Ескалація відносини між Вірменією та Азербайджаном, яка спостерігається протягом останніх днів, несе в собі безліч загрозгроз та викликів не лише для двох країн, а й для геополітичної арени загалом. Ситуація, в якій задіяні інтереси низки держав, серед яких насамперед варто відзначити Росію, США, Францію, Туреччину та Іран, все більше схожа на вибухонебезпечну суміш протиріч, яку все складніше утримувати під контролем, але й вкрай небезпечно пускати на самоплив.
Після закінчення Другої Карабахської війни, у листопаді 2020 року, регулярно виникали локальні конфлікти на лінії розмежування, нагадуючи про те, що навіть кровопролитна війна та втрата Вірменією більше двохсот населених пунктів не змогли покласти край конфлікту між Баку та Єреваном. Примітною особливістю подібних ескалацій стало те, що всі вони виникали в період з серпня по вересень – багато військових експертів відзначають, що через специфічні погодні умови в даному регіоні, найбільш вдалий час для ведення бойових дій припадає на осінній та весняний період (в той час ж час, Карабахська війна 1992 року розпочалася у січні).
Ескалація, яку ми зараз спостерігаємо у прямому ефірі, дуже схожа як на події 2020 року, так і на один із останніх конфліктів між азербайджанськими та вірменськими військовими, який стався в ніч проти 13 вересня 2022 року. Однак, за останній рік відбулося кілька знакових подій, кожна з яких мала важливий вплив на подальший розвиток ситуації навколо Нагірного Карабаху та відносин між Баку та Єреваном.
У цьому матеріалі Ascolta аналізує ключові фактори, що впливають на чергову ескалацію конфлікту навколо Нагірного Карабаху, а також ризики та загрози для всіх сторін, які беруть пряму чи опосередковану участь у цьому конфлікті.
This Content Is Only For Subscribers
Актуальна ситуація
Друга Карабахська війна закінчилася майже три роки тому. За її результатами Вірменія була змушена погодитись майже на всі вимоги Азербайджану, натомість вимагаючи гарантій безпеки для кількох тисяч вірмен Карабаху. У свою чергу, в Баку неодноразово стверджували, що вірмени мають ті ж права, що й громадяни Азербайджану.
Проте, з 12 грудня 2022 року азербайджанською стороною продовжується фактична блокада Лачинського коридору – єдиної дороги для доставки гуманітарних вантажів у Нагірний Карабах. Незважаючи на засудження подібних дій з боку США та Франції, а також ухвалене 22 лютого 2023 року рішення Міжнародного суду ООН, яке зобов’язує Азербайджан розблокувати коридор, офіційний Баку, як і раніше, робить вигляд, що жодних перешкод для гуманітарних вантажів не існує. У той же час, вірменська сторона все більш активно заявляє про посилення гуманітарної кризи в Нагірному Карабаху, внаслідок чого вірмени, що проживають там, фактично помирають від голоду.
За останні три роки прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян та президент Азербайджану Ільхам Алієв провели безліч зустрічей, посередниками у яких виступали президент Європейської Ради Шарль Мішель, президент Франції Еммануель Макрон, канцлер німецької Олаф Шольц, президент Росії Володимир Путін та Держсекретар США Ентоні Блінкен. Як результат, 22 травня 2023 року Нікол Пашинян повторив раніше озвучені ним заяви про готовність визнати Нагірний Карабах частиною Азербайджану, але лише за умов надання міжнародних гарантій для вірмен, які проживають на цих територіях:
«Сприйняття міжнародної спільноти дедалі більше схиляється до формули про те, що Вірменія та Азербайджан мають без застережень визнати територіальну цілісність один одного – 29 800 кв. км та 86 600 кв. км відповідно, і між Баку та Степанакертом має відбутися діалог із забезпечення прав та безпеки вірмен Нагірного Карабаху».
