Білорусь: незвичайний електоральний цикл

Сумний ювілей

2024 рік у Білорусі – не лише рік виборів. Цього року Олександр Лукашенко відзначить 30-річчя свого перебування при владі. 10 липня 1994 року він переміг на перших виборах президента Білорусі. І з урахуванням референдумів 1995 та 1996 років, які фактично скасували поділ влади, ось уже тридцять років Бацько одноосібно править Білоруссю. Його легітимність завжди базувалась не на ідеології, а на особливих відносинах із різними верствами білоруського суспільства, економічною та силовою елітою, сусідніми державами. Маючи безперечно блискучий ораторський талант, Лукашенко навчився переконувати людей і вірити в те, що сам говорить. Не дарма ж під час своєї першої виборчої кампанії Лукашенко переконував усіх і себе, що люди навіть при смерті вставали з ліжка та йшли голосувати за нього.

Єдиний ідеологічний конструкт, що зберігся за 30 років Лукашенка при владі – це його державницька за формою та ліва по суті система, схожа на систему пізнього СРСР. У країні була збережена велика промисловість (найсучасніша в Радянському Союзі, оскільки індустріалізація країни почалася вже після Другої світової війни). Приватизація промислових підприємств – важкого та транспортного машинобудування, нафтової, хімічної та харчової промисловості – не проводилася. 80% промислових підприємств контролюються державою, держпідприємства у середині 2010-х виробляли половину ВВП, на них було зайнято половину працездатного населення. Підприємства дотувалися державою – від прямих вливань до пільгових кредитів, що дозволяло тримати відносно низькі ціни на продукцію та високі зарплати. Більшість цих підприємств працювали на один ринок збуту, де були конкурентоспроможні – Росію (плюс ще кілька країн колишнього СРСР).

Взаємини Лукашенка з елітою (що переважно перебуває на держслужбі) були засновані на особистій вірності чиновників, керівників держпідприємств та силовиків. Натомість їм було забезпечено відносно стабільне та багате життя. Кадрова політика та соціальні ліфти для еліти повністю знаходяться в руках президента – він регулярно займається перестановками та перепризначеннями чиновників на різні посади, аж до районного рівня. Загалом така політика забезпечувала лояльність еліт.

Значною мірою легітимність влади Лукашенка ґрунтувалася на його взаєминах із сусідами, насамперед із Росією, окремими країнами ЄС та європейською бюрократією загалом. Свою кар’єру президента він розпочав як борець з «імперіалізмом США» та прихильник відновлення СРСР. Потім політика Лукашенка стала більш гнучкішою. У 2000-ті дозріла ідеологічна конструкція, в якій найвищою зовнішньополітичною метою проголошувався суверенітет Білорусії, який потрібно було охороняти від втручання зовнішніх сил. Насправді це означало складне балансування між Росією та ЄС.

Грім протестів

А потім прийшов 2020-й рік, який змінив і Лукашенко, і Білорусь. До протестів 2020 року режим намагався балансувати між імітацією наявності виборів, дотримання громадянських свобод та періодичними репресіями проти найуспішніших опозиційних та громадських сил. Попередні великі протести, що відбулися у 2010 році, були не такими масовими, як у 2020-му, але також закінчилися переслідуванням учасників та політичних лідерів. На тлі фінансово-валютної кризи 2014–2015 років та падіння ВВП Мінськ спробував оживити економіку, що супроводжувалося і політичною лібералізацією. У 2015 році західні країни почали знімати частину персональних санкцій проти білоруського керівництва, а у 2016-му році до парламенту республіки навіть пройшли два кандидати від зареєстрованих опозиційних партій. Таким чином, режим виявляв риси класичного електорального авторитаризму: вибори зачищалися від будь-яких сильних суперників, їхня чесність і справедливість імітувалася, але результати електоральних процедур все ж таки не можна було повністю ігнорувати.

Діючи в рамках цієї моделі, Лукашенко зачистив найбільш небезпечних для себе кандидатів до виборів 2020 року, залишивши в бюлетені Світлану Тихановську. Але прорахувався, і замість «дещо чистіших виборів» з формальним допуском хоча б одного кандидата від опозиції, отримав так звані «нелегітимні вибори» (stunning election) – ситуацію, за якої багато хто вважав, що чинний лідер набрав голосів менше, ніж йому приписали, можливо, навіть менше, ніж його головний опонент.

Авторитарні режими, що зіткнулися з подібним прорахунком, постають перед роздоріжжям: або піти на поступки і визнати свою поразку, попутно виторговуючи у опозиції, що перемогла, гарантії недоторканності, або силою придушити протести. Олександр Лукашенко свій вибір зробив у той момент, коли прилетів на гелікоптері зі зброєю в руках, нібито захищати свою резиденцію від протестувальників. Проблема в тому, що після такого, режим не може дозволити собі існувати у відносно м’якій формі електорального авторитаризму.

