економістів намагалися апелювати до позитивних чинників міграції, що можуть полягати у залученні нової та дешевшої робочої сили, а також у загальному омолодженні населення Європи (дана проблема справді становить серйозну загрозу для Європи, оскільки її населення поступово старіє та омолоджується значно повільніше, аніж, наприклад, африканське населення), міграційна криза все ж таки стала одним з важливих чинників, що значно загострили економічну і політичну кризу всередині Співтовариства. Так, уже 2016 року боротьба з міграцією стала одним із головних гасел “Brexit” – процесу виходу Великої Британії з Європейського Союзу. І хоча питання міграції було лише одним із багатьох чинників, що впливали на рішення Великої Британії щодо виходу з ЄС, після реалізації цього процесу 2020 року потік нелегальних мігрантів у країну зріс на 18% (водночас кількість людей, які переїжджають до Британії офіційно, скоротилася на 88%).
У жовтні 2023 року Eurobarometer опублікував чергове дослідження, згідно з яким проблема міграції є одним із найважливіших серед демографічних питань, які турбують жителів Європейського Союзу. Водночас, питання боротьби з незаконною міграцією посідає непересічне місце в більшості передвиборчих програм правих та ультраправих партій, які демонструють значне розширення власного електорату та навіть приходять до влади в деяких країнах ЄС.
Водночас протягом останніх восьми років у Європейському Союзі тривають активні дискусії щодо необхідності проведення фундаментальної реформи загальної міграційної політики. Так, 4 жовтня 2023 року держави-члени досягли угоди щодо суперечливого регламенту про кризу та форс-мажорні обставини, що дало змогу розпочати переговори з Європарламентом щодо частини пакету реформ у сфері міграції та притулку. Однак уже зараз зазначається, що цей регламент не сприятиме поліпшенню підходу до кризових ситуацій із мігрантами на кордонах ЄС. Попри те, що Рада ЄС все ж таки зуміла досягти згоди щодо пропозиції про Регламент про кризу, повного консенсусу серед країн-членів ЄС все ще не спостерігається. Як приклад Німеччина затримувала свою підтримку тексту, вимагаючи додаткових заходів безпеки та захисту для дітей і сімей. Кілька східноєвропейських країн вимагали більш істотних обмежень, тоді як пріоритетом для країн Балтії, Греції та Кіпру було включення положень про так звану “інструменталізацію” мігрантів. Польща та Угорщина проголосували проти затвердження загального підходу, а Австрія, Чехія та Словаччина утрималися від голосування.
Ще одним важливим чинником, що має безпосередній вплив на політичні настрої в Європейському Союзі, залишається частковий розрив економічних і політичних відносин між Брюсселем і Москвою. Станом на початок 2024 року, аналіз низки економічних і політичних чинників, що виникли на тлі жорсткої санкційної політики ЄС щодо Росії, дає змогу констатувати, що подібний підхід негативно вплинув не тільки на економіку Росії, а й на економічну та політичну ситуацію в самому Європейському Союзі. Уже зараз ці чинники відіграють важливу роль у формуванні електоральних настроїв, що особливо посилюються напередодні виборів до Європейського парламенту. Насамперед, серед подібних чинників можна виділити такі:
- На побутовому рівні Європа дедалі більше втомлюється від війни та намагається не зважати на неї. Так, згідно з результатами соціологічних досліджень, проведених 2023 року, напередодні перших роковин повномасштабного вторгнення Росії в Україну, європейці демонстрували неоднозначні настрої щодо необхідності подальшої військової підтримки України. Найвищий рівень подальшої військової підтримки України продемонстрували жителі Швеції – 63%. Лише 18% шведів підтримали варіант мирних переговорів. У Данії необхідність повної підтримки України обрали 56% опитаних, у Великій Британії – 53%.
