Не можна не погодитися з постулатом про те, що зовнішня політика є продовженням внутрішньої. Протягом багатьох років основний зміст внутрішньополітичного життя Польщі визначався терміном «польсько-польська війна». Найяскравішим його проявом стало гостре суперництво польських політичних партій «Право і справедливість» та «Громадянська платформа». По суті ця боротьба стала відображенням світоглядних позицій: консервативної та ліберальної. Це протистояння розділило суспільство та сформувало дві версії його розвитку. Ліберальна версія полягає в тому, що Польща – така сама європейська країна, як інші, і має розвиватися відповідно до загальних західних тенденцій. Консервативна виходить із того, що Польща відрізняється своєю унікальністю та є взірцем для сучасного постмодерністського Заходу, а не навпаки.
А далі в хід пішли історичні концепції, які підтверджували «одвічність» цього протистояння. У польській історії єдність та боротьба цих ідей проявляються у протистоянні п’ястівської та ягеллонської інтелектуальних традицій.
У цьому матеріалі Ascolta аналізує суспільно-політичну ситуацію в Польщі, її спробу формування окремого центру впливу в Європейському Союзі, амбіції поновлення геополітичного проекту тримор’я, а також внутрішньополітичні настрої на тлі актуальних загроз та викликів.
This Content Is Only For Subscribers
Історичне самовизначення
П’ястівська традиція походить від раннього середньовіччя, першого етапу існування Польської держави в X–XIV століттях (королівська династія Пястів), коли Польща була звичайним західнослов’янським королівством, розвивалася в загальній логіці європейських феодальних держав і була орієнтована на взаємодію з німецькими князівствами. Якісно новим етапом стала поява у Польщі імперського проекту внаслідок династичної унії з Великим князівством Литовським та польської експансії на схід (династія Ягеллонів).
Ягеллонська ідея – це надідея, де Польща виступає як країна, покликана цивілізувати Східноєвропейську рівнину, поширюючи на схід від своїх кордонів європейську культуру. Перше та наймасштабніше практичне втілення – Перша Річ Посполита, середньовічна імперія «від моря до моря», що включала, крім власне Польщі, території нинішніх Білорусії, України, Литви, частини Латвії, Молдови та Росії. Перша Річ Посполита – апогей розвитку Польщі для одних поляків та причина її історичної катастрофи – для інших.
Після формування Третьої Речі Посполитої на початку 1990-х років і донедавна здавалося, що громадська дискусія щодо шляхів розвитку країни залишилася в минулому. З основних питань майбутнього було досягнуто національного консенсусу. Шлях формулювався як «повернення на Захід»: перехід до ринкової економіки та демократичних інституцій, інтеграція до НАТО та Євросоюзу. Однак «Європейськість» Польщі породила й скептичне ставлення до тенденцій, що домінують на Заході. Об’єктом критики правих стали Євросоюз та трансформації, що відбуваються всередині західноєвропейських суспільств: мультикультуралізм, «дехристиянізація», соціальна атомізація, розпад традиційної сім’ї та відмова від традиційних ґендерних ролей. На думку польських консерваторів, «слабкість» Євросоюзу – це виклик для Польщі та прагнення стати внутрішньою консервативною альтернативою і точкою опори для Старого Світу. Зростання впевненості у собі та скепсису щодо процесів на Заході й привело до влади у 2015 році консервативну партію «Право і справедливість» (ПіС) Ярослава Качинського. І лише через 8 років відбулася «зміна варти» – ліберали в Польщі знову прийшли до влади.
Ера Туска
2023 став поворотним для польської політики і тріумфальним для Дональда Туска. Він повернувся в крісло прем’єр-міністра Польщі, а західні медіа назвали його «людиною року», зазначивши, що після восьми років правління Качинського, країна перебуває на порозі нової ери Туска, і напрям вітру змінюється знову.
Тоді парламентські вибори 2023 року назвали історичними одразу з кількох причин. По-перше, вперше за 30 років, явка виборців побила рекорд і становила понад 74%. По-друге, через історичність моменту: опозиція перехопила владу у правлячої з 2015 року партії «Право і справедливість» (ПіС).
66-річного Дональда Туска, який у юності займався боксом, по праву називають важкоатлетом не лише польського, а й європейського політичного «рингу». Дональд Туск був прем’єром Польщі сім років – найдовше у посткомуністичний період. У 2014 році Туск залишив посаду прем’єра, щоб стати головою Європейської Ради. Особистий успіх політика привів його партію до кризи: нові лідери не були такими ж успішними в очах виборців. У 2021 році Туск, який на той час обіймав посаду лідера найбільшої партії Європейського союзу – Європейської народної партії – згорнув свою кар’єру у ЄС і повернувся до Польщі. Він знову очолив Громадянську платформу.
Повернення Туска до польської політики надало передвиборчій кампанії 2023 року ще й передбачуваного особистісного характеру. Ярослав Качинський, який очолює ПіС, вважає Туска особистим ворогом і називає його винним в авіакатастрофі над Смоленськом, в якій загинув брат-близнючок Качинського – на той момент президент Польщі Лех Качинський. Виборча кампанія ПіС також частково була зосереджена на критиці Туска. Качинський із однопартійцями звинувачували його в роботі на Німеччину та називали партію Туска «німецькою партією».
Незважаючи на те, що ПіС посіла перше місце на виборах до Сейму Польщі, показаний результат не дозволив їй сформувати уряд. Партерами «Громадянської коаліції» Дональда Туска стали «Третій шлях» та «Нові ліві», які сумарно набрали більше, ніж ПіС.
Коаліція «Третій шлях» складається з руху «Польща 2050» (його заснував колишній редактор польського видання Newsweek Шимон Холовня) і одна з найстаріших правоцентристська селянська партія, що втратила колишню підтримку, на чолі з Владиславом Косиняком-Камишем. А «Об’єднання лівих сил» (по-польськи – «Лівиця») склали спадкоємці ПОРП, що правила в соціалістичну епоху. Щоправда, з часом вона змінилася, прийнявши до свого складу нові рухи, і тепер далека від комуністичної ідеології. Один із таких рухів – «Весна», очолювана політиком Робертом Бедронем, відкритим геєм, який послідовно виступає за права ЛГБТ-спільноти.
За політичними поглядами всі три партії з натяжкою можна назвати союзниками. Цікаво, що перед виборами ці опозиційні сили вже обговорювали ідею об’єднання, але потім відкинули її – насамперед через позицію лідера «Польща 2050» Шимона Холовні, який не захотів бути в тіні Туска. Проте реальний шанс усунути від влади ПіС став вагомим аргументом для об’єднання та формування коаліційного уряду.
Президент Анджей Дуда, тісно пов’язаний з ПіС, ще на етапі підрахунку голосів, коли вже вимальовувалися перспективи програшу правлячої партії, однозначно натякнув: право першої спроби сформувати кабінет буде віддано переможцю. Так і сталося: скориставшись своїм конституційним правом та політичною традицією, Дуда доручив формування нового уряду Тадеушу Моравецькому, представнику ПіС – формальному переможцю виборів. За законодавством, новий прем’єр може протягом двох тижнів формувати новий Кабінет і ще два тижні використовувати на підготовку до затвердження уряду в парламенті. Моравецький особливо не поспішав, до останнього використав можливість перебувати у кріслі прем’єр-міністра. «Затягування часу» ПіС використав для того, щоб якнайбільше своїх людей розставити на потрібні державні пости.