1 липня Ільхам Алієв та Нікол Пашинян зустрілися на полях другого саміту Європейського співтовариства в Кишиневі у присутності президента Франції Макрона, канцлера Німеччини Шольца та президента Європейської ради Шарля Мішеля. За підсумками зустрічі Пашинян та Алієв підтвердили своє зобов’язання, сформульоване в Празі 6 жовтня 2022 року щодо дотримання кордонів, визначених в Алма-Атинській декларації. Вони підтвердили взаємну повагу до територіальної цілісності Азербайджану та Вірменії. Через два тижні Алієв і Пашинян провели ще одну зустріч у Брюсселі за посередництвом Шарля Мішеля. Тоді ж президент Європейської Ради заявив, що зараз спостерігається один із найповніших та найенергійніших етапів переговорів між Вірменією та Азербайджаном.
Однак після цього відносини між Баку та Єреваном почали погіршуватися. Переговори фактично зупинилися, сторони повернулися до взаємного обміну звинуваченнями, провокації на кордоні активізувалися.
Багато оглядачів в останні дні встигли провести паралелі з подіями 2020 року: активне перекидання військових вантажів (техніка та озброєння) з Ізраїлю та Туреччини на територію Азербайджану (низка джерел заявляють про прибуття вже як мінімум п’яти бортів із озброєнням), стягування азербайджанської техніки до кордону Вірменії проведення зборів резервістів з обох сторін, а також низка інших подібних факторів.
Чинник російської «миротворчості»
Зниження позицій Росії як у питанні врегулювання вірмено-азербайджанського конфлікту, так і у впливі на Вірменію вже давно відзначалося багатьма аналітиками. При цьому остаточне перехоплення ініціативи Заходом було продемонстровано 18 лютого 2023 року, коли на полях Мюнхенської конференції відбулися чергові переговори Алієва і Пашиняна за посередництва Держсекретаря США Ентоні Блінкена.
По суті ці ж переговори стали відправною точкою в публічній демонстрації виходу на фінальний етап мирного врегулювання. Через три місяці Пашинян заявив про згоду визнати Нагірний Карабах частиною Азербайджану, а решта всіх нюансів видалася світовій спільноті несуттєвою.
У період із травня по липень відбулося кілька окремих зустрічей Путіна з Алієвим та Пашиняном, також проводилися тристоронні зустрічі та тематичні заходи у контексті міжнародних організацій, членами яких є всі три країни. Проте видимого результату продемонструвати не вдалося. Цікавий момент: раніше Ascolta публікувала матеріал «На зв’язку: з ким спілкується Путін після початку війни в Україні», згідно з яким саме Пашинян отримав впевнену першість у списку телефонних співрозмовників Путіна. Лише за час повномасштабного вторгнення Росії на територію України між президентами Росії та Вірмені відбулося 18 телефонних розмов. Однак останній з них був 5 липня, після чого регулярні дзвінки припинилися.
На тлі чергової ескалації конфлікту між Баку та Єреваном позиція офіційних спікерів Росії є доволі показовою. По суті, Москва ніби відіграється за спроби Пашиняна демонструвати самостійність та зайве загравання зі США та Європейським Союзом. Реакція російського МЗС на ескалацію конфлікту демонструє скоріше глузування і спробу дорікнути зайвому популізму як зі сторони самого Пашиняна, так і низки вірменських політиків.
З іншого боку, важливо зазначити, що для Росії питання збереження відносин з Вірменією є значно важливішим, ніж це може здатися на перший погляд. По-перше, Вірменія залишається єдиною переважно православною країною Південного Кавказу, що зберігає лояльність до Росії. Для Москви це є вкрай важливим чинником збереження свого впливу на регіон. Безумовно, розмови про вступ Вірменії до НАТО у найближчій перспективі є абсолютно безпідставними, але посилення США та Франції в цьому регіоні навряд чи влаштує Росію. Ту важливо нагадати, що саме у Вірменії розташоване найбільше посольство США у світі, а у 2022 році (за кошти США) було завершено будівництво військової бази для вірменських миротворців.