Однак жителі Іспанії, Німеччини та Франції продемонстрували фактично рівномірний розподіл на два табори, де половина опитаних підтримує бойові дії, а інша половина виступає за необхідність переговорного процесу. Мешканці Італії, згідно з результатами опитування, продемонстрували значну перевагу в підтримці мирних переговорів, навіть у тому разі, якщо Україні доведеться поступитися територіями (47% проти 29%). І хоча більшість європейців відкрито заявляють, що хочуть перемоги України у війні, їхня кількість у різних країнах помітно відрізняється. Найбільша кількість прихильників перемоги України демонструється в Данії (88%) та у Швеції (84%). А ось у Франції та Італії настрої дещо відрізняються – 58% і 56% відповідно. Своєю чергою, 13% німців і 11% французів та італійців підтримують повну перемогу Росії.
Уже в червні 2023 року Європейський парламент опублікував результати нового опитування, які демонструють, що втома європейців від України продовжує наростати. Безумовно, незважаючи на збереження домінуючої позиції щодо необхідності подальшої підтримки України, окремі європейські країни демонструють доволі загрозливі тенденції. Наприклад, в Італії 34% респондентів висловлюють довіру українській владі, тоді як 46% заявляють про недовіру. Також 28% респондентів звинувачують Україну в провокуванні війни. У Польщі 35% опитаних заявили про необхідність скорочення обсягів надання допомоги Україні. Також результати дослідження показують, що підтримка антиросійських санкцій за рік знизилася з 71% до 58%, демонструючи подальшу тенденцію до скорочення.
- Наслідки від економічних санкцій проти Росії безпосередньо впливають як на промисловий сектор Європи, так і на звичайних громадян. Попри 13 пакетів санкцій, запроваджених проти Росії з періоду повномасштабного вторгнення, основні статті наповнення російського бюджету, до яких можна зарахувати експорт нафти, газу, рідкісноземельних металів і сільськогосподарської продукції, продовжують надходити на зовнішні ринки і приносити надприбутки. Так, у 2022 році російський бюджет отримав 230 млрд доларів на експорті нафти і 83 млрд дол. – на експорті нафтопродуктів. За підсумками 2023 року скорочення доходів від експорту нафти і газу продемонструвало близько 20%, але не стільки через санкції, скільки через падіння світових цін. Однак уже в жовтні 2023 року чисті доходи РФ від нафти сягнули $11,3 млрд, або 31% від загального доходу російського бюджету за місяць, що стало найвищим показником з травня 2022 року і перевищило показники будь-якого місяця за рік до вторгнення Росії в Україну. Подібні тенденції зберігаються і 2024 року.
Однак головним чинником, що безпосередньо впливає на електоральні настрої в Європейському Союзі, залишається стійкість європейської економіки, яка в багатьох випадках демонструє кризові тенденції. Уже зараз можна спостерігати низку чинників, які фактично змушують європейські уряди порушувати санкційні зобов’язання та надавати перевагу національним інтересам. Так, за дев’ять місяців 2023 року Іспанія імпортувала вшестеро більше російського газу, ніж 2018 року, та стільки ж, як за весь 2022 рік, що є безпосереднім доказом того, що залежність від російських енергоресурсів у Європі й нині відіграє важливу роль у формуванні внутрішньополітичного порядку денного. У даному випадку слід зазначити, що подібний приклад не поодинокий.
Важливо звернути увагу й на те, що напередодні виборів до Європейського Парламенту серйозною проблемою для Брюсселя є не тільки посилення ультраправих і популістів, а й помітна криза всередині Європейської народної партії (ЄРР). По суті, нині партія переживає кризу лідерів: більшість держав-членів ЄС очолюють або праві, або соціалісти, або популісти. Водночас, серед консервативних лідерів, які ідентифікують себе з Європейською народною партією, залишається президентка Європейської Комісії Урсула фон дер Ляєн, а також прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск (колишній лідер ЄРР). Саме цей тандем нині докладає максимальних зусиль як для збереження позицій ЄРР, так і для розширення впливу консервативної ідеї. Згідно з наявною інформацією, для ЄРР вкрай важливо зберегти Урсулу фон дер Ляєн на посаді президента Європейської Комісії після прийдешніх виборів. Джерела повідомляють, що наразі такий варіант виглядає цілком реалістичним, оскільки представникам ЄРР вдалося отримати підтримку низки європейських держав. Головним переговірником у цьому процесі є Дональд Туск. Ще одним впливовим представником ЄРР є прем’єр-міністр Хорватії Андрей Пленкович, який після виборів може стати членом Європейської Комісії, отримавши посаду верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки.
