За рік повномасштабного вторгнення Росії до України у Східній Європі сформувалася стійка антиросійська коаліція. Незважаючи на регулярні заяви та дії Угорщини, які часто затягують прийняття тих чи інших рішень всередині Європейського Союзу, її позиція точно не може вважатися повністю проросійською, оскільки Будапешт, хоч і без зайвої ініціативи, але все ж надає значну підтримку Україні у вигляді гуманітарної допомоги.
У той же час набагато менше уваги приділяється Словаччині, яку ще рік тому було прийнято вважати державою Східної Європи з найбільш потужними проросійськими настроями серед місцевого населення.
Наразі Словаччина демонструє абсолютно інші погляди на ситуацію в Україні, підтримуючи свою позицію реальними діями у вигляді передачі систем ППО, а також іншої військової техніки та озброєння. Більше того, у середині лютого міністр оборони Словаччини Ярослав Надь заявив, що Уряд Словаччини має намір передати Україні винищувачі МіГ-29.
При цьому, незважаючи на впевнену позицію словацької влади щодо України, варто звернути увагу на активізацію опозиційних сил, настрої яких явно відрізняються від прозахідних позицій чинної влади.
У цьому матеріалі Ascolta аналізує політичну ситуацію у Словаччині, якій все частіше пророкують посилення опозиційних сил та загрозу реваншу проросійських політиків.
Важливо відзначити, що ще з часів Організації Варшавського договору Словаччина дотримувалася доволи помірних настроїв щодо Заходу і не поспішала розривати дружні зв’язки з Росією. Власне, цей фактор показово відображався й на суспільних настроях усередині держави. Порівняно з більш ліберальною Чехією, Словаччина впевнено балансувала між Заходом та Сходом, воліючи дружити з обома сторонами, отримуючи всі можливі економічні та соціальні блага.
Історико-політичний зріз
Наприкінці 80-х, як і вся Східна Європа, Словаччина пережила «Оксамитову революцію». Точніше, увійшла вона у революцію ще у складі Чехословацької Соціалістичної Республіки (ЧРСР), а вийшла з неї спочатку як Чеська та Словацька Федеративна Республіка (ЧСФР), а пізніше як Словацька Республіка. Роз’єднання Чехословацької Соціалістичної Республіки на дві незалежні держави, що відбулося за порівняно короткі терміни, досі є єдиним прикладом мирної та узгодженої зміни державних кордонів у Європі, встановлених Гельсінським заключним актом 1975 року.
Як незалежна держава Словаччина існує з 1 січня 1993 року, коли набула чинності Конституція, а світова спільнота прийняла незалежність двох окремих держав (Чехії та Словаччини).
Вже у 2002 році Словаччина отримала План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), а через два роки (29 березня 2004 року), разом із Болгарією, Латвією, Литвою, Румунією, Словенією та Естонією, потрапила до так званої п’ятої хвилі розширення Північноатлантичного альянсу на Схід і стала новим членом НАТО. Також, 1 травня 2004 року Словаччина була прийнята до Євросоюзу та поступово інтегрувалася до інших організацій усередині ЄС (у грудні 2007 року – Шенгенська зона, у січні 2009 року – Єврозона).
Згідно з Конституцією, Главою держави у Словаччині є президент, який обирається загальним прямим голосуванням на 5-річний термін. Більша частина повноважень у виконавчій владі зосереджена в руках голови уряду – прем’єр-міністра – який зазвичай є лідером партії чи коаліції, що отримала більшість під час виборів до парламенту, і призначається президентом. Вищим законодавчим органом Словаччини є 150-місна однопалатна Національна Рада Словацької Республіки. Делегати обираються терміном на чотири роки.
Економічний зріз
Оточена з півночі та північного сходу гірськими ланцюгами Західних Карпат Словаччина є порівняно невеликою країною з населенням близько 5,5 мільйонів людей. Позиціонується як розвинена індустріально-аграрна держава.
