Грузія: рік повного політичного перезавантаження

Батоно Бідзіна

Сьогодні неможливо уявити політичну «кухню» Грузії без постаті Бідзіни Іванішвілі, єдиного грузинського мільярдера і, як кажуть його опоненти, тіньового правителя країни. Згідно з останнім рейтингом Forbes Real-Time він посідає 545-те місце серед найбагатших людей світу, його статки оцінюються в 4,9 млрд доларів. А за рейтингом Bloomberg Іванішвілі посідає 407-ме місце, а його статки оцінюють у 5,95 млрд доларів. Видаткова частина консолідованого бюджету Грузії на 2023 рік становила близько 10,6 млрд доларів. Бізнес-кар’єру Іванішвілі почав у Росії в 90-ті. Сфера його інтересів лежала в металургійному та банківському секторах. Після продажу активів у Росії він повернувся до Грузії. Щоправда, у багатьох експертів досі виникають питання з приводу того, як йому вдалося так легко і швидко продати свої активи в РФ перед стартом своєї політичної кар’єри в Грузії. Відтоді його дуже часто підозрюють у зв’язках із Росією, а британська Guardian навіть стверджувала, що Іванішвілі все ще володіє великим пакетом акцій «Газпрому». 

Бідзіна Іванішвілі з’явився у грузинській політиці в 2011 році, коли вирішив стати конкурентом на виборах прозахідного президента Михайла Саакашвілі. Реформами Саакашвілі Іванішвілі свого часу захоплювався, не забуваючи підкреслити, що багато з них фінансував. Наприклад, створив фонд для зарплат чиновникам на перших етапах після «революції троянд» у 2003 році, утримував казарми міністерства оборони, купував автомобілі для поліції.

Його політичне дітище, партія «Грузинська мрія – Демократична Грузія», об’єднавши весь спектр опозиційних сил, що виступали проти президента Міхеїла Саакашвілі, здобула перемогу на парламентських виборах 2012 року і тим самим поклала край дев’ятирічному правлінню на провладного «Єдиного Національного Руху». Після перемоги на виборах у листопаді того ж року Іванішвілі стає прем’єр-міністром Грузії. Однак за 13 місяців, після того як його партія перемогла вже й на президентських виборах, він заявив, що виконав своє завдання і добровільно пішов з посади прем’єр-міністра. 

Однак у травні 2018 року Іванішвілі знову «повертається» в політику. На з’їзді «Грузинської мрії» мільярдера і колишнього прем’єр-міністра країни знову обрали головою партії. Як зізнався сам Іванішвілі, рішення повернутися в політику – досить складне і не входило в його плани. Основна причина такого кроку, як і в 2011 році, це, за висловом експрем’єра, – «Грузія, грузинський народ, його благополуччя і гідне майбутнє». Крім цього, він також згадав «жалюгідну економічну ситуацію в країні», «деструктивну кампанію опонентів», а також «абсолютно непотрібні протиріччя всередині влади, які шкодять інтересам країни, хоча поки що слабкі». Це було друге, офіційне «пришестя» в політику Бідзіни Іванішвілі. Його партійні соратники не приховували захоплення і називали причиною повернення засновника «Грузинської Мрії» прагнення оновити і посилити партію, «перетворити її на політичну одиницю європейського типу, тим самим ще більше сприяти реформам у державі». Однак не лише пафосні слова про реформування партії та держави «повернули» тоді Бідзіну у велику політику. 

Але варто подивитися на процес і під іншим кутом. Як відомо, політика не терпить порожнечі. І якщо лідер дистанціюється від партії, рідко з’являється на публіці, обмежує себе «вузьким колом» осіб, які доносять йому інформацію, то не тільки у пересічних партійців, а й у високопоставленої партійної бюрократії постає запитання: а де ж Лідер? Чим або ким заповнити його дефіцит? Такі питання завжди призводять до виникнення протиріч всередині партії. Варто сказати, що, будучи бізнесменом і за родом занять, і за ментальністю, Бідзіна Іванішвілі не робив різниці між бізнес-проектом та партійним будівництвом. Він хотів зробити все, як у бізнесі: отримати компанію в руки, налагодити в ній справи, піти, залишивши за собою контрольний пакет і дистанційно зберігаючи свій вплив. 

Однак політика – це не бізнес, тут інші закони жанру. І у 2018 році Іванішвілі повернувся в партію, оскільки інтуїтивно, і не тільки, відчув, що його порожнеча в партійній структурі може швидко заповнитися, і він може позбутися своєї «Мрії». В умовах парламентської республіки саме партія є тим інструментом, який приводить політиків до влади. Іншого, як то кажуть, не дано. У 2018 році маску можливого політичного узурпатора Іванішвілі одягнув на прем’єр-міністра Георгія Квірікашвілі, який швидко став набирати власну політичну вагу. У якийсь момент Георгій Квірікашвілі зрозумів, що Грузія – це не тільки Бідзіна Іванішвілі і почав грати власну гру. 

Усе для цього було готово: він заручився підтримкою фінансових кіл – це була «ТВС Group», вибудував чудові стосунки зі США. Спочатку він зачарував віце-президента США Майкла Пенса, який прибув із візитом до Тбілісі, а згодом полетів до Вашингтону на зустріч із Дональдом Трампом і теж викликав симпатію в американського лідера. А далі на горизонті замаячив спільний грузино-американський проєкт з будівництва глибоководного порту в Західній Грузії – Анаклії. Його будівництво було задумано ще за колишнього президента Грузії Михайла Саакашвілі. Проєкт мав назву «Лазіка» і передбачав будівництво глибоководного порту, курортної зони вздовж узбережжя в населеному пункті Лазіка, а також міста, яке мало стати вільною економічною зоною (ВЕЗ) з юрисдикцією британського права для суб’єктів господарювання, що діють на території міста. Особливий наголос Саакашвілі робив на безпосередній близькості майбутнього порту до кордону з Абхазією і сподівався таким чином привернути «серця абхазів», а також стримати агресію Росії. Крім того, Саакашвілі бачив можливість перетворити його на перевалочний пункт американської військової логістики з Європи до Афганістану з усіма наслідками, що випливають із цього – фінансовими і військово-політичними дивідендами для Грузії… 

Після перемоги на парламентських виборах, 1 жовтня 2012 року, коаліції «Грузинська мрія», здійснення проекту «Лазіка» було припинено, а сам проект оголошено недоцільним. Однак через два роки після зупинки «Лазіки» уряд «Грузинської мрії» повідомив про намір здійснити аналогічний проєкт у селищі Анаклія, неподалік від того місця, де у 2012 році Міхеїл Саакашвілі урочисто відкрив будівництво порту «Лазіка». Ініціаторами реанімації проєкту стали саме прем’єр-міністр Георгій Квірікашвілі, який здобув хорошу підтримку у Вашингтоні, і засновник «TBC Банку» Мамука Хазарадзе. На його будівництво розраховували витратити $2,5 млрд. У 2016 році було створено «Консорціум розвитку Анаклії». Крім грузинської компанії «TBS Group», найбільша американська компанія «SSA Marine» мала стати оператором терміналу в майбутньому порту. Ще одна американська компанія – «Conti International group» – збиралася побудувати нове місто «Анаклія Сіті». 

