У політичному сенсі Європа помітно правішає, а тема правого повороту міцно увійшла в політичний дискурс. Навіть поверхневий аналіз внутрішньополітичної ситуації в багатьох державах Європейського Союзу демонструє єдину тенденцію на Півдні, Півночі, Заході та Сході Європи: ультраправі партії переживають відродження і помітний підйом.
Причому не так важливо, якої політики вони дотримуються: ностальгічного націоналізму, націоналізму популістського толку, або консерватизму з неофашистським корінням. Сьогодні навіть інтерес щодо майбутніх виборів до Європейського парламенту багато в чому зумовлений тим, який результат отримають праві і чи зможуть вони, як заявляє прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, «окупувати» Брюссель і змінити політику Євросоюзу.
На «доленосність» майбутніх виборів вказував, зокрема, й Верховний представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки Жозеп Боррель, який висловив в інтерв’ю британській газеті The Guardian побоювання щодо можливої якісної зміни складу депутатського корпусу ЄП. Як він сам, так і інші представники європейського керівництва відкрито демонструють крайню стурбованість перспективою різкого збільшення частки правих усіх відтінків за підсумками виборів до Європарламенту, включно з тими євроскептиками, які мріють розвалити Євросоюз – цього разу зсередини.
У цьому матеріалі Ascolta проводить аналіз політичної ситуації в Європейському Союзі, а також вивчає електоральні настрої напередодні виборів до Європейського Парламенту, які відбудуться на початку червня і мають високі шанси продемонструвати значне посилення правих і ультраправих політичних сил.
This Content Is Only For Subscribers
Як вважає Боррель, європейський виборець бачить у правих ту силу, яка допоможе вийти із ситуації невизначеності, спричиненої війнами в Україні та на Близькому Сході. «Європейці проголосують за правих, тому що вони бояться. Науково доведено, що страх перед обличчям невідомого і невизначеності виробляє гормон, який дає відчуття безпеки», – заявив глава дипломатії ЄС. Він підкреслив, що вважає вибори до Європейського парламенту такими ж доленосними для ЄС, як і вибори президента США, де до влади може повернутися Дональд Трамп. Схоже з точкою зору Борреля побоювання висловив і новий очільник МЗС Франції Стефан Сежурне, у нещодавньому минулому голова ліберальної групи «Оновлена Європа» (Renew Europe) в Європарламенті. В інтерв’ю агентству Reuters він зазначив: «З приходом до влади майже повсюдно в Європі вкрай правих популістів ми ризикуємо отримати некеровану Європу».
Важливо зазначити, що права ідеологія почала набирати обертів у Європі не вчора. Наприклад, з 2010 року в Угорщині впевнено зміцнює свою владу Віктор Орбан, а з 2015 року в Польщі права «Право і справедливість» перемагає на всіх виборах. З кожним роком голос правих партій стає дедалі гучнішим, і судячи з результатів, показаних на виборах у багатьох державах, вони перейшли в активний політичний наступ по всій Європі. Праві популісти й ультраправі перемагають на національних виборах, формують коаліції та входять до парламентів і урядів. Але найголовніше, вочевидь, полягає у тому, що ультраправі, на яких ще нещодавно політичний істеблішмент поглядав зверхньо, називаючи їх лузерами і маргіналами, міцно увійшли в політичний дискурс і закріпилися в європейському мейнстрімі. І співпраця з ними в низці правоцентристських партій вже не вважається «криміналом». Ба більше, у деяких випадках крайні праві вже самі стали владою й активно формують актуальний політичний порядок денний. В останні два роки ця тенденція знаходить дедалі більше підтверджень.
«Правий» прагматизм «Братів Італії», радикалізація Швеції та незмінні амбіції Віктора Орбана
Перше потрясіння на політичному олімпі Європи сталося за підсумками парламентських виборів в Італії, у вересні 2022 року, де перемогла правоцентристська коаліція на чолі з партією Джорджі Мелоні «Брати Італії». Мелоні стала першою жінкою прем’єр-міністром Італії, а країна отримала перший з часів Другої світової війни правий коаліційний уряд. Показаний «братами» результат – 26% – виявився навіть трохи вищим за попередні прогнози. Союзна «Братам» «Ліга» Маттео Сальвіні, навпаки, виступила дещо гірше, ніж передбачалося, набравши близько 9%. «Вперед Італія» нині покійного Сільвіо Берлусконі – третя сила правоцентристської коаліції – передбачувано заручилася підтримкою 8,1% електорату. Ще одна партія з правої коаліції «Ми помірковані» набрала трохи менше 1%. Таким чином, сумарний показник правих склав понад 44%.
З огляду на те, що «Брати Італії» корінням сягають фашистської партії Беніто Муссоліні, не дивно, що багато хто з великою тривогою сприйняв прихід до влади вкрай правої партії, та ще й у столітню річницю захоплення фашистами влади в Італії в жовтні 1922 року. Щоправда сама Мелоні в одному з інтерв’ю заявила: «Якби була фашисткою, я б прямо про це сказала. Однак я не фашистка». Однак і критикувати фашистське минуле країни вона не поспішала, як не відмовлялася від смолоскипа на емблемі партії, щоб не втратити голоси шанувальників Муссоліні. Багато політологів зазначають, що в останні десятиліття в Італії, особливо з погіршенням економічної ситуації, спостерігається форма реабілітації фашизму. Ніхто не бажає повернення тих часів, однак дедалі більше людей починає вважати, що «не все було так погано». Тож Мелоні, практично ніяк не коментуючи епоху Муссоліні, могла з’явитися на заході в супроводі онуки диктатора на ім’я Ракеле (вона, до речі, представляла на виборах її партію) та не критикувала соратників, які влаштовували урочисту вечерю на честь річниці «Маршу на Рим».
«Братів Італії» багато політичних експертів часто називають постідеологічною партією. «Постіодеологічною» в тому сенсі, що ця партія має гнучку і досить розмиту ідеологію, яка дає їй змогу балансувати в консервативному порядку денному. До речі, можна погодитися і з тими політологами, які вважають, що час правих партій з ясно окресленою ідеологією минув. Керівництво політичних сил діють більш ситуативно, насамперед, орієнтуючись на запити свого виборця. Наприклад, праві виборці в Італії поводяться дуже прагматично. Вони часто змінюють партії всередині правого табору і голосують за лідера, який на даний момент видається успішнішим за інших – головне, щоб він міг зупинити лівих. Так було з «Лігою» Маттео Сальвіні на виборах 2018 року, таке саме повторилося з «Братами Італії» 2022 року.
Тоді, позицію партії на виборах називали занадто радикальною, навіть для правих партій. Однак після вступу на посаду Мелоні продемонструвала усім своє вміння вчасно перебудовуватися і швидко «перевзуватися». Вона провела, умовний ребрендинг і сьогодні позиціонує себе як лідерка «звичайної консервативної сили». Так часто трапляється, що несистемні партії та рухи стають системними, входять до парламентів та урядів. Їхній радикалізм виступів на мітингах, у парламентських дебатах і передвиборчих кампаніях згодом приглушується і «причісується». Те саме сталося і з Мелоні.
До приходу до влади «Брати Італії» вважалася антиєвропейською партією. Спочатку вони виступали проти федеративної моделі Європейського Союзу, ратуючи за повернення до «конфедерації суверенних держав». Однак із переїздом до Палацу Кіджі (прем’єрської резиденції) Джорджа Мелоні скоригувала порядок денний і тепер позиціонує себе як надійний партнер Брюсселя. Вона цілком вписалася в європейський істеблішмент і стала своєю в компанії глав держав і урядів на самітах ЄС і НАТО.