Як і прогнозувалося, через два місяці після проведення парламентських виборів, Сейм спочатку виніс вотум недовіри уряду Моравецького, а потім більшістю голосів затвердив прем’єр-міністром Дональдом Туском. Через два дні у президентському палаці його уряд був приведений до присяги.
За вісім років Польща дуже змінилася. Замість того, щоб керувати країною, яка активно прагне стати частиною європейської політики, якою вона була за часів першого прем’єрства Туска, він отримав країну, розділену популізмом останніх восьми років правління ПіС. І незважаючи на те, що коаліція Туска отримала більшість у парламенті, ті 50%, які підтримують ПіС, нікуди не поділися. Не варто скидати з рахунків і президента Анджея Дуду, з яким як мінімум до 2025 року команді Дональда Туска доведеться знаходити спільну мову. А той факт, що глава держави здатний накласти вето на будь-який законопроект Сейму, на подолання якого нинішній опозиції не вистачить мандатів, ставить під сумнів перспективи багатьох їхніх передвиборчих обіцянок. Крім того, численні держінститути та установи наповнені прихильниками все ще правлячої партії. Так, що шлях реформ та реалізація своїх передвиборчих обіцянок для Туска не будуть усіяні пелюстками троянд.
Посада прем’єра у владній польській вертикалі вважається четвертою після президента, маршала Сейму та маршала Сенату. Однак саме прем’єр-міністр має найбільші виконавчі повноваження і реальну владу. Розуміючи це, коаліція на чолі з Туском із величезним ентузіазмом почала розгрібати «авгієві стайні», які дісталися їй від попередників. І почав Туск із зовнішньої політики. Графіки його міжнародних візитів начебто підкреслювали пріоритетність напрямків: Брюссель, Париж, Берлін, Київ, Вашингтон.
Перший крок Туска визначив один із його ключових зовнішньополітичних пріоритетів. Прямо з президентського палацу, де його уряд був приведений до присяги, він вирушив на саміт ЄС відновлювати відносини з Брюсселем та реалізовувати свої амбітні плани, про які говорив у програмній промові в Сеймі: «Польща поверне собі позицію лідера в Європейському союзі».
Загроза «полекзиту» для Польщі
1 травня 2024 року відзначатиметься 20-та річниця вступу Польщі до Європейського союзу. За цей час відносини Польщі та ЄС зазнавали змін. У країні постійно спостерігається протистояння євроскептиків і людей, налаштованих оптимістично стосовно членства в Євросоюзі. Це стосується і політичних еліт, і простих громадян. До 2015 року простежувалося зниження євроскептичних настроїв. Однак із приходом до влади ПіС все змінилося.
Консерватори на чолі з Ярославом Качинським за вісім років перебування при владі настільки захопилися «особливим шляхом» Польщі, що призвели офіційну Варшаву до конфлікту з Брюсселем. Європейські дипломати та політики висловлювали побоювання, що третій термін консерваторів у Польщі може підірвати європейську єдність та обернуться кризою для ЄС. За час правління ПіС було ухвалено безліч законів, які, на думку Євросоюзу, були недемократичними та підривали принцип верховенства права.
У 2015 році ПіС ухвалила так званий малий закон про ЗМІ, відповідно до якого міністр державного майна отримав повноваження призначати керівництво та членів наглядових рад на державних телеканалах та радіостанціях. Водночас влада різко збільшила фінансування державних ЗМІ. У результаті підконтрольні владі медіа перетворилися на рупор агітації та пропаганди ПіС.
З 2021 року в країні практично повністю було заборонено аборти. До того ж влада відкрито говорила про те, що не збирається визнавати права ЛГБТ-спільноти. Частина польських органів місцевого самоврядування, контрольованих ПіС, у 2019 році почали приймати декларації щодо створення «зон вільних від ЛГБТ». Проте галаслива кампанія швидко зупинилася – ЄС пригрозив позбавити муніципалітети, які прийняли декларації, частини свого фінансування.
Але найсерйозніші претензії Євросоюзу мали реформу судової системи, яку ПіС проводила з 2015 року. Спочатку Сейм проголосував за об’єднання посад генерального прокурора та міністра юстиції, а також посилення ролі парламентської більшості у обранні членів Державної ради судочинства. У 2020 році було внесено додаткові поправки, які стосувалися звільнення та позбавлення права на професію тих суддів, які не визнають судової реформи, ухвалюють рішення відповідно до норм загальноєвропейського, а не нового національного права, та публічно критикують дії уряду. Паралельно з цим прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький попросив Конституційний суд країни вирішити, що є головним: конституція Польщі чи закони ЄС. Запит у КС обурив центральну владу Євросоюзу, яка доводить, що верховенство законів ЄС стосовно законодавства окремих країн прописано в основоположних договорах Євросоюзу, а Польща добровільно приєдналася до цих договорів та до союзу. Зрештою, Конституційний суд Польщі, який кілька разів відкладав рішення, все ж таки ухвалив, як і очікувалося, що конституція Польщі головніша за європейські закони. Тоді багато хто в Європі заговорив про «полекзит» – вихід Польщі з ЄС, але до цього справа все ж таки не дійшла. Єврокомісія «обмежилася» заморожуванням доступу Польщі до її частки у загальноєвропейському фонді боротьби з наслідками пандемії, а це понад 60 млрд євро у вигляді грантів та пільгових кредитів.
«Свій серед своїх»
Зміну настроїв у Варшаві після виборів відчули й у ЄС. Перший візит Туска до Брюсселя приніс йому й перший успіх. До столиці Бельгії, де новий прем’єр-міністр п’ять років працював головою Європейської ради, політик вирушив у статус старого друга та колеги. Особливо не напружуючись, він виконав свою першу передвиборчу обіцянку – повернути гроші, раніше заморожені ЄС. Лише за одну обіцянку Туска відновити в Польщі верховенство права та провести реформи, Єврокомісія погодилася розблокувати частину належних Польщі коштів – 5 млрд. євро. Саме таку суму з понад €60 млрд., що належить Польщі в рамках програми стимулювання відновлення після COVID-19 та заблокованих ЄК через невдоволення політикою колишньої влади країни, в ЄС вирішили передати Польщі.
«Я вітаю ваше прагнення поставити верховенство закону на чільне місце порядку денного вашого уряду. Нам треба надолужити втрачене», — заявила голова ЄК Урсула фон дер Ляйєн на спільній прес-конференції з Дональдом Туском. Однак те, що польський прем’єр спробував представити як свій перший грандіозний успіх, формально таким не було.
Як зазначає Financial Times, рішення про виділення Польщі грошей ЄК прийняла ще минулого місяця і спочатку не ставила його в залежність від виконання країною раніше виставлених Брюсселем юридичних умов, а провела це рішення як пакет надзвичайних заходів, пов’язаних з енергетикою та переходом до «зеленої економіки». Загалом, Брюссель зробив Туску подарунок до майбутнього Різдва. Для того, щоб розморожування грошей не виявилося разовою стимулюючою акцією, коаліційному уряду доведеться, як висловилася Урсула фон дер Ляйєн, «завзято попрацювати», а Єврокомісар з питань юстиції Дідьє Рейндерс прямо заявив, що десятки мільярдів євро, без конкретних реформ, що відновлюють судової влади, Польща не побачить.
Демонструючи ентузіазм, Варшава взялася за виконання побажань Єврокомісії та 20 лютого 2024 року представила конкретний план реформування судової системи. Буквально за кілька днів пішов фідбек від Урсули фон дер Ляйєн, яка буквально обсипала Польщу «євродощем» : «У мене хороші новини. Наступного тижня колегія виступить із двома рішеннями щодо європейських фондів, які наразі заблоковані для Польщі. Це дозволить виділити Польщі до 137 млрд євро», – сказала глава Єврокомісії Урсула фон дер Ляйєн під час прес-конференції у Варшаві.