Спільний грузино-американський проєкт, крім бізнес-інтересу, мав і геополітичний вектор. Оскільки проект «Анаклія» добре вписувався в китайський мегапроект Один пояс – один шлях», для США було принципово важливо взяти під контроль грузинські порти, щоб не допустити туди китайців. У підсумку грузинсько-китайський консорціум програв тендер, і як кажуть, не в останню чергу через наполегливість американських партнерів. Загравання з Вашингтоном закінчилося для Квірікашвілі відставкою з посади прем’єра, а його «гаманець» Мамука Хазарадзе потрапив під каток репресій і перейшов в опозицію до Бідзіни Іванішвілі. Грузинська влада в січні 2020-го розірвала контракт із «Консорціумом розвитку Анаклії», звинувативши інвестора в невиконанні фінансових зобов’язань. Тим самим «TBS Group» і американську «Conti International LLC» відсторонили від подальших робіт через неспроможність залучити для продовження робіт обіцяні інвестиції в розмірі $400 млн.

Усунувши загрозу в особі вже експрем’єра Квірікашвілі та зміцнивши партійні лави, «Грузинська мрія» пішла на парламентські вибори, які відбулися в жовтні-листопаді 2020 року. Партія Іванішвілі здобула 48,15% голосів (представники партії посіли 90 депутатських місць зі 150) і сформувала уряд. Серед опозиційних партій найбільшу кількість мандатів (36) здобув «Єдиний Національний Рух» колишнього президента Саакашвілі. А вже в січні 2021 року Бідзіна Іванішвілі знову заявив про свій «остаточний» і «безповоротний» відхід із політики. «Я ухвалив рішення назавжди покинути партію і повністю відійти від її правління. Я залишаю як посаду голови партії, так і саму партію і повертаюся до звичайного життя, як це було до 2011 року», – заявив Іванішвілі в листі-зверненні до членів партії. 

Водночас він висловив упевненість, що його відхід не послабить партію, а навпаки – посилить, зробить життєздатною і мотивованою. «Я впевнений, що грузинський народ так само оцінить мій сьогоднішній крок, який був продиктований тими ж інтересами, заради яких я прийшов у політику», – наголосив Іванішвілі. Тоді більшість експертів не особливо повірили в щирість Іванішвілі і вважали його заяву декларативною, оскільки він, як і раніше, міг контролювати виконавчу, законодавчу і судову владу Грузії, а механізми контролю ніяк не були пов’язані з його посадою глави партії.

Третє пришестя

30 грудня 2023 року Грузія, затамувавши подих, спостерігала за третім «пришестям» у велику політику Бідзіни Іванішвілі. Виступивши того дня на партійному з’їзді «Грузинської мрії», він повідомив, що вирішив повернутися в грузинську політику після «остаточного і безповоротного відходу». 

На з’їзді було оголошено про заснування посади «почесного голови», яким був одноголосно обраний «засновник партії і творець демократичного перелому 2012 року» Бідзіна Іванішвілі. З боку може здатися, що посада почесного голови є суто символічною і більше підходить для політичного пенсіонера, який «спочиває на лаврах». Але у Іванішвілі все по-справжньому: він отримав право представляти прем’єр-міністрів. Згідно з конституцією, прем’єра затверджує парламент після подання правлячою партією, але в «ГМ» не бачать жодних розбіжностей. Бідзіна Іванішвілі – це на сьогодні і парламент, і уряд. А всі прем’єри – колишні співробітники його банку «Карту». Експерти зазначають, що свою промову Іванішвілі читав із телесуфлера, і кожне речення його «спічу» мало конкретний сенс. За його словами, правляча партія може ось-ось загрузнути в корупції та внутрішніх чварах, і все тому, що занадто слабка опозиція «самознищилася» і не може контролювати таку сильну «Мрію»:

«Відсутність опозиції може легко викликати запаморочення у правлячої партії і розслабити її… З’являється спокуса надуманого протистояння всередині партії. Також зростає ризик корупції, для чого необхідна надзвичайна страховка. Усе це змусило мене прийняти неприємне рішення повернутися в політику».

Іванішвілі провів паралелі зі своїм другим поверненням у політику – у 2018 році: «Тоді я виконав свою місію, наново привів до ладу команду, налагодив систему і тільки після цього вдруге пішов із політики. До того ж у мене вже настав пенсійний вік». Грузинські експерти гадали і шукаио справжню причину повернення Іванішвілі. І навряд чи вона пояснювалася лише наближенням виборів. 

Правляча партія «Грузинська мрі» залишається при владі вже понад десять років, а 2024-й обіцяє стати роком її чергового переобрання на четвертий термін. Для цього є всі умови: бурхливе економічне зростання, розрізнена опозиція, нещодавно отриманий статус країни-кандидата на вступ до Євросоюзу. Здається, що нинішньому грузинському керівництву достатньо просто нічого не зіпсувати, щоб гарантувати собі перемогу на призначених на осінь парламентських виборах. Про це говорить і сам Іванішвілі: «Якби сьогодні відбувалися вибори, то «Мрія» отримала б 90-100 зі 150 мандатів у парламенті, навіть без проведення передвиборчої кампанії», – говорив він.  І тут же доповнює себе: «…відповідно, моєю головною метою є не передвиборче посилення партії, а захист партії, що занадто посилилася, від людських спокус».

Почесний голова на з’їзді також заявив, що не буде ставати прем’єром, і не змінюватиме чинного главу уряду. Однак минув місяць, і 29 січня 2024 року Іраклій Гарібашвілі розпрощався з постом прем’єр-міністра. Уже вдруге. Політолог Гія Хухашвілі, колишній радник Іванішвілі, так коментував перелякані обличчя лідерів «Мрії» після передноворічного звернення Іванішвілі:

«У них була ілюзія, що вони чимось керують. Тепер вона зникла. Іванішвілі повинен когось приблизно покарати. Стабільність системи, на думку Іванішвілі, побудована на абсолютній владі, політичні партнери йому не потрібні. Раніше він якийсь час керував усім по телефону. А потім ці маленькі хлопчики стали робити гроші, у них з’явилася нові амбіції».

На перший погляд, жодних зовнішніх ознак можливого розколу в «Грузинській мрії» зараз немає. Відхід прем’єра Гарібашвілі та заміна його на Іраклія Кобахідзе, який раніше обіймав посаду голови правлячої партії, не викликав ані публічних скандалів, ані взаємних звинувачень. Однак це навряд чи можна вважати надійним індикатором партійної єдності. Внутрішні конфлікти в «Грузинській мрії» рідко випливають назовні. І тут доречно згадати, що друге повернення в політику Бідзіни Іванішвілі «дивовижним» чином збіглося з посиленням прем’єр-міністра Георгія Квірікашвілі, якого вважали одним із найуспішніших грузинських прем’єрів. Як відомо, історія повторюється один раз у вигляді трагедії, другий раз – у вигляді фарсу. Іраклія Гарібашвіді теж вважають одним із популярних грузинських політиків. І його відставка з посади прем’єра знову «збіглася» з поверненням у політику Бідзіни Іванішвілі.

