Складається враження, що Росія й далі робить ставку на Ердогана як на посередника в комунікаціях із Заходом. Також у ролі посередників розглядаються Віктор Орбан, Еммануель Макрон та президент Фінляндії Ніїністе. Можливим переговорником від Росії може бути і президент Казахстану Токаєв – тому йому прощаються деякі «вільності» (як стверджують окремі джерела, заздалегідь узгоджені з Путіним).
Велика ставка Путіна робиться на наддержавні структури. Акцент – на розвиток БРІКС та ШОС (хоча великою проблемою вважається Індія, яка займає подвійну позицію на цьому напрямі). Показово, що під час Східного економічного форуму 6 вересня 2022 року Аркадій Ротенберг заявив: «Східний ринок цікавий нам споконвіку, його треба освоювати, хоча й, звичайно, це ризик», — сказав він, розмірковуючи про те, чи зможуть східні економіки компенсувати втрати російського бізнесу від західних санкцій. Зокрема, Ротенберг сказав, що Китай — складний переговорник і не робитиме нічого без власної вигоди. «В Індії більш комунікабельні партнери, але не менш складні», – додав він і підкреслив, що в цілому розворот на Схід вже відбувся. «Світ сьогодні змінився, він уже назад не повернеться. Такого, як було, однополярного світу не буде. Глобалізація закінчилася», – сказав Ротенберг.
Також Росія намагається затвердити свої інтереси в Афганістані (тут суттєво посилилася роль спеціального представника з питань Афганістану Заміра Кабулова, який особисто знайомий практично з усім керівництвом Талібану).
Активно використовуються можливості Рамзана Кадирова для спілкування з наслідним принцом Саудівської Аравії Мухаммедом бен Салманом. Можливо, майбутній перехід Кадирова до Москви буде пов’язаний саме з арабським напрямком розвитку зовнішньої політики України.
Також передбачається концепція активізації присутності Росії на Кавказі та в Каспійському регіоні (особливо в Ірані).
Також у російських політичних колах все більш активно обговорюється інформація про те, що сьогодні починає зміцнюватися так звана «Сім’я» – група осіб, орієнтованих на дочку Путіна Катерину Тихонову. Насамперед до цієї групи відносять колишнього киянина Кирила Дмитрієва та міністра економіки Максима Решетнікова. До цієї ж групи через свою громадянську дружину Анастасію Ракову частково входить мер Москви Сергій Собянін (саме Собянін просував Решетнікова, а також багато в чому сприяв бізнесу дочки Путіна). Важливо підкреслити, що Решетніков сьогодні виступає антитезою до політики Мішустіна і Білоусова: тоді як Білоусов дає досить песимістичні прогнози розвитку російської економіки, Решетніков обіцяє до 2030 року зростання економіки лише на рівні 17%, а зростання реальних доходів населення лише на рівні 20%.
Цікаво, що «Сім’я» сьогодні виступає головним союзником «молодих вовків» із силових відомств.
Дуже напруженою є ситуація усередині військової машини Росії. Найвище командування загрузло в інтригах. Сформувалися три центри ухвалення рішень. Перший – це міністр оборони Сергій Шойгу зі своєю клієнтелою. Він має доступ до Путіна, Путін йому довіряє, проте Шойгу протистоїть група бойових генералів, які обєднуються довкола начальника Генерального Штабу Валерія Герасимова. У союзі з Герасимовим виступає адмірал Ігор Костюков – шеф військової розвідки. Одночасно існує і третя група, на яку найближчим часом може зробити ставку Путін – це група статс-секретаря Міністерства оборони Миколи Панкова. У липні Панкову вдалося об’єднати під своїм контролем Головне управління кадрів МО та головне військово-політичне управління ЗС РФ (на цю посаду замість генерала Геннадія Жидко, відправленого керувати СВО, було призначено найближчого соратника Панкова Віктора Горемикіна). Панков ще з 90-х вважається людиною, яка користується довірою з боку Путіна. Президент РФ довіряє Панкову – до обов’язків останнього входила робота з ліквідації будь-яких небезпек з боку ЗС (більшість нинішніх генералів отримали свої посади та звання завдяки Панкову).
При цьому найбільшу незадоволеність ситуацією висловлюють офіцери середньої командної ланки. Вони прямо говорять про нездатність генералітету виграти війну в Україні, необхідність нових підходів до ситуації. Очевидно, деякі тексти Ігоря Димитрієва можна розглядати як позицію «думаючих офіцерів у силових відомствах», які не погоджуються з вищим командуванням.
«- Жива сила – багаторазова перевага ЗСУ;
– стан військ (мотивація, стійкість в обороні) – перевага ЗСУ;
– Інструменти отримання розвідданих – однозначна перевага ЗСУ;
– Високоточна зброя – перевага ЗСУ на дистанції до 200 км від лінії фронту. Калібр летить, звичайно, далі, але його на порядок, а то й на два у нас менше, ніж Himers у ЗСУ;
– Ствольна артилерія – перевага РФ (зараз нівелюється ударами по складах високоточною зброєю);
– Танки та бронетехніка – перевага РФ (розрив скорочується з кожним місяцем за рахунок поставок НАТО);
Є всі підстави вважати, що в найближчі місяці ЗСУ-НАТО повністю нівелюють перевагу РФ по всіх областях.