Перший державний візит був здійснений нею до Брюсселя, де вона зустрілася з Урсулою фон дер Ляєн. Популізм на виборах – це звісно добре, але коли приходиш у владу – потрібні гроші. Зокрема, кошти ЄС зі знаменитого національного фонду відновлення та стійкості. План відновлення Італії, який послідував за безпрецедентною кризою через пандемію COVID-19, складається з 132 інвестицій і 58 реформ, і підтримується грантами на загальну суму в 68,9 млрд євро, а також кредитами на 122,6 млрд євро. І як з’ясувалося, гроші коригують будь-які політичні погляди.
Останнім часом можна чути про невдоволення Євросоюзу останніми «новаціями» уряду Мелоні: боротьбою з рейв-вечірками, забороною на використання штучного інтелекту ChatGPT, синтетичного м’яса і навіть запровадженням великих штрафів за використання англійських слів в офіційних повідомленнях. Однак із зовнішньополітичного погляду такий підхід навряд чи можна назвати серйозним. Швидше, це засоби для внутрішнього споживання, які опоненти вже охрестили «зброєю масового відволікання уваги» від серйозних проблем, пов’язаних із затяжною енергетичною кризою, зростанням вартості життя, а також зростаючим потоком мігрантів.
Багато політичних оглядачів влучно зазначають, що щойно уряд Мелоні опиняється у скрутній ситуації, він вмить вигадує спірні політичні рішення, які здатні відволікти увагу від його поганої роботи і катастрофічної політики. Тому всі ці символічні битви і суперечливі рішення Мелоні навряд чи призведуть до протистояння з Євросоюзом. Це не більше, ніж спроба хоч якось слідувати у фарватері правого порядку денного і засіб від розчарування своїх виборців.
А ось на зовнішньому фронті все залишається без змін. Погляди Брюсселя і Риму повністю збігаються і насамперед щодо України. Італійський прем’єр висловлює всіляку підтримку Києву і вважає розмови про необхідність якнайшвидше почати переговори – «популізмом». Ба більше, Італія цього року очолила «Групу семи», і, як зазначає Reuters, Мелоні має намір «використати головування в G7, щоб зміцнити єдність США та їхніх союзників, яка похитнулася, у питаннях надання допомоги Україні». Кабмін Мелоні має намір «розвіяти міф про зростаючу втому через необхідність підтримувати Київ, який не зумів домогтися очікуваних на Заході результатів, на полі бою». Цілком очевидно, що Мелоні намагається отримати свою вигоду через зміщення центру європейської політики на схід, у зв’язку з війною в Україні, зміщення, яке надало більшого значення Польщі та Угорщині.
Тож перемога ультраправих в Італії у вересні 2022 року стала прелюдією до подальшого успіху партій вкрай правого спрямування в цілій низці країн Європи.
Того ж 2022 року тріумфальним успіхом на парламентських виборах у Швеції відзначилася ультраправа партія «Шведські демократи», яка набрала 20,5% і стала другою політичною силою країни. Що особливо вразило: всупереч європейським тенденціям, ультраправі тут виявилися популярними і серед молодих виборців – і навіть серед школярів. Так, що країна, яка подарувала світові відому екоактивістку Грету Тунберг, стала стрімко змінювати пріоритети.
На окрему увагу заслуговує лідер «Шведських демократів» Пер Йіммі Окессон, який вступив до партії, коли йому ще не було 20 років. Він став лідером партії 2005 року – і відтоді на кожних парламентських виборах вона отримує більше голосів, ніж на попередніх. Партія починала зі скромних 2,6% 2006 року, і 2022 року, як уже зазначалося, набрала 20,5%. Його партійні соратники характеризують Окессона як харизматика, людину, яка асоціює себе з «глибинним» шведським народом, традиціями та регіонами. Вельми показово, що сам Окессон родом із Південної Швеції – там партія досі має найсильніші позиції. У більшості округів південного регіону Сконе «Шведські демократи» на виборах до парламенту навіть стали найпопулярнішою партією, набравши на дільницях до 40% голосів.
Під час виборів «Шведські демократи» «осідлали» дві ключові теми порядку денного: важка ситуація з мігрантами, яка для порівняно невеликої Швеції, на відміну від багатьох інших європейських країн, не випала з фокусу уваги, а також зростання злочинності, особливо йдеться про тотальний ріст кількості вбивст з застосуванням вогнепальної зброї. Цю ситуацію багато в чому пов’язували з активністю кримінальних угруповань, а її, у свою чергу, з невдачами інтеграції мігрантів. Проблема зі зростанням злочинності в районах компактного розселення мігрантів справді є – поліція визнає у Швеції наявність так званих вразливих районів, у яких живе 550 тисяч осіб. Динаміка останніх років показує, що етнічні шведи намагаються виїжджати з цих районів, і ті стають дедалі етнічно одноманітними. Уся ця ситуація зіграла на користь «Шведським демократам», які почувалися в ній найвпевненіше і до того ж не були зв’язані зайвою політкоректністю, наприклад, звинувачуючи в ситуації мусульманських мігрантів.
За підсумками виборів «Шведські демократи» не увійшли до урядової коаліції, але надають необхідну підтримку правоцентристському уряду прем’єр-міністра Ульфа Крістерссона. За це партія очікує від уряду просування її міграційної політики. Не відмовляється Окессон і від своїх поглядів щодо Євросоюзу, вважаючи за необхідне переглянути членство Швеції в ЄС: «З дедалі більшою кількістю елементів далекосяжної символічної політики членство в ЄС стає небезпечно схожим на гамівну сорочку, яку ми просто мусимо прийняти й змиритися з нею», та додає, що «вплив Швеції на політику ЄС надто малий, щоб вона могла реально щось змінити».
Ще один очікуваний тріумф правих стався у 2022 році в Угорщині. Тривалий час у Європі вважали за краще вважати, що угорський випадок особливий, такий собі виняток із правил. Та й формально пропрем’єрська правопопулістська угорська партія ФІДЕС завжди обходилася без приставки «ультра» або «вкрай». Цього разу ФІДЕС виграла свої п’яті парламентські вибори, набравши 54% голосів, і сформувала парламентську більшість, а її беззмінний лідер, 60-річний Віктор Орбан, вп’яте став прем’єр-міністром. У нього давній конфлікт із керівництвом Євросоюзу, яке послідовно звинувачує його в підриві демократичних інститутів, націоналізмі та авторитаризмі. Проте на електоральні уподобання угорців це ніяк не вплинуло. На майбутніх виборах до Європарламенту Віктор Орбан сподівається дати бій Брюсселю і збільшити представництво своєї партії в ЄП.
Закріплення тенденції: нові успіхи та відносні невдачі
2023 рік пройшов у фарватері міцного закріплення тенденції успіху правих партії на національних виборах у Європі. Перших успіхів крайні праві досягли у Фінляндії. У квітні права націоналістична партія «Справжні фіни» посіла друге місце (це найкращий результат партії в історії), після чого увійшла в уряд. За підсумками виборів у Болгарії та Греції крайні праві, хоча до урядів і не потрапили, але значно поліпшили свої результати, у порівнянні з попередніми виборами.
До парламенту Греції вперше пройшли дві ультраправі партії. «Спартанці», які набрали 4,7% на виборах і мають 12 мандатів. Партія пов’язана з колишнім членом забороненої неонацистської партії «Золотий світанок» Іліасом Касідіарісом, який зараз перебуває за ґратами. Друга партія «Нікі» («Перемога») з рейтингом 3,7% голосів, має 10 мандатів. Вона спирається на підтримку Грецької православної церкви, і здобула прихильників завдяки протестам проти вакцинації від COVID-19.