Не менш важливим аспектом, що впливає на електоральні настрої напередодні виборів до Європейського Парламенту, залишається питання реформи Спільної сільськогосподарської політики (ССП) ЄС, основний етап якої було запущено 2023 року, що спричинило масові протести фермерів по всій Європі. ССП протягом усього періоду існування Європейського Союзу залишалася однією з найважливіших і найбільш витратних сфер діяльності ЄС (понад 40% загального бюджету). В умовах повоєнної кризи, що спостерігалася в перші десятиліття після Другої світової війни, об’єднавчі процеси в Європі вимушено відштовхувалися від необхідності забезпечення продовольчої стабільності та незалежності. Тому цьому питанню завжди приділялася значна увага, а сам чинник аграрної політики реґулярно використовувався як важливий інструмент впливу на політичні, соціальні та економічні процеси в Європі.
Нова ССП на 2023-27 роки є основним інструментом забезпечення майбутнього сільського та лісового господарства, а також досягнення цілей європейського “зеленого курсу”. Реформа спільної аграрної політики була офіційно ухвалена в грудні 2021 року; нові правові засоби – починаючи з січня 2023 року – спрямовані на забезпечення справедливої, зеленішої та прибутковішої ССП.
Однак сама реформа отримала вкрай негативну реакцію серед європейських фермерів, оскільки багато хто з них залишився без субсидій або отримав значно менше, ніж планували спочатку. Це і призвело до масових протестів і мітингів. Європейський аграрний сектор вирізняється своєю локальністю і порівняно малими виробництвами, які потребують фінансової допомоги з боку держави.
Важливо зазначити, що в даному контексті Україна стала одразу подвійним фактором, який негативно впливає на електоральні настрої європейських виборців, особливо аграріїв: по-перше, збільшення експорту української сільськогосподарської продукції з урахуванням зняття квот і запровадження фактичного фрітрейду склало реальну конкуренцію для європейських виробників. По-друге, ще більш насторожуючою для європейських фермерів є перспектива вступу України до ЄС, оскільки в разі реалізації цього плану понад 30% субсидій буде перенаправлено для українських фермерів. Ці фактори стали вирішальними для формування антиукраїнських настроїв серед європейських аграріїв, які часто є прихильниками правих партій. Наочним прикладом подібної ситуації стали місцеві вибори в Польщі, на яких партія “Право і Справедливість” Анджея Дуди зуміла здобути перемогу за рахунок агресивнішої риторики щодо українського агросектору.
Важливо також зазначити, що з 1 липня 2024 року Раду Європейського Союзу очолить прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан. Той факт, що країна із серйозними недоліками у сфері верховенства права впродовж шести місяців головуватиме в одній із найважливіших інституцій ЄС, у багатьох викликає побоювання. У резолюції, ухваленій у червні 2023 року, Європейський парламент піддав сумніву те, наскільки Угорщина зможе “переконливо виконувати це завдання”, і закликав Європейську Раду “знайти відповідне рішення” – імовірно, через позбавлення Угорщини права головувати в Раді. (Європейська Рада – це орган, що складається з 27 лідерів ЄС; Рада Європейського Союзу складається з національних міністрів усіх країн-членів; лише остання обговорює законодавчі акти, переважно з Європейським парламентом, та ухвалює їх).
Під час головування в Раді в угорського уряду є три основні завдання:
- По-перше, головувати на засіданнях Ради, організовувати її роботу та визначати порядок денний. Це дає йому можливість особливого впливу на те, яким темам приділяється більше часу, місця і ресурсів у раді, а яким – ні. Рада із загальних питань також відповідає за підготовку і контроль за змістом засідань Європейської Ради, в якій беруть участь 27 глав держав і урядів. Це дає змогу угорському уряду чинити хоч і опосередкований та обмежений, але все ж таки вплив на вищий орган ЄС, який ухвалює рішення.
