Грудень 2022 року в Республіці Білорусь пройшов у відносно спокійному режимі. Приблизно так само почався і 2023 рік.
Головною подією останнього місяця 2022 року стало призначення нового міністра закордонних справ: після раптової смерті Володимира Макея, новим головою зовнішньополітичного відомства став Сергій Алейник (про нього Ascolta детально писала тут), у минулому – перший заступник міністра, посол у Ватикані та у Великій Британії. За великим рахунком, зміна міністрів навряд чи означатиме зміну зовнішньополітичного вектору Білорусі – держави, де зовнішню політику визначає президент. Володимир Макей міг частково коригувати політику на зовнішньому напрямі (донедавна Лукашенко зважав на думку Макея). Але Алейник – людина дуже обережна (за оцінками білоруських експертів) і буде скоріше простим виконавцем волі Лукашенка. Однак у той же час не варто недооцінювати тісних зв’язків Алейника зі Святим Престолом (зокрема, з кардиналом П’єтро Пароліном та монсеньйором Галахером), а також із британськими елітами. Очікується, що Алейник може бути посередником у питаннях часткового врегулювання відносин між Мінськом і Лондоном.
Це дуже добре розуміють у Москві та побоюються, що коливання Лукашенка щодо Союзної Держави можуть бути пов’язані зі спробами гри на кілька фронтів. Традиційний візит Сергія Лаврова до Мінська для спільного засідання МЗС Білорусі та Росії цього року був також присвячений спробі не лише звірити годинник з новим керівництвом білоруського МЗС, а й нагадати Лукашенку та Алейнику про важливість непохитної позиції двох держав у протистоянні Заходу.
Примітною була репліка Олександра Лукашенка під час зустрічі з Лавровим та Алейником: «У нас є питання, які ми маємо з вами [з Лавровим] обговорити. Ви знаєте моє ставлення до вас. Я ніколи нічого не приховую від вас. Це дуже важливо. Ну і порадитись у деяких справах. Тому я пропоную основні питання обговорити, а потім поговоримо тет-а-тет, як то кажуть, з деяких актуальних питань. Це не тому, що ми від Сергія [Алейника] щось приховуємо. Абсолютно ні. Але є питання за межами наших сьогоднішніх офіційних заходів».
Ця ситуація показова саме тим, що Лукашенко усвідомлює рівень недовіри Москви до Алейника, але намагається балансувати з огляду на позиції всіх сторін.
Лукашенко справді намагається загравати з Римською католицькою церквою і не втрачає надію на те, що папа Франциск та його найближче оточення (насамперед кардинал Паролін) зможуть домовитися з Британією щодо більш толерантного ставлення до білоруського режиму. Сьогодні в оточенні Лукашенка лобістом зближення з Ватиканом є не лише Алійник, а й шеф КДБ Білорусі Іван Тертель, католик за віросповіданням.
Аргументація Лукашенка: білоруська опозиція (як нинішня, так і стара) не буде ухвалена білоруським народом. Спроба державного перевороту за нинішніх умов не зможе відірвати Білорусь від Росії та не зможе привести до влади прозахідні сили. Опозиція в кадровому та управлінському плані дуже слабка. Усунення Лукашенка не вирішить питання зміни орієнтації Білорусі – більшість громадян підтримують політику Лукашенка. Переворот може призвести до громадянської війни і до посилення позицій Росії (це вже показав серпень 2020 року, коли Росія дуже швидко скористалася протестами в Білорусі та почала диктувати свій порядок денний – у тому числі й опозиційним силам). Для Заходу (насамперед Лондону) нинішня позиція Білорусі, яка зводиться до дипломатичних ігор з Росією без конкретного результату, має бути максимально вигідною. Поки що ця позиція (завдяки лобізму Ватикану) знаходить свій відгук у частини британських еліт. За інформацією Ascolta, концепція «ставитися до Лукашенка як до генералісимуса Франка» просувається низкою впливових особистостей, насамперед принцом Майклом Кентським та архієпископом Кентерберійським Джастіном Уелбі (за деякими даними, Уелбі під час свого візиту до Києва теж просував тему «не варто зводити до одного знаменника Росію та Білорусь»).
Цікаво, що Лукашенко, після падіння на територію Білорусі уламків української ракети, дав команду не роздмухувати скандал. Джерело Ascolta повідомляє, що Лукашенко у вузькому колі сказав: «Не вперше прилітає. Людей не зачепило, нічого не зруйнувало – і гаразд. У сусідів війна, буває». Після цього було дано команду ігнорувати сам факт падіння ракети та утриматися від дипломатичних демаршів.