У Болгарії партія «Відродження», яку, крім як проросійською, і не називають, посіла на 10 крісел більше, ніж за підсумками попередніх виборів, – 37 із 240. Напередодні виборів до Європарламенту і дострокових, шостих за останні три роки парламентських виборів, також намічених на 9 червня, “Відродження”, за даними соціологів, посідає четверту позицію в загальнонаціональному рейтингу з рівнем підтримки 10,3%.
На дострокових парламентських виборах в Іспанії, всупереч усім прогнозам, ультраправа «Vox» і їхні ймовірні головні союзники – правоцентристи з Народної партії – так і не змогли дістатися до вершини влади. За підсумками виборів 23 липня влада збереглася в руках соціаліста Педро Санчеса. «Vox» («Голос») отримали лише 33 місця (з 350) у Конгресі депутатів, хоча на минулих парламентських виборах у них було 52 мандати. Отриманий результат виявився навіть нижчим за мінімальну кількість голосів, необхідних для того, щоб подавати до Конституційного суду апеляції на зміни законодавства. Усі останні роки «Vox» буквально засипала суд апеляціями проти ліберальних законів уряду Педро Санчеса, що стосуються прав трансгендерів, допустимості евтаназії та навіть проти режиму НС, запровадженого владою під час пандемії.
Лідер партії Сантьяго Абаскаль звинуватив у програші своїх колег із Народної партії, які відтягнули частину голосів його електорату. Але це лише верхівка айсберга. Багато в чому нездійснене проходження ультраправих до правлячої коаліції пояснюється іспанською специфікою: країна майже 40 років жила під франкістською диктатурою, і в населення виробився своєрідний антидот до ультраправого дискурсу. І хоча з масовим напливом мігрантів у країну п’ять-шість років тому такий стан речей став змінюватися, опитування напередодні виборів показували, що 60% іспанців зовсім не імпонувало входження ультраправих сил в уряд країни.
Утім, відносно скромні результати іспанських ультраправих з лишком компенсувалися електоральними успіхами їхніх однодумців в інших країнах. Одним із головних прикладів у цій площині стала перемога правоконсервативної Швейцарської народної партії (SVP) на виборах до парламенту країни. Вона отримала 28,6% голосів (на три з гаком відсотки більше, ніж під час попереднього голосування у 2019 році). Отримані голоси конвертувалися для партії в 62 депутатські мандати. SVP поліпшила свій колишній результат і значно випередила найближчого конкурента в особі Соціал-демократичної партії. З урахуванням того, що Швейцарська народна партія критикувала приєднання країни до санкцій проти Росії, вважаючи це порушенням принципу нейтралітету, підсумки виборів продемонстрували: прагнення триматися подалі від чужих конфліктів поділяють багато швейцарців. Це такий собі євроскептицизм, нехай і в дещо іншій інтерпретації. Крім того, з’ясувалося, що проблема міграції хвилює населення значно більше, ніж, наприклад, зелений порядок денний. Боротьба з нелегалами стала візитною карткою Швейцарської народної партії ще близько двох десятиліть тому, і її ставка, як виявилося, була цілком виграшною: всі останні роки політична сила залишалася найбільшою фракцією в Національній раді.
Ще один успіх правих чекав у Словаччині. У вересні 2023 року на виборах до парламенту 42 зі 150 мандатів здобула партія «Курс – соціальна демократія» правого популіста Роберта Фіцо, яка спільно з ультраправою Словацькою національною партією і партією «Голос» тепер уже президента Словаччини Петера Пеллегріні сформували парламентську більшість і Фіцо став прем’єр-міністром країни.
Політичний землетрус у Нідерландах, сюрпризи АдН і гібрид Сари Вагенкнехт
У листопаді 2023-го на дострокових парламентських виборах у Нідерландах перемогла Партія свободи (RVV), яку очолює ультраправий популіст Герт Вілдерс. Він євроскептик, який виступав за вихід з Євросоюзу, і до того ж затятий антиісламіст, чиї погляди довгі роки відштовхували від співпраці з ним усі провідні політичні сили країни, а його самого зробили мішенню екстремістів. Ще Вілдерса часто називають «нідерландським Трампом» і не тільки через блондинисту шевелюру, а й також через його ексцентричність та антиіммігрантську риторику. У ЄС перемогу Вілдерса назвали «політичним землетрусом» і «найгіршим кошмаром для Брюсселя».
Партія свободи була заснована Гертом Вілдерсом ще у 2006 році і тому добре знайома виборцям. На двох попередніх виборах вона навіть посіла друге і третє місце за кількістю голосів, але була змушена залишатися в опозиції, оскільки в урядову коаліцію її не брали. Два стовпи його виборчої кампанії – боротьба з мігрантами та євроскептицизм.
Антиісламізм – візитна картка Вілдерса. Заклики до заборони мечетей, Корану та ісламських хусток в урядових будівлях, а також до «нульової міграції» опинилися в центрі його політичного маніфесту. У відповідь політик отримав погрози на свою адресу, через що поліції довелося взяти його під цілодобову охорону. Що ж стосується його євроскептицизму, то політик давно пропонував, щоб Нідерланди відновили прикордонний контроль на нині відкритих кордонах країни всередині ЄС, заявляв про намір провести референдум з виходу з Євросоюзу (Nexit, за аналогією з британським брекзитом) і відкрито виступав проти «істеричної русофобії» в Європі. Щоправда після початку агресії Росії проти України Герт Вілдерс дистанціювався від Кремля, назвавши російські дії в Україні помилкою. Але і фанатом Києва він не став: під час нещодавніх передвиборчих дебатів глава Партії свободи заявив, що не підтримає відправку українцям більшої кількості зброї.
Незважаючи на результати нещодавніх виборів, перспектива очолити уряд у Вілдерса залишаються сумнівними. Перемога ультраправого політика на виборах не обов’язково приведе його в крісло нового прем’єра Нідерландів. На тлі відмови трьох найбільших партій вступати в коаліцію з Партією свободи Герту Вілдерсу справді буде дуже непросто створити уряд. І як прогнозувала більшість експертів, коаліційні переговори затягнулися на невизначений час. Марк Рютте, який керував країною останні 10 років, залишатиметься на посаді до початку повноважень нового уряду. До слова, у 2021 році сам Рютте витратив на вмовляння коаліційних партнерів своєї партії 271 день, а максимальний час, який використовували політики в Нідерландах для створення уряду, становив 299 днів. Тож до рекорду час ще є.
Перемога партії Герта Вілдерса викликала наснагу і піднесення серед європейських правих сил. «Ікона» французьких ультраправих Марін Ле Пен, зазначила, що результат «підтверджує зростаючу прихильність захисту національної ідентичності». Водночас глава антиімміграційної партії «Ліга» і віце-прем’єр Італії Маттео Сальвіні взагалі визнав історію успіху Герта Вілдерса доказом того, що «нова Європа можлива». Схожі прогнози прийдешнього зсуву вправо всієї Європи напередодні майбутніх виборів до Європарламенту прозвучали також від однієї з лідерів німецької партії «Альтернатива для Німеччини» Аліси Вайдель.
АдН є відносно новою політичною силою в Німеччині та поєднує євроскептицизм і антиміграційну позицію. Ще у 2017 році представники цієї партії, яка почала своє піднесення на хвилі міграційної кризи в Європі у 2015-2016 роках, стали третьою силою в німецькому Бундестазі. Але за останній рік вони ще більше зміцніли. Минулого року «Альтернатива для Німеччини» стала головним політичним сюрпризом ФРН. Рейтинг АдН склав трохи більше 20% і вона стала другою за популярністю політичною силою Німеччини після нині опозиційного Християнського демократичного союзу і Християнсько-соціального союзу в Баварії. Оптимізм вселяли й вражаючі результати, показані АдН на виборах у двох західних землях.