Йдеться про кошти з фондів об’єднання та кошти за планом «Наступне покоління ЄС». Польща також отримає доступ до 60 млрд євро, призначених для відновлення від пандемії COVID-19 та уникнення викопного палива, а також близько 1,2 млрд євро передадуть фермерам, які блокують українсько-польський кордон. Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск тріумфував і назвав цей день дуже важливим, адже з перших днів перебування на посаді прем’єра його мета полягала, у тому числі й у «відновленні верховенства права та демократичних стандартів».
Зміна вектора та повернення до «старої Європи»
Другий зовнішньополітичний крок Дональда Туска – відновлення відносин із «старою» Європою. Період з 2007 по 2014 роки, коли Туск був прем’єром, — це час, коли Німеччина, Франція та Польща могли домовлятися та об’єднуватись у єдиний потужний двигун, який рухав Європейський Союз уперед. Саме ефективність цього тріо-каталізатора й допомогли Туску стати головою Європейської ради — одним із найважливіших органів у ЄС.
Однак із приходом до влади партії Ярослава Качинського «Право і справедливість» відносини Польщі та «старої» Європи, особливо з Німеччиною, почали псуватися. Амбіції Качинського, а також його претензії на лідерство та особливе місце Польщі в Європі зіткнулися, м’яко кажучи, з подивом у Берліні. Важливим чинником, який формує двосторонні відносини країн, стала історична пам’ять. І в цьому сенсі, в частині жонглювання фактами та розмахом використання історії в політичних цілях, Качинського та його команду цілком можна порівняти з відомим кремлівським «істориком»: як Захід, на думку Путіна завжди погрожував Росії, так і Німеччина завжди залишалася головним ворогом для Польща.
У Варшаві дійшли висновку, що німецько-польська напруга розпочалася задовго до Другої світової війни. Згадували, що у розділі Речі Посполитої наприкінці ХVIII століття зіграла Пруссія. А військова кампанія Тевтонського ордену за доби Середньовіччя стала метафорою вічної загрози із боку німецького сусіда. Продовжуючи розігрувати історичну карту, через 77 років після закінчення Другої світової війни, ПіС оголосила про створення Інституту військових втрат, який займатиметься фінансовим відшкодуванням збитків, завданих німецькою та радянською окупацією. І слова не розійшлися з діями: напередодні чергової річниці початку Другої світової війни 1 вересня 2022 року лідер партії «Право і справедливість» Ярослав Качинський заявив, що Польща вимагатиме від Німеччини репарації у розмірі понад 1.3 трлн. доларів за збитки та втрати у Другій світовій війни. Тоді Туск, який перебував в опозиції, заявив, що це внутрішня кампанія ПіС, спрямована на підвищення популярності партії, а до репарацій і компенсації шкоди вона має слабке відношення.
До речі, самого Туска в ПіС інакше як «німецьким шпигуном» і не називали, а його партію «Громадянська платформа» – «пронімецькою». У політичній історії ХХ століття такі прецеденти вже траплялися. У Росії, в 1917 року Тимчасовий Уряд так само називало Володимира Леніна та його партію РСДРП(б). Історія повторилася у вигляді «фарсу».
У Німеччині заяву Качинського не коментували, але певний «осад», як кажуть, залишився. Існували й інші менш важливі моменти, що свідчать про зростання відчуження Варшави та Берліна: суперечка про уроки польської мови та статус поляків у Німеччині. Різні позиції у питаннях енергетичної та кліматичної політики. З початком повномасштабної агресії Росії проти України прем’єр-міністр Польщі Моравецький виступив зі звинуваченнями на адресу Німеччини у тому, що влада цієї країни не надавала достатньої підтримки Україні і це незважаючи на те, що Німеччина є найбільшим донором для Києва в континентальній Європі.
Вищезгаданий хід Варшави створив серйозний тиск на Берлін. Одним словом, Польща при ПіС використовувала різні приводи для того, щоб критикувати поведінку Німеччини як в економіці, так і в політиці. Крім того, для тиску на Берлін використовувався фактор НАТО. Влада Польщі постійно наголошувала, що країни альянсу повинні витрачати на оборону 3% від ВВП. У 2023 році на оборону сама Польща виділила рекордні 4% свого ВВП. У той час як Німеччина лише у 2024 році позначила цифру трохи більше ніж у 2%. Деякі експерти вбачали у поведінці Варшави не лише бажання стати альтернативним центром Європи, а й прагнення сподобатися Вашингтону, а також посилити свої позиції після Brexit як головного союзника США у Євросоюзі.
Налаштовувала Польщу проти Німеччини й Великобританія. Борис Джонсон небезпідставно назвав Варшаву найближчим європейським союзником НАТО з питань безпеки та оборони, не кажучи вже про економічні відносини. Однією з геополітичних цілей лондонської адміністрації в Європі до початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну якраз і стало запобігання зближенню Росії та Німеччини. Варшава успішно справлялася з реалізацією цієї мети. Тому що Польща є однією з рідкісних країн Європи, яка виступала як проти Німеччини, так і проти Росії.
Після виходу з Євросоюзу Великобританія не залишила спроб стати новим центром впливу не лише у Європі, а й у світі, що підтверджувала стратегія «Глобальна Британія». Можна згадати, що перед початком російської повномасштабної агресії тоді ще прем’єр-міністр Борис Джонсон намагався створити військовий союз під егідою та «ядерною парасолькою» Великобританії за участю країн Балтії, України, Туреччини та Польщі, яку іноді називали «Міжмор’ям». До речі, ідея створення такого союзу держав була далеко не нова і сягала корінням у XIX століття, але вперше її сформулював як політичну доктрину Юзеф Пілсудський. Тоді саме «стара» Європа виступила проти цієї витівки, вбачаючи в ній альтернативу НАТО та зазіхання Британії на лідерство Німеччини та Франції в Європі.
Виправляти «спадщину» Качинського у відносинах з Німеччиною та Францією вирушили до Парижа та Берліна прем’єр-міністр Туск та міністр закордонних справ Польщі Сікорський. Якщо про «особливі» відносини Польщі та Німеччини ми вже згадували, то причини охолодження у відносинах Парижа та Варшави банальні – у 2016 році Польща просто «кинула» французів. Поляки пообіцяли купити 50 вертольотів H225M Caracal у французької Airbus Helicopters, щоб компенсувати Парижу збитки, спричинені зривом угоди з Росією щодо кораблів «Містраль». Угода оцінювалася більш ніж у 3 млрд. доларів. Ситуація посилювалася тим, що Варшава взяла найдіяльнішу участь у тому, щоб змусити французів відмовитися від одного з найкращих для них контрактів, а саме від продажу «Містралей» Росії, у зв’язку з анексією Криму та війною на Донбасі у 2014 році.
Купівля гелікоптерів Caracal («Каракал», означає «степова рись») мала в певному сенсі заповнити втрати Франції. У республіці багато хто вважав поведінку поляків зрадою. «Коли стало відомо про відміну замовлення вертольотів Caracal, глава компанії Airbus Фабріс Брежьє заявив про те, що ніколи в житті не стикався з такою грубістю. Цинізм ситуації виявився, коли Варшава оголосила, що замість Caracal придбає 21 вертоліт Black Hawk у місцевої «дочки» Lockheed Martin. Після цього Франсуа Олланд скасував франко-польський саміт та свій візит до Варшави. Польсько-французькі відносини «законсервувалися» і зійшли нанівець.