Також примітно, що під час зустрічі із Сергієм Лавровим у Мінську, яка відбулася 18 січня, Лукашенко заявив, що приємно здивований позицією України, яку «підштовхують на провокації проти Білорусі, але вона поки що утримується від таких».
Сам Лукашенко продовжує, ведучи закулісні переговори із Заходом, робити публічні випади у бік Заходу. 12 грудня під час погодження кандидатур 9 керівників місцевих органів влади Лукашенко дав доручення – розвивати закордонні підприємства, власники яких пішли з ринку. «Завдання непрості. Моя вам порада: зараз переломний момент. Хтось там пішов, прийшов. Вони ж технології привезли обладнання. Вони інвестували. А ось повернемо ми їх назад чи ні – питання. Ми розвиватимемо свої компетенції самі. І ми впораємося. Одразу ж беріть до рук це підприємство. Із цього моменту це ваша власність», – заявив Лукашенко, чим викликав чергову хвилю невдоволення на Заході. Фактично з погляду офіційного Мінська це «примус Заходу до миру».
Як би там не було, Лукашенку вдалося пройти «між крапель» і у відносинах із Путіним (з яким у грудні він зустрічався тричі, плюс один тривалий телефонний дзвінок (2 грудня), плюс несподіваний візит до Білорусі міністра оборони РФ Сергія Шойгу). Цікаво, що 20 грудня Путін особисто відвідав Мінськ. За заявами білоруської опозиції, Путін умовляв Лукашенка розпочати війну з Україною. Лукашенко нібито відмовився. Проте, джерела Ascolta не підтверджують інформацію білоруських опозиціонерів. Путін вів переговори щодо зовсім іншого кола питань. Вступ Білорусі у війну практично нічого не дає Росії: армія Білорусі – це максимум 15 тисяч військових, насамперед 7,5 тисяч військ спеціального призначення. Також вагомим моментом є білоруська авіація – близько 100 одиниць літаків. Але вступ Білорусі у війну з Україною остаточно змінює концепцію так званої «Спеціальної військової операції»: Путін у такий спосіб розпишеться у провалі так званої «СВО» та в необхідності залучення зовнішніх ресурсів.
Використання окремих білоруських військових частин у російській формі та з російськими шевронами допускається – але при цьому цей трюк не вимагає колосальних зусиль, щоб переконати Лукашенка піти на такий тип допомоги Росії. Та й добровольців, які бажають повоювати за гроші на боці Росії, буде достатньо. Також не вимагає додаткових переговорів та умовлянь з боку Росії використання території Білорусі як плацдарму для подальшої військової агресії проти України – Росія має військові бази на території Білорусі, Союзний договір 1999 року дозволяє Росії використовувати білоруську територію як плацдарм.
За даними Ascolta, основні переговори стосувалися можливого проведення військових навчань та злагоджених дій російських та білоруських військ у разі вторгнення на територію Білорусі польських, литовських та латвійських військових (за уточненими даними, в Білорусі та в Росії можливості подібної експансії всерйоз побоюються та очікують наприкінці лютого – на початку березня 2023 року, і вона, на думку Мінська та Москви, має збігтися з контранступом Збройних Сил України на Донбасі та на Запорізькому напрямі). Тобто йшлося не так про напад на Україну, як про спільні дії проти можливого прямого зіткнення з НАТО.
Друге питання, важливе для Росії – це спільні дії в умовах західних санкцій. Білорусь забезпечує частковий реекспорт російських товарів, а також товарів, важливих для російської промисловості, оскільки деякі лазівки у європейському законодавстві залишають для Білорусі ширше вікно можливостей. Невипадково за результатами 2022 року товарообіг між країнами становив 50 млрд доларів (2021 року – 38,43 млрд, 2020 – 28,54 млрд).
Подібна ситуація принесла значний зиск і для Білорусі. Під час зустрічі з Лавровим Лукашенко зазначив: «Дуже добре, що ми у торговельно-економічних відносинах із Російською Федерацією вийшли на баланс торгівлі. Навіть трохи вище – сальдо на користь Білорусі. Це говорить про те, що ті спроби нас задушити, і Росію, і Білорусь сьогодні фактично провалилися. Ми однозначно вистоємо».
Третє питання – це продовження розвитку інтеграційних процесів. У цій ситуації це найскладніше питання, і Лукашенко, йдучи на часткову інтеграцію, не готовий до повного злиття з Росією. Більше того: він робить усе для того, щоб посилити в елітах ірредентистські настрої. Максимум, якого вдалося досягти Путіну в грудні, це вихід на підписання угоди про єдину промислову політику Росії та Білорусі.