Перемогу в боротьбі за більшість у ландтагах (місцеві парламенти) здобули консервативні Християнсько-соціальний союз (ХСС) у Баварії та Християнсько-демократичний союз (ХДС) у Гессені. Утім, перше місце цих партій не стало сюрпризом, на відміну від вражаючого результату «Альтернативи для Німеччини», яка різко поліпшила свої показники і вперше змогла заручитися значною підтримкою виборців у Західній Німеччині. До цього вотчиною АдН вважалися східнонімецькі землі.
Місцеві парламентські вибори в Баварії та Гессені, що відбулися у жовтні 2023 року, вийшли вельми показовими. По-перше, голосування, що відбулося за два роки до загальнонімецьких виборів, у землях, де проживає близько чверті населення ФРН, виявило очевидне зростання консервативних настроїв серед електорату. По-друге, було зафіксовано серйозний провал усіх трьох партій із правлячої федеральної коаліції. Електоральна втома від старих партій, гра на соціальних страхах від зниження економічних темпів, наслідків зростання міграції та політики «зеленого переходу» стали причиною популярності «Альтернативи для Німеччини».
Її успіхи не на жарт стривожили офіційний Берлін. У ФРН розгорнулася ціла антиправа кампанія. Німеччина стала свідком масштабних акцій протесту, що пройшли під гаслами: «Захистимо демократію», «Нацистам немає місця». В одній з акцій взяло участь понад 300 тисяч осіб. Її постійно атакують основні ЗМІ, за АдН продовжують уважно стежити спецслужби і навіть намагаються звинуватити в підготовці державного перевороту. У Німеччині заговорили про можливу заборону партії. Однак, як зазначається в німецькій пресі, потопити «Альтернативу» не так просто. Процедура заборони партії в Німеччині пов’язана з неймовірно високими вимогами і може тривати роками. Чи зважаться лідери правлячої у ФРН «світлофорної» коаліції на цей крок – велике питання. Однак, за даними видання Politico, 23 січня верховний суд ФРН виступив за заборону державного фінансування «екстремально правих» політичних об’єднань, які «висловлюють презирство до вільного демократичного порядку» і прагнуть замінити демократію в Німеччині на авторитарні моделі управління. На думку оглядачів, це рішення може стати прологом для подальших юридичних кроків щодо обмеження діяльності партії «Альтернатива для Німеччини».
Поки що кампанія приносить свої плоди – зростання рейтингу AдН трохи сповільнилося і подекуди навіть просіло. На зниження підтримки «Альтернативи для Німеччини» також вплинув скандал через можливі зв’язки її депутатів із проросійською мережею впливу, яку викрили в Європі. Згідно з опитуванням, проведеним соціологічним інститутом INSA для видання Bild у квітні 2024 року, рейтинг «Альтернативи для Німеччини» знизився до 18%. Проте вона міцно утримує друге місце в рейтингу загальнонаціональних партій, поступаючись лише опозиційному блоку ХДС/ХСС із 30% підтримки виборців, і випереджаючи соціал-демократів Олафа Шольца, що несподівано повернулися до групи лідерів, які мають 16%. Проте шанси на успіх у АдН на виборах до Європарламенту залишаються дуже високими.
Ще одним сюрприз німецькому політичному істеблішменту піднесла Сара Вогенкнехт. Вона обличчя в політиці впізнаване і вельми неординарне. Свою політичну кар’єру вона почала ще в Соціалістичній єдиній партії Німеччини (СЄПН) на заході Німецької Демократичної Республіки. Саме СЄПН пізніше була перетворена на Партію демократичного соціалізму – попередницю «Лівих». У сучасній історії лівих Сара Вагенкнехт була і заступником голови партії (2010-2014 рр.), і лідером фракції в Бундестазі (2015-2019 рр.). Однак останніми роками напруга між політиком і партією дедалі більше наростала. Зрештою Сара Вагенкнехт вийшла з «Лівої партії» і в жовтні 2023 року створила власну політичну партію «Союз Сари Вагенкнехт – за розум і справедливість» (BSW).
Безумовно, в контексті аналізу правого руху в Європі, згадка про нову ультраліву партію є не випадковою. По-перше, Вагенкнехт прекрасно розуміла, що втрачаючи свої позиції, ліві і її потягнуть на політичне дно. Тепер же не скута партійними кайданами, вона отримує чудові можливості для маневру між лівим і правим політичними порядками денними. Власне її партія – це гібрид лівого і правого, що переводить її до розряду «постідеологічних» партій із розмитою ідеологією та рухливою тактикою й стратегією, яка дає змогу залучати і лівих, і правих виборців.
«Союз Сари Вагенкнехт» позиціонує себе лівою партією в питаннях економічної політики, але правою в питаннях соціальної політики. Сара Вагенкнехт послідовно виступає проти «неконтрольованої» імміграції та постійно критикує уряд Німеччини за виділення бюджетних коштів на утримання українських біженців. Вона вважає за необхідне, за будь-яких умов запобігти появі в Німеччині «паралельних суспільств», що, за її словами, вже стало фактом у Франції, «де вже цілі міські райони перестали бути відображенням французького суспільства». Помилковою вважає лідер BSW і кліматичну політику німецького уряду, зокрема рішення вже з 2035 року заборонити виробництво автомобілів із двигунами внутрішнього згоряння (ДВЗ). Замість заборони, каже Вагенкнехт, треба було спонукати автоконцерни виробляти економічніші ДВЗ.
Відрізняється вона від усіх політичних сил Німеччини і у питанні агресії Росії проти України. BSW виступає проти поставок зброї Україні та за негайний початок мирних переговорів між Києвом і Москвою. Вагенкнехт раніше заявляла, що її політична сила не є пропутінською партією і не має симпатій до Кремля. Наразі програма партії Вагенкнехт ґрунтується на маніфесті однойменної асоціації, а детальний порядок денний хочуть розробити за участю членів партії та експертів до наступних парламентських виборів у Німеччині 2025 року. У червні партія братиме участь у виборах до Європарламенту. Наступний етап – осінні вибори в трьох федеральних землях: Саксонії, Тюрингії та Бранденбурзі. Там сильні позиції АдН і Сара Вагенкнехт має намір дати бій правим популістам на їхньому полі. Поки ж прогнози експертів про те, що BSW легко набере 14 % підтримки, не виправдовуються. За даними останнього опитування рейтинг «Союзу Сари Вагенкнехт» зафіксовано на рівні 6%.
Праві продовжують дивувати
Новий 2024 рік знову приніс електоральний успіх ультраправим. Цього разу на виборах до парламенту Португалії головною подією став сенсаційний успіх ультраправих із «Chega» («Досить»), які здобули 18% голосів, загальне третє місце і 48 місць із 230 у парламенті.
Тривалий час Португалія, яка 25 квітня святкує п’ятдесятиріччя від дня падіння диктатури Антоніу лі Салазара, трималася осторонь європейського тренду на посилення правих настроїв. На виборах 2019 року «Chega» підтримали всього 1,3% тих, хто голосував, у 2022 році – 7,3% (12 крісел в Асамблеї республіки). Хороший результат «Chega», очолюваної колишнім футбольним коментатором Андре Вентурою, на дострокових виборах 10 березня ознаменував, як зазначають експерти, кінець «португальського виключення». «Chega» апелювала до зростаючої кількості незадоволених виборців, звинувачуючи ліві та правоцентристські уряди, що змінювали один одного, у системній корупції. Під час виборчої кампанії Вентура пообіцяв очистити Португалію від соціалістів і соціал-демократів, які домінували в португальській політиці з часів Революції гвоздик. «Chega» розраховує на хороший результат на виборах до Європарламенту. Вентура вже налагодив відносини з іншими правими партіями, зокрема з «Vox» у сусідній Іспанії.