За наступного президента Франції Еммануела Макрона відносини нагадували гойдалку. Спочатку вони різко погіршилися: ще під час своєї передвиборчої кампанії він заявляв, що «покарає» неліберальні демократії Угорщини та Польщі і поверне їх до «верховенства права». І це не могло не позначитися на ставленні польської влади до нового керівника Франції. Тим більше, що все це посилювалося риторикою Макрона про те, що Польща ніколи не визначатиме політику Євросоюзу.
У зміні геополітичної ситуації після Brexit Макрон побачив вікно можливостей для того, що зміцнити лідерські позиції Франції в Євросоюзі. Природно, це призвело до протиріч з Німеччиною та Ангелою Меркель, яка скептично ставилася до зовнішньополітичних «новацій» Макрона та його позиції змінити механізм ухвалення рішення в ЄС, замінивши «одноголосність» простою більшістю голосів. Меркель не хотіла змінювати статус-кво, що склався в ЄС, та й у всіх цих реформах вона вбачала зазіхання Парижа на пальму першості Берліна в ЄС. Тоді Макрон звернув свої погляди до Східної Європи, а точніше до Варшави, яка відкрито конфліктувала з Берліном. У лютому 2020 року він вирушив із візитом до Польщі, всім виглядом показуючи, що він намагається зламати «стіну нерозуміння» між «старою» та «новою» Європою, і бачить у Польщі стратегічного союзника Парижа. Наголошуючи на особливому відношенні до Польщі, Макрон спробував активізувати формат «Веймарського трикутника».
Варто нагадати, що Комітет підтримки співпраці Франції, Німеччини та Польщі, відомий як «Веймарський трикутник», був створений у серпні 1991 року з ініціативи міністра закордонних справ ФРН Ганса-Дітріха Геншера. Той хотів використати післявоєнний досвід франко-німецького зближення для зміцнення зв’язків із Польщею. Крім того, «трикутник» був покликаний активно підтримувати зближення Польщі з НАТО. Подібні цілі мали успіх: Польща вступила до НАТО у 1999 році та в ЄС у 2004-му.
«Загравання» Макрона з Варшавою ні до чого не привели. Стратегічним партнером Польщі залишилися США, а головною причиною прохолодного ставлення Польщі до цього формату був конфлікт із керівництвом ЄС, у чому Варшава звинувачувала Берлін та Париж. Проте все змінилося у 2022 році. Напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну , 8 лютого 2022 року, на запрошення канцлера Німеччини Шольца президенти Франції та Польщі, Еммануель Макрон та Анджей Дуда, зібралися в Берліні, щоб у форматі «Веймарського трикутника» обговорити ситуацію навколо України. Однак ні саміт «Веймарського трикутника» у Берліні 2022-го, ні дві зустрічі Макрона, Шольца та Дуди у 2023-му (у Мюнхені у лютому та Парижі у червні) жодних відчутних результатів не дали.
Після того, як урядів у Польщі очолив Дональд Туск у Парижа, Берліна та Варшави справді з’явився шанс зблизити позиції, зміцнити співпрацю та реанімувати діяльність «Веймарського трикутника». І Польща намагається використати будь-яку можливість показати партнерам, що ситуація змінилася і Варшава готова стати тим союзником, яким її хочуть бачити в західних столицях.
Для цього в режимі човникової дипломатії, 12 лютого 2024 року, Туск протягом кількох годин відвідав Париж та Берлін. У столиці Франції Дональд Туск заявив, що радий відновленню роботи «Веймарського трикутника» і додав: «…позиція Польщі дуже схожа на позицію Франції з усіх найважливіших двосторонніх, європейських та геостратегічних питань». Макрон відповів взаємністю, наголосивши, що в особі нового польського уряду у Європи з’явився «партнер, якому можна довіряти, який налаштований проєвропейсько та чітко розуміє європейську безпеку та її основні виклики».
Північноатлантичні справи виявилися особливо актуальною темою на тлі виборів президента, що наближаються в США, і зростаючої перспективи перемоги на них Дональда Трампа, який напередодні пообіцяв не захищати країни Європи, поки ті не збільшать витрати на оборону. При ПіС Польща була однією з тих країн Європи, які воліли більше покладатися на США та американське озброєння, ніж підтримувати ідею «автономії та Європи» від заокеанського партнера. І в цьому сенсі Макрон виглядав антиподом, просуваючи ідею створення «європейської армії» та суверенітету з питань європейської безпеки, яка у більшості в Європі відгуків не знаходила.
Таку ідею протягом багатьох років просував засновник П’ятої республіки Шарль де Голль, зокрема, вивівши Францію з військових структур Північноатлантичного альянсу в 1966 році, хоч і не з самого пакту. Тепер же приєднання Польщі до цього бачення продиктоване вже самою Америкою, вірніше розумінням Європейського Союзу, який замість покладатися виключно на США стає все більш рівноправним партнером усередині НАТО в забезпеченні своєї безпеки. Особливо це стає актуальним на тлі загрози приходу до Білого дому тезки Туска – Дональда Трампа, який під час своєї передвиборчої кампанії робить дедалі більш епатажні заяви щодо майбутнього НАТО та Євросоюзу.
Від Німеччини, яка раніше сперечалася з Францією через небажання оперативно модернізувати свої збройні сили, зробивши ставку на США, зміна курсу Варшави також не сховалася. У Берліні з неприхованим оптимізмом зазначили, що вперше польський уряд заявляє, що зміцнення європейського оборонного потенціалу у сфері безпеки не суперечить сильному НАТО. Підсумовуючи свій візит до Франції та Німеччини, Туск підкреслив, що «Три столиці (Варшава, Париж, Берлін) повинні дати чіткий знак, що Європа не поступиться у питанні України, Путін має побачити і побачить, що не буде нічого такого, як втома від України. Ми не залишимо Україну, і тут «Веймарський трикутник» може відіграти провідну роль».
Кінець «Тримор’я»?
Бажання правлячої партії «Право і справедливість» визначити для Польщі особливе місце у Євросоюзі спонукало Варшаву продукувати амбіційні регіональні проекти для того, щоб позначити заявку на лідерство не лише у Східній, а й у Центральній Європі. До таких проектів можна сміливо віднести проект «Ініціатива трьох морів» («Тримор’я»). Він був заснований у 2016 році та об’єднав 12 країн Центральної та Східної Європи – Австрію, Болгарію, Угорщину, Латвію, Литву, Польщу, Румунію, Словаччину, Словенію, Хорватію, Чехію та Естонію – тобто країни, розташовані по осі від Балтійського до Адріатичного та Чорного моря.
У 2021 році до проекту, у якості партнера: приєдналася Україна, а в 2023 році – Молдова. І хоча формально «Тримор’я» не був політичним проектом, деякі аналітики побачили за ним старі польські геополітичні концепції, що сягають епохи Юзефа Пілсудського. У нинішнього «Тримор’я» були й безпосередні попередники у міжвоєнний період 1920–1930-х років XX століття. Серед них найвідомішою була так звана Мала Антанта, яка об’єднувала новостворені держави Центральної Європи — Румунію, Чехословаччину та Югославію на противагу Угорщині. Також робилися спроби створення Балтійської Антанти, що складається з Литви, Латвії та Естонії, куди намагалася приєднатися Польща. Але Друга світова війна покінчила з колишніми гравцями в регіоні і стерла їх амбіції в порох.