Єдиний шлях для влади – різке згортання будь-яких вольниць, що залишилися, і як формальне, так і неформальне розширення повноважень силових структур — останньої опори, що залишилася. Після невизнаної поразки на виборах і перемоги в протистоянні з протестувальниками, Лукашенко завершив зачистку можливостей для конкуренції. Більшість опозиціонерів і просто публічних постатей було вигнано з країни та заарештовано, інтернет-медіа розгромлено, незалежну журналістику фактично прирівняно до кримінального злочину. Приватний дрібний бізнес, який займав солідарну позицію із протестувальниками, закривався під патріотичними гаслами. Одночасно було відкликано й державні реєстрації у НКО та організацій громадянського сектору, частина з яких не займалася політикою, але утворювала горизонтальні мережі підтримки та взаємодопомоги, які могли загрожувати режиму в ситуації мобілізації протестного підйому. 

Після придушення протестів та «допомоги» Росії, Олександр Лукашенко став «недоговороспроможним» для Заходу і потрапив ще у більшу залежність від Кремля, незважаючи на те, що до 2020 року намагався щосили «баласувати між полюсами сили». Білорусь стала зоною впливу Москви, що й визначило позицію Мінська під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Співучасник

Режим Олександра Лукашенка з початку війни, по суті, став співучасником російської агресії проти України, надавши свою територію як плацдарм для вторгнення. У ніч проти 24 лютого 2022-го року, на Гостомельському аеродромі під Києвом висадився російський десант; гелікоптери з десантниками злітали з території Білорусі. Одночасно російські війська, що висунулися з Білорусі, просувалися до передмість Києва. З боку Білорусі також завдавалися ракетні та авіаційні удари. Проте безпосередньо білоруська армія до збройного конфлікту не вступила, незважаючи на безліч тривожних прогнозів.

Більше того, з часом роль Білорусі у протистоянні Росії та України ставала все менш помітною. Склався певний статус-кво, який влаштовував Лукашенко. Офіційний Мінськ залишався союзником путінської Росії у цьому конфлікті, але видимих надзусиль ця роль від нього не вимагала. Від прямого вступу у війну він успішно ухилявся, а Кремль, судячи з усього, не ставив Білорусі ультиматумів з цього приводу. 

Успішний контрнаступ ЗСУ в районі Харкова та звільнення Херсону показало, що Росія цілком може й програти цю війну. У Мінську не могли не замислитися про можливі наслідки такої поразки. Лукашенко почав шукати рятівну «соломинку». Саме з цими, вочевидь, й пов’язана активізація спроб налагодити діалог із Заходом.

Проблемою у взаєминах Заходу та Білорусі були політв’язні. На початку вересня 2022 року Лукашенко заговорив про масштабну амністію та можливе помилування частини в’язнів. За два тижні Лукашенко несподівано помилував трьох політв’язнів, зокрема відомого журналіста «Радіо Свобода» Олега Груздиловича (за неофіційною інформацією, його звільнення стало результатом таємних переговорів між Мінськом та Вашингтоном). При цьому влада дала зрозуміти, що цим справа не обмежиться і тема звільнення частини політв’язнів залишається на порядку денному. Подейкували, що нині покійний міністр закордонних справ Білорусі Володимир Макей провів серію кулуарних зустрічей із західними дипломатами на полях сесії Генасамблеї ООН у Нью-Йорку.

За інформацією старшого радника Світлани Тихановської, Франака В’ячорки, під час цих зустрічей білоруський міністр пропонував Заходу «перевернути сторінку». Макей начебто натякав, що зараз треба рятувати Лукашенка від Росії, інакше в Білорусі можуть пройти такі ж «референдуми», що й на окупованих територіях України. Він просив зняти санкції з калійної галузі та пообіцяв поступово звільняти політв’язнів, якщо при цьому на Мінськ не тиснутимуть. Західні дипломати та політики ніяк не коментували інформацію про кулуарні переговори.

Поки офіційний Мінськ робив боязкі спроби домовитися із Заходом, Кремль різко підвищив ставки у війні з Україною. У Росії було оголошено мобілізацію, проведено псевдореферендуми на окупованих територіях України та офіційно оформлено їх анексію. Така ескалація, на думку експертів, поставила Білорусь перед загрозою прямого вступу у війну. У Лукашенка знову почалися «політичні конвульсії» і в результаті він був змушений продемонструвати вірність «старшому братові» прямо заявивши, що « Білорусь бере участь у [так званій] «спеціальній військовій операції в Україні». Але при цьому наголосив, що «ми нікого не вбиваємо» та «нікуди не посилаємо своїх військових». А роль Білорусі у «спецоперації» нібито зводиться до того, щоб ніхто не стріляв «у спину росіянам».