Багато хто звик дивитися на сучасну Австрію як на традиційно стабільний і нейтральний куточок Європи, а тим часом у країні неухильно й дедалі динамічніше визрівають процеси, які вже зараз вносять помітну турбулентність у місцевий політичний клімат. Важливо зазначити, що у 2024 році на Австрію очікують не лише вибори до Європарламенту, а й оновлення Національної ради – нижньої палати Парламенту. Відповідно, політичне життя в країні вже зараз демонструє підвищену активність.
Порушниками спокою виступили соціологи, які почали фіксувати, що правляча коаліція Народної партії Австрії (ÖVP) і Зеленої партії (Grüne) стала втрачати популярність. На думку виборців «чорно-зелені» (партійні кольори коаліції) явно не справляються з тими викликами, перед якими зараз опиняється країна. «Актуальний порядок денний уряду має краще захищати наші інтереси», – вирішили австрійці та знову звернули увагу на євроскептиків з Австрійської партії свободи – АПС (FPÖ), які швидко орієнтуються в потребах і вподобаннях населення та послідовно набирають очки.
Здавалося б, після гучного скандалу Ібіца-Гейт 2019 року партія пішла на політичне дно, з якого вона вже не вирине. Нагадаємо, що німецькі видання Der Spiegel і Süddeutsche Zeitung опублікували багатогодинне відео, зняте прихованою камерою на спеціально орендованій і оснащеній «жучками» віллі на іспанському острові Ібіца 24 липня 2017 року – за кілька місяців до парламентських виборів в Австрії. В об’єктив потрапила бесіда, під час якої колишній віце-канцлер Австрії та екс-глава Австрійської партії свободи (АПС) Гайнц-Крістіан Штрахе пообіцяв молодій жінці, яка видавала себе за племінницю російського олігарха Ігоря Макарова, держконтракти та 50 відсотків пайової участі в газеті Die Kronen Zeitung в обмін на фінансування передвиборчої кампанії АПС. У зустрічі, крім Штрахе, брав участь ще один високопоставлений функціонер АПС Йоган Гуденус, колишній депутат парламенту і колишній віце-бургомістр Відня.
42-річний політик, який вільно володіє російською мовою, не тільки представив «псевдо-племінницю» Штрахе, а й допомагав із перекладом. Справа закінчилася відставкою не тільки фігурантів скандалу, а й усіх міністрів АПС. Урядова коаліція, куди входила Австрійська партія свободи, розпалася, і були оголошені дострокові парламентські вибори. Наступні чотири роки АПС, по суті, залишалася аутсайдером політичного життя Австрії, доки на парламентських виборах у федеральній землі Нижня Австрія не посіла друге місце з історичним для себе результатом у 25,4%, що приблизно на 10% більше, ніж було у парламенті попереднього скликання, та увійшла до коаліції.
Пізніше вона отримала місця і в регіональному уряді Зальцбурга, найбагатшої землі за межами Відня. У відродженні партії було відразу кілька важливих чинників: пандемія, агресія Росії проти України, економічна нестабільність, наплив великої кількості мігрантів. За кожним пунктом у АПС був свій порядок денний. Так, під час пандемії Австрійська партія свободи влаштовувала акції протесту проти карантину. Від початку повномасштабної війни Росії проти України партія висунула десятки проросійських резолюцій в австрійському парламенті. А в березні 2023 року, коли президент України Володимир Зеленський розпочав відеозвернення до парламенту Австрії, депутати АПС розставили на своїх столах таблички з написами «Нейтралітет» і «Мир», а потім дружно залишили залу.
В АПС сьогодні пильно стежать за умонастроями австрійців і підтримують позицію тих, хто не бажає конфронтувати з країною, що забезпечує їхнє енергетичне благополуччя. Австрійська філія відомого німецького інституту INSA раз по раз фіксує в опитуваннях зростання кількості громадян, які не підтримують сьогоднішній санкційний курс Євросоюзу. Цим користується і лідер партії Герберт Кікль, заявляючи, що в разі свого обрання канцлером ветує «безглузді» санкції ЄС проти Росії. На прикладі АПС можна простежити загальну тенденцію крайніх правих щодо ставлення до Москви. Ті, хто ще донедавна з гордістю декларував свої симпатії до Кремля, з початком агресії Росії проти України, погасили емоції і стали прагматиками. І АдН, і Герберт Кікль, і партія SMER Роберта Фіцо, і, зрозуміло, угорська ФІДЕС – як і раніше, відкрито виступають проти антиросійських санкцій. Але мотивується це не симпатіями до Москви, а суто національними інтересами. Єдиним винятком у цій низці виявилася Джорджа Мелоні, яка послідовно демонструвала підтримку України і надання їй всілякої допомоги «стільки, скільки буде потрібно». І навіть західна преса не раз визнавала, що це нетипово для представника вкрай правої ідеології.
Повертаючись до політичного порядку денного Австрійської партії свободи, важливо зазначити, що антиіммігрантська тема для АПС залишається однією з ключових. На тлі того, що заяви на отримання притулку в Австрії зростають у геометричній прогресії, партія сформулювала своє ставлення до цього процесу: «Австрія – фортеця проти міграції». Не в останню чергу зростання популярності партії – заслуга її лідера Герберта Кікля. В уряді канцлера Курца він обіймав посаду міністра внутрішніх справ і ще тоді прославився тим, що змінив назви державних «Центрів реєстрації мігрантів», які просять притулку, на «Центри зворотного вильоту». Цей штрих у його біографії красномовний сам по собі.
Багато пріоритетів Австрійської партії свободи зосереджені на культурній ідентичності. Наприклад, одна з ініціатив, спрямована на порятунок австрійських закладів громадського харчування в маленьких містечках, обіцяла субсидії, але тільки за умови, що одержувачі подаватимуть «традиційні та регіональні страви». Інша передбачала, що дітей на шкільних ігрових майданчиках змушуватимуть розмовляти німецькою мовою. «Такі ідеї часто викликають глузування в австрійських ЗМІ, але, схоже, політика партії добре сприймається багатьма виборцями», – пише Politico.
Сьогодні Австрійська партія свободи з рейтингом 27-29% очолює загальнонаціональні рейтинги. Зростання популярності Партії свободи та її лідера явно без ентузіазму сприймається в керівних колах ЄС. Можливий прихід АПС до влади Politico розглядає як «катастрофу» для ЄС, а політичний союз Кікля і Орбана багато експертів трактують, як відродження Австро-Угорської імперії. Сам Кікль під час свого візиту в Будапешт назвав Угорщину «притулком національного самовизначення і опору глобалістському втручанню Брюсселя».
Як часто буває у правих, навіть у разі перемоги на виборах перспективи їхнього входження у владу дуже туманні. Уявити майбутню коаліцію АПС і Австрійської народної партії можливо, тим паче, що в Нижній Австрії та Зальцбурзі за підсумками місцевих виборів такі коаліції вже існують. А от після національних виборів, якщо так, то на яких умовах партія Нехаммера після «Ібіца-гейту» знову вступить до коаліції (тепер на правах молодшого партнера), – викликає певні питання. Не викликає запитань лише амбіції Герберта Кінкля стати канцлером і грати лише «першу скрипку» в австрійській політиці. Ще менше запитань викликає майбутній результат АПС на виборах до Європарламенту, де вони, без сумніву, значно збільшать своє представництво в європейській групі ЄП «Ідентичність і демократія».