В основі «Тримор’я» лежить ідея переформатування східноєвропейської інфраструктури з лінії «Схід – Захід» на лінію «Північ – Південь». У 2023 році на конгресі «Тримор’я» у Любліні обговорювалося становлення проекту як «газової коаліції». Мається на увазі створення інфраструктури з транспортування газу між Балтійським, Чорноморським та Адріатичним регіонами. Це завдання має виконати, зокрема, «вертикальний газовий коридор» — від польського Свиноуйсьце (де знаходиться термінал зрідженого природного газу) до хорватського острова Крк.
Найбільшого зиску від цього отримувала, звичайно, Польща, яка всі останні роки старанно будувала свою власну «енергетичну міні-імперію». Минулого року поляки налагодили постачання газу з родовищ у Норвегії завдяки введеному в експлуатацію підводному трубопроводу Baltic Pipe. Крім того, вони отримують скраплений природний газ, що доставляється морем у термінали, що знаходяться на узбережжі. Поляки розраховують завдяки цьому газу не лише закрити власні енергетичні дірки, а й заробити на його перепродажі. Вигодонабувачем Польща ставала і від участі в розвитку спільних транспортних коридорів, йдеться про залізничну гілку «Rail-2-Sea» та автостраду «Via Carpathia».
Варто зазначити, що «Rail-2-Sea» – це проект під егідою «Ініціативи трьох морів», що включає розвиток і модернізацію залізничної лінії, що пролягає між балтійським портом Гданськ і чорноморським портом Констанца. Ця траса перетинає чотири країни: Польщу, Словаччину, Угорщину та Румунію. У свою чергу, «Via Carpathia» – автомагістраль, що будується від Клайпеди до Салонік, яка пройде по території семи держав. Її офіційно планується завершити до 2025 року. Для подальшого просування цього проекту польська влада використала аргументи про те, що «Via Carpatia» має особливе значення в контексті інфраструктури НАТО. Адже дорога проходитиме вздовж східного кордону Євросоюзу та НАТО , а відповідно – може у разі потреби полегшити транспортування з півночі на південь військ та важкої техніки. Після вторгнення Росії в Україну про бажання приєднатись до «Тримор’я» оголосив президент України Володимир Зеленський. Він запропонував розширити інтерпретацію завдань проекту. Розвиток транспортної інфраструктури, за словами Зеленського, здатний забезпечити надійний тил на випадок військового конфлікту між країнами регіону та Росією, так само, як вже наявні шляхи сполучення зараз забезпечують постачання із Заходу зброї та палива самій Україні.
Поза сумнівом, перед новим польським прем’єром Дональдом Туском та новим міністром закордонних справ Радославом Сікорським постає питання: що робити з проектом «Тримор’я»? Сьогодні головним пріоритетом для Варшави є відновлення відносин зі «старою» Європою, а «Ініціатива трьох морів» ніби вибивається і з цієї повістки. Тому зараз одна із двох (разом із Хорватією) країн — ініціаторів «Тримор’я» може просто втратити інтерес до цієї ініціативи. І зумовлено це може бути чистою політикою, адже навряд чи уряд Туска захоче розвивати чи не найголовніший зовнішньополітичний проект ПіС.
«Ініціатива трьох морів» є прикладом створення механізму регіонального співробітництва, в якому були зацікавлені США. І тут збіглися інтереси обох країн: з одного боку, це одне із зовнішньополітичних завдань Вашингтона – вибудовувати відносини з блоками держав усередині ЄС під час опори на найбільш «лояльних» гравців (у цьому випадку на Польщу). А з іншого боку, це реалізація амбіцій самої Варшави, яка претендує на регіональне лідерство. А після того, як Україні було надано статус «партнера», «Ініціатива трьох морів» набуває характеру не тільки економічної, а й військово-політичної організації. І тепер бути чи не бути «Тримор’ю» залежить не лише від Варшави, а й від Вашингтона, а точніше від результатів майбутніх президентських виборів.
Вірний союзник
Останніми роками, особливо до повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Польща стала для ЄС якщо не основною внутрішньополітичною проблемою, то точно «проблемним родичем». Все це, однак, зовсім не шкодило відносинам США та Варшави, які розвивалися незалежно від загальноєвропейського контексту. Вашингтон, як і раніше, виділяв Польщу як вкрай важливого союзника США в регіоні. Історично склалося так, що відносини між країнами мали давнє та міцне коріння. Досить згадати про часи Війни за незалежність США, в якій брав участь і борець за польську незалежність XVIII століття Тадеуш Костюшко, чи впливового Збігнєва Бжезинського, радника з національної безпеки в адміністрації президента Картера та популярного міжнародника.
Також у США існує й польське лобі. Ще у 1944 році було засновано організацію під назвою «Польський Американський Конгрес», яка до 2024 року має відділення у 19 штатах. Вона представляє інтереси понад 10 мільйонів американців польського походження. Польське лобі – не найвпливовіший у США і орієнтується на Республіканську партію. Серед значно більших виділяють єврейське, кубинське, грецьке, турецьке і вірменське лобі. Тим не менш, польське лобі, поряд з мексиканським та індійським, вважається «розвиваючою» лобістською групою. Своєю головною заслугою Конгрес називає вступ Польщі до НАТО у 1998 році.
Польща та США завжди мали і зберігають стратегічні зовнішньополітичні причини підтримувати добрі відносини, головні з яких – стримування Росії та «догляд» за ЄС, і особливо за Німеччиною. З моменту вступу до НАТО Польща демонструвала своє прагнення зміцнити тісний альянс із США. Після Brexit саме Польща стала «наглядачем» в Євросоюзі від США і перетворилася на країну, яка завжди намагалася випереджати бажання свого «модератора». І жартома, і серйозно її стали називати «троянським конем» усередині Євросоюзу. А армія і стратегічний союз зі США, що зростала на тлі інших європейських країн, давали Польщі можливість стати новим центром військової сили в рамках НАТО, і посилювала її позиції в ЄС. Польща стала однією з небагатьох країн Північноатлантичного Альянсу, яка виконала вимогу НАТО про військові витрати.
Жодна європейська держава не закуповує у США стільки зброї, скільки закуповує Польща. Варшава підписує мільярдні контракти на постачання зброї та розраховує створити найпотужніші в Європі Сухопутні сили. Завдяки великій закупівлі танків Abrams сьогодні Польща має у своєму розпорядженні найбільший у Європі парк бронетехніки. Окрім того, країна стала ключовим центром дислокації американських військових. Після початку російського повномасштабного вторгнення в Україну кількість солдатів США та НАТО в Польщі збільшилася до 11600 осіб, склавши майже 10% від чисельності збройних сил Польщі. А наприкінці грудня 2023 року вступила в експлуатацію база протиракетної оборони (ПРО) США у польському Редзіковому. Це був другий подібний об’єкт у Європі, зведений у рамках створення глобальної системи ПРО США.
До речі, сфера оборони не зажадала від нового уряду Туска міняти політику своїх попередників із ПіС. Політикам у Варшаві вдалося досягти позапартійного консенсусу у цій сфері. Це як зміцнення східного кордону країни від можливого нападу РФ, і модернізації армії. Новий голова оборонного відомства Косиняк-Камиш продовжує реалізацію планів, які запроваджувалися раніше. Не спостерігається й кадрова революція у Війську Польському. Оборонний бюджет було ухвалено практично без змін, і нинішня опозиція позитивно оцінила це рішення. Вже за нового керівництва Міноборони кілька мільярдів злотих було виділено на закупівлю боєприпасів та озброєнь. Помічник Держсекретаря США у справах Європи та Євразії Джеймс О’Брайєн підтвердив намір нового уряду Польщі зберегти контракти на постачання озброєнь, укладених із США колишнім урядом республіки.
