Коли у 2014 році Україна вперше зіткнулася з відкритою агресією Росії, яка анексувала Крим та окупувала частину Донбасу, на геополітичній арені почав формуватися впевнений антиросійський фронт, що всіляко підтримував Україну. Серед проукраїнської коаліції можна було виділити низку держав, які надають найактивнішу підтримку Києву та його прагненням зміни зовнішньополітичного вектору.
Безумовно, українсько-грузинські відносини стали одними з найбільш показових. Маленька держава Південного Кавказу зовсім недавно відчула на собі всі «переваги» наявності спільного кордону з Росією: внаслідок військової агресії, яка тривала фактично місяць, Росія ввела війська на територію Грузії, а пізніше визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії, внаслідок чого Грузія де-факто втратила 18% територій.
Вже у 2014 році Україну накрила «грузинська хвиля». По всій території країни почали масово відкриватися грузинські ресторани, що пропонують своїм відвідувачам різноманітність грузинської кухні. Яскраве грузинське вбрання, пісні, національна айдентика та традиції Грузії популяризувалися на рівні з українськими. Ба більше: після приходу до влади Порошенка, його колишній однокурсник та екс-президент Грузії Михайло Саакашвілі привів до українського уряду частину своєї команди реформаторів, які спробували реалізувати в Україні ту саму стратегію, яка раніше створювалася для грузинських умов.
Отож, вже до кінця 2014 року Саакашвілі був радником президента Порошенка і всіляко мітив на посаду прем’єр-міністра. Колишній міністр охорони здоров’я Грузії Олександр Квіташвілі та колишня заступниця міністра внутрішніх справ Грузії Ека Згуладзе отримали аналогічні посади у Кабміні. Також український уряд консультував колишній генпрокурор та екс-міністр юстиції Грузії Зураб Адеішвілі, який у квітні того ж року був виключений зі списку осіб, яких розшукує Інтерпол. Економічні реформи в Україні проводилися за активного сприяння екс-міністра економіки Грузії Кахи Бендукідзе. Крім вищезгаданих прізвищ, безліч грузинських екс-чиновників і підприємців фактично затопили Україну, сформувавши цілу касту «недоторканних» реформаторів.
Через вісім років після масової «грузинофікації» української політики Росія розв’язала повномасштабну війну проти України, внаслідок якої міжнародна підтримка Києва значно посилилася. При цьому список найближчих друзів України зазнав помітних змін, і Грузія в ньому вже точно не претендує на лідерські позиції.
У даному матеріалі Ascolta аналізує українсько-грузинські відносини у спробі простежити, як гаряча дружба перетворилася на холодне мовчання, що супроводжується небажанням помічати всі масштаби російської агресії проти України у боязні стати «стороною конфлікту», фактично створюючи при цьому прецедент щодо виправдання російських дій.
Українсько-грузинські відносини: історичний аспект
Відносини між двома державами почали будуватися ще задовго до розвалу Радянського Союзу та здобуття незалежності як Грузією, так і Україною. Географічне розташування територій двох держав сприяло розвитку торговельних відносин. Історичні згадки свідчать про торгівлю між давньогрузинським царством Колхіди та давньогрецькими полісами, розташованими у північному Причорномор’ї, яка велася ще в XII столітті до нашої ери.
Говорячи про менш далеке минуле, варто відзначити і тісні культурні зв’язки: у XVIII столітті відомий грузинський поет Давид Гурамішвілі тривалий час проживав на Полтавщині, де помер і був похований (досі зберігся будинок-музей Гурамішвілі у Миргороді), а українська поетеса Леся Україна у 1904 році на деякий час переїхала до Тбілісі, де досі зберігся її будинок, а згодом була названа вулиця на її честь (Леся Українка померла у 1913 році в грузинському місті Сурамі). У 2007 році відбулося взаємне відкриття пам’ятників: у березні Тарасу Шевченку у Тбілісі та у травні — Шота Руставелі у Києві. У 2012 році було опубліковано переклад грузинською мовою поеми Івана Котляревського «Енеїда». Чимало відомих грузинських військових та політиків були пов’язані з Україною протягом XX століття (генерал Зураб Натієв, Іван Лордкіпанідзе, Давид Вачейшвілі та інші). Також свої дитинство та юність у Тбілісі провів Михайло Грушевський.