По-друге, протягом усієї так званої «спеціальної операції» Росії проти України Вірменія намагалася зберігати нейтралітет і всіляко уникала публічних заяв із засудженням дій Росії. Також делегація Вірменії в ООН утрималася від підтримки резолюції ES-11/1, яка засуджує дії Росії. Однак, на тлі ескалації конфлікту з Азербайджаном, не отримавши підтримки від Москви, Вірменія почала більш активно загравати із Заходом. Останнім часом з’явилися заяви щодо проведення спільних військових навчань США та Вірменії, Єреван вперше передав гуманітарну допомогу Україні, загострилася ситуація навколо Зангезурського коридору.
По-третє, сам Зангезурський коридор є стратегічно важливим чинником для Росії. Ще на початку червня 2023 року, напередодні візиту Нікола Пашиняна до Сочі, секретар Ради безпеки Вірменії Армен Григорян заявив, що надалі Вірменія самостійно здійснюватиме повний контроль за кордонами, у тому числі й у районі Зангезурського коридору. Однак, згідно з 9 пунктом тристоронньої заяви (Азербайджан, Вірменія Росія) про припинення вогню в Нагірному Карабаху вказується, що Вірменія забезпечує транспортне сполучення між західними районами Азербайджану та Нахічеванською автономією, а контроль за транспортним сполученням здійснюють органи прикордонної служби ФСБ Росії. Важливість даного напрямку для Росії в першу чергу полягає в тому, що Зангезурський коридор є частиною транспортного шляху Північ-Південь, який Росія позиціонує як головну транспортну артерію в новій глобальній реальності.
Важливо відзначити, що сам Зангезурський коридор – це ділянка кордону Вірменії з Іраном. Присутність там прикордонної служби ФСБ РФ дозволяє контролювати постачання в обхід санкцій товарів подвійного призначення до Ірану. Вже зараз точаться активні розмови про те, що Азербайджан планує військову операцію в цьому напрямку, що допоможе поєднати основну частину Азербайджану з його ексклавом – Нахічеванською автономією. Подібний сценарій може мати вигоду як для Туреччини, яка посилює свої позиції в регіоні, так і для США, які отримають закриття одного зі шляхів постачання підсанкційних товарів до Ірану. Однак, навіть через два місяці після заяви секретаря Радбезу Вірменії, прикордонна служба ФСБ РФ, як і раніше, здійснює охорону кордонів Вірменії, що, вочевидь, може вказувати на блеф вірменської сторони з метою провокації на більш активні дії з боку Росії.
По-четверте, будь-які зіткнення між Вірменією та Азербайджаном можуть мати вплив на подальші відносини в умовному союзі Росії, Туреччини та Ірану, що позначиться як на врегулюванні сирійського питання, так і на ситуації в регіоні в цілому.
Водночас важливо відзначити, що крім низки загроз і викликів для Москви, можливий новий вірмено-азербайджанський конфлікт несе для неї й певну геополітичну вигоду. Важливо враховувати, що за останній рік умовний миротворчий мандат повністю перейшов від Росії до США та Франції. Під соусом заяв про те, що Москва втратила Єреван і не спромоглася закінчити процес мирного врегулювання, проходили практично всі зустрічі на західних майданчиках між Пашиняном та Алієвим. Тепер же, початок конфлікту свідчитиме про те, що не впорався вже Захід, а не Росії. Заява про припинення вогню в Нагірному Карабаху, яка поклала край Другій Карабахській війні, була підписана за участю Путіна. Тепер Путін може сказати, що через дії США і Франції почалася нова війна, яку зупиняти доведеться знову Росії.
Складне становище для США
У цьому контексті важливо відзначити, що останнім часом Сполучені Штати неодноразово декларували фактичну монополію на вирішення вірмено-азербайджанського конфлікту. Головним ідеологом посилення позицій Вашингтону на Південному Кавказі виступав Держсекретар США Ентоні Блінкен. Йому ж багато хто приписує і безпосереднє кураторство переговорів між Пашиняном та Алієвим.