На початку 2000-х років Словаччина почала активно впроваджувати політику залучення зовнішніх інвестицій, що позитивно позначилося як на політичному векторі країни (вступ до ЄС та НАТО), так і на економічному розвитку: за кілька років у Словаччині найактивніше почала розвиватися сфера автомобілебудування. У столиці Словаччини, на території корпусів Братиславського автозаводу було побудовано завод компаній Volkswagen, завод Peugeot у Трнаві, а також Kia Motors у Жиліні. В даний час у Словаччині виробляється близько 1 мільйона автомобілів щорічно, а частка автомобілів в експорті країни перевищує 30%.
У Словаччині видобуваються нафта, природний газ та буре вугілля, які йдуть на потреби економіки. Нафта покриває 1% внутрішніх потреб енергетики, газ – 3%, а буре вугілля – близько 80%. Також, окрім автомобільної промисловості, у Словаччині функціонує кілька великих промислових підприємств: Металургійний комбінат «U. S. Steel Košice» та нафтопереробний завод «SLOVNAFT», а також великий завод «Samsung», що спеціалізується на виробництві телевізорів та побутової техніки.
Актуальна політична ситуація у Словаччині
У 2020 році в Словаччині відбулися досить серйозні політичні потрясіння, які значно вплинули на позиції проросійських сил. На президентських виборах перемогу здобула ще нещодавно нікому невідома еко-активістка Зузана Чапутова.
Варто зазначити, що й попередника Чапутової, Андрія Кіску, важко було звинуватити у проросійських поглядах. Тим більше, до історії незалежної Словаччини він увійшов як перший президент без комуністичного минулого. Під час президентських виборів 2014 року, Кіска вийшов у другий тур із Робертом Фіцо (лідер партії «Курс – Соціальна демократія», який на той час обіймав посаду прем’єр-міністра Словаччини), здобувши впевнену перемогу. Кількість пропагандистських матеріалів у російських ЗМІ у 2014 році, які всіляко очорняли та ображали Андрія Кіску, свідчили про явне невдоволення Москви стрімкою втратою впливу на країни Східної Європи.
У 2020 році ситуація повторилася: у другому турі Чапутова перемогла 52-річного заступника голови Єврокомісії Мароша Шефчовича, випускника МДІМВ та колишнього члена Комуністичної партії Чехословаччини. І хоча Шефчович балотувався як незалежний кандидат, його активно підтримувала партія «Smer» (Курс) Роберта Фіца та Конференція єпископів Словаччини.
При цьому, незважаючи на відверто прозахідну позицію як Андрія Кіски, так і Зузани Чапутової (у їхніх біографіях складно не помітити вплив структур, близьких до Джорджа Сороса), протягом останніх десяти років ситуація у словацькому уряді кардинально відрізнялася. З огляду на те, що в політичній системі Словаччини, прем’єр-міністр наділений більш широкими повноваженнями, ніж президент, ця посада неодноразово стала приводом для запеклої боротьби за стратегічно важливе крісло в системі управління державою.
Примітно, що за президентства Андрія Кіски, прем’єр-міністром Словаччини був відомий словацький політик Роберт Фіцо – лідер партії Smer (Курс – Соціальна демократія). У 2012 році партія Фіцо отримала більшість на парламентських виборах, що дозволило йому сформувати першу в історії незалежної Словаччини однопартійну коаліцію, яка протрималася до наступних виборів 2016 року. Зайнявши посаду прем’єр-міністра ще за Івана Гашпаровича, Фіцо зумів зберегти стійкі позиції і за президентства Андрія Кіски.
На парламентських виборах 2016 року було зареєстровано 24 політичні партії, що втричі більше, ніж у 2012 році. Ця технологія сприяла значному розмиттю електорату. Партія Фітцо зуміла в черговий раз зайняти перше місце за підсумками голосування, але в Парламенті здобула лише 49 мандатів, унаслідок чого була змушена створювати коаліцію з партіями «Siet» (Словацька консервативна партія, заснована Радославом Прохазкою, колишнім членом Християнсько-демократичного руху) та «Міст» (словацька політична партія, яка представляє переважно інтереси угорської меншини).