З одного боку, Лукашенко хотів би знизити свою залежність від Москви. Однак сепаратна угода із Заходом вимагатиме серйозних поступок: звільнення політв’язнів (якщо не всіх, то більшості) та повного виходу з путінської «спецоперації». Подібний різкий розворот може серйозно деморалізувати силовий апарат. А крім силовиків Лукашенка просто нема на кого спертися всередині країни. Водночас, Лукашенко також добре розуміє, що поразка Росії в цій війні – не в його інтересах. Якщо військова поразка призведе до серйозного ослаблення або навіть краху путінської системи, то в такому разі його власний режим залишиться без будь-якої підтримки, віч-на-віч і із Заходом, і з білоруським народом. Фактично Лукашенко опинився у класичному цугцвангу: будь-який хід тепер погіршує його становище. Але підтримка курсу Кремля на ескалацію схоже стала для нього більш прийнятним варіантом, ніж відкритий конфлікт із Путіним. Війна в Україні стала своєрідним стрижнем, що впливає на траєкторію польоту Білорусі, як на внутрішніх, так і на зовнішніх орбітах.

Формальний ритуал

25 лютого 2024 року у Білорусі пройде Єдиний день голосування. Буде обрано 110 депутатів Палати представників та 12 514 депутатів місцевих рад. За словами політолога Валерія Карбалевича, вибори у білоруських умовах можна розглядати як «формальний ритуал, який ні на що не впливає» . Однак для влади найцінніше у них – легітимність. «Це спосіб, за допомогою якого влада доводить собі, суспільству та іноземним суб’єктам, чому вона має право керувати у цій країні. Це важливо для Лукашенка. Крім того, це традиція. Скасування виборів не зрозуміли б ні номенклатура, ні прихильники чинної влади», – вважає Кораблевич.

Однак, Олександр Лукашенко має свій погляд на майбутні вибори. Він вважає, що ці вибори будуть дуже непростими через умови, в яких опинилася країна. Зокрема, він зазначив невизначеність міжнародної обстановки, безпрецедентний зовнішній тиск, інформаційні атаки та провокації. Також він особливо зазначив, що опозиція готується до силових дій проти влади.

«Якщо голову в руках триматимемо, то буде все нормально. Так, у нас у 2024 році у лютому будуть вибори. (…) Розслаблятися не треба, бо ці мерзотники, які втекли – кілька сотень людей найактивніших – вони зараз роблять рухи тіла до терактів, тощо, щоб гроші заробити. Вони мають показати своїм спонсорам, що не просто вміють у Telegram-аналах постити», – сказав Лукашенко.

У його промовах, безперечно, відчувається травма 2020 року, яка не дає йому жити спокійно. Звідси й постійні як мантра заклинання, що «ворог не спить», «не можна розслаблятися», «екстремісти виношують певні плани». Хоча насправді після 2020 року Лукашенко зробив усе, щоб паралізувати політичну активність у країні та звести до нуля роль опозиції.

Частину своїх опонентів влада передбачливо відправила за ґрати, частина опозиції опинилася у вимушеній еміграції та позбавлена можливості конструктивно впливати на виборчі процеси. Більшість електорату, який живе і працює за кордоном, також ізолювали від участі в політичному житті Білорусі. Голова ЦВК Ігор Карпенко у вересні заявив, що виборчі дільниці за кордоном не формуватимуться. За його словами, це не обмежує права громадян, які виїхали за кордон. Усі охочі зможу проголосувати, приїхавши до Білорусі.

За неофіційними даними, лише за останні три роки з Білорусі, в тому числі через політичне переслідування, могли виїхати до 350 тисяч осіб. Але навряд чи варто очікувати, що багато хто з них готовий повернутися в країну заради участі в нічого не вирішуючих виборах, в умовах триваючих тотальних репресій.

З 2020 року в країні зникли сотні громадських організацій, а перереєстрацію не пройшла жодна опозиційна політична партія. З 15-ти офіційно зареєстрованих партій залишилося всього чотири: «Біла Русь», вперше зареєстрована лише у травні 2023 року, «Ліберально-демократична партія Білорусі», «Комуністична партія», а також «Республіканська партія праці та справедливості». На зустрічі з ними у листопаді 2023 року Олександр Лукашенко «розтлумачив» лідерам партій призначення їхніх політичних структур: «Призначення партій – не боротися з державою, а конкурувати між собою на рівні проектів, законодавчих ініціатив. Все, що орієнтоване на творення». Крім того, Лукашенко зазначив: «користь політичних сил, у тому числі, й у тому, щоб стати помічниками влади у роз’ясненні прийнятих рішень».