Безсумнівно, Іванішвілі має особливе «чуття» на загрози. Влада та її збереження – ось головний двигун усієї його діяльності. Ротуючи кадри на офіційних постах, Іванішвілі намагається спрямувати енергію своїх обранців у безпечне для себе русло. Адже люди, які оточують Іванішвілі, змінилися. Вони розбагатіли, змужніли, розширили мережі впливу, посилили свої «команди», обзавелися впливовими зовнішніми зв’язками. Ці фігури вже не можна зняти з політичної дошки з такою ж легкістю, як партнерів по коаліції 2012 року. Іванішвілі не може дозволити, щоб у певний момент його «протеже», який набрав «вагу» і силу, просто не взяв телефонну слухавку від свого «патрона». Люди, які знають Іванішвілі, кажуть, що він може місяцями не контактувати з тим чи іншим керівником, а потім почати надавати йому знаки уваги, просити поради тощо. 

Сьогодні «Грузинська мрія» найменше нагадує монолітну партійну команду. Це скоріше клуб за інтересами, де в кожної групи вони свої: у кахетинського клану – свої, у «молодогвардійців» – свої, в особистої гвардії Іванішвілі на чолі з міністром МВС Вахтангом Гомелаурі – свої, у колишнього футболіста італійського «Мілана», мера Тбілісі Кахи Каладзе теж – свої.  Однак складається стійке враження, що вони всі чудово розуміють, що мають інтереси лише до того моменту, поки це дозволяє Іванішвілі. А коли вони виходять за рамки дозволеного, реакція слідує блискавично. 

Амбітний представник кахетинського клану

Згідно з поширеною думкою, Іраклій Гарібашвілі потрапив у поле зору Іванішвілі завдяки дружбі з його старшим сином під час навчання у Франції. Відтоді він став довіреною особою в різного роду справах. Після того як Іванішвілі пішов з посади прем’єра у 2013 році, саме 31-річний Гарібашвілі став наймолодшим главою уряду в історії Грузії. У перший раз він протримався на посаді прем’єра два роки. Його зняли дуже грубо, як то кажуть, без попередження, під Новий рік – 23 грудня 2015 року. В експертних колах тоді вирішили, що Іванішвілі розлютили чутки про корупційні оборудки родичів Гарібашвілі. 

Політолог Гела Васадзе згадував, що Гарібашвілі змушений був подати у відставку через посилення впливу так званого кахетинського клану. Очолював цей клан тесть Гарібашвілі – колишній поліцейський генерал Тамаз Тамазашвілі: «Дійсно, це був досить серйозний вплив. А Іванішвілі всі ці шість років, які він офіційно був при владі, вирішував класичне завдання для будь-якої влади – її збереження. Усуненням від влади Гарібашвілі і «кахетинського клану», який почав контролювати занадто великий шматок пирога, Іванішвілі тоді вирішив це завдання», – наголошує Гела Васадзе.

Після своєї відставки Гарібашвілі пішов з політики і очолив китайський напрямок у Партнерському фонді. Джерела зазначають, що китайські партнери подбали про його високу зарплату, та й узагалі стали явно і усіляко підтримувати перспективного політика. Минув час, і Іраклій повернувся. Спочатку як партійний функціонер, а потім і у ролі міністра оборони. В уряді він поводився доволі скромно, аж поки у 2021 році через розбіжності з керівництвом партії не сталася гучна відставка прем’єра Георгія Гахарії. Тоді Гарібашвілі й отримав свій другий шанс і знову очолив уряд. 

За обидва терміни на посаді прем’єра Іраклій Гарібашвілі запам’ятався багатьом, наприклад, дружбою з прем’єром Угорщини Віктором Орбаном, а також посиленням китайського вектору в зовнішній політиці. Саме під час візиту Гарібашвілі до Пекіна, було заявлено про стратегічне партнерство з Китаєм. А реанімація проєкту «Анаклія» з прагненням Грузії швидко й органічно вбудуватися в маршрут так званого «Серединного коридору» Великого Шовкового шляху, що веде з Китаю в Європу через Середню Азію, дуже добре вписувалося в логіку стратегічного партнерства. Візит до Пекіна викликав тоді неоднозначну реакцію в Грузії. Противники влади вважають, що таким кроком Тбілісі саме закрило двері до НАТО і Євросоюзу. Проте саме за прем’єрства Гарібашвілі Грузія все ж отримала статус кандидата в ЄС.  

Не обійшли стороною Іраклія Гарібашвілі й корупційні скандали. Найсвіжіший із них трапився торік, коли прем’єр вирішив відправити старшого сина на навчання до США урядовим рейсом. Чартер обійшовся в 34 тисячі євро. Коли опозиційні телекомпанії здійняли галас, прем’єр заявив, що за рейс нібито заплатив його батько: він хоч і 71-річний пенсіонер, але займається бізнесом. «Я взагалі не з бідної сім’ї», – заявив тоді Гарібашвілі. Мабуть, із цієї ж причини він подарував дружині ділянку з лісом на зимовому курорті в Бакуріані, зібрав колекцію розкішних годинників вартістю в півмільйона доларів і не відмовляв собі та дружині в дорогих автомобілях. 

Проте вважати, що Гарібашвілі прибрали тільки через корупцію, не варто. Іванішвілі не міг не помітити, як зростає вплив Гарібашвілі і він, затіваючи власну гру, просто може вийти з-під його впливу. Насторожували його й підтримка Грузинської православної церкви, загравання з проросійськими партіями – «Альянс патріотів», «Альт-інфо», а також хороші зв’язки в Росії та в Китаї. 

Багато хто очікував, що після звільнення молодий соратник Іванішвілі може почати замислюватися про самостійну кар’єру. Тим паче що в історії керівної партії таке вже траплялося. У 2021 році інший молодий колишній прем’єр від «Грузинської мрії» Георгій Гахарія пішов в опозицію і заснував власну партію «За Грузію». На той момент у рейтингах популярності він був другою людиною в країні після Католикоса Ілії II. Щоправда, організована Іванішвілі кампанія швидко зруйнувала вплив колишнього прем’єра, і тепер його політичний проєкт навряд чи може розраховувати на серйозний успіх на парламентських виборах цієї осені.

Гарібашвілі не пішов ні від Іванішвілі, ні з політики, як і після першої відставки. Він став головою партії, «непочесним», як уже жартують у Тбілісі. У нього є досить багато прихильників у вигляді консервативно налаштованого електорату, сильні позиції в деяких регіонах. Тому Іванішвілі, безсумнівно, використає його під час передвиборчої кампанії. А після виборів – хто знає – Гарібашвілі може стати прем’єром і втретє. Надто вже коротка «лава» запасних у «Грузинської мрії». 