У 2018 році Словаччина поринула у серйозну політичну кризу, викликану вбивством журналіста-розслідувача Яна Куцяка та його нареченої. Куцяк займався розслідуванням податкових махінацій та зв’язків італійської мафії зі словацькими політиками. Після масових протестів Роберт Фіцо був змушений піти у відставку. Щоправда, на його місце прийшов давній соратник Фіцо – Петр Пеллегріні.
Пеллегріні у 2006 році обрався депутатом Парламенту Словаччини від партії Фіцо «Smer» (Курс). З 2012 по 2014 рік обіймав посаду державного секретаря в Міністерстві фінансів Словаччини. Пізніше очолював Міністерство освіти, науки, досліджень та спорту. Протягом двох років (з 2014 по 2016 рік) був головою парламенту Словаччини, а у 2016 році прийняв пропозицію Фіцо стати його заступником. Після відставки Роберта Фіцо, Пеллегріні став виконувачем обов’язків прем’єр-міністра Словаччини, а через п’ять днів був затверджений на цій посаді Андрієм Кіскою. Багато аналітиків зазначали, що зміна Фіцо на Пеллегріні була лише технічним елементом гри для зниження напруги у суспільстві, а сама політична система, як і її сірі кардинали, залишилися незмінними.
Боротьба за крісло прем’єр-міністра
На парламентських виборах 2020 року лідером перегонів стала відверто популістська партія «Звичайні люди», набравши 25% голосів та отримавши 53 місця у Парламенті. Лідер партії, Ігор Матович, отримав посаду прем’єр-міністра та сформував коаліцію з партією «Свобода та солідарність» Ріхарда Суліка, який отримав портфель Міністра економіки.
Щоправда, ця коаліція проіснувала недовго. Вже у 2021 році в Словаччині сталася чергова політична криза: Уряд Ігоря Матовича закупив для Словаччини партію російської вакцини проти коронавірусу «Sputnik-V». Матович був змушений піти у відставку, а разом із ним і всі члени уряду. Тоді ж Зузана Чапутова запропонувала сформувати новий уряд Едуарду Хегеру – Віце-прем’єру та міністру фінансів Словаччини в уряді Матовича (до парламенту обирався від партії Матовича «Звичайні люди»). У Словаччині Хегер часто називають горілчаним королем (до початку політичної кар’єри він володів бізнесом з виробництва та експорту алкогольних напоїв).
Фактично, в уряді відбувся черговий обмін: Едуард Хегер отримав посаду прем’єр-міністра, а Ігоря Матовича було призначено Віце-прем’єром і міністром фінансів в уряді Хегера.
Щоправда, на цьому криза у словацькій коаліції не закінчилося. Власне, як і не закінчилися популістські витівки Матовича. У березні 2021 року, в одному з інтерв’ю журналіст спитав Матовича, що він пообіцяв Москві замість надання вакцини, на що словацький прем’єр відповів – «Закарпатську Україну». Він одразу ж пояснив свій жарт тим, що він став реакцією на існуючу помилкову думку у суспільстві, згідно з якою будь-які домовленості з Москвою полягають у втраті територій, але подібне виправдання не допомогло загасити скандал, що досяг міжнародного рівня.
Розвал коаліції та загроза дострокових виборів
У серпні 2022 року міністр економіки та лідера партії «Свобода і солідарність» (що входить до урядової коаліції) Ріхард Сулік висунув ультиматум Едуарду Хегеру через незгоду з діями міністра фінансів Ігоря Матовича. Цього разу приводом став проект заходів щодо боротьби з інфляцією, який внесло міністерство фінансів. Парламент скасував накладене на пропозицію президентське вето, після чого «Свобода та солідарність» почала бойкотувати засідання уряду, розірвала коаліційний договір та вимагала ухвалення нового. Інакше партія заявила про вихід із уряду міністрів до кінця серпня.