В один день з виборами до Європарламенту, відбудуться чергові парламентські вибори в ще одній важливій країні Європейського Союзу – Бельгії. Передвиборчі перегони у федеративному королівстві очолює вкрай права сепаратистська партія «Фламандський інтерес» (Vlaams Belang, VB). Власне партія ця не зовсім бельгійська, про що красномовно говорить її назва. І відстоює вона інтереси Фландрії. Ця північна частина країни, де розмовляють нідерландською, багатша і густонаселеніша, ніж Валлонія. Бельгія складається з трьох основних регіонів і намагається знаходити баланс між їхніми інтересами. Фландрія, Валлонія і Брюссель мають свої відмінності, головні з яких – мова, релігія і культура. Бельгія є конституційною монархією, і саме король залишається чи не найважливішим чинником, що утримує країну від розпаду.
Головна причина успіху «Vlaams Belang» – уміле експлуатування антиміграційного порядку денного, який досі є важливим для багатьох фламандських виборців з моменту міграційної кризи 2015 року. Ще один вагомий актив партії, її харизматичний лідер Том ван Грікен – шанувальник Дональда Трампа і «бельгіяскептик». «Ми вважаємо, що Бельгія – це примусовий шлюб», – сказав Ван Грікен у своєму офісі поблизу брюссельського кварталу ЄС. «Якщо хтось із них захоче розлучитися, ми обговоримо це як дорослі… ми маємо дійти до впорядкованого розподілу. Якщо вони не захочуть сісти з нами за стіл переговорів, ми зробимо це в односторонньому порядку».
Він навіть опублікував дорожню карту незалежності Фландрії, яку хоче отримати до кінця 2029 року. Сьогодні, згідно з опитуванням Politico, за «Фламандський інтерес» готові проголосувати 25% виборців. На другому місці ще одна консервативна і націоналістична партія Фландрії «Новий фламандський альянс» із рівнем підтримки 21%. Стратегія Vlaams Belang полягає в тому, щоб після голосування об’єднати сили з консервативною партією «Новий фламандський альянс». Разом вони зможуть отримати більшість місць у фламандському парламенті, оголосити Фландрію суверенною державою і запропонувати уряду Валлонії провести впорядкований розділ бельгійської федерації. За задумом Vlaams Belang, нова фламандська країна залишиться членом Європейського Союзу і НАТО як держава-наступник Бельгії.
Але партія також хоче перетворити ЄС на організацію економічного співробітництва суверенних країн, без будь-якої подальшої інтеграції. Однак на цьому шляху у «Фламандського інтересу» можуть виникнути труднощі, Річ у тім, що партії «Новий фламандський альянс» і «Фламандський інтерес» уже здобували перемогу в парламентських виборах 2019 року, набравши 25% і 18% голосів відповідно. Однак партії не змогли створити коаліцію, оскільки, згідно із законами Бельгії, уряд може бути створено тільки правлячою коаліцією, в якій мають бути представлені партії і Валлонії, і Фландрії. Тож перемога партії ван Грікена на виборах 2024 року автоматично не гарантує йому владу. Та й до того ж у бельгійському істеблішменті існує неформальна домовленість – не створювати коаліцію з крайніми правими. Навіть лідер іншої правої партії «Новий фламандський альянс», з якими ван Грікен пов’язує свої майбутні плани, Барт де Вевер заявляє, що не збирається до коаліції з VB в її нинішньому вигляді. Тож реалістичність ідеї незалежної Фландрії під великим питанням, а ось політична нестабільність у країні, де розташовані штаб-квартири ЄС і НАТО, цілком реальна, зазначає Politico.
У Румунії 2024 року також очікується кілька виборчих кампаній. Перед парламентськими, президентськими та європейськими виборами в Румунії зростає популярність ультраправого Альянсу за союз румунів (AUR). На думку експертів, уже на найближчих виборах до Європарламенту AUR може набрати близько 20%, а лідер партії Джордж Сіміон посідає третє місце серед кандидатів на пост президента з підтримкою 18% виборців. За чотири роки, що минули після останніх парламентських виборів, Альянс за союз румунів удвічі наростив свою електоральну підтримку. Колись маргінальна партія, яка пропагувала антивакцинальні теорії під час пандемії Covid-19, з початком повномасштабної агресії Росії перемкнулася на український порядок денний, заявляючи, що війна мовляв «не наша», та закликаючи уряд припинити допомагати Києву і переосмислити свої відносини з Вашингтоном і Брюсселем.
AUR проти того, щоб Бухарест продовжував постачати зброю Києву і приймав українських пілотів, які тренуються на винищувачах F-16. У рамках своєї уніоністської риторики один із лідерів AUR Клаудіу Тарзіу заявив про територіальні претензії на українські землі Північної Буковини, Закарпаття, Бессарабії, а також усю Молдову. «Ми не будемо справді суверенними, поки не реінтегруємо румунську державу в її природних кордонах. Бессарабія має повернутися додому. Північна Буковина не може бути забута, південна Бессарабія, Герца, Закарпаття, все, що належало і належить румунській нації, повинно повернутися в межі держави», – сказав Тарзіу з нагоди Дня об’єднання князівств.
Як зазначають експерти, проєкт România Mare – тобто максимальне розширення кордонів, що сходить до Румунського королівства з українською Буковиною та республікою Молдова – був похований ще наприкінці 1990-х років. Однак сьогодні він узятий на щит ультраправими і розігрується, як електоральна карта. Як зрештою, і фермерська карта з блокуванням кордонів для транзиту української сільгосппродукції, де AUR та ще одна праворадикальна партія SOS капіталізують протести в електоральні дивіденди.
У цьому контексті важливо зазначити, що партія SOS теж претендує на місце в румунському парламенті. Це осколки AUR, які сформували власний політичний проєкт. Очолює його сенаторка Діана Шошоаке, яка має репутацію «міської божевільної». При всьому при цьому, її ексцентричність і суперрадикалізм досить ефективно працюють. З її «вини» було скасовано виступ президента України Володимира Зеленського в румунському парламенті. З парламентської трибуни не раз лунали її антиукраїнські виступи, які стосувалися надання військової допомоги Україні, підтримки її вступу до ЄС. Вона не раз шокувала своїх колег і громадськість своїми проросійськими заявами, одну з яких закінчила фразою: «Слава Москві». Усе це в електоральному плані непогано працює і у SOS є всі шанси подолати 5% бар’єр, отримавши фракцію в наступному парламенті.
Утім, ані пафосна уніоністська та антиукраїнська риторика, ані інші праві «інтсрументи» поки що не наближають ані AUR, ані SOS до приходу у владу. Як і в інших подібних випадках, у Румунії також зберігаються певні тенденції, що склалася довкола правих партій: незважаючи на весь їхній прогрес і перемоги, вони ще далекі від прямого й безпосереднього впливу на владу. І основна причина полягає у протидії, яку їм чинять, зокрема, традиційні правоцентристські рухи, впродовж десятиліть інтегровані в систему політичних еліт. Практично аналогічний приклад можна спостерігати в Португалії, де лідер правоконсерваторів, які перемогли, з PSD Луїш Монтенеґру заявив, що не ввійде в альянс із номінально близькими до його партії «Chega», незважаючи на те, що без цього сформувати правлячу коаліцію буде вельми непросто. У Румунії своя історія. Там існує консенсус політичних еліт про те, що подавати руку AUR і SOS поки не варто, щоб не забруднитися.