Молодогвардієць

Новину про те, що Іраклій Гарібашвілі йде у відставку, а на його місце прийде голова партії Іраклій Кобахідзе, депутати від правлячої партії заперечували до останнього. І проурядові, і опозиційні телекомпанії вже давно оголосили про це рішення публічно, а от спікер парламенту і депутати від «Мрії» все ще називали новини «спекуляцією». Ну а потім у коментарях з’явився меседж «Так буде краще для країни», хоча насправді ніхто так і не зрозумів, чим саме один Іраклій кращий за іншого.

1 лютого на з’їзді правлячої партії «Грузинська мрія» офіційно відбулася рокіровка, про яку досі багато сперечаються в Грузії: Іраклія Кобахідзе, главу правлячої партії, висунули кандидатом у прем’єр-міністри Грузії, а його тезку Гарібашвілі з прем’єрського крісла «катапультували» в крісло партійного голови. 8 лютого Іраклія Кобахідзе було затверджено на посаді прем’єр-міністра Грузії. Відповідний указ підписала президент країни Саломе Зурабішвілі. Раніше 84 парламентарії проголосували за новий склад кабінету міністрів на чолі з колишнім головою партії «Грузинська мрія», проти виступили – 10 депутатів.

Основними пріоритетами свого уряду Кобахідзе назвав «мирне об’єднання країни» і членство в ЄС, але «зі збереженням грузинської гідності». «Наша мрія – нуль відсотків російської окупації і нуль відсотків бідності в Грузії», – заявив під час виступу в парламенті Іраклій Кобахідзе. Водночас він підкреслив, що об’єднання з Абхазією і Південною Осетією має відбутися виключно мирним шляхом. «Грузини, абхази й осетини більше ніколи не повинні стріляти один в одного»,- заявив політик під оплески членів своєї партії та демонстративну байдужість опозиції. 

При цьому новий прем’єр назвав одним із пріоритетів свого уряду подальше зближення з Китаєм у рамках угоди про «стратегічне партнерство», яку Тбілісі та Пекін оформили в липні минулого року за попереднього прем’єр-міністра Іраклії Гарібашвілі. Слід зазначити, що за два тижні до свого призначення, у складі партійної делегації, Кобахідзе побував на «оглядинах» у Китаї і зустрічався з головою відділу міжнародних зв’язків ЦК КПК Лю Цзяньчао. Крім того, Іраклій Кобахідзе, говорячи про «новий-старий» Кабінет міністрів, який майже без змін перейшов під його керівництво, особливо виділив першого віцепрем’єра, міністра економіки та сталого розвитку Левана Давіташвілі. Він вважається головним ініціатором економічної кооперації з Китаєм і активно лобіює запрошення китайських компаній до багатостраждального проєкту «Анаклія». 

Також посади в новому уряді зберегли всі ключові фігури. Віцепрем’єром і міністром культури залишилася Тея Цулукіані, в минулому міністр юстиції, з ім’ям якої пов’язане порушення кримінальних справ проти Міхеїла Саакашвілі в 2014-2015 роках. Важливим гравцем вважається також глава МВС Вахтанг Гомелаурі. Влада вважає саме його заслугою те, що після парламентських виборів 2020 року, коли соратники екс-президента Саакашвілі оголосили результати голосування сфальсифікованими та спробували влаштувати в країні чергову мирну революцію, МВС (за нещодавнім зізнанням Іраклія Кобахідзе) «діяло дуже кваліфіковано та професійно». 

Пост міністра закордонних справ у новому уряді зберіг й Ілля Дарчіашвілі (у минулому – посол Грузії в Польщі). Єдиний новий міністр в уряді – професійний дипломат, колишній заступник представника Грузії при ООН Іраклій Чіковані. На посаді глави оборонного відомства він змінить Джуаншера Бурчуладзе, який незабаром буде призначений новим представником країни при НАТО. 

Варто зазначити, що у 2016 році Чіковані намагався стати мажоритарним депутатом від Зугдіді і голосно критикував «Грузинську мрію». «Вільні демократи», куди входив Іраклій Чіковані, зазнали краху на тих виборах, і він ненадовго зник із публічної політики, але пізніше став радником прем’єр-міністра Георгія Гахарія. У 2020-му він знову балотувався в Зугдіді – цього разу від правлячої партії та успішно, а коли Гахарія пішов в опозицію, Чіковані, незважаючи на зв’язки з колишнім прем’єром, завбачливо вважав за краще залишитися з «Мрією» і в листопаді минулого року його обрали віцеспікером Парламенту. Його дружина Діана Жгенті працювала консулом у Нью-Йорку, а сьогодні є послом Грузії в Польщі. З точки зору твердих лоялістів, Іраклій Чіковані – слабка і ненадійна ланка. Його призначення не можна виправдати лише інтересами Кобахідзе або бажанням посилити електоральні позиції в традиційно проблемному для «Грузинської мрії» Зугдіді (сьогодні Чіковані заявляє: «Де б я не був… інтереси Зугдіді та зугдідців завжди будуть для мене найголовнішими»). Близькі до керівництва «Мрії» оглядачі стверджують, що Чіковані здатний позитивно вплинути на відносини із західними країнами, і пом’якшити риторику Заходу перед переговорами про вступ до ЄС. Через перестановки в уряді, за припущенням аналітиків, не варто чекати кардинальних змін у зовнішній і внутрішній політиці. Як зазначає BBC, посилаючись на грузинського експерта Гіа Нодіа: «Гарібашвілі, здається, більш щирий у своїх антизахідних висловлюваннях. Кабахідзе – просто виконавець, він переверне платівку дуже легко. Якщо гіпотетично Іванішвілі захоче якось поліпшити стосунки із Заходом, Кобахідзе це зробить легше, адже розмовляє він з європейцями та американцями однією мовою». 

Нового прем’єр-міністра Грузії Іраклія Кобахідзе відносять до молодого покоління грузинських політиків, він лідер неформальної партійної групи так званих «молодогвардійців». 45-річний Кобахілзе став сьомим прем’єр-міністром «Грузинської» мрії за час її перебування при владі з 2012 року. Юрист за освітою, професор Тбіліського державного університету Кобахілзе здобув ступінь доктора права в Дюссельдорфському університеті в Німеччині. До приходу в політику працював у міжнародних організаціях, зокрема за програмою розвитку ООН і Агентства з міжнародного розвитку США. 

Свою політичну кар’єру розпочав у 2015 році на посаді виконавчого секретаря «Грузинської мрії». Під час парламентських виборів 2016 року, на яких «Грузинська мрія» здобула свою другу перемогу, він був заступником голови виборчого штабу правлячої партії. Після виборів став головою парламенту Грузії. У 2019 році позбувся посади після того, як посадив у спікерське крісло російського депутата Сергія Гаврилова під час засідання Міжпарламентської асоціації православ’я. Масові протести в Тбілісі, які відбулися після цього, виявилися настільки бурхливими, що Москва вкотре припинила авіасполучення з Грузією. Залишаючись депутатом парламенту, 2021 року обійняв посаду голови партії і вже звідти впливав на порядок денний у парламенті. До речі, до парламенту, а також до університету, де Кобахідзе продовжує викладати право, він ходить із численною охороною, що в Грузії не дуже-то прийнято.