Одразу після здобуття незалежності обидві держави розпочали економічні та дипломатичні відносини, які розвивалися протягом останніх 30 років. Паралельно зазначалося і зростання товарообігу між двома країнами. У 1999 році між Грузією та Україною було підписано перші угоди про закупівлю озброєння. Після 2005 року ця співпраця посилилася з ініціативи Грузії, яка збільшила закупівлю різних видів озброєння на тлі загострення ситуації у Південній Осетії.
Українсько-грузинські відносини: політичний аспект
Станом на 2012 рік Україна увійшла до трійки основних торгових партнерів Грузії. У тому ж році було здійснено 7 візитів вищого керівництва Грузії в Україну (у листопаді на зустріч із Віктором Януковичем до Києва прилітав Михайло Саакашвілі).
Після приходу до влади Петра Порошенка в Україну прибула ціла низка грузинських політиків з найближчого оточення екс-президента Грузії Саакашвілі. Ця ситуація була викликана відразу двома факторами. По-перше, на парламентських виборах 2012 року перемогу здобула партія «Грузинська мрія – демократична Грузія» Бідзини Іванішвілі, а партія Саакашвілі «Єдиний національний рух» була змушена піти в опозицію. Практично відразу було ініційовано розслідування справ про тортури у грузинських в’язницях, у тому числі відновлено розслідування справи про смерть прем’єр-міністра Грузії Зураба Жванії (у причетності до якої звинувачували Михайла Саакашвілі). По-друге, у жовтні 2013 року закінчився другий термін президентства Саакашвілі. Щоправда, не чекаючи офіційної дати завершення своїх повноважень, він утік у Брюссель, а потім переїхав до США, де деякий час займався викладацькою діяльністю.
У 2015 році Порошенко призначив свого давнього друга та однокурсника (вони разом навчалися у Київському інституті міжнародних відносин (КІМВ), щоправда, на різних факультетах) головою Одеської обласної державної адміністрації. Проте, вже у 2016 році Саакашвілі подав у відставку та піддався жорсткій критиці за провал усіх реформ в області. Через рік Саакашвілі перейшов у жорстку опозицію до Порошенка, почавши виступати з різкими звинуваченнями на його адресу. У липні того ж року Порошенко підписав указ про позбавлення Саакашвілі українського громадянства, яке було надано йому президентським указом у 2014 році. У 2018 році його було депортовано до Польщі. Повернувся до України він вже після перемоги на виборах Володимира Зеленського.
Важливо відзначити, що активна діяльність грузинських функціонерів в українській політиці зазнавала регулярної критики з боку діючої грузинської влади. Станом на 2014 рік у Грузії проти Саакашвілі було відкрито низку кримінальних справ, серед яких:
- Зловживання повноваженнями у зв’язку з убивством у січні 2006 року банківського службовця Сандро Гіргвліані. 28-річного Гіргвліані знайшли мертвим на околиці Тбілісі після сварки з вищими чинами МВС у ресторані. У цій справі було засуджено чотирьох співробітників МВС, проте через два роки їх помилував президент. Слідство вважає, що помилування засуджених Саакашвілі було частиною попередньої змови зі злочинцями.
- Перевищення службових повноважень під час розгону мітингу 7 листопада 2007 року та розгром телекомпанії «Імеді».
- Перевищення службових повноважень у зв’язку з побиттям опозиційного депутата Валерія Гелашвілі. Нападники були в масках, розслідування, проведене за правління Саакашвілі, винних не знайшло.
- Витрата бюджетних коштів, так звана «справа піджаків». Перші публічні деталі цієї справи стосувалися купівлі за рахунок держави шести піджаків для президента, а також обіду у суші-барі. Пізніше до справи додалися відпочинок за державний рахунок у фешенебельних готелях, візити до косметичних клінік, масаж та купівля одягу. Загалом сума розтрати становила 8,8 мільйона ларі [близько $3,3 млн].