Цей розклад може істотно змінитись у разі оголошення Військового стану та Мобілізації, але цього з ймовірністю 90% не станеться.
Усвідомлення влади про те, що «СВО» – швидше за все, буде програно явно відбулося не вчора. Саме негативним прогнозом її розвитку пояснюється відсутність ударів по інфраструктурних об’єктах. (Тільки не розповідайте про гуманізм. Від ударів по енергосистемі та мостах ніхто не вмирає) Пояснення просте – чим менше буде руйнувань інфраструктури – тим менше репарацій та ймовірність Гаазького трибуналу.
На даний момент вельми ймовірним є наступний сценарій. Після знищення всіх ключових плацдармів РФ на півночі України буде відновлено наступ на Херсон. Перший етап, незважаючи на великі втрати, дав певні результати. Створено плацдарм у районі Сухих Ставок, порушено постачання військ на правобережній частині Дніпра. На місці жителів Херсона я б або роздобував би жовто-сині прапори, або прямував у бік Мелітополя.
Наступним етапом швидше за все буде Мелітополь-Бердянська операція. Мета – вихід до Азовського моря. Чи зможе РФ відстояти Крим у разі руйнування Кримського мосту – велике питання. В історії немає позитивного прикладу утримання Криму у разі блокади.
Трагедія полягає в тому, що ліберальний блок у нашій владі готовий пожертвувати будь-якими територіями заради власного добробуту та гарантій безпеки собі та своїм дітям. За яких умов США їх можуть гарантувати? Вважаю список буде приблизно наступним:
– 5-10 трильйонів доларів репарацій. Повинні окупитися вкладення США. Війна-це бізнес;
– Повний вихід РФ з території України, включаючи «ДНР» та «ЛНР»;
– Передача Криму Україні за умови збереження «фіктивної автономії»;
– Відмова від ядерної зброї та/або демілітаризація європейської частини РФ;
– Реформа влади. Формування уряду, який влаштовує США;
– Приватизація всіх держкорпорацій (нафтогазвидобування, авіабудування, металургія тощо) і купівля їх «Надійними» європейськими компаніями за «справедливою» ціною.
Альтернативою цьому є Військовий стан, мобілізація і реальна Війна. І тут перемога можлива.
Причина того, що відбувається в першу чергу не в нестачі людей, а в безладному їх використанні – тобто в організації процесу. За збереження такого підходу брак буде постійним, скільки б не мобілізували народу, а Росію захлисне хвиля похоронок за відсутності потрібного результату, що призведе до серйозної кризи. Нестача якраз і утворена спрощеним підходом і продовжувати його культивувати – це просто перемелювати в м’ясорубці війни наш ресурс. Мені шкода, що люди, які наче думають, пишуть необдумані слова.
Мобілізація економіки, суспільства, формування народного ополчення із добровольців, часткова мобілізація – фахівців з вузьких спеціальностей – ТАК! Стройові частини потрібно наповнювати тими, хто проходив у них службу раніше і має кваліфікацію… Але тільки оголоси загальну мобілізацію руками військових – почнеться таке, що вам не снилося. Це буде сильний удар по країні, який вона не витримає.
І ще згадайте, що головний біч військового відомства, про який я писав не раз – це спроба створити повну закритість, тобто – безконтрольність: все, що відбувається на милі – залишається на милі, – а нагору ми подамо тільки те, що не стурбує нічий сон. Тому воєнкорів не пускають на позиції, а якщо пускають, то за ними ходить людина з камерою і знімає, щоб воєнкор нічого зайвого не сказав… І не тому, що це побачить ворог – ворог обізнаний про нас краще за нас, – а тому, що це побачить перший керівник».
Таким чином, найближчим часом оточення Путіна можуть сформувати більш прагматичні, більш креативні, але водночас і більш агресивні люди, які в результаті претендуватимуть на здійснення влади в Російській Федерації. Поразка Росії у війні з Україною прискорить не так процеси розпаду Росії, як процеси зміни еліт та появи «російських младотурків».
Деякі джерела стверджують, що вже восени може відбутися перехід Шойгу на іншу роботу (за словами джерела, «призначать яким-небудь всесоюзним старостою»). Питання нового міністра залишається відкритим.
Також надходить інформація, що практично вирішено питання про переведення до Москви Рамзана Кадирова – не для того, щоб дати якесь впливове крісло, а для того, щоб поставити в Чечню своїх ставлеників («спецоперація» вирішила одне з найважливіших з точки зору Путіна питань – знищення або ослаблення «гвардії Кадирова», тепер є можливість прибрати Чечню до рук без посередника у вигляді Кадирова).
Загалом складається враження, що Путіна готують до усвідомлення необхідності виходу на пенсію після 2024 року та передачі влади наступнику – причому між старими та новими елітами розгорнулася боротьба, справжній кастинг на роль наступника. При цьому Путін має здійснити трансфер, призначити наступника та забезпечити максимально плавний процес передачі влади.