Щодо концепції створення європейської армії, то новий глава Міноборони скептично оцінює зроблену раніше заяву голови міністерства закордонних справ Польщі Радослава Сікорського, який сказав, що «після усунення ПіС від влади ми станемо лідером проекту європейської оборони, прагнутимемо створення європейського легіону».
«Європейський союз надто повільно реагує, щоб брати на себе питання оборони, питання швидкого реагування», – заявив Владислав Косиняк-Камиш. Глава оборонного відомства додав, що на рівні ЄС необхідно посилити охорону зовнішніх кордонів Євросоюзу. Водночас міністр підтвердив прихильність Варшави до Північноатлантичного альянсу. «У нас є два союзи, які гарантують нам безпеку. З одного боку, економічна безпека, яка також є частиною національної безпеки, є Європейським Союзом. З іншого боку, безпека військового характеру – це НАТО. І я не став би їх змішувати», – заявив він.
12 березня президент Польщі Дуда та прем’єр-міністр Дональд Туск вирушили до Вашингтона для зустрічі з президентом США Джо Байденом. Офіційно ця зустріч приурочена до 25 – ї річниці вступу Польщі до Північноатлантичного Альянсу. Природно на зустрічі йтиметься і про НАТО – зокрема про майбутній саміт Альянсу влітку у Вашингтоні, і про зміцнення і двостороннього співробітництва в оборонній сфері, а якщо прочитати між рядками – про подальші закупівлі Польщі американської зброї.
The Associated Press, повідомляючи про візит Дуди та Туска, назвало їх представниками двох протилежних таборів «політичного розколу до Польщі». Прем’єр висловлює інтереси нової «ліберальної» коаліції, тоді як президент – раніше правлячої «Піс». Одночасною зустріччю з Дудою та Туском американський президент показує, що він не лише не схиляється на одну із сторін, а й виступає у ролі певного медіатора. Однак це має значення лише для польської внутрішньої політичної сцени. Польський президент, якому під час правління ПіС було віддано на відкуп американський напрямок, намагався активно співпрацювати з республіканцями та підтримувати президента США Дональда Трампа.
Навіть під час недавнього турне африканськими країнами Дуда вголос заявив, що Трамп завжди тримає своє слово. Із демократичною адміністрацією у президента Польщі такої «хімії» не склалося. Дуда був одним із останніх, хто привітав Байдена з обранням президентом США. У відповідь Білий дім ігнорував натяки на бажаність запрошення польського глави держави до Вашингтона. І даний візит Дуди до Вашингтона став першим.
Що ж до Туска, його симпатії точно не боці Трампа і республіканців. Прем’єр досить безцеремонно поводиться у соціальних мережах, коли коментує ті чи інші дії конгресменів від Республіканської партії, які блокують виділення фінансової допомоги Києву. Ряд республіканських політиків уже попросили Туска не втручатися у їхні справи. Тим більше, що Туск, як ми вже зазначали, підтримує плани Берліна та Парижа щодо зміцнення європейської автономії.
На зустрічі в Парижі Дональд Туск заявив, що «…енергетика, продовольство та оборона – це три стовпи нашої спільної безпеки, і мені дуже хотілося б, щоб Польща та Франція співпрацювали тут, надзвичайно інтенсивно». Польська опозиція в особі PiS, яка раніше називала Туска «німецьким шпигуном», уже бачить у ньому і «агента Парижа», який готовий піти навіть на зрив укладеного «Правом та Справедливістю» контракту з американською компанією Westinghouse з будівництва у Польщі першої АЕС, щоб передати його французам.
Усі дії Туска дають зрозуміти, що у разі перемоги Трампа на президентських виборах у США, він матиме запасний «європейський парашут». Тому під час візиту польських президента і прем’єра Байден, напевно, докладе всіх зусиль, щоб, трохи вирівняти «європейський крен» Варшави, що намітився, і, наприклад, запропонує їй смачну «військову цукерку», у вигляді додаткової американської участі у розвитку польського оборонного сектору та готовності відправити туди ще кілька тисяч військових. Подібні заяви можуть допомогти Байдену і в електоральному плані, оскільки здатні залучити додаткові симпатії. американців польського походження, що важливо для чинної адміністрації, що протистоїть Трампу, що набирає обертів.
Конфлікт після обіймів
Відносини попередньої польської влади з Україною завжди були непростими. Однак після повномасштабної агресії Росії проти України уряд ПіС однозначно став на бік Києва. Варшава передала Україні понад 300 танків, сотні бронемашин, десятки артилерійських установок, величезні партії стрілецької зброї та боєприпасів. Тодішній прем’єр-міністр Польщі Моравецький заявляв, що вартість постачання перевищила €3 млрд. Крім того, через Польщу в Україну передають зброю інші західні країни. У Польщі також навчалися багато військовослужбовців ЗСУ, ремонтувалася пошкоджена техніка. Паралельно Варшава відмовилася від поставок російської нафти та газу, стала одним із головних прихильників запровадження санкцій проти Росії, не лише підтримала європейські обмеження, а й запровадила свої власні.
Тривалий час саме Польща була першою за кількістю прийнятих біженців європейською країною, лише у 2023 році поступившись цією позицією Німеччини. Багато благодійних фондів, які допомагають як жертвам війни, так і ЗСУ, знаходяться саме на території Польщі. «Не просто партнери, а друзі навіки», – так президент України Володимир Зеленський описав відносини з Польщею навесні 2022 року. Проте за півтора роки війни у гарячій дружбі двох країн повіяло холодом. Поступово на поверхню почали виходити різні протиріччя. Навесні 2023 року у Польщі згадали про численні історичні претензії. У МЗС країни тоді заявили, що Київ досі не взяв на себе відповідальність і не вибачився за Волинську різню 1943 року. Спікеру Верховної Ради Руслану Стефанчуку довелося виступити у сеймі та повідомити, що він «розуміє біль поляків». До історичних претензій Польщі додалися економічні.
Слід нагадати, що у 2014 році Київ підписав із ЄС Угоду про асоціацію. Україна – один із провідних світових експортерів сільськогосподарських товарів першого ряду, таких як соняшникова олія, ячмінь, кукурудза та пшениця. На відміну, наприклад, від Польщі та інших найближчих західних сусідів, вона не є членом ЄС і в торгівлі з країнами Співтовариства в неї існували деякі обмеження. Агресія Росії проти України та блокада українських портів Чорного моря серйозно обмежили здатність країни відправляли експортні товари на зовнішній ринок та позбавили її важливого джерела доходів.
У червні 2022 року Брюссель у прискореному порядку скасував усі тарифи та квоти на український імпорт, щоб полегшити транзит сухопутними «маршрутами солідарності» через Польщу, Румунію та інші країни ЄС, які надавали альтернативу шляху Чорним морем. Регламент про дію автономних торгових преференцій (АТМ), запроваджений Європейською Комісією щодо українських товарів, було автоматично продовжено у 2023 році.
Справді, режим вільної торгівлі призвів до різкого збільшення постачання сільськогосподарської продукції українського виробництва на ринок Європейського Союзу. Проте, незважаючи на зростання експорту, обсяг української продукції на європейському ринку не перевищував 1,5–2%. Зазанчені показники стосуються навіть тих продуктів, які викликали найбільший ажіотаж: зерно, м’ясо курятини, курячі яйця і цукор.