Не забув білоруський лідер і тих, хто державній владі, навпаки, довгий час заважав. «Під час перереєстрації партій ми очистили партійне поле від декоративних об’єднань та тих, чия діяльність спрямована на підрив основ конституційного ладу нашої країни… Вибрана нами модель управління країною — президентська республіка — є оптимальною для нашого суспільства з урахуванням історичних традицій та геополітичного становища. Люди мають це не просто розуміти, а сприйняти як аксіому», — заявив Олександр Лукашенко.

Ліквідація навіть напівмертвих опозиційних партій позбавляє противників влади простого способу потрапити до бюлетенів і, відповідно, теледебати та інші заходи передвиборчої агітації. А самовисуванцю, щоб зареєструватись кандидатом, треба збирати підписи. Ця процедура висування громадян може закінчитися їх довільним вибракуванням виборчими комісіями. За прикладами далеко ходити не треба: з президентських виборів-2020 найрейтинговіших суперників Лукашенка – банкіра Віктора Бабаріко та колишнього директора Парку високих технологій Валерія Цепкало – ЦВК зняла, «зарубавши» їм кілька сотень тисяч зібраних підписів. У білоруському держсекторі та бюджетних організаціях досі йдуть звільнення тих, хто поставив підпис на підтримку опозиційних кандидатів у 2020 році. Тому в умовах масових зачисток ймовірність появи у списках кандидатів опонентів влади є фактично нульовою.

Прихильники влади відкрито заявляють, що не допустять участі опозиції у виборах.

«Партії мають стати на захист країни. Вони мають раз і назавжди закрити дорогу для «п’ятої колони» та якихось політиканів. Парламентські вибори – конкуренція серед патріотичних сил. На 2025 рік заплановано вибори президента. Що там робити «п’ятій колоні»? Хто має висувати кандидатів? Патріоти» , – вважає голова провладної Ліберально-демократичної партії Олег Гайдукевич.

Паралельно влада зачистила медіапростір, щоб обмежити доступ до альтернативної інформації. Більшість редакцій недержавних суспільно-політичних ЗМІ витіснено з країни, їх визнано «екстремістськими формуваннями», а аудиторія цих медіа в Білорусі перебуває під загрозою адміністративного чи кримінального переслідування.

До парламентських виборів 2024 року влада не тільки провела зачистку «політичного поля», але й ввела нові правила гри. У лютому 2023 року було підписано закон про зміну Виборчого кодексу Білорусі. На виборах депутатів нижньої палати парламенту було скасовано поріг явки. Влада виключила будь-які ризики того, що вибори можуть десь не відбутися. Людям із іноземним ВНЖ чи судимістю заборонено висуватися кандидатами. Багатьох із лідерів та активістів «демократичних сил» тепер взагалі можна позбавити білоруського громадянства за допомогою заочних вироків, які багато хто з них уже отримав.

Виборцям також заборонили знімати на фото чи відео заповнені бюлетені. Саме зйомка бюлетенів на виборах 2020 року стала ефективним способом підтвердити фальшування. Механізм контролю та санкції за порушення знімати бюлетені поки не прописано, проте відповідні інструкції може видати Центрвиборчком. Наприклад, кабінки для голосування будуть без шторок, а за голосуючими уважно стежитимуть як члени виборчих комісій, так і міліція. Не виключено і перевірку мультимедійних галерей у мобільних телефонах «підозрілих» виборців. Влада більше не повідомляє, хто входить до складу виборчих комісій. Скорочується кількість громадських організацій, представники яких можуть бути спостерігачами та входити до виборчих комісій.

Вибори-2024 поєднують дві кампанії. У результаті сільські жителі отримають одразу чотири бюлетені – з кандидатами до сільради, райради, обласної ради депутатів та парламенту. «Це надмірно громіздка система для виборців», – зазначають у кампанії «Правозахисники за вільні вибори».

Крім того, експерти зазначають, що у Виборчому кодексі збережено найбільш спірні процедури – непрозору процедуру підрахунку голосів та дострокове голосування. У Білорусі з кожною кампанією підвищувався відсоток дострокового голосування, і опозиція завжди наголошувала на тому, що дострокове голосування дає найсприятливіші можливості для фальсифікації голосів, оскільки ніхто не бачить, що вночі відбувається зі скриньками для голосування.

Як зазначає DW, компанія «Правозахисники за вільні вибори» вирішила відмовитись від спостерігачів з причин безпеки. У колишніх незалежних спостерігачів на президентських виборах у 2020 році досі проводяться масові обшуки та перевірки. На цих виборах працюватиме експертна комісія, яка збирає дані з відкритих джерел та через анонімну форму для повідомлень про порушення. 