- По-друге, перед головою Ради стоїть завдання виступати в ролі посередника між країнами-членами і знаходити компроміси на переговорах. Це також означає, що він має діяти нейтрально і неупереджено у своїй ролі чесного посередника між різними європейськими інтересами.
- По-третє, головування в Раді представляє Раду Європейського Союзу в її відносинах з Європейським Парламентом і Європейською Комісією. У рамках законодавчого процесу головуючий веде переговори з іншими інституціями ЄС від імені Ради. Це важлива прерогатива, оскільки на так званих переговорах у трилозі не присутні інші країни-члени, тож головування має значну свободу дій у проведенні переговорів.
Що стосується Угорщини, то особливе занепокоєння викликають перші дві ролі. Є побоювання, що уряд Орбана – навіть більшою мірою, ніж інші голови Ради, – приділятиме пріоритетну увагу лише тим питанням, які відповідають його власним інтересам, а інші відходитимуть на другий план. Враховуючи його інші спроби розколоти ЄС, це створює проблему.
Однак важливо не перебільшувати інституційну роль, яку Угорщина відіграватиме під час головування в Раді. Час головування Угорщини має оцінюватися на тлі як інституційного контексту, так і періоду, в який воно відбувається.
Нова кадрова таблиця
Очікувані кандидати на посаду комісара з країн:
- Німеччина: Фон дер Ляєн, імовірно, залишиться президентом ЄК. У малоймовірному випадку, якщо вона не отримає посаду Президента Комісії, Зелені запропонують кандидатуру Комісара від Німеччини відповідно до світлофорної коаліційної угоди уряду.
- Франція: Тьєррі Бретон, імовірно, залишиться в ЄК як французька противага фон дер Ляєн. Серед нинішньої когорти комісарів Бретон, схоже, має найкращі шанси продовжити роботу і навіть підвищити свою посаду (наприклад, до посади віцепрезидента), з огляду на як його внутрішню популярність, так і зростаючий авторитет у Брюсселі.
- Італія: Найбільша правляча партія, “Брати Італії”, вочевидь, має намір запропонувати міністра сільського господарства Лоллобриджиду на посаду комісара, але він вважав за краще б залишитися в Римі. Міністр ЄС Фітто був би зацікавлений у цій посаді, але лідер уряду Джорджія Мелоні не хоче його відпускати. Попередні повідомлення ЗМІ називали венеціанського регіонального президента Зая фаворитом на посаду Комісара, але заявив, що хоче зберегти свою нинішню роботу. Міністр закордонних справ і колишній комісар Таяні, ймовірно, був би зацікавлений, але як лідер найменшої коаліційної партії, він не може претендувати на цю посаду.
- Іспанія: Міністр навколишнього середовища Рібера є одним із фаворитів на посаду наступника Жозепа Борреля, який піде у відставку.
- Хорватія: Прем’єр-міністр Андрій Пленкович також розглядається замість Жозепа Борреля на посаду верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки.
- Нідерланди: Другий термін повноважень нинішнього комісара Вопке Хукстра можливий, якщо його партія залишиться в уряді або підтримають партії аналогічної орієнтації.
- Австрія: Міністр з питань ЄС Едтштадлер і міністр закордонних справ Шалленберг є фаворитами на посаду наступника Йоганнеса Гана, який піде у відставку.
- Колишню президентку Європейського центрального банку Маріон Драгі часто згадують як один із варіантів наступника або фон дер Ляєн, якщо її не вдасться перепризначити, або президентку Європейської ради Шарль Мішель.
- Соціалісти також матимуть сильного віцепрезидента, і ця людина, найімовірніше, походитиме з меншої країни. Загравання фон дер Ляєн з ультраправими ставить її в делікатне становище, оскільки вона також залежить від підтримки АдН, яка недвозначно заявила про відмову від співпраці з ультраправими.