Кобахідзе регулярно підтримує свій образ скандальними заявами. Він просував закон про іноагентів, викривав Україну в спробах втягнути Грузію у війну з Росією, говорив про неприйнятність ЛГБТ-пропаганди. Під час заколоту ПВК «Вагнер» Кобахідзе звинувачував грузинську опозицію в бажанні «в міру успіхів Пригожина увійти на танках не тільки в Абхазію і Цхінвалі, а й узяти Сочі». Його заяви часто обурювали не тільки самих грузинів, а й провокували конфлікти Тбілісі з партнерами на Заході.

Проте виявилося, що саме такий політик на посаді глави уряду – якраз те, що зараз потрібно Іванішвілі. До безсумнівних переваг Кобахідзе відносять його блискучу ерудицію і знання у сфері виборчих технологій. Один із грузинських експертів зазначав, що «…його вночі розбуди, і він скаже, в якому районі Ланчхуті, скільки людей за кого проголосують». Він і його партнери по «молодій гвардії» зуміли «наростити м’язи» і зміцнити свій вплив і в парламенті, і в партії. Як зазначає грузинський експерт Дмитро Моніава: «5-6 років тому «стара гвардія», яка втрачала позиції» висміювала його спроби уніфікувати погляди і коментарі депутатів парламентської більшості, але сьогодні вони, як і партійні функціонери середньої ланки, вишколені, немов слуги в дореволюційному Версалі». 

Кобахілзе і партнери-юристи не тільки створили мережі впливу і зайняли домінуючі позиції в парламенті. Вони протягнули щупальці до судової системи, оскільки добре знаються на питаннях функціонування та комплектування суддівського корпусу. Досі Іванішвілі не допускав «молодогвардійців» до управління виконавчою владою, а вони зі свого боку підходили до урядових структур дуже обережно. Тепер же, коли «зелене світло» увімкнено, вони напевно спробують хоча б частково захопити їх і в разі успіху посісти домінантне становище щодо інших груп «Грузинської мрії».

Мер-футболіст і «особиста гвардія» Іванішвілі

Ще одним центром впливу «Грузинської мрії» безсумнівно є колишній футболіст італійського «Мілана», а нині мер Тбілісі Кахабер Карлович Каладзе. У партійній ієрархії він посідає почесне місце генерального секретаря. У політику його привів Бідзіна Іванішвілі. Каладзе балотувався до парламенту Грузії від партії «Грузинська мрія – Демократична Грузія» у себе на батьківщині за Самтредським виборчим округом і здобув перемогу на парламентських виборах 1 жовтня 2012 року. Потім був віцепрем’єром – міністром енергетики під час недовгого перебування на чолі Кабміну Іванішвілі. Сам Іванішвілі згадував про це так: «Через кілька днів після того, як я зробив першу заяву про прихід у політику, до мене звернувся Каха Каладзе і попросив про зустріч. Я жартома запитав його, чи не збирається він зайнятися політикою і де хоче грати – у захисті чи нападі, і він відповів, що хоче мене підтримати і встане там, де потрібно буде служити батьківщині». Восени 2017 року Каха Каладзе вперше став мером Тбілісі, а в 2021 році переобрався на другий термін.

Сьогодні його називають найпопулярнішою фігурою «Грузинської мрії». Наближені Каладзе сприймають його як особливу людину в ієрархії. Перебування на «хлібних посадах» – він був міністром енергетики і мером Тбілісі – дало йому змогу не тільки створити для себе хорошу ресурсну базу, а й обзавестися величезною кількістю плідних зв’язків зі спритними діловими людьми, чиновниками та їхніми партнерами з вищих верств суспільства. Багато з них сьогодні кровно зацікавлені в тому, щоб Каладзе протягом довгих років залишався гарантом їхнього процвітання, і їх лякає перспектива можливого зниження його впливу. 

Сам Каладзе прекрасно розуміє, що він завжди під підозрою за замовчуванням. Оскільки ресурси, на які він теоретично може спертися, замисливши «заколот», занадто великі. У такій ситуації будь-який альянс Кахи Каладзе стане «каталізатором підозр» для Іванішвілі. На початку 2018-го новообраний мер нерідко діяв у тандемі з Кобахідзе (тоді головою Парламенту), але в той період обидва були слабкішими, не володіли нинішніми ресурсами, до того ж існувала загроза, що спонукала їх до спільних дій, – горезвісна «змова банкірів», до якої нібито втягнули колишнього прем’єра Георгія Квірікашвілі. Вона оформилася здебільшого в тривожній уяві Бідзіни Іванішвілі, але саме це і робило її цілком реальною для «Грузинської мрії». 

Не випадково критики «Грузинської мрії», особливо перед виборами, часто писали в медіа та соціальних мережах, що стосунки між Іванішвілі та Каладзе загострилися до межі. Каладзе в таких випадках зазвичай відмовчувався або відповідав через третіх осіб, що бажане не варто приймати за дійсне. До речі, останніми тижнями громадськості кілька разів уже цілеспрямовано натякнули, що ставленя Іванішвілі до Каладзе вкотре різко погіршилося і над столичною мерією підвішений дамоклів меч антикорупційних розслідувань. Каладзе, як завжди, на чутки не реагує, а продовжує, як мантру повторювати: «Роль Бідзіни Іванішвілі в грузинській політиці дуже важлива, і я не кажу лише про партійні інтереси. Я б поставив його роль ще вище – роль цієї людини особлива і важлива для нашої країни, батьківщини і завтрашнього дня».

«Силовики»

Ще одна неформальна група в грузинській системі взаємовідносин – «силовики». Це особисто віддані Іванішвілі люди, від яких, на думку багатьох експертів, ніколи не буде виходити загроз для свого боса. Це колишній начальник особистої охорони Бідзіни Іванішвілі, а нині міністр внутрішніх справ Вахтанг Гомелаурі. Глава Спеціальної служби державної охорони Анзор Чубінідзе і глава Служби державної безпеки Грузії Григол Лілуашвілі. Однак важливо зазначити, що політика не знає слова «ніколи», а головний мотив зради не завжди пов’язаний із прагненням дертися вгору владною вертикаллю. 

Іванішвілі про це добре знає і однаковою мірою контролює всі групи впливу. Ще на зорі створення «Грузинської мрії», у 2011 році, Іванішвілі привселюдно заявив, що «…якщо він з якихось непереборних причин не зуміє продовжити боротьбу, його місце займе старший син, який живе нині у Франції – Ута Іванішвілі». Однак неформальну владу складно передати у спадок. Щоправда, після третього повернення в політику Іванішвілі і відставки Гарібашвілі в Грузії ширилися чутки про те, що новим прем’єр-міністром може стати якраз Ута Іванішвілі. Але сам Ута назвав цю інформацію маячнею і заявив, що ні зараз, ні в майбутньому в політику не збирається. А це може свідчити про те, що Бідзіна Іванішвілі сповнений сил і бажання правити в Грузії й надалі, поки що не сподіваючись на старшого сина. 