Варто зазначити, що у справах, за якими засуджено Саакашвілі, немає прямих доказів його вини, але при цьому невдоволення грузинської влади, яка звинувачує Україну у відмові від екстрадиції грузинських злочинців, абсолютно зрозуміла.
Більше того, як можна зрозуміти з конфлікту між Порошенком і Саакашвілі, який стався вже через два роки після надання громадянства колишньому президентові Грузії, Порошенко і сам був не у захваті від власної витівки.
Хоча, за інформацією Ascolta, «грузинський десант» свого часу був нав’язаний Порошенку Вікторією Нуланд (на той час – помічник Державного секретаря у справах Європи та Євразії) та Джо Байденом (на той час – віце-президент США). Нібито саме вони стали ініціаторами нового етапу в кар’єрі Саакашвілі, що дозволило йому уникнути екстрадиції до Грузії (за добре відомим американським принципом «він, можливо, і сучий син, але це наш сучий син»).
Грузія 2008: українська допомога
У 2008 році Україна активно підтримувала Грузію під час російської агресії. Росія навіть висунула Києву офіційні звинувачення через, нібито, наявність даних про продовження постачання української зброї до Грузії, яке здійснювалося вже після початку конфлікту в Південній Осетії. У зв’язку з подібними заявами в українському парламенті навіть було створено тимчасову слідчу комісію з вивчення законності продажу зброї Грузії (очолювалася Валерієм Коновалюком).
При цьому, за інформацією Ascolta, у 2007-2008 роках, українське ДП «Укрспецекспорт» поставило Грузії 6 самохідних вогневих установок 9А310, 3 автомобілі обслуговування 9В881Е та три транспортні машини. Тобто йдеться про постачання ЗРК «Бук». Важливо відзначити, що всі постачання було здійснено до серпня 2008 року.
Більше того, ще до початку бойових дій у Грузії, українські інструктори проводили для грузинських військових навчання з протиповітряної оборони, що також дало свій результат під час російської агресії у 2008 році.
Незважаючи на активні спроби російської сторони звинуватити Україну в постачанні зброї та військової техніки Грузії після початку конфлікту, а також в участі українських найманців та розрахунків ППО на грузинській стороні, жодних достовірних даних чи прямих доказів так і не було наведено.
Внутрішньополітична система Грузії: нейтралітет чи розворот в сторону Росії
За останні 15 років Грузія зіткнулася з низкою політичних криз, спричинених як спробою зміни зовнішньополітичного вектору, так і боротьбою внутрішніх кланів за владу. Завдяки своєму географічному розташуванню, маленька країна Південного Кавказу є важливим регіональним гравцем та впливає на ситуацію в регіоні. У цьому випадку можна навести низку паралелей з Україною, яка протягом багатьох років сприймалася Грузією як найближчий партнер та соратник у прагненнях приєднатися до Європейського Союзу та НАТО.
Після війни 2008 року Грузія оголосила про низку фундаментальних реформ, проведення яких мало продемонструвати всьому західному світу євроінтеграційні прагнення Тбілісі. Іноземні ЗМІ активно ретранслювали сюжети про скляні офіси державних органів, нульову корупцію, викорінення олігархів і бандитів, а головне – повний розворот Грузії від Росії у напрямку Заходу. Щоправда, вже через кілька років Саакашвілі значно пом’якшив свою антиросійську політику і був змушений піти на певні компроміси. Зокрема, у 2012 році він підписав указ про відміну віз для росіян, внаслідок чого громадяни Росії отримали можливість вільно в’їжджати на територію Грузії та перебувати там без візи протягом 90 днів.
У 2011 році на внутрішньополітичній арені Грузії з’являється олігарх грузинського походження Бідзіна Іванішвілі (також широко відомий як Борис Іванішвілі). Він заявляє про свою опозиційність до Саакашвілі, а головною метою визначає недопущення чинної влади до узурпації всіх політичних процесів в країні. Також Іванішвілі створює партію «Грузинська мрія – Демократична Грузія», яка перемагає на парламентських виборах 2012 року та формує більшість у Парламенті.