Для Блінкена захист вірменських інтересів є важливим чинником не лише з погляду геополітики та посилення присутності США у регіоні, а й з погляду внутрішньополітичних процесів. Вірменська діаспора у США за різними оцінками налічує близько двох мільйонів чоловік. Її основна частина проживає у південній частині Каліфорнії, а найбільша вірменська громада країни розташована в Лос-Анджелесі. В даному випадку важливо відзначити, що американські вірмени мають серйозний вплив на політичні процеси в країні, формуючи тісні зв’язки на рівні діаспори.
Примітно, що штат Каліфорнія є не лише найбільшим за чисельністю населення (15% від населення США), а й формує близько 15% ВВП країни. Водночас лобістські можливості вірменської діаспори неодноразово демонстрували серйозний вплив на внутрішньополітичні процеси в країні. По суті, початок конфлікту між Вірменією та Азербайджаном може мати серйозний вплив на передвиборчу ситуацію в США та збільшити загрозу втрати Демократичною партіїєю одного з ключових штатів. Не виключено, що це питання є ключовим фактором в активізації Вашингтону навколо ситуації на Південному Кавказі.
6 вересня Вірменія офіційно оголосила про проведення з 11 по 20 вересня спільних вірмено-американських навчань «Партнер Орел-2023», які відбудуться на базі навчального центру миротворчої бригади Міноборони Вірменії Зар у рамках підготовки до участі у міжнародних миротворчих місіях. Навчання передбачає виконання завдань щодо стабілізації між конфліктуючими сторонами під час миротворчої місії. По суті, можна припускати, що в період присутності розширеного військового контингенту США у Вірменії Азербайджан не робитиме спроб повномасштабного наступу.
Примітно, що на тлі загострення ситуації між Вірменією та Азербайджаном офіційний Єреван почав більш активно реагувати на ситуацію в Україні. Після понад півтора року мовчазної згоди з агресією Росії, до Києва прибула вірменська делегація на чолі з дружиною Пашиняна Анною Акопян. Також у ЗМІ активно розтиражували інформацію про те, що Акопян привезла першу гуманітарну допомогу Україні від Вірменії. Проте, джерела Ascolta зазначають, що головною метою Акопян стала не участь у саміті перших леді, а зустріч із Ентоні Блінкеном (який прибув до Києва того ж дня) та показова підтримка України для провокації Росії.
У той же час, поява ще однієї гарячої точки в регіоні, де активно розвиваються інтереси США, нині несуть для Вашингтона серйозну загрозу. Затяжна російсько-українська війна послабила не лише Росію, а й практично повністю витратила запаси американської військової техніки та озброєння. Тим більше, що навряд чи можна розраховувати на те, що адміністрація Байдена буде готова відправити американських солдатів для захисту Вірменії. По суті, загроза початку війни між Азербайджаном та Вірменією ставить як Росію, так і Сполучені Штати у довлоі складне становище, у якому ресурсів на ще один фронт може просто не знайтись.
Важливо відзначити, що така ситуація несе свої загрози й для України, яка може втратити як світовий інформаційний фокус, так і частину підтримки від Заходу, яку доведеться перенаправити до Вірменії. Більше того, виникає й політичне питання: підтримка Україною Вірменії може вкрай негативно сприйнятися Анкарою, що також не вигідно Києву. При цьому не підтримка чи нейтралітет у цьому питанні викличе запитання у Вашингтону. В даному випадку можна констатувати, що саме Анкара нині розігрує головну карту в усьому регіоні і від її подальших дій багато в чому залежатиме ситуація як у вірмено-азербайджанському конфлікті, так і у російсько-українській війні.
Турецька сторона медалі
31 серпня міністр оборони Азербайджану генерал-полковник Закір Гасанов, який перебував з робочим візитом у Туреччині, зустрівся з міністром національної оборони Туреччини Яшаром Гюлером. Вже через кілька днів після цієї зустрічі в мережі з’явилися перші відео з перекиданням азербайджанської військової техніки ближче до кордонів Вірменії. Паралельно почала надходити інформація про активізацію Ізраїлю, який нібито також надіслав військові вантажі до Азербайджану. У цьому випадку зацікавленість Ізраїлю є абсолютно логічною: Азербайджан розглядається як один із важливих факторів у протистоянні з Іранською загрозою. Тим більше, що перспективи перекриття Зангезурського коридору – це серйозна загроза для постачання підсанкційних товарів до Ірану.