Не єдиний «Єдиний Національний Рух»

За підсумками виборів 2020 року найбільшою опозиційною силою в республіці була партія «Єдиний Національний Рух», заснована екс-президентом Міхеїлом Саакашвілі ще в далекому 2001 році. Через два роки Саакашвілі та його партійна команда стояли в авангарді першої кольорової революції на пострадянському просторі, що увійшла в історію як «Революція троянд». Далі була оглушлива перемога на виборах. Об’єднаний блок «Національний рух – Демократи» отримують 135 зі 150-ти мандатів у парламенті, а його лідер – Міхеїл Саакашвілі обраний президентом майже 97% голосів. 

У житті Грузії починається пора реформ, будівельного буму і стрімкого зближення із Заходом. З корумпованої і злиденної країни вона перетворюється на державу, що швидко розвивається. За роки перебування при владі «ЄНР», Грузія виходить з СНД, нарощує оберти співробітництва з НАТО і Євросоюзом, а також значно збільшує потоки іноземної допомоги. Водночас партія розгортає масштабну боротьбу з криміналом і корупцією. Реформа поліції стає символом нової Грузії. Країна посідає лідируючі позиції в рейтингах найбезпечніших держав світу. У простих людей у будинках з’являється світло, газ, вода.  Для вступу до університету більше не потрібен хабар, а ввечері можна вийти на вулицю, не побоюючись бути пограбованим. Будь-який документ можна отримати всього за півгодини в Міністерстві юстиції. 

Правління «Єдиного Національного Руху» ознаменується ще однією подією: п’ятиденною серпневою війною, після якої Росія визнає незалежність двох окупованих регіонів Грузії. Утім, до заходу ери правління «Єдиного Національного Руху» обросте серією гучних скандалів, набуде ознак авторитаризму, а правозахисники говоритимуть про масові порушення прав людини в грузинських в’язницях. Саме тюремний скандал покінчить із партією, перемогу на виборах 2012-го здобуде «Грузинська мрія», заснована олігархом Іванішвілі, «Єдиний Національний Рух» уперше за історію незалежності Грузії мирно передасть владу, а за рік Саакашвілі завершить другий президентський термін.

Сьогодні від колишньої величі «Єдиного Національного Руху» мало що залишилося. Після переходу в опозицію в «Національному Русі» почався процес поступового розпаду. Її лідери і рядові члени в різний час почали залишати партію. Партія перетворилася на «донора» для інших опозиційних сил. Сьогодні основне ядро чотирьох партій, що діють в опозиційній ніші, у багатьох випадках складають колишні члени «Єдиного Національного Руху». Партію постійно супроводжують скандали. Про конфлікт у «ЄНР» заговорили ще 2021 року, після повернення в Грузію й арешту засновника партії, екс-президента Міхеїла Саакашвілі. 

У результаті в партії утворилося два табори: прихильники нинішнього голови Левана Хабеішвілі, який звинуватив екс-лідера Ніку Мелію в пасивності в боротьбі за звільнення Саакашвілі, та прихильники Мелії, який називає Хабеішвілі маріонеткою в руках колишніх силовиків Вано Мерабішвілі та Давида Кезерашвілі. Раніше Мелія заявив, що протягом дев’яти місяців «ЄНР» розривають на дві частини. Цей поділ відбувається внаслідок статусу-кво, що створився в партії, а також «несправедливості, аморальності, позбавлення цінностей, які випромінюють неформальні правителі в партії». 

Хабеішвілі здобув перемогу на внутрішньопартійних виборах у «Єдиному Національному Русі» в січні 2023 року. Мелія поступився йому з різницею у 12 відсоткових пунктів, здобувши підтримку 40% членів партії. Після виборів Хабеішвілі заявив, що не збирається виключати Мелія з партії, проте в партії почалися серйозні кадрові перестановки, і багатьох прихильників Мелія в регіонах змістили з партійних постів.

Твердження Мелія про те, що Хабеішвілі є лише формальним лідером «ЄНР», підкріплює фактор Саакашвілі, який, будучи в ув’язненні, оголосив про повернення в політику. Ба більше, один із членів «ЄНР» Сопо Джапарідзе почала проводити передвиборчу кампанію до парламентських виборів 2024 року від імені Саакашвілі. Щоправда ще в серпні минулого року сам екс-президент через своїх адвокатів заявив, що його більше не цікавить грузинська політика, головне – порятунок життя. 

Багато оглядачів вважають, що тоді сім’я і прихильники політика обрали таку тактику, щоб пом’якшити конфронтацію і посилити аргументи на користь звільнення Саакашвілі з гуманітарних міркувань. Але пізніше, коли влада Грузії продемонструвала тотальне нехтування гуманітарним правом, а Європейський суд з прав людини відхилив позов про переведення на лікування до закордонної клініки, ця тактика втратила сенс. Тоді екс-президент знову вирішив вести політичну боротьбу. Він ініціював створення «маніфесту єдності», де крім усього іншого зробив заявку на своє лідерство. У ньому чорним по білому було написано: «Активна участь засновника «ЄНР», лідера «Революції троянд», президента-реформатора надає силу і зміцнює партію». У маніфесті зазначається, що під керівництвом Саакашвілі «ЄНР» активно готується до вирішальних парламентських виборів 2024 року з метою здобути перемогу в інтересах Грузії. У тексті маніфесту також було зазначено, що всі, хто підписав його, погоджуються з лідерством Саакашвілі в «Єдиному Національному Русі» і з тим, що нові та старі члени партії розділяють відповідальність між собою і визнають легітимність голови і політради партії.

На думку експертів, шанси актуалізувати свою персону в грузинській політиці в умовах тюремного ув’язнення у Саакашвілі – вкрай малі. У правлячій партії продемонстрували спокій. Без громадянства Грузії, яке Саакашвілі втратив у 2015 через отримання українського, він не зможе повернутися в грузинську політику, стверджують у «Мрії».

Без ентузіазму поставилися до бажання екс-президента й представники опозиції. Лідер партії «Європейська Грузія» Гіга Бокерія назвав це рішення «безпринципним і таким, що завдає шкоди грузинському народу». Як зазначив Бокерія, не можна спочатку заявляти, що ти – українець і тебе не цікавить грузинська політика, а потім робити вигляд, що таких заяв не було. На думку незалежного опозиційного депутата парламенту Теони Акубардія, співпраця опозиції із Саакашвілі тільки зміцнює чинну владу на майбутніх парламентських виборах: «На виборах у населення країни має бути різноманітний вибір, тоді як зараз він – між чинною і попередньою владою», – заявила Акубардія.