«Сьогодні участь незалежних спостерігачів на виборах – великий ризик», – пояснює юрист Світлана Головньова. – «Влада позбавила реєстрації правозахисних організацій, які раніше могли легально відправляти спостерігачів на дільниці. Крім того, деякі організації визнані екстремістськими, за що можуть притягнути до кримінальної відповідальності».

Це вже третя виборча кампанія, коли влада не запрошує спостерігачів від ОБСЄ. У МЗС Білорусі заявили, що причини «прості та зрозумілі»: «традиційне домінування представників країн Заходу в місіях ОБСЄ», «запровадження країнами Заходу невиправдано жорстких політичних та економічних санкцій», «погіршення з вини Заходу логістичних можливостей виїзду та в’їзду з Білорусі».

Як альтернатива спостерігачам з ОБСЄ, голова ЦВК Білорусі Ігор Карпенко пропонує спостерігачів з деяких європейських країн, яких запрошуватимуть індивідуально. «Для тих, хто дуже сумує за західними спостерігачами з Євросоюзу, хочу сказати, що такі спостерігачі у нас будуть, але вони будуть не у складі місії ОБСЄ, як це було раніше, а будуть запрошені індивідуально з різних європейських країн, і в першу чергу від наших найближчих сусідів», – поінформував він та додав, що на виборах будуть представлені спостерігачі з Польщі, Угорщини, Німеччини та інших країн. Також голова ЦВК повідомив, що Білорусь запросить на вибори представників Центральних виборчих комісій країн СНД та Світової асоціації виборчих органів, а також місію Парламентської Асамблеї ОДКБ.

Юрист Світлана Головньова зазначає, що недемократична влада часто має спокусу організувати псевдо-незалежне спостереження, щоб мати у розпорядженні вигідну оцінку виборів. Коли незалежне спостереження виганяється, довіра до виборів та їхні результати стрімко падає, вважає юрист Павло Сапелко: «І його не вдасться відновити за рахунок позицій «друзів» щодо клубу авторитарних та тоталітарних режимів. Спостереження з боку авторитетних міжнародних суб’єктів, як БДІПЛ ОБСЄ, покликане покращувати виборчі процеси. А це не цікаво режиму, що тримається при владі завдяки фальсифікації результатів виборів».

Безвибори чи ритуал без сенсу та справедливості

Досвід 2020 року – травма не лише Лукашенку, а й для опозиції. Влада досі «виколупує» тих, хто виявляв активність на минулих виборах. Силовики шукають незгодних із соціальних мереж, на підприємствах влаштовують чистки нелояльних. За таких умов люди бояться «засвітитися». Задовго до лютого 2024 року стало очевидним: білоруська опозиція не тільки не зможе конкурувати з прихильниками влади, але й, по суті, навіть брати участь у виборах.

Слід зазначити, що з кінця 1990-х років представництво опозиції у білоруському парламенті – це лише кілька депутатів. І то далеко не в кожному його скликанні: наприклад, зараз парламентаріїв, які хоча б частково критикують владу – просто немає. І можна припустити, що навряд чи з’являться у 2024 році. З погляду опозиціонерів у вигнанні, з 2020 року Лукашенко – нелегітимний узурпатор, а отже, і вибори, які він оголошує, також нелегітимні. 

Лідер «білоруської опозиції» Світлана Тихнаовська у своєму відеозверненні сформулювала свою позицію з приводу майбутніх парламентських та місцевих виборів: «Так званий єдиний день голосування, призначений режимом, – це безвибори. Ритуал без сенсу та справедливості». Вона констатувала, що «режиму нема чого запропонувати білорусам, крім репресій», а потім закликала: «Будьте пильними і не дайте себе обдурити. Уникайте участі у заходах режиму». Таким чином, провідна сила опозиції визнала, що за нинішніх обставин ніяк не зможе вплинути на перебіг виборів, і просто закликала білорусів у них не брати участь.

Не в усьому згоден із Тихановською спікер Координаційної ради опозиції у вигнанні Андрій Єгоров. Він зазначає, що хорошої стратегії на лукашенківські вибори в опозиції немає. «Спільний меседж, який може бути, здається, зрозумілий: виборів у Білорусі немає, – міркує Єгоров, – але закликати до якихось форм масового протесту, якихось активних дій, бойкотуванню не доводиться просто з огляду на ситуацію масових репресій. Але скористатися у політичному сенсі цією кампанією варто». Серйозно нашкодити режиму Лукашенка, розхитати режим на цих виборах не вдасться. Єгоров пояснює це тим, що у суспільства недостатньо ресурсів, щоб скористатися цим електоральним періодом.

Політичний аналітик Артем Шрайбман у своєму Telegram-каналі зазначає: «Це перший випадок такої тотальної відмови від участі в електоральних ритуалах з боку опозиції як мінімум з 2000 року. Навіть 2022-го демократичні сили пішли на референдум з ідеєю псування бюлетенів, що є тактикою хоч якогось, але дії».