Сам Іванішвілі здобуває посаду прем’єр-міністра. Після вступу на посаду Іванішвілі поступово знизив вплив Саакашвілі, зосередивши у своїх руках основні політичні інструменти.
Свою політичну позицію Іванішвілі описував як нейтральну по відношенню до всіх зовнішніх гравців. Відразу після перемоги на парламентських виборах він заявив, що США є головним стратегічним партнером та другом Грузії, при цьому вже наступного року, під час форуму в Давосі, провів переговори з російським прем’єр-міністром Дмитром Медведєвим, а пізніше заявив про бажання провести зустріч з Путіним. Подібний політичний баланс Іванішвілі намагався демонструвати упродовж усієї своєї політичної діяльності, називаючи євроінтеграцію Грузії ключовим пріоритетом. При цьому опозиційні доволі часто критикували його за проросійську позицію.
У 2018 році на президентських виборах перемогу здобула Саломе Зурабішвілі. Незважаючи на те, що висувалась вона як незалежний кандидат, партія Іванішвілі «Грузинська мрія – Демократична Грузія» особливо не приховувала своєї підтримки Зурабішвілі. Головним конкурентом Зурабішвілі був Григол Вашадзе – кандидат від партії Саакашвілі «Єдиний національний рух».
Іванішвілі та Зурабішвілі мають багато спільних моментів у своїх біографіях. Як мінімум, обидва тривалий час проживали у Франції. Більше того, у 2003-2005 роках Зурабішвілі була Надзвичайним і повноважним послом Франції в Грузії. За інформацією Ascolta, саме Зурабішвілі сприяла отриманню Іванішвілі грузинського громадянства у 2004 році (на той час він був громадянином Франції та Росії).
Незважаючи на те, що у 2021 році Бідзіна Іванішвілі заявив про відхід від політичної діяльності (офіційно – через вік), політичну систему Грузії й надалі пов’язують з його ім’ям.
Повномасштабне вторгнення Росії в України: грузинський «нейтралітет»
24 лютого 2022 року більшість держав-членів ООН беззвперечно засудили дії Росії щодо України та закликали Путіна негайно припинити військову агресію проти мирного населення. Серед тих, хто підтримав дії Росії, були Білорусь, Венесуела, Іран, Нікарагуа, М’янма і Сирія. Щодо Грузії, то, з одного боку, вона проголосувала за резолюцію Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1, яка засуджує вторгнення Росії до України (власне, як і підтримала низку наступних резолюцій щодо України). З іншого боку, Грузія відмовилася надавати будь-яку військову допомогу Україні, запроваджувати будь-які санкції щодо Росії, а також скасовувати безвізовий режим для громадян Росії.
Ба більше, на початку березня лідер групи грузинських добровольців, голова «Антиокупаційного руху Грузії» Давид Кацарава заявив, що місцева влада не дала дозволу на посадку літака, який мав доставити їх до Польщі, звідки вони планували вирушити на війну в Україну. Згідно з відкритими даними, зараз в Україні воює близько 1500 грузинів, багато з яких перебувають у «Грузинському легіоні», створеному ще під час проведення АТО.
Дуже показовою стала позиція Грузії щодо російських громадян (насамперед йдеться про чоловіків призовного віку), які масово тікали до країни після оголошення часткової мобілізації у жовтні 2022 року. Згідно з заявою Саломі Зурабішвілі, станом на середину листопада близько 700 тисяч російських громадян виїхали до Грузії, 600 тисяч з яких пізніше виїхали до країн Європи, Туреччини чи Вірменії. Незважаючи на заклики України та низки європейських держав, Грузія не стала закривати свої кордони для російських громадян. У той же час подібна «міграція» принесла і свої плоди для Грузії. Так, лише за грудень 2022 року до Грузії з-за кордону надійшло 535,5 млн. доларів, 317 з яких було переведено з РФ. Також за 8 місяців 2022 року понад 12 тисяч громадян РФ придбали у Грузії понад 15 тисяч будівель та споруд.