А тим часом у «ЄНР» вибухнув новий скандал. На загальні збори «Єдиного Національного Руху», де було ухвалено маніфест, який, за задумом засудженого екс-президента Грузії, мав стати символом єдності, і позначив плани на парламентські вибори 2024 року, Мелія і його прихильники не з’явилися. У відповідь на це один із лідерів «ЄНР» Леван Бежашвілі завив, що колишній голова найбільшої опозиційної партії Грузії «Єдиний Національний Рух» Ніка Мелія більше не може бути членом партії після того, як він відмовився брати участь в ухваленні маніфесту єдності. 

Сам Мелія перед журналістами не з’являвся, однак, за словами іншого його прихильника Дмитра Бідзінашвілі, маніфест підписувати він не збирається. «Не має значення – підпишемо ми цей маніфест чи ні, це нічого не змінить, бо новий менеджмент не представив шляхи розв’язання проблеми, про яку ми говоримо місяцями», – сказав Бідзінашвілі. У грудні 2023 року вже сам Мелія оголосив про те, що залишає партію і на вибори у 2024 році піде з новою політичною силою.  

Однак, незважаючи на внутрішні труднощі, «Єдиний Національний Рух» залишається найбільшою опозиційною партією Грузії. Згідно з результатами опитування, проведеного Міжнародним республіканським інститутом США у вересні-жовтні 2023 року, керівна партія «Грузинська мрія» отримала б 25% голосів, а «Єдиний Національний Рух» – 13%. 

До виборів «ЄНР» намагається стати центром об’єднання опозиційних партій. Для цього в партії було ініційовано «платформу перемоги», яка створюється, за словами лідерів «ЄНР», навколо третього президента Михайла Саакашвілі. Поки що до «платформи перемоги» увійшла лише одна опозиційна сила – партія «Стратегія Агмашенебелі» Георгія Вашадзе. До 2016 року Вашадзе сам перебував у лавах «Єдиного Національного Руху», проте потім залишив його і створив власний політичний проєкт «Стратегія Агмашенебелі», з яким і потрапив до парламенту 2020 року. Варто зазначити, що прохідний бар’єр для політичних партій на минулих парламентських виборах був 1%. 

Георгій Вашадзе в Грузії людина відома й авторитетна. Його вважають одним із найефективніших реформаторів у першому уряді «Революції троянд». Важливо зазначити, що нове об’єднання не викликало загального захоплення в опозиційному та експертному середовищі. На думку більшості грузинських політичних аналітиків, «Платформа перемоги» до перемоги над «Грузинською мрією» жодного стосунку не має, це радше взаємовигідна співпраця. Георгій Вашадзе ухвалив правильне рішення, оскільки його партія поодинці була б не в змозі подолати 5% і потрапити до парламенту. 

Колишні соратники Саакашвілі вельми скептично відгукнулися про новий союз. За словами депутата Хатії Деканоїдзе, поява Вашадзе не додасть голосів «ЄНР»: «Нічого особливого не станеться. У «Національного Руху» є свої виборці, дуже специфічні, ці люди – виборці Саакашвілі, тому приєднання до «Стратегії Агмашенебелі» голосів не додасть, просто члени «Стратегії» опиняться у списку «ЕНД», тільки й усього. Зараз головне завдання опозиції – в умовах 5-відсоткового прохідного бар’єру мобілізувати якомога більше своїх прихильників, залучити максимальну кількість людей на опозиційному полі, щоб у сумі партії набрали стільки, скільки необхідно для перемоги над «Грузинською мрією»».

Доволі показовим є й те, що «Стратегія Агмашенебелі» вийшла з іншого альянсу, який вона створила у 2022 році спільно з партіями «Гірчі – більше свободи» і «Дроа». Незважаючи на свої примарні шанси потрапити до парламенту, його колишні політичні партнери вважали неможливим перебування в одній коаліції з «Єдиним Національним Рухом». Згідно з останніми соціологічними опитуваннями, перспективи «Гірчі – більше свободи» і «Дроа» оцінюються у 2%, за антирейтингу -18%. Лідерка «Дроа» Елене Хоштарія написала у Facebook, що незважаючи на позитивний досвід співпраці з Вашадзе, її партія не бачить себе в союзі з «Національним Рухом». У тому ж дусі відповіли і в партії «Гірчі – більше свободи». Насправді, «токсичність» «ЄНР» відштовхує й інші опозиційні сили Грузії, які напередодні парламентських виборів 2024 року шукають нові конфігурації та політичні союзи.

У пошуках третьої сили

Численні опитування міжнародних організацій свідчать, що на тлі багаторічної боротьби між двома основними політичними партіями – «Грузинською мрією» та «Єдиним Національним Рухом», у суспільстві вкрай висока потреба в нових силах і нових лідерах. Про це свідчать і результати опитування компанії Edison Research на замовлення опозиційного телеканалу «Формула», проведеного в листопаді 2023 року. Майже 70% респондентів хотіли б бачити в парламентській більшості нову партію. Як резонно зазначають у Грузії, на жаль, третя сила загубилася між провладною «Грузинською мрією» та «Єдиним Національним Рухом». Грузинська опозиція намагається одночасно дистанціюватися від «ЄНР» і уникнути схожості позицій із партією влади. Однак поки що пошуки власної ідентичності даються їй без особливого успіху, вважають спостерігачі. На їхню думку, у виграші від цього залишається «Грузинська мрія».

За даними згаданого вище опитування, опублікованого Міжнародним республіканським інститутом США (IRI), ближче за всіх до старожилів грузинської політики підібралася партія експрем’єра Грузії Георгія Гахарї «За Грузію». Її підтримують 4% виборців. Колишня депутатка від «Грузинської мрії» Ека Беселія взагалі вважає, що настав час формувати нову партію на базі колишніх соратників «Грузинської мрії», які бачать Грузію тільки в ЄС. І для цієї мети найбільше підходить саме партія Георгія Гахарія. У самій партії «За Грузію» виключають можливість партійних альянсів до виборів. Там категорично відкидають можливість об’єднання з «ЄНР». «Для нас «Національний Рух» – це червона лінія, і коаліції з «ЄНР» у нас не буде, я можу сказати це однозначно», – заявив член партії «За Грузію» Михайло Даушвілі. За його словами, партія «За Грузію» не планує об’єднуватися з жодною політичною партією в передвиборчих цілях. «Наша однозначна позиція полягає в тому, що в передвиборчих цілях ми не будемо об’єднуватися ні з ким, я маю на увазі ні з якою політичною партією. І до, і після виборів червоною лінією є «ЄНР»». 

Деякі джерела зазначають, що у Георгія Гахарії може виникнути передвиборчий альянс із нинішнім президентом Грузії Саломе Зарубішвілі. Глава держави 6 лютого запропонувала створити хартію майбутнього – «Платформу єдності для Європи». Вона звернулася до опозиції країни і закликала опонентів влади припинити лаятися і протистояти один одному. Це, зазначила вона, є «підбурюванням до безнадійності та нігілізму в суспільстві». Однак Георгій Гахарія поспішив назвати ініціативу Зурабішвілі розпливчастою і вкотре заявив: «що партія «За Грузію» не буде об’єднуватися на виборах 2024 року – крапка. Одного разу ми сказали, і ми повторюємо. На жаль, нам доводиться повторювати це дуже часто». 