Нагадаємо, що на референдумі 2022 року противники Лукашенка пропонували стратегію «двох хрестиків» (псування бюлетенів у голосуванні, на якому не пропонували альтернативи лукашенківській Конституції). Стратегія не спрацювала: у день референдуму були вуличні протести та масові затримання, але вони були пов’язані з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, а не з ідеєю двох хрестиків. Аналітик зазначає, що у цій ситуації доводиться обирати.

«Просто в опозиції триває пріоритезація зовнішніх завдань над внутрішніми, бо неясно, чи є вже що втрачати всередині, але абсолютно зрозуміло, що можна втратити на зовнішній арені. Вибір на користь бойкоту – мінімізація ризиків. І тому я не можу з упевненістю сказати, що для Тихановської у тому становищі, в якому вона та її структури опинилися, це якась серйозна помилка», – резюмує експерт.

Про пріоритезацію зовнішніх завдань над внутрішніми свідчить і участь лідера білоруської опозиції у вигнанні у Мюнхенській безпековій конференції. Світлана Тихановська провела зустрічі з цілою низкою західних політиків. Серед них помічник держсекретаря США у справах Європи та Євразії Джеймс О’Брайєн, президент Парламентської асамблеї НАТО Міхал Щерба, почесний спікер Палати представників США Ненсі Пелосі, помічник генсека НАТО з політичних питань та політики безпеки Борис Руге та навіть колишній держсекретар США Хілларі Клінтон. Крім запланованих, була й несподівана зустріч – з Юлією Навальною. Вона пройшла в режимі «за зачиненими дверима», і про її подробиці нічого не повідомляється.

Своє послання Заходу Тихановська озвучила на круглому столі «Білорусь та європейська регіональна безпека», що відбувся у рамках Мюнхенської конференції. «Лідер опозиції» зізналася: «Нам страшно за життя тисяч наших білоруських політв’язнів. Багато хто з них перебуває під вартою без зв’язку із зовнішнім світом, і ми не знаємо, чи живі вони. Серед них мій чоловік Сергій, лауреат Нобелівської премії миру Алесь Бєляцький, Маша Колесникова та багато інших. Нам не можна допустити нових смертей у в’язницях. Настав момент, коли демократичний світ має продемонструвати не лише єдність, а й хоробрість». І конкретизувала, як саме: «Ця відповідь має включати потужні санкції проти цих режимів, а також допомогу всім, хто безстрашно бореться з ними. Настав час демократіям показати свої зуби».

Проте Тихановська вимагає від Заходу виявити щодо Білорусі диференційований підхід. Вона заявляє: «Ізолюючи диктаторів, нам не можна ізолювати народ. Білоруси хочуть бачити альтернативу «русскому міру». І такою альтернативою є членство в Європейському союзі та Раді Європи, адже Білорусь має європейське майбутнє». «Лідер опозиції» запевнила своїх слухачів, що «Білорусь за Лукашенка буде постійною загрозою європейській та міжнародній безпеці».

Але, чітко сформулювавши, чого вона хоче досягти, Тихановська нічого не сказала про те, які реальні шляхи досягнення цієї мети бачить опозиція. Більше того, вона звернулася до представників західних країн із закликом – просто під час конференції запропонувати «конкретні ідеї, які допоможуть повернути Білорусь до демократії».

Олександр Лукашенко має свій погляд на виступ Тихановської у Мюнхені. На загальних зборах Білоруського республіканського союзу споживчих товариств він розповів про таємні плани опозиції. Згідно з інформацією, яку нібито має Лукашенко, Тихановська та її прихильники, за зачиненими дверима заявляють, що Польща має право на західні землі Білорусі. А у разі поразки Росії, Білорусь приростатиме за рахунок західних земель Росії: «Читай: нам приріжуть щось із Смоленської, Брянської, можливо, Псковської областей. А західну Білорусь ми повинні (до Мінська, як ви знаєте, кордон був) віддати Польщі».

Лукашенко прямо вказав, чим справді займається Тихановська на Мюнхенській конференції. І звернувся до кооператорів із запитанням «Хто з вас може з цим погодитися?». І сам на нього відповів: «Може, хтось і може, але я – в жодному разі. Ми боротимемося до останнього за наші землі. Тим більше, ми ж нікому проблем не доставляємо. Ми ж нікому нічого не винні. Ми не претендуємо ні на Вільно, ні на Білосточчину, ні на російські, ні на українські землі. Нам достатньо того, що нам історично дісталося. Це наші білоруські землі».

