Вивчення внутрішньополітичних процесів показує, що в сучасній Російській Федерації настає усвідомлення «кризи еліт», яка навряд чи може бути вирішена найближчим часом. При цьому важливо зазначити, що ця криза не є наслідком вторгнення в Україну. Швидше навпаки: вторгнення Росії в Україну та оголошення так званої «спеціальної військової операції» є прямим проявом кризи, яка намітилася останніми роками. І серед головних проблем можна назвати такі: а) застарілу, нездатну до інновацій модель державного управління; б) відсутність кар’єрних та соціальних ліфтів та реальної конкуренції, і як наслідок – відірваність влади від реалій, відсутність нових ідей та нової енергії; в) технологічне відставання; г) ненадійність вибудуваних політичних союзів та домінування у зовнішній політиці «блефу та зухвалості» замість продуманої політики.
Путіна все частіше порівнюють з Миколою I в останні роки його правління (бажання царя оголосити Османську імперію «хворою людиною Європи» та взяти участь у розділі спадщини цієї «хворої людини» призвело до війни з європейською коаліцією та поразки в Кримській кампанії, а також до раптової смерті самого царя у 1855 – 1856 роках). Щоправда, важливо враховувати й те, що поразка у Кримській кампанії призвела до дії «реформи згори» в Російській імперії. А також призвела до територіальних втрат, які зазнала Росія після Кримської війни (втрата Аляски). Зараз втрачати нічого, та й противник зацікавлений не в реформуванні, а в максимальному ослабленні Росії. Тому для США, Великобританії та інших держав, хоч як парадоксально б це не звучало, вигідне збереження режиму Путіна як гаранта подальшої деградації Росії.
Політолог Ігор Димитрієв, який відображає інтереси «нових чекістів» (група Корольова та Ко всередині ФСБ) написав цікавий текст, що демонструє настрої нової групи еліт в оточенні Путіна (групи, на яку, можливо, буде зроблено ставку найближчим часом):
«Потрібно чесно відповісти собі на запитання: чому за ці вісім років деградувала Російська Федерація та помітно додала Україна? Секрет українського успіху полягає в тому, що західний світ – та його частина, що була зацікавлена у створенні міцної противаги нам, – змогла витіснити з влади в Києві олігархічне гніздо, всіх цих Порошенок, Тимошенок, Ахметових, Фірташів, Медведчуків, а також й менше значимих персонажів, які кривлялися на тамтешній сцені по двадцять років, – і поставити замість них маловідомих хлопців середньої руки, без великих грошей у кишені та радянсько-пострадянського мафіозного сміття в голові, які просто і старанно почали працювати за чужим стандартом та чужою технологією. Як у «Макдональдсі». Взяли персонал – і з нуля повністю його навчили. І вже це одне – старанне копіювання методів та знань головних держав світу у свій учнівський зошит, замість нескінченного цирку ветеранів ВЛКСМ, КП та КДБ УРСР, – принесло Україні багато користі.
Російська Федерація взагалі повністю пропустила і не осмислила цей факт: що вона має справу зовсім не з тим режимом, який створився в Києві після Майдану. Що це вже зовсім інший режим, і що в 2019 році там сталася непомітна, але значно суттєвіша революція.
Тепер про Москву. А в нас сталося те, що буває з людиною, яка, наприклад, місяцями лежить без руху. Багато корисних функцій її організму вибувають з ладу через непотрібність. Наша система деградувала, тому що вона перестала боротися за виживання, тому що їй протистояли лише повні нікчеми – «навалністи» та інші, – і вона втратила будь-яку волю до дії, мотивацію займатися справами, а не лише звітами та салютами. Відбулося лялькування чиновників, переконаних у своїй величі, невразливості, свідомому всезнанні та гарантованості будь-яких успіхів, адже холуї, які складають придворні довідки, ці успіхи завжди обіцяють. Єльцинська система була сильна, оскільки билася не на життя, а на смерть буквально кожні кілька років, та й ранньопутінська, хоч і жила в умовах поступового умиротворення, все ще продиралася крізь Курськи, Норд-Ости, Беслани, регулярно одержуючи страшні удари. А потім Кремль солодко заснув – і на Харківщині ми всі бачили, до чого ці щасливі сни призводять. Чи вийде встати і піти? – чи наша сонна влада, впавши з ліжка, тепер тільки повзатиме?
Хочеться вірити, що нинішній нокдаун допоможе владі якось струснутись, зрозуміти, що ними оголошене «СВО» – це не вибори «Єдиної Росії», не мітинги на Болотній площі, що тут ніхто не грає у піддавки, і що на халяву нічого не роблячи, тут можна тільки полетіти в прірву. Але буває й так, що деградація зайшла надто далеко – і чим гірша новина, чим небезпечніша реальність, тим сильніше бажання перевернутися на інший бік і спати далі».
«Воєнкор» Владлен Татарський (орієнтований на незадоволені військовим командуванням мілітарні групи) пише:
«От важлива відмінність між постмайданною Україною та Російською Федерацією:
• Середній вік людей, які ухвалюють рішення в Росії 63.4 роки (69 років, насправді).
• Середній вік людей, які ухвалюють рішення в Україні 44.7 року.
Але ж справа не лише у віці. Але й у самій системі відбору кадрів. Усіх, і мене зокрема, дратувала чехарда та крикливість українських політичних діячів. Але за підсумком вони за минулі роки виростили з активістів нове покоління політиків, набагато зубастіших, ніж усі ці Юлії Тимошенко та Віктори Ющенко, що в них були. Так і в інших сферах. Наприклад, в армії:
Середній вік українського генерала – 47 років.
Середній вік російського полковника – 53 роки. Генерали у районі 56-58.
Тобто ці західні куратори, що проклинаються, просто створили альтернативний соціальний ліфт у вигляді своїх грантових організацій і пустили в нього активістів. А через армію прогнали футбольних фанів. Ось результат. У цей час Російська Федерація була зайнята стабільністю та наслідуванням влади. Охороняла будь-яке чиновне крісло від зазіхань різних вискочок».
Аналізуючи дані публікації можна зробити висновок, що в оточенні Путіна сформувалася група молодих та амбітних чиновників та силовиків, які потребують реформування та омолодження апарату. До цієї групи можна віднести першого заступника директора ФСБ Сергія Корольова, генерального прокурора Ігоря Краснова, помічника президента Максима Орєшкіна, заступника секретаря Ради безпеки РФ Олександра Венедиктова, частково Сергія Кирієнка з його командою. Вони намагаються акцентувати увагу на необхідності реформ та змін.
Найсерйознішим ударом по позиціях старої команди, що склалася в оточенні Путіна з пітерських часів, стала втеча за кордон (до Греції) однієї з найбільш довірених осіб – Костянтина Голощапова (відомого як «масажист Путіна»). Дізнавшись про втечу Голощапова, Путін пред’явив претензії Бортникову, Ротенбергу і Наришкіну, які активно протежували олігарху, а також наказав порушити кримінальні справи щодо всіх, хто був пов’язаний по бізнесу з Голощаповим, його сином Дмитром і дружиною Іраєю Гільмутдіновою. В Росії жартують, що у Путіна тепер з’явився власний Рудольф Гесс.
Саме «казус Голощапова» найближчим часом може стати фактором радикальної зміни еліт (швидше за все, це відбудеться вже після 70-річчя Путіна – у жовтні-листопаді 2022 року).
Продовження у другій частині…