Від двох найбільших партій дистанціюється не тільки партія експрем’єра Гахарія, а й партія «Лело для Грузії». 

Партію «Лело для Грузії» створили у грудні 2019 року двоє банкірів – засновники одного з найбільших грузинських банків «ТВС Bank» Мамука Хазарадзе і його партнер по бізнесу Бадрі Джапарідзе. Вони вирішили прийти в політику після того, як проти них завели кримінальну справу. За підсумками парламентських виборів 2020 року «Лело для Грузії» змогла отримати чотири депутатські мандати. У листопаді 2021 року Хазарадзе достроково позбавили мандата на основі його ж заяви, а Джапарідзе залишився без депутатського місця в лютому 2022 року через вирок. Суд визнав Джапарідзе і Хазарадзе винними у фінансовому шахрайстві 2008 року, проте вони залишилися на волі через давність справи.

Сьогодні, згідно з даними Міжнародного республіканського інституту США (IRI), рейтинг «Лело» становить 2%, що поки що не відповідає їхнім амбіціям на лідерство в середовищі проєвропейських опозиційної партій.

Лідер партії Мамука Хазарадзе опублікував пост у соцмережах із написом «Середина повинна зібратися». Як пізніше роз’яснив член «Лело» Іраклій Купрадзе, заява Хазарадзе передбачає повернення багатопартійності та різноманітності. У «Лело» вважають важливим створити нову політичну силу як третю силу, дистанційовану від найбільшої опозиційної партії «Єдиний Національний Рух» і «Грузинської мрії».

Один із лідерів партії «Лело», Саломе Самадашвілі, каже, що процеси, які відбуваються в опозиції, призвели до того, що громадськість втратила довіру до політиків. За її словами, «Лело» поверне політику людям: «Ми постараємося сформулювати пропозиції, які будуть цікаві грузинам. Опитування показують, що головною темою для людей є європейське майбутнє Грузії. Крім того, більшу частину суспільства турбує відсутність перспективи і недостатні темпи економічного зростання». Як зазначає політик: «у «Лело» є план витягнути країну з цього болота». 

Свій «план Маршалла» партія опублікувала ще три роки тому. За словами лідера партії Мамукі Хорадзе: «Ми написали план Маршалла 3 роки тому. Дуже докладний, дуже зрозумілий і такий, який потрібен нашій країні як повітря». Крім того, на думку Харадзе, найважливішою частиною опозиційної боротьби за європейське майбутнє Грузії буде обмеження впливу Росії. З цією метою в партії презентували «Акт захисту Грузії».

Ним передбачено посилення візового режиму щодо громадян Росії, які сьогодні можуть перебувати в країні протягом року, а також для захисту ринку праці має бути обмежено право росіян на роботу в Грузії. Опозиціонер Харадзе також запропонував заборонити в країні пересування автомобілів із номерами РФ, участь компаній із Росії в державних тендерах, ввести «податок на окупацію» для російських бізнесменів, які оперують у країні.  У своїй стратегії «Лело» також вимагає припинити пряме авіасполучення з Росією, відключити російське телемовлення в Грузії та заборонити російські фонди і продаж землі громадянам Росії.

Крім того, на своєму партійному з’їзді лідер «Лело» заявив, що в Грузії старим партіям і старому менталітету потрібно покласти край, а реальна альтернатива їм усім – «Лело для Грузії». 

Варто зазначити, що лідер «Лело» Мамука Хазарадзе завжди зверхньо поглядав на своїх потенційних союзників по опозиційному «цеху» і відкидав ідею створення широкого фронту «малих партій», пропонуючи зацікавленим політикам приєднатися до «Лело». Один одного доповнювали кілька чинників – очікування лідерів «Лело» були завищеними, до того ж вони вклали в брендинг нової партії багато сил і коштів, і не хотіли приносити їх у жертву примарі єдиного фронту, не вважали потенційних партнерів достатньо сильними для того, щоб запропонувати їм рівні позиції в структурах управління. 

У 2020 році гіпотетичні союзники не захотіли ставати лише манекенами у вітрині «Лело», і їм було куди відступати, вони не боялися одновідсоткового бар’єру, тож найперспективніші союзи так і не сформувалися. А на виборах «Лело» набрала 3,15% голосів. У 2020-му «Лело» (як і «За Грузію» у 2021-му) здавалася сильнішою, ніж насправді, «свіжою» партією, не обтяженою вантажем помилок. Сьогодні візаві набагато краще бачать межу її можливостей – їхнє скептичне ставлення поширюється і на партію Гахарія. Не дивно, що щонайменше дві групи політиків і громадських діячів сьогодні працюють над тим, щоб створити новий опозиційний центр «з нуля», а не на базі «Лело», «За Грузію» або якоїсь іншої партії.

Сьогодні мало хто з виборців зможе чітко визначити, у чому саме полягають принципові (а не суто іміджеві) відмінності між «Лело» і «За Грузію» та чим вони, у свою чергу, відрізняються від «Стратегії Агмашенебелі». Справа в іншому. Як би пафосно це не звучало, але опозиційна партія має бути незалежною від усього, окрім вірності своїм принципам і відповідальності перед виборцями. 

На думку більшості представників експертного співтовариства Грузії, в опозиції, яка перебуває між «ЄНР» і «ГМ», немає свого обличчя. «З одного боку, йде кампанія дискредитації з боку влади, яка виставляє їх в одному човні з «ЄНР». З іншого боку, їм нічого запропонувати людям, немає чітких політичних та економічних програм виходу з кризи… Словом, люди мають побачити їхні відмінності від влади. Натомість в опозиції приміряли на себе мантію експертів, до речі, вельми низького рівня, і коментують з екранів порядок денний, запропонований «Грузинською мрією». Вони не намагаються працювати з людьми, говорити про насущне, пропонувати альтернативну програму вирішення проблем. Така тактика приречена на поразку» – вважає політолог Арчіл Гамзардія. 

Тож успіх малих політичних проектів на виборах залежатиме від того, чи посміють нові лідери діяти, не озираючись на маркери та стереотипи, що їх нав’язують їм старі та досвідчені партії. Чи зрозуміють вони, що винні лише виборцям, і це не лише красиві слова, а якраз той самий «ключ», яким вони відкриють шлях до своєї перемоги і над «Грузинською мрією», і над «Єдиним Національним Рухом». 

Загалом же можна констатувати, що політичне майбутнє Грузії, як і раніше, перебуває в невизначеності: європейська інтеграція гальмуватиметься постійними звинуваченнями у зближенні з Росією. Водночас саме зближення з Росією здається неможливим як через внутрішній опір еліт, так і через критичне несприйняття такого шляху значною частиною суспільства. З іншого боку, дедалі помітнішими стають інтереси Китаю, які розвиваються і зміцнюються в Грузії в міру можливостей і компромісів. У таких умовах говорити про довгострокову стабільність не доводиться.  Занадто невигідне розташування у Грузії, з точки зору геополітики.