За його словами, у представників радикальної опозиції за кордоном мета одна – війна, а його завдання збереже мир та спокій у країні. До речі, ні один його виступ і майже жодне ток-шоу на білоруському ТБ тепер не проходить без подяк лідерові за мирне небо. Війна Росії проти України дала білоруському режиму дуже зручну позицію: «Якою б залізною завісою не обносили країну, як би боляче по ній не били санкції, зате наших чоловіків не женуть у окопи, а на наші голови не падають ракети».

З іншого боку, говорячи про мир, Лукашенко не забуває, що порох треба тримати сухим. Тому Білорусь уже майже два роки мілітаризується. Колишні силовики обіймають керівні посади у цивільних структурах – від музеїв до Парку високих технологій. Бюджет на оборону зріс майже на 40% у 2023 році та зросте ще на 30% найближчим часом. Навчання в різних регіонах та в різних родах військ проводять безупинно. «Вагнерівці», що залишилися в країні, передають білоруським військовим свій досвід. У внутрішніх військ як гриби з’являються нові загони спецназу для боротьби з опозиційними диверсантами. Лукашенко навіть поділився подробицями затримання диверсантів, здійсненого напередодні. «За допомогою дронів по болотах деякі з українських громадян переповзали на наш кордон, перекидали вибухівку для здійснення диверсій, насамперед на території Росії та Білорусі», – намалював похмуру картину Лукашенка. Також він наголосив, що білоруська опозиція за кордоном повністю залежить від фінансування Заходу: «Якщо їм зараз гроші не дадуть – час їх пораховано. Тому вони намагаються довести, що щось можуть, і всі готують до виборів».

Ще одне «рятувальне коло» для опозиції – це зміна зовнішнього контексту через поразку Росії у війні з Україною. На думку експертів, якщо в результаті поразок Росії почнеться якась політична турбулентність, то й у Білорусі це буде інша рамка, інші стратегічні можливості у противників режиму. Проте нинішня «Опозиція 2.0» навіть у разі поразки Росії легко може повторити шлях старої опозиції, коли міжусобна боротьба всередині самої опозиції буде сильнішою, ніж боротьба з режимом.

І перші тривожні сигнали почали надходити. У Координаційній раді білоруської опозиції сьогодні – криза. Ця структура з’явилася ще на самому початку протестів 2020 року, коли демократичні сили сподівалися на те, що діалог з владою в Білорусі буде можливим. До президії тоді увійшли Марія Колесникова та Максим Знак, які незабаром були затримані та засуджені на 11 та 10 років колонії.

У 2022-му склад КС оновився за кордоном і став позиціонувати себе як білоруський протопарламент. А у 2023-му керівництво структури навіть заявило, що проведе вибори, які стануть альтернативою організованому владою Єдиному дню голосування 25 лютого 2024 року. Однак цього не сталося, і вибори до КС перенесли на 25 травня.

Як зазначає DW, речник Координаційної ради Андрій Єгоров відмовляється називати ситуацію «кризою», хоча визнає наявність протиріч у структурі. На його думку, це пов’язано із формальним закінченням терміну повноважень КС та їх самостійним продовженням, що не підтримали деякі делегати. Крім того, у цих умовах виникає парадокс, адже якщо делегати йдуть і у КС закінчено повноваження, то не зрозуміло, як організовувати нові вибори. У свою чергу, віце-спікер КС Олена Живоглод пояснює своє рішення залишити структуру наявністю серйозної кризи в КС. За її словами, за минулий рік членам КС не вдалося завоювати довіру білорусів та повною мірою реалізувати ідею того, чим мала стати рада. У нових виборах до КС, які призначені на 25 травня, колишня віце-спікер та очолювана нею організація «Чесні люди» брати участь не планують.

Політичний аналітик видання «Позірк» Олександр Класковський нагадує, що ще з початку роботи другого скликання були питання щодо непрозорості формування його складу, а роботу КС постійно супроводжували скандали. Поточну ситуацію з виборами він називає прикрим провалом: «Вибори у третє скликання в КС обіцяли зробити прямими та із залученням широкого числа громадян Білорусі та, більш того, як альтернативу Єдиному дню голосування чи «безвиборам», як це назвали «демократичні сили». У результаті «демократичні сили» провалили власний план – коли таке відбувається, це дискредитують саму ідею демократії».

У 2025-му році Білорусь очікують на нові президентські вибори. І лютневі вибори 2024 року – це лише перший підготовчий етап до основної виборчої кампанії. Він допоможе протестувати, наскільки ефективно працюють на практиці прийняті необхідні законодавчі зміни та всі гвинтики системи, починаючи від виборчих комісій і закінчуючи силовиками, які мають дедалі більше повноважень.

Проте подальше за цими виборами формування Всебілоруських народних зборів (ВНС) як супероргану стане серйозним тестом для влади на шляху до президентської кампанії 2025 року, а також важливим етапом майбутньої трансформації режиму Лукашенка.