Незважаючи на порівняно невисокий вплив на загальну ситуацію в європейському агросекторі, сам фактор скасування експортних квот став приводом для протестів польських фермерів, які заявили про недобросовісну конкуренцію. Суперечка розгорілася у квітні 2023 року, коли експортоване українське зерно призвело до зниження цін для місцевих виробників у зв’язку із затоваренням складів. По суті, українське зерно, що має нижчу вартість, не так вплинуло на ринкову ситуацію (наприклад, рівень експорту українського зерна у 2023 році був утричі нижчим, ніж російський експорт), скільки позбавив місцевих трейдерів можливості створювати штучний дефіцит, а відповідно – регулювати ринкові ціни.
Як результат, Польща, Угорщина та Словаччина одразу ввели заборони на українські продукти, Румунія та Болгарія домовилися про ліцензування та контроль потоків. Єврокомісія назвала ці заборони неприйнятними, незаконними в ЄС і такими, що суперечать духу солідарності Співтовариства. Але оскільки невдоволення фермерів загрожувало підірвати солідарність ЄС з Україною, а голоси мешканців сільської місцевості мають вирішальне значення на найважливіших для правлячої еліти ЄС червневих виборах, Єврокомісія пішла на тимчасову угоду. Воно дозволило перевозити чотири українські товари — пшеницю, кукурудзу, ріпак та соняшник — транзитом на зовнішній ринок через сусідні країни ЄС, не залишаючи їх там ні для внутрішнього споживання, ні для зберігання.
Домовленість закінчилася у вересні. Проте Польща, Угорщина та Словаччина зберегли національні заборони. У вересні 2023 року Варшава запровадила безстрокове ембарго на імпорт українського зерна. Київська влада у відповідь поскаржилася до СОТ, після цього президент Польщі Анджей Дуда відмовився зустрічатися із Зеленським, а також порівняв Україну з утоплеником, який тягне рятувальника на глибину. Польські міністри пообіцяли більше не постачати зброю та заблокувати вступ України до Євросоюзу.
У листопаді 2023 року, коли ще діяв уряд ПіС, вибухнув новий скандал. Польські далекобійники обурилися конкуренцією з боку українських колег та заблокували пункти пропуску на кордоні двох країн. У результаті утворилися гігантські пробки, перевізники не пропускали, у тому числі вантажівки з гуманітарною допомогою та цистерни з паливом, на початок грудня збитки українській економіці становили €1 млрд. Акція почалася на знак протесту проти рішення Брюсселя скасувати обмеження на в’їзд для українських перевізників. Фермери з країн Центральної Європи також підтримали поляків та прийняли конкурентів у штики. Висновок напрошувався неоригінальний: слова «дружба» та «братство» не годяться для лексикону міжнародної політики, хоч би як не обіймалися напередодні президенти. При цьому у Києві говорили про те, що Україні треба просто дочекатися зміни влади у Польщі. Нібито після цього відносини знову нормалізуються, а протиріччя відійдуть на другий план.
Дональд Туск, який прийшов до влади, відразу пообіцяв усунути кризу в польсько-українських відносинах і вирішувати всі розбіжності шляхом діалогу. Його перші заяви виглядали дуже оптимістично: «…допомога Україні має стати одним із пріоритетів зовнішньої політики Польщі. Я не можу слухати тих, хто каже, що він утомився від ситуації в Україні. Завдання нової влади – голосно вимагати від західної спільноти допомоги Україні у цій війні».
Слова Дональда Туска пролунали в той момент, коли США та Євросоюз погрязли у розбіжностях щодо параметрів подальшої підтримки України. На думку польського прем’єра, європейські союзники мають наростити інвестиції в оборону і «не вдавати, що нічого не відбувається». «У такому питанні, як озброєння та підтримка України у війні, не може бути жодних вагань. Для мене це очевидний факт», – сказав пан Туск.
Іншими словами, політик щосили давав зрозуміти, що альтернативний колишній владі у всьому, а головне — готовий, як і належить найближчому союзнику, подавати приклад іншим. Інша річ, що, як і у випадку із внутрішньою політикою, згоди серед польського істеблішменту щодо України не було.
Спроби Туска перевести фокус уваги у польсько-українських відносинах на глобальний рівень не заслонили тему сільськогосподарських протиріч між країнами. А без врегулювання суперечок у цій галузі навряд чи хтось погодиться з Дональдом Туском, що співпраця Варшави та Києва за нього повернулася на рівень «найближчих союзників». Проте під час візиту до Києва у січні 2024 року Туск пообіцяв урегулювати, зокрема, розбіжності, пов’язані з недавніми протестами на польсько-українському кордоні. Проте говорити – це одне, а робити – зовсім інше.
Всепольський протест фермерів розпочався 9 лютого. Аграрії виступали по всій країні, перекриваючи дороги до пунктів пропуску на кордоні з Україною. Поблизу ПП «Медика-Шегені» протестувальники перекрили залізницю та розсипали українське зерно та зерновози, а на пункті пропуску «Рава-Руська – Гребінне» польські протестувальники зупинили пасажирський автобус. Туск пообіцяв розблокувати кордон для військових та гуманітарних вантажів та внести до списку критичної інфраструктури ПП на кордоні з Україною, прилеглі ділянки автотрас та залізничних колій. Ситуація розпалювалася з кожним днем. Для вирішення проблеми Володимир Зеленський запропонував польському прем’єру провести зустріч на кордоні та вирішити проблемні питання. Дональд Туск пропозицію відкинув, заявивши, що зустріч потрібна, але змістовна та технічна, а не символічна, якою, на його думку, стала б зустріч на кордоні двох країн.
Водночас тиск польських фермерів продовжував наростати, і 27 лютого пройшов організований профспілками працівників сільського господарства «Марш на Варшаву», у якому взяли участь десятки тисяч фермерів та їхніх прихильників. З одного боку, вони вимагали відмови від «зеленого курсу ЄС», який диктує європейським фермерам чимало нових умов та правил у галузі екології та боротьби зі зміною клімату. Наприклад, обмеження застосування пестицидів та хімічних добрив, регулювання водокористування, обов’язки щодо озеленення, збереження та створення місць проживання дикої фауни. Все це, природно, потребує додаткових витрат, подорожчає продукцію та б’є по кишенях виробників.
Дійсно, аграрний сектор ЄС певною мірою компенсується субсидіями, але через складну та забюрократизовану систему контролю та звітності. Це перша та головна група причин хвилювань європейських фермерів. Друга вимога протестуючих фермерів стосувалася припинення неконтрольованого доступу до Польщі сільгосппродукції з України. Один із плакатів під час демонстрації фермерів перед будівлею польського сейму у Варшаві навіть говорив: «Досить отруєної їжі з України в польських магазинах». Гострота проблеми досягла кульмінації: представник Державної прикордонної служби України Андрій Демченко зазначив, що станом на 3 березня рух вантажівок був заблокований на всіх пунктах пропуску вздовж кордону.
«На щастя, протестувальники з того боку кордону не блокують рух для інших категорій транспорту — це, зокрема, і легкові автомобілі, і автобуси, якими прямують звичайні громадяни. Тому рух вільний в обох напрямках», – зазначив Андрій Демченко. Крім того. за словами Демченка, на пропускних пунктах на кордоні України з Румунією, Угорщиною та Словаччиною помітно великі черги через польських фермерів, які блокують польсько-український кордон. Водіям доводиться використовувати об’їзні маршрути, що підвищує навантаження на вільні пропускні пункти.