У свою чергу, Туреччина розігрує куди більш широку карту. По-перше, рішення Карабахського конфлікту на користь Азербайджану – це однозначне посилення турецьких інтересів у регіоні, про що Баку та Анкара неодноразово заявляли у публічній площині.
По-друге, після енергетичної ізоляції Росії Азербайджан значно наростив постачання газу до Європи, що зробило його серйозним гравцем на європейському енергетичному ринку. По суті, якщо зараз Азербайджан, за підтримки Туреччини, розпочне бойові дії проти Вірменії, то Європа опиниться у вкрай скрутному становищі і, швидше за все, буде змушена відмовчуватись та уникати різких висловлювань на адресу Баку та Анкари.
По-третє, не виключено, що Туреччина може виступити і в ролі головного миротворця, зупинивши конфлікт у його розпалі. Зараз рано говорити про подібну версію, проте у разі подальшої ескалації вона виглядає цілком правдоподібно. Таким чином, у питанні мирного врегулювання Ердоган може переграти як Росію, так і США.
Тим більше, низка джерел Ascolta підтверджує інформацію про те, що питання вірмено-азербайджанської ескалації обговорювалося під час зустрічі Ердогана та Путіна в Сочі, яка відбулася 4 вересня. Більше того, під час прес-конференції за підсумками зустрічі з Путіним Ердоган підтвердив, що обговорювалася також «провокаційна поведінка Вірменії на Кавказі».
Однак, інформація, що розповсюджується в мережі, про те, що під час зустрічі Путін нібито погодився поступитися Нагірний Карабах Азербайджану без будь-яких додаткових умов (у тому числі, без гарантій безпеки для вірмен, що проживають там) не відповідає дійсності.
За інформацією Ascolta, під час зустрічі могло обговорюватися питання зниження присутності США в регіоні шляхом зміни політичного керівництва Вірменії та подальшого вирішення Карабахського конфлікту без участі Заходу. Таким чином, ескалація ситуації може проводитися з метою посилення політичної кризи у Вірменії та подальшої відставки Пашиняна з посади прем’єр-міністра. У цій ситуації Туреччина зможе зміцнити свій вплив на Південному Кавказі, а Росія відновить повний контроль над Вірменією. Вочевидь, найближчим часом ми зможемо спостерігати спробу реалізації подібного плану, а також активну протидію з боку США та Франції.
У сухому залишку
Про першочергову наявність політичної гри, яка прикривається гучними заявами про перекидання військової техніки та часткову мобілізацію, нині говорять багато чинників. Популістські заяви обох сторін і розтиражовані азербайджанською стороною новини про перекидання техніки на кордон з Вірменією більше схожі на інформаційно-психологічний тиск з метою провокації внутрішньополітичної кризи у Вірменії, ніж на реальну підготовку до війни.
По суті, нині війна вигідна Азербайджану, який убезпечивши себе від західних санкцій і заручившись підтримкою низки союзників, може остаточно вирішити етнічне питання і жорстко ліквідувати вірменський чинник на своїй території.
У свою чергу Туреччина перебуває в тому становищі, коли їй вигідна як війна, так і мир, що, безумовно, надає Ердогану додаткові козирі. Росія і США, які по суті є головними опонентами в даному питанні на геополітичному рівні, в даний час можуть зійтися на тому, що поява ще однієї гарячої точки не вигідна ні Вашингтону, ні Москві.
При цьому часу для маневрів залишається все менше і їх результат, який виллється або в нову Карабахську війну, або в новий мир на Південному Кавказі, очевидно, ми зможемо спостерігати вже в найближчі місяці.