Політбюро імені Лукашенка

Після парламентських виборів у країні пройде ще одна важливіша кампанія — Всебілоруські народні збори (ВНС). Критики режиму вже встигли «охрестити» його як «Політбюро Лукашенка».

Перші Всебілоруські народні збори відбулися ще у 1996 році. Тоді в країні вирувала політична криза, викликана боротьбою Верховної Ради з президентом Лукашенком. Глава держави вирішив отримати додаткову народну підтримку та зібрав представницький форум. Збори допомогли Лукашенку провести референдум, за підсумками якого президент розпустив Верховну Раду та сформував підконтрольний парламент. Три наступні збори – 2001-го, 2006-го та 2010-го – проходили напередодні президентських виборів, даючи главі держави платформу для багатогодинних виступів. Опозиціонери традиційно критикували ці заходи, порівнюючи із з’їздами КПРС.

У 2020-му році після виборів президента натовп незгодних з результатами голосування білорусів вийшли на акції протесту. На цьому тлі Лукашенко заговорив про нову конституцію. При цьому обіцяв, що після ухвалення поправок залишить свою посаду. «Під себе не роблю. З новою конституцією я вже з вами президентом не працюватиму. Тож заспокойтеся, спокійно це переносьте», – говорив Лукашенко.

До Конституції країни внесли поправки, у яких прописали новий конституційний орган – Всебелорусское народні збори. За задумом, повноваження президента мали сильно скоротитися, а вся влада зосередитися в руках глави президії ВНС. Це дозволило б Лукашенку безболісно залишити посаду глави держави і обійняти посаду навіть із більшими можливостями, ніж у формального лідера країни. ВНС наділили правом призначати суддів, затверджувати уряд, визнавати чи не визнавати легітимність виборів, вводити воєнний стан у країні і навіть відправляти президента у відставку. Ні для кого не секрет, для кого зарезервовано місце голови ВНС з величезними повноваженнями, – конституція дає право лише першому президентові Білорусі обіймати обидві посади одночасно до 2035 року. Поки що немає причин очікувати, що Лукашенко виконає свої обіцянки, які він давав одразу після протестів 2020-го, і не піде на новий президентський термін у 2025 році. Сьогодні влада повністю стабілізувалася, Лукашенку нічого не загрожує, тому й перерозподілу владних повноважень швидше за все не відбудеться. За базовим сценарієм він поєднуватиме обидві головні посади в країні, поки це буде можливо політично та біологічно.

Що стосується Всебілоруських народних зборів, то вони будуть складатися з 1200 осіб. До них увійдуть майже всі депутати парламенту, Білоруська спілка жінок, Республіканський союз молоді, Білоруське громадське об’єднання ветеранів та Федерація профспілок. У спеціальному законі про цей орган, який претендує на статус сучасного віча, зазначено, що делегатами також стануть різні чиновники починаючи з Лукашенка. Від виконавчої влади це ще прем’єр-міністр, його заступники та інші члени Ради міністрів, голови обл- та райвиконкомів. Від законодавчої влади до ВНС потраплять судді Верховного та Конституційного судів. Збиратимуться вони один раз на рік. Але цікавим та новим для Білорусі феноменом стане поява свого політбюро – президії ВНС із 15 осіб. Зрозуміло, за живого Лукашенка вплив цих людей буде невеликим. Проте склад білоруського політбюро, відставки та призначення у ньому, як за радянських часів, стануть сигналами про те, хто сьогодні піднімається та знижується у неформальних ієрархіях ближнього кола Лукашенка.

Зрештою, саме з цього кола, швидше за все, й вийде майбутній наступник Лукашенка. Сьогодні з’являється багато версій про те, як проходитиме транзит влади. За однією з версій, Лукашенко стане головою ВНС, а наступник у 2025 році президентом Білорусі. Чи піде він на такий крок – сказати складно. Як показує досвід Казахстану, подібна рокіровка може мати непередбачувані та вкрай негативні наслідки для правителів, які затрималися у владі. Є туркменська модель, коли стабільність президента може бути забезпечена практично в одному випадку – якщо посаду президента займе навіть не соратник, а близький родич, а найкраще – син. Напевно, для Олександра Лукашенка – це була б ідеальна та найкраща з усіх моделей. Проте найбільш реалістичною виглядає версія, за якою він очолить Всебілоруські народні збори, а у 2025-му році піде на вибори президента, тим більше, що Конституція не забороняє йому цей крок.

Так чи інакше, формування Всебілоруських народних зборів та обрання його президії оформить нову конфігурацію режиму та не виключено, що призведе до перерозподілу впливу між представниками близького кола Лукашенка. Від того, наскільки безболісно система зможе пройти цей етап трансформації, багато в чому залежатиме розвиток ситуації в Білорусі.