Вже у вересні урядова коаліція у Словаччині втратила свою більшість. Спочатку про свою відставку заявив Ріхард Сулік, а слідом за ним подали у відставку міністр закордонних справ Іван Корчок, міністр юстиції Марія Колікова та міністр освіти Броніслав Гренінг.
Урядова криза посилювалася протягом осені, а в середині грудня Парламент Словаччини виніс вотум недовіри уряду на чолі з Хегером. Це рішення підтримали 78 депутатів.
Після відставки уряду Хегера, у Словаччині активно заговорили і про проведення дострокових виборів. Щоправда, для реалізації такого сценарію необхідно ухвалити поправки до чинного законодавства. Передбачалося, що необхідні зміни будуть ухвалені у січні, що відкриє шлях до дострокових виборів уже навесні 2023 року. Щоправда, станом на початок березня процеси помітно загальмувалися.
А як щодо проросійських сили у Словаччині?
Примітно, що у 2016 році до Парламенту Словаччини пройшла ультраправа партія «Народна партія Наша Словаччина», яку очолює Маріан Котлаба. Низка українських ЗМІ встигли охрестити Котлабу проросійським політиком, який відстоює російські наративи. Насамперед це пов’язано зі зверненням Котлаби до Віктора Януковича, яке він зробив 31 січня 2014 року. У ньому він порівняв події в Україні з тероризмом та підтримав позицію Януковича. При цьому як сам Котлаба, так і його партія «Наша Словаччина» ніколи не позиціонували себе як проросійські. Скоріше виступали в ролі антизахідної політичної сили, яка агітує за вихід Словаччини з НАТО та ЄС. Також прихильники Котлаби підтримують ідею боротьби з ісламізацією Європи та виступають проти мігрантів. Сам Котлаба з 2020 року відбуває чотирирічний термін за ґратами за незаконне використання нацистської символіки (у 2017 році він подарував трьом бідним сім’ям банківські чеки на суму 1488 євро. Число 1488 року має символічний сенс для неонацистів та расистів з руху «Перевага білих»).
На парламентських виборах 2020 року партія Котлаби додала у свою назву його ім’я («Котлабовці – Народна партія Наша Словаччина») і зуміли показати практично такий самий результат, як і у 2016 році – 8%, отримавши 17 місць у парламенті.
На початку лютого 2022 року у словацькому парламенті стався черговий скандал. На тлі обговорення оборонної угоди зі США, яка б дозволила Америці використовувати аеропорти Словаччини, розгорівся конфлікт між парламентаріями. Депутати «Народної партії Наша Словаччина» (LSNS) Андрій Медвецький та Петер Крупа встали зі словацьким прапором біля трибуни спікера та заблокували її. На це відреагували депутати ліберальної партії «Свобода та солідарність» (SАS) Яна Бітто Ціганікова та Мирослав Жяк, які розгорнули перед собою український прапор. Медвецький почав обливати водою Жяка та український прапор, потім соратники Медвецького Марек Котлеба та Станіслав Мізік, вирвали український прапор із рук Жяка. Після закінчення засідання Мирослав Жяк зробив заяву для преси, в якій розповів, що подає заяву до суду щодо порушення кримінальної справи за фактом крадіжки українського прапора.
Крім вищезгаданої партії Маріана Котлаби, до проросійських часто відносять і партії Роберта Фіцо «SMER», а також Петера Пеллегріні «Голос». Згідно з результатами останніх соціологічних досліджень, обидва проекти демонструють лідируючі позиції на можливих дострокових виборах, якщо вони відбудуться найближчим часом.