При цьому у грудні 2022 року у відносинах між Україною та Грузією спалахнув черговий скандал: тимчасовий повірений у справах України в Грузії Андрій Касьянов стверджує, що Тбілісі вже місяць ігнорує запити Києва на допомогу в постачанні генераторів в умовах енергетичної кризи після російських обстрілів. У відповідь керівник фракції правлячої партії «Грузинська мрія» Мамука Мдинарадзе заявив, що вперше чує про прохання української сторони щодо постачання генераторів та трансформаторів. Варто зазначити, що станом на січень 2023 року Грузія передала Україні близько 25 промислових генераторів та близько 470 побутових.
Заради об’єктивності варто зазначити, що станом на грудень 2022 року Грузія передала гуманітарної допомоги Україні загалом більш ніж на 12 мільйонів доларів. Також, на її території знаходиться близько 25 тисяч українських біженців, багато з яких можуть безкоштовно користуватися громадським транспортом, а також отримують щоденну допомогу у розмірі 16 доларів.
Військова допомога – головний камінь спотикання
Але все ж таки найгострішою темою щодо двох держав стало питання надання окремих видів озброєння, яке Грузія свого часу отримала від України. Насамперед йдеться про зенітно-ракетні комплекси «Бук».
Це питання вже викликало бурхливі обговорення, які в чергове поставили під сумнів проєвропейську позицію Грузії та її бажання приєднуватися до антиросійської позиції.
У вівторок, 10 січня, Міністерство оборони Грузії виступило з офіційною заявою, в якій відмовилося передавати Україні ЗРК «Бук», а також протитанкові комплекси «Javelin». Причину відмови грузинська сторона пояснила тим, що інформація про передачу Україною ЗРК «Бук» Грузії у 2007 році є неправдивою і насправді грузинська сторона купила ці комплекси за секретним контрактом. Також у 2017 році Грузія витратила десятки мільйонів доларів на закупівлю американських протитанкових комплексів «Javelin».
Після активної критики подібної позиції влада Грузії спробувала дати ще кілька пояснень. Наприклад, прозвучала заява про те, що передані Україною ЗРК «Бук» були несправні ще у 2008 році, відповідно через 13 років вони точно не можуть використовуватися.
Водночас у грузинських ЗМІ почали активно обговорювати інформацію про те, що передача Україні такого озброєння призведе до критичної ситуації в армії та фактично оголить грузинську систему ППО.
Більше того, грузинська сторона неодноразово аргументувала своє небажання передавати будь-яке озброєння Україні через страх бути названою «стороною конфлікту», що нібито може призвести до «відкриття ще одного фронту бойових дій» – тобто нападу Росії на Грузію.
Примітно, що кожен із аргументів суперечить іншим, але як би дивно це не виглядало, кожен із них справді був озвучений із різницею у кілька днів.
Міфи та реальність
Аналіз грузинської позиції щодо України та російської агресії демонструє наявність цілої низки міфів, які мають усі ознаки цілеспрямованого поширення певних тез з метою формування необхідної громадської думки. Безумовно, Ascolta не висуває жодних звинувачень на адресу Грузії, розуміючи, що, окрім економічних та політичних інтересів, може існувати реальна загроза військової агресії (ми маємо спільного сусіда і все розуміємо). Тим більше, досвід подібної агресії у 2008 році змушує добре зважувати всі «за» та «проти», ухвалюючи подібні рішення.
У той же час наша команда пропонує власне бачення ситуації, яке є абсолютно суб’єктивним, але може допомогти розвіяти кілька міфів:
Міф 1: Передача озброєння зробить Грузію стороною конфлікту.
Важливо відзначити, що з початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України, західна коаліція, сформована для підтримки України, регулярно передає Києву різні види озброєння, серед якого можна знайти більш летальні екземпляри, ніж ЗРК «Бук». Більше того, ще у квітні 2022 року Словаччина передала Україні іншу протиповітряну систему радянського зразку – комплекси ППО «С-300». Загалом останній «Рамштайн» (міжнародна конференція з надання військової допомоги Україні) продемонстрував, що передача ЗРК «Бук» навряд чи зможе стати більш небезпечною, ніж «танковий транш» від Німеччини, США та Великобританії.