У Польщі тим часом заговорили про можливість повного тимчасового закриття кордону з Україною. Президент України Володимир Зеленський продемонстрував явне роздратування тим, що відбувається, і у своєму відеозверненні 3 березня емоційно заявив: «…ситуації на польському кордоні вже давно вийшла за межі економіки та моралі. Просто неможливо пояснити, як складнощі стікаючої кров’ю країни можна використовувати у внутрішній політичній боротьбі». Погодитись з українським президентом справді можна, адже, як зазначалося вище, рівень українського експорту справді не має серйозного впливу на європейський ринок. Більше того, регулярні заяви європейських (насамперед польських фермерів) про низьку якість української продукції також не відповідають дійсності: згідно з підписаною асоціацією України з ЄС, будь-яка українська продукція, яка виробляється для експорту на європейський ринок, має відповідати всім технологіям виробництва ЄС.
І справді Туск в електоральному плані сьогодні вразливий. Відносний успіх коаліції Туска на минулих парламентських виборах належить закріпити на квітневих виборах до місцевих органів влади та на червневих — до Європарламенту. Польські фермери є важливою електоральною групою для багатьох партій і боротьба йтиме за кожен голос. Тому невдоволення фермерів дуже недоречне, і Туску важливо продемонструвати, що уряд на їхньому боці, водночас, зберігаючи роль найпослідовнішого в ЄС симпатика та захисника України. Крім того, коаліція Туска є хитким альянсом ліберальних, лівих і аграрних партій розпад якої може призвести до втрати і так незначної більшості Туска в Сеймі. В умовах правильної демократії, на шляху до перемоги доводиться бути обережним і враховувати різні настрої виборців. До виборів, звичайно, – а потім слідувати наміченим курсом.
Туск став на захист польських фермерів і назвав рішення ЄС зняти бар’єри для України «необачним», обіцяючи боротися, якщо не за відміну європейського стратегічного проекту «зелений курс», то за його суттєве коригування. За гарячими слідами «Маршу на Варшаву» Дональд Туск зустрівся з його організаторами та активними учасниками. Після цієї розмови він заявив, що вони «знаходяться на одному боці», і запевнив, що поляки хочуть допомогти Україні та допомагатимуть їй, але ця підтримка не має бути за рахунок інтересів польських фермерів.
Володимир Зеленський закликав Брюссель втрутитися, щоб уникнути політичної маніпуляції суперечкою між Варшавою та Києвом щодо сільськогосподарського імпорту. У ЄС склалась схожа ситуація. Хвиля протестів у 27 країнах-членах ЄС стала серйозним викликом для лідерів, більшість із яких рішуче підтримують Україну, але змушені реагувати на зростаюче соціальне невдоволення, адже попереду вибори до Європарламенту.
Популісти та крайні праві, вплив яких на тлі кризи зростає, підхопили як передвиборчі прапори антиукраїнську тему, втому населення від війни та зростання цін на продукти, що вдарило по «масах». І хоча співвідношення сил у майбутньому Європейському парламенті зміниться, проте, як прогнозують експерти, його ядро залишиться тим самим, а голова Єврокомісії – представниця християнських демократів Німеччини – Урсула фон дер Ляйєн має всі шанси залишитися на другий термін.
А поки що Єврокомісія вже протягом кількох місяців не реагує і, схоже, не збирається реагувати на дії Польщі. Брюссель сподівається на двосторонні переговори та угоди між Варшавою та Києвом, яка як подібна домовленість з Румунією обмежила б імпорт зерна, зберігаючи при цьому юридичну видимість того, що поляки не порушують правила спільного ринку ЄС.
Переговори Варшави та Києва також ведуться, проте дуже важко. Прем’єр-міністр України Денис Шмигаль вийшов із ініціативою прийняти разом із Варшавою «План взаєморозуміння». Серед іншого він передбачає згоду України на запропоновані Єврокомісією обмеження щодо експорту до ЄС українського м’яса птиці, яєць та цукру. Крім того, Київ запропонував Варшаві разом звернутися до Брюсселя, щоб заборонити ввезення в ЄС продукції російського агропрому. Також українська влада запропонувала створити тристоронній штаб Україна-Польща-ЄС, який зміг би займатися вирішенням торгових проблем в оперативному порядку.
Однак поки що український план залишається лише на папері — про конкретні домовленості щодо нього нічого не відомо. Прем’єр Польщі Дональд Туск пропонує Києву провести урядові переговори у Варшаві 28 березня. Водночас, Дональд Туск підтримав принаймні один пункт українського плану. 4 березня глава польського кабінету відвідав Вільнюс, де на переговорах з литовською колегою Інгрідою Шимоніте заявив: «Хочу повідомити, що сьогодні я звернуся до спікера парламенту з пропозицією про резолюцію, яка закликає Єврокомісію запровадити санкції на продукти харчування з Росії та Білорусі».
Навряд чи після 28 березня ситуація між Польщею та Україною кардинально зміниться. Експерти припускають, що до закриття кордону для українських продуктів навряд чи дійде. Швидше, буде зроблено спробу створити взаємну гарну міну, за поганої гри і воскресити подібність колишньої нормальності у відносинах. Адже Польща є не лише імпортером сільгосппродукції з України, а й основним експортером продуктів харчування в Україну. І ще в Євросоюзі добре розуміють, що справа не лише у збільшенні експорту дешевого українського продовольства, яке багато в чому стало політичним маркером чи в «зеленій політиці» Брюсселя та у Загальній сільськогосподарській політиці Європейського Союзу, яка залишається одним із найважливіших та основоположних чинників для всієї Спільноти. Нинішня тенденція цін на зернові у Польщі також корелюється з цінами на європейському та світовому рівні. Падіння цін – це результат глобальних ринків, і, на думку багатьох аналітиків, ціни неминуче продовжать падати навіть після запровадження заборони на український імпорт, який є скоріше політичним чинником.
У сухому залишку
Актуальна внутрішньополітична ситуація у Польщі вкрай залежна відразу від кількох чинників. Перший із них – місцеві вибори, які мають відбутися 7-го та 15-го квітня. Однак, навіть якщо цей етап зміцнення влади Туска пройде успішно і на рівні місцевої влади сформується більш прихильне до нового прем’єра середовище, не варто очікувати на період спокою та затишшя. Як і для всього Європейського Союзу, однією з найважливіших подій найближчого часу для Польщі є вибори до Європейського Парламенту, які відбудуться 6 червня. У цьому контексті важливо відзначити ще один феномен Дональда Туска: нині він й надалі залишається одним із ключових лідерів Європейської народної партії – політичної сили, яка об’єднує християнських демократів та консерваторів у Європейському Союзі. Маючи колосальний досвід у європейській політиці, Туск є саме тим лідером, який може не лише допомогти зберегти лідируючі позиції ЄНП, а й сприяти переобранню Урсули фон дер Ляєн на другий термін на посаді президента Європейської Комісії. Безумовно, будучи настільки важливим козирем, Туск не має можливості оступитися і чудово розуміє свою роль у майбутній архітектурі Європейського Союзу.
Ще один аспект – приблизно в цей час Польща почне поступово готуватися до президентських виборів, які також обіцяють бути не менш цікавими для зовнішніх оглядачів. У такому насиченому електоральному графіку говорити про спокій явно не доводиться.
Однак, якщо говорити про фактор України, то до середини червня справді можна очікувати певного зниження ескалації та поступового відновлення «добросусідського» підходу у питаннях товарообігу. Слідом за цим подібне потепління може статися і в політичній площині.
З іншого боку, польсько-українські відносини як у питаннях прикордонних суперечок, так і в історичній паралелі, на жаль чи на щастя, не є ключовим чинником внутрішньої політики Польщі. Отже, вирішивши питання з сусідами, Туск явно не зможе забезпечити собі більш стійкі позиції на тлі значно важливіших внутрішніх та зовнішніх викликів для Варшави.