При цьому Роберт Фіцо раніше пообіцяв припинити постачання зброї в Україну та надавати Києву лише гуманітарну допомогу. Його колишній однопартієць та найближчий соратник Пеллегріні більш «двозначно» висловлюється щодо питань політики в рамках ЄС, але підтримав відставку уряду. Оскільки партія Пеллегріні лідирує, то у разі перемоги він матиме можливість сформувати різні коаліції, у тому числі з партією Фіцо — другою за популярністю після «Голосу», згідно з опитуваннями.
У сухому залишку
Незважаючи на звинувачення у проросійських поглядах, які викликають побоювання у низки зовнішніх спостерігачів (у тому числі й українських), важливо зазначити, що позиції Роберта Фіцо та Петера Пеллегріні є скоріше антизахідними, ніж проросійськими. І в даному випадку важливо враховувати дуже помітну межу між цими поняттями.
Ліві у Словаччині завжди підтримували дружні стосунки з Москвою, але не переходили її з точки зору національних інтересів. Тим більше, після 24 лютого 2022 року подібна дружба помітно послабилася, що стосується не лише Словаччини, а й більшості європейських держав.
Сам Фіцо є давнім другом прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, якого також звинувачують у зайвій дружбі з Москвою. При цьому в даній ситуації важливо враховувати як значну залежність Словаччини від Угорщини в економічному плані, так і не менш сильну залежність від Москви в енергетичних питаннях. На початку своєї політичної кар’єри Фіцо часто отримував звинувачення у надмірному наслідуванні досвіду першого прем’єр-міністрв Словаччини Володимира Мечяри, який намагався вибудовувати відверто проросійську диктатуру. Згодом Фіцо помітно трансформував свої погляди і прийшов до більш прагматичної позиції, головна проблема якої полягає у невідповідності ключовим інтересам Заходу. Саме цей фактор і дає привід для звинувачень Фіцо та Пеллегріні у намірі змінити зовнішньополітичний вектор Словаччини, налагодивши відносини з Москвою.
Водночас важливо розуміти, що у разі повернення до влади Фіцо та Пеллегріні ключові ризики виникають не для Словаччини (членство в НАТО та ЄС не дають можливості проводити кардинальні зміни зовнішньополітичного вектору), а скоріше для України, яка, вочевидь, може залишитися без активної підтримки одного з найближчих сусідів.
Аналізуючи можливі перестановки в політичній системі Словаччини, важливо звертати увагу не стільки на загальноприйняті стереотипи, скільки на актуальні тенденції як у внутрішній політиці, так і політичній системі Європи в цілому. В даному випадку важливо відзначити, що останнім часом партії з переважно лівими поглядами, на які Москва робила основну ставку протягом багатьох років, все більше зміщуються в орбіту впливу Пекіна, розуміючи, що саме в цьому напрямі лежать головні перспективи найближчих років. Водночас, російська пропаганда, разом із найширшою системою агентів та лобістів усередині Європи, дедалі активніше зміцнює зв’язки з ультраправими та популістськими партіями, які вибудовують свою діяльність на протестних настроях та радикальній критиці західної політичної системи.
У цій ситуації набагато важливіше звертати увагу на діяльність подібних партій як у Словаччині, так і у всій Східній Європі. У першу чергу йдеться про ультраправі партії «Котлабовці – Народна партія Наша Словаччина», лідер якої вже наступного року вийде на волю після чотирьох років ув’язнення, «Ми сім’я» Бориса Коллара (спікера словацького парламенту), а також партії, що не потрапили до парламенту: «Прогресивна Словаччина» Івана Штефунка та «Словацька національна партія» Андрія Данка. За прогнозами Ascolta, саме ці партії найближчими роками можуть сформувати фундамент для активізації проросійських настроїв у Словаччині.
При цьому важливо звернути увагу й на той факт, що на виборах до місцевих та регіональних органів влади у Словаччині, що відбулися наприкінці жовтня 2022 року, ультраправа коаліція отримала мінімальну підтримку, що також свідчить про вельми сумнівні позиції антизахідних (відповідно й антиукраїнських) сил у Словаччині.