Безумовно, в аналізі тенденцій у правому та ультраправому політичному таборі Європейського Союзу, не можна пройти повз Францію. Власне кажучи, саме там права ідеологія почала набирати популярності. Достатньо згадати, коли ще у 2002 році прихильник відмови Парижа від євроінтеграції та затятий противник іммігрантів Жан-Марі Ле Пен шокував увесь континент, вийшовши до другого туру президентських виборів разом із Жаком Шираком. Прізвище Ле Пен стало брендом французьких правих. Спочатку батько зі своєю політичною силою «Національний фронт», а згодом і донька, яка фактично вигнала батька з партії та відправила його на політичну пенсію, стали не лише законодавцями правої моди, а й призвели до початку тектонічних процесів у французькій політиці.
Зростання впливу крайніх правих призвело до ослаблення Соціалістичної партії та її подальшого витіснення на політичне узбіччя. За словами колишнього президента Франції Франсуа Олланда, сьогодні вони «поглинули традиційних правих» і наступними «жертвами» стають «зелені», а потім, що вельми ймовірно, центристи. Марін Ле Пен завжди показувала всім, що вміє вчитися на помилках, своїх чи чужих. У 2018 році вона провела партійний ребрендинг і, не озираючись на заслуги батька, перейменувала розкручений і впізнаваний «Національний фронт» на «Національне об’єднання». Тоді Марін Ле Пен заявила, що хоче позбутися поганої репутації та оновити рух правих після провалу на президентських виборах. Уміле маніпулювання політичним порядком денним приносить свої плоди.
2022 рік у Франції, як власне, і в усій Європі, позначив початок правого повороту. Спочатку на президентських виборах у квітні Марін Ле Пен, хоч і програла Еммануелю Макрону в другому турі, але набрала рекордні 41%. Якщо п’ять років тому за неї проголосували десять із половиною мільйонів співгромадян, то у 2022 році їх було майже на три мільйони більше. «Французи продемонстрували бажання протистояти владі Емманюеля Макрона. Ми починаємо велику битву за парламентські вибори», – наголосила, виступивши перед своїми однодумцями, Марін Ле Пен.
Через два місяці, на парламентських виборах до Національних зборів, на Ле Пен і «Національне об’єднання» чекав оглушливий успіх. По-перше, вони отримали 89 мандатів і в десять разів, порівняно з попередніми виборами, збільшили своє представництво в парламенті. По-друге, як зазначала сама Ле Пен, французи взяли свою долю у свої руки і зробили з Еммануеля Макрона президента меншості. У листопаді того ж 2022 року Марін Ле Пен залишила посаду глави партії «Національне об’єднання» заради президентських амбіцій 2027 року, заявивши, що президент має об’єднувати всіх людей, і їй необхідно бути вищою за партійні чвари. Ле Пен пояснила, що не є кандидатом від «Національного об’єднання», а виступає як кандидат від усіх патріотичних сил. Про це свідчить і нова стратегія і партії, і Ле Пен, яку, як, зазначають експерти, можна виразити словом «дедемонізація», а іншими словами перетворення партії на респектабельну консервативну силу. Ле Пен бере участь у марші проти антисемітизму і позиціонує себе, як сила, що захищає євреїв Франції від антисемітів мусульманського віросповідання. Після початку війни Росії проти України вона намагається дистанціюватися від Кремля і заявляє, що змінила ставлення до РФ і не проти вступу України в НАТО.
Новим іміджевим моментом, що працює на загальну стратегію, стало й обрання головою партії 27-річного Жордана Барделлі, який покликаний продовжити стратегію «нормалізації» партії. Барделля вважається молодою зіркою серед французьких ультраправих. Тоді ще 27-річний політик став третім головою ультраправої французької партії за 50 років її існування і першим, хто не носить прізвище Ле Пен. Утім, зовсім чужим цьому сімейству Барделля також не є – він перебуває у стосунках з однією з племінниць Марін Ле Пен, Нольвенн Олів’є. Барделя не приховує, що має намір рухатися тільки у фарватері стратегії Марін Ле Пен. До того ж Марін Ле Пен залишається головою фракції в Національних зборах.
Крайні праві сподіватимуться розвинути свій успіх на минулих парламентських виборах і перенести його на вибори до Європейського парламенту 2024 року, а потім і на рівень муніципальних виборів, щоб захопити якомога більше мерій і міських рад. У Франції громадян не заманиш на виборчі дільниці. Особливо це стосується молодих людей. І тут достоїнства молодого, харизматичного Жордана Барделля, який прекрасно вміє триматися перед телекамерами, явно будуть затребувані. Він має повести за собою і своїх ровесників, і людей ще молодших, аж до тих, хто вперше отримає виборчі права. Такі практичні кроки. А щоб краще вести підготовку в царині ідей, вони пішли шляхом РСДРП(б) і КПРС: наголос зроблено на навчанні партійного активу, пов’язаному з громадськими університетами, гуртками і з імпровізованими засобами масової інформації в соціальних мережах.
Крайнім правим потрібні нові цілі, нові гасла, зрозумілі й не такі лобові, як страшилки «великого заміщення» і «французького самогубства» Еріка Земмура. Треба переконати не тільки свідомих прихильників, а й адептів усіляких теорій змови. Тим часом одна лише зміна першої особи проблему не вирішить. У масі своїй ієрархічна, традиційна структура в партії залишилася незмінною. Усе та сама «стара гвардія» родичів, зятів і кумів засідає в її політбюро, і рано чи пізно Жордан Барделля зіткнеться з необхідністю оновлення. Йому неминуче доведеться, декларуючи привселюдно вірність батькам і дідам, почати нову чистку – на кшталт тієї, яку Марін Ле Пен уже провела у 2015 році, усунувши від керівництва не тільки свого батька, а й його наближених пенсійного віку. До політичної «ночі довгих ножів», як стверджують експерти, справа, швидше за все, не дійде, але на вибори 2027 року «Національне об’єднання» прийде набагато молодшим і радикальнішим.
Схоже, тандем Ле Пен і Барделі перетворюється на потужну і впливову силу. Як зазначає Politico, Президент Франції Макрон стривожений зростанням популярності «Національного об’єднання» напередодні виборів до Європарламенту. І не без підстав. Опитування показують, що вкрай праві, очолювані президентом «Національного об’єднання» Джорданом Барделлем, мають 33% голосів. Якщо до них додати 6% підтримки ще однієї вкрай правої партії Еріка Земмура «Реконкіста», то результат у 39% обіцяє стати найвищим на майбутніх виборах до Європарламенту. При цьому партія президента Макрона претендує лише на 14% голосів французьких виборців. Тому оглушливий успіх крайніх правих Франції на майбутніх виборах сьогодні вже не сприймається як фантастика, як і перемога Марін Ле Пен на президентських виборах 2027 року.
Вибори до Європарламенту: шанси та перспективи
З 6 по 9 червня відбудуться вибори до Європарламенту. Як ми вже зазначали, інтерес до них багато в чому підігрівається тим, наскільки крен виборчих симпатій хитнеться в бік вкрай правої ідеології і позначиться на майбутній політиці ЄП. Цілком логічно, що правий поворот у Європі породжує алармістські настрої щодо майбутнього континенту. Майбутні вибори стануть першими після Brexit. Жителі 27 країн Євросоюзу оберуть 720 депутатів на п’ятирічний термін. Усі країни мають бути представлені в парламенті щонайменше шістьма депутатами, але не більше ніж 96. Максимальну кількість мандатів закріплено за ФРН. Членів Європарламенту обирають у кожній державі ЄС за пропорційною системою. Єдиної процедури голосування немає, воно може проходити як за відкритими, так і за закритими списками.