У будь-якому випадку, практично кожна угода про постачання Україні нових видів озброєння супроводжувалися заявами російської сторони про серйозні заходи у відповідь, які, вочевидь, полягають у публікації нових інтерв’ю Дмитра Медведєва з набором промовистих фраз на адресу Заходу.
Міф 2. Надані Україною «Буки» були несправні.
ЗРК «Бук» були настільки несправні, що під час П’ятиденної війни 2008 року силами грузинської ППО було збито не менше 6 російських бойових літаків, у тому числі один бомбардувальник Ту-22М3 дальньої дії.
Безперечно, можна припустити, що за 13 років експлуатації певні запчастини або системи могли зноситися. Але говорити про те, що системи було передано у такому вигляді Україною не варто. Ба більше, за заявою грузинської сторони, ЗРК «Бук» було куплено, а заявити про купівлю несправного озброєння – означає, фактично, розписатися в корупції.
Міф 3. Передача ЗРК Україні оголить систему ППО Грузії.
У цьому випадку ми звернемося як до грузинських, так і до російських джерел інформації, щоб жодна зі сторін не звинуватила нас у маніпуляції.
Варто зазначити, що після військової реформи Грузії 2009 року забезпечення протиповітряної оборони було покладено на військово-повітряні сили Грузії, які були підпорядковані сухопутним військам як авіаційний компонент.
Бригада ППО (м. Тбілісі), що входить у цей вид військ Грузії, згідно з російськими даними (журнал «Зарубіжний військовий огляд», випуск №3 2015 року, стор. 61), тільки в 2015 році мала на озброєнні 6 од. ЗРК “БУК М-1”, 8 од. ЗРК «Оса-АК» та 10 од. ЗРК “Оса-АКМ”.
За інформацією Ascolta, у 2007-2008 роках, українське ДП «Укрспецекспорт» сумарно поставило Грузії таку техніку:
– самохідна вогнева установка (СОУ) 9А310 – 6 одиниць;
– автомобілів обслуговування (АТ) 9В881Е – 3 одиниці;
– Транспортних машин (ТМ) 9Т229 – 3 одиниці.
Внаслідок бойових дій 2008 року 2 СОУ, 2 АТ та 2 ТМ були захоплені російськими військами. Відповідно, українських самохідних вогневих установок 9А310 у Грузії залишилося 4 одиниці, автомобілів обслуговування та транспортних автомобілів – по 1 одиниці. Як відзначають російські фахівці, відновлювати після війни системи ППО Грузія розпочала, закуповуючи комплекси в Ізраїлі, Франції, Україні (журнал «Зарубіжний військовий огляд», випуск №12 від 2020 року, стор. 82). Після підписання 11 вересня 2020 року угоди про модернізацію ППО між міністерством оборони Грузії та ізраїльською фірмою Rafael Advanced Defense Systems реформування цього виду військ вийшло на більш високий рівень розвитку, що викликало певну стурбованість російських військових.
Виходячи з цього, можна відзначити, що передача 6 одиниць техніки Україні суттєво не вплине на боєздатність протиповітряної компоненти Грузії.
Висновки та прогнози
Активно розповсюджувані аргументи, у спробі приховати справжню причину небажання передавати Україні озброєння, вже самі по собі демонструють наявність серйозніших приводів, які змушують вкотре переглянути «дружні» відносини двох країн.
Попри свою «нейтральну» позицію Грузія, як і раніше, не відмовляється від амбіцій щодо вступу до ЄС та НАТО. Більше того, користуючись хвилею підтримки євроінтеграційних намірів України, Грузія також подала заявку на отримання статусу кандидата в члени Євросоюзу. Доволі показово, що прем’єр-міністр Грузії Гарібашвілі навіть заявив, що його країна заслуговує на цей статус більше, ніж Україна та Молдова. Однак саме Грузії, на відміну від України та Молдови, цей статус не надали. З іншого боку, можливо саме цей фактор допоможе Тбілісі зберегти свій нейтралітет і в майбутньому.