До 2011 року існував п’ятивідсотковий бар’єр для партій, що обираються, але його визнали неконституційним. Тепер країни самостійно встановлюють мінімальний поріг. Виборці кожної країни голосують за національні партії, а обрані кандидати потім розподіляються за європейськими групами залежно від ідеології. Як правило, національні партії підтримують групу, яка відстоює схожі інтереси. Сьогодні в Європарламенті сім політичних груп. Європейські політичні групи важливі, тому що саме вони визначають, хто обійме ключові посади в Європарламенті, наприклад, позиції голів комітетів. Крім того, ЄПГ отримують більше фінансування на свою діяльність, ніж незалежні депутати. По суті, євродепутат стає «слугою двох панів». З одного боку, на його позицію впливає національна партія, від якої він і обирався до Європарламенту, а з іншого – загальноєвропейська партійна група. Якщо від першої здебільшого залежать шанси на переобрання євродепутата наступного разу, то від другої – її додаткові ресурси, які допомагають йому просунути порядок денний на рівні ЄС.
Крайній правий фланг у Європарламенті представляють група «Європейські консерватори і реформісти» (ECR), що має 67 мандатів, та «Ідентичність і демократія» (ID), що налічує 58 місць. ECR називають групою поміркованих євроскептиків, а ID об’єднує правих і ультраправих політиків, євроскептиків. Останні соціологічні опитування свідчать про те, що влітку Європарламент може ще сильніше зсунуться вправо. І хоча Європейська народна партія (EPP) і соціал-демократи продовжують домінувати, рейтинги, перш за все, ID неухильно зростають. За збереження нинішніх трендів ультраправі можуть отримати майже чверть місць. До більшості їм ще далеко, але вони показують себе силою, вплив якої в осяжній перспективі на європейську політику залишатиметься значним. Згідно з опитуваннями Politico, якби вибори відбувалися у квітні, то розстановка сил мала б такий вигляд:
– Європейська народна партія (EPP) – 175 місць;
– «Прогресивний альянс соціалістів і демократів» (S&D) – 139 місць;
– «Ідентичність і демократія» (ID) – 87 місць;
– «Європейські консерватори і реформісти» (ECR) – 76 місць;
– «Оновлена Європа» (Renew) – 80 місць;
– «Зелені»/»Європейський вільний альянс» (Greens – EFA) – 45 місць;
– «Європейські ліві» (The Left) – 33 місця;
– Незалежні депутати – 46 місць.
Сьогодні ж конфігурація політичних груп Європарламенту виглядає так:
– Європейська народна партія (EPP) – найбільша фракція в Європарламенті, консервативна, 178 місць;
– Прогресивний альянс соціалістів і демократів (S&D) – соціал-демократична, 141 місце;
– «Оновлена Європа» (Renew) – ліберальна проєвропейська фракція, 101 місце;
– «Зелені»/«Європейський вільний альянс» (Greens – EFA) – просувають кліматичний порядок денний та інтереси національних меншин, 71 місце;
– «Європейські консерватори і реформісти» (ECR) – помірковані євроскептики, антифедералісти, 67 місць;
– «Ідентичність і демократія» (ID) – група правих і ультраправих політиків, євроскептики, 58 місць;
– «Європейські ліві» (The Left) – об’єднує політиків комуністичних поглядів, 38 місць.
– Ще 51 місце у незалежних депутатів.
Таким чином, фракція ID, до якої традиційно входять представники «Альтернативи для Німеччини», «Національного об’єднання» (Франція), «Ліга» (Італія), може стати третьою за величиною та отримати до своїх лав від 87 до 93 депутатів. Найбільше голосів за представників ID віддають у Франції, Німеччині та Нідерландах, тоді як в Італії ультраправа «Ліга» поступається більш центристським «Братам Італії» з ECR. А у ECR, що об’єднує польських націонал-консерваторів («Право і справедливість») та італійських правих («Брати Італії»), є шанс стати четвертою групою впливу і набрати 76 депутатів. Утім, з огляду на тісні зв’язки Джорджі Мелоні та Віктора Орбана можна з великою часткою вірогідності припустити, що угорська ФІДЕС, яка сьогодні не входить до жодної з груп, зі своїми 14 мандатами може не тільки увійти до ECR, а й допомогти їй стати третьою за чисельністю, обійшовши ID.
Як зазначає The Guardian, опитування в усіх 27 країнах-членах ЄС показують, що праві популістські євроскептичні партії, імовірно, отримають перші місця під час голосування в Австрії, Бельгії, Чехії, Франції, Угорщині, Італії, Нідерландах, Польщі та Словаччині. Другими або третіми вони можуть опинитися в Болгарії, Естонії, Фінляндії, Німеччині, Латвії, Португалії, Румунії, Іспанії та Швеції. Той факт, що Париж, Берлін, Рим і Мадрид мають найбільші національні квоти в Європарламенті при створенні вкрай правої більшості не така вже й фантастика. З цього народжуються панічні настрої, що поворот вправо може ускладнити законодавчу діяльність Європарламенту, а також змінити внутрішній і зовнішньополітичний курс ЄС. Як зазначають експерти ECFR, найсильніше це відіб’ється не на зеленому порядку денному, який не особливо цікавить праві сили. Під загрозою може опинитися також здатність Єврокомісії та Ради ЄС ухвалювати зовнішньополітичні рішення, зокрема про підтримку України. Однак страхи навколо можливої перемоги ультраправих – це теж частина виборчої кампанії і засіб мобілізації свого електорату для противників євроскептицизму.
Сьогодні вже з більшою часткою ймовірності можна сказати, що «супервелика» коаліція з трьох центристських партій EPP, S&D і Renew за підсумками виборів може не дорахуватися майже половини крісел. Прогнозується, що за відносно невеликого погіршення, на п’ять-десять мандатів позицій для Європейської народної партії та соціал-демократів, найбільших електоральних втрат зазнають ліберали (Renew) і «зелені» (Greens – EFA): перші, за прогнозом, отримають 86 місць (зараз 101), другі – 61 за нинішніх 71. Тоді цілком закономірним постане питання: якою буде нова конфігурація коаліції?
Всерйоз сприймати, як стверджують експерти політологічного центру ECFR, що буде створено «антиєвропейську» коаліцію між ультраправими й ультралівими, не можна. Це все одно, що з’єднати лід і полум’я. Можливі й інші конфігурації. Нинішня «лівоцентристська» коаліція (S&D, G/EFA і «Ліві») отримає менше місць у Європарламенті – 33% з 36% і не може ні на що претендувати. Але найперспективнішим і цілком реальним варіантом може стати «правоцентристська коаліція» у складі Європейської народної партії, лібералів з «Відновлюючи Європу» (Renew) і групи “Європейські консерватори і реформісти” (ECR).
Це може статися, якщо найбільша Європейська народна партія активніше залучатиме до розподілу ключових посад менш радикальних і ближчих їм за духом представників «Європейських консерваторів і реформістів». Найімовірніше, що «контрольний пакет» у цій групі буде у «Братів Італії». А те, як Джорджі Мелоні вміє «перевзуватися», добре відомо. Тож вона, найімовірніше, не проґавить таку вигідну партію приєднатися до владної коаліції. Так чи інакше, але ультраправі найімовірніше матимуть більшу вагу в Європарламенті після виборів. Але поки що невідомо, чи готові вони переглядати свої програми, домовлятися і об’єднуватися, і як далеко вони можуть зайти, коли отримають на руки всі карти. Утім, за винятком Угорщини, вони потрапляли у владу лише у складі коаліцій і були змушені рахуватися з інтересами своїх партнерів. Ймовірно, вони й надалі намагатимуться модифікувати наявні політичні системи відповідно до своїх уявлень, які, своєю чергою, теж змінюються з плином часу та обставинами.