Опозиція в Білорусі націлилася на розкол у президентському таборі. Раніше більш-менш успішно спрацювавши, провокуючи конфлікт між Лукашенком та Макеєм, Лукашенком та Вакульчиком, а пізніше – між Лукашенком та Шейманом, сьогодні опозиція намагається створити ілюзію політичної небезпеки, яка походить від фігури Наталії Кочанової, спікера верхньої палати білоруського парламенту. Особлива увага приділяється поїздці Кочанової до Москви у листопаді 2022 року та врученню у квітні 2022 року Кочановій російського Ордену Дружби. У білоруських опозиційних ЗМІ одразу розпочалася кампанія, учасники якої проголосили Кочанову «наступницею Лукашенка», а також заговорили про те, що зараз владу в Мінську захоплює «Вітебський клан», представницею якого є Кочанова.
Правда полягає в тому, що у серпні 2020 року саме Кочанова організувала опір опозиційним силам і фактично згуртувала еліти на захист Лукашенка та правлячого режиму. Наразі опозиція намагається зруйнувати зв’язку Лукашенка – Кочанова.
Але це не так просто. Схоже, що Лукашенко свідомо вибудовував «Вітебський клан», очолюваний Кочановою. До цього ж клану відносять голову Адміністрації президента РБ Ігоря Сергєєнка, спікера нижньої палати парламенту Володимира Андрійченка, помічника президента Олександра Косинця.
Опозиційний телеграм-канал «Мінська Семибоярщина» писав: «Доволі важливий капітал «вітебських» – вертикаль Лукашенка. Трійка Сергієнко, Кочанова, Андрійченко і стратег Косинець, який приєднався до них, так чи інакше призначають і знімають з державного забезпечення 64 сенаторів, 110 «депутатів намету», всю обласну та місцеву виконкомівську вертикаль, а так само «депутатів» місцевих рад. У задвоєному (!) підпорядкуванні у Кочанової тепер керівники місцевих відділів міліції, МНС, КДБ, прокуратури, судів та інших регіональних держустанов. У тому числі начальники військових гарнізонів, директори муніципальних підприємств та інша рать. Від групи Кочанової залежить не тільки керівне крісло місцевої номенклатури, а й майбутні владні перспективи у вертикальному табелі про ранги. Саме «вітебські» наділяють їх правом розпоряджатися народною власністю, визначають частку у схематозних доходах, платять офіційну зарплату, чорні премії, роздають інші блага п’ятдесятитисячній вертикальній «бригаді» імені Лукашенка».
І далі: «За оцінками експертів, вітебський клан Кочанової оперує державними та приватними активами в $116 млрд. доларів» (що є явним перебільшенням мінімум у 10 разів).
Здається, що Лукашенко розуміє гру опозиціонерів. Він не поспішає сваритися з Кочановою. Він відновив вплив Віктора Шеймана та частково – Валерія Вакульчика. Лукашенко вирішив завдати удару по опозиції, запропонувавши розглянути законопроект про повну реабілітацію учасників політичних акцій 2020 року (що може сприяти відтоку частини людей від Світлани Тихановської). По суті, Лукашенко вибудував систему противаг і балансів, в якій «Вітебська група» займає важливу, але не однозначно лідируючу позицію.
Не виключено, що Лукашенко протягом 2023 року почне самостійно готувати операцію «Наступник», але за принципом «піти, щоби залишитися». Він дуже добре зважує ризики, пам’ятаючи про долю Нурсултана Назарбаєва. Але при цьому він також розуміє, що долю Назарбаєва було зумовлено низкою чинників, які відсутні в Білорусі. На думку Лукашенка, необхідно просто знайти «правильну людину» і отримати «правильні гарантії». Він придивляється до Кочанової і (не виключено) буде готовий передати їй президентські повноваження – але для того, щоб вона затвердила непопулярні рішення. Тобто передати владу Кочановій він може лише якщо не буде можливості чинити опір тиску Путіна щодо посилення інтеграційних процесів.
Сам Лукашенко не хоче стати людиною, яка демонтує білоруську державність та ліквідує незалежність. А ось делегувати ці повноваження Кочановій він цілком може. Варто зазначити, що в одному з нещодавніх інтерв’ю Лукашенко заявив, що посада президента у Білорусі створювалася не для жінки, і навряд чи народ підтримає кандидатуру жінки. Вочевидь, подібна фрази була або відпущена спеціально для перевірки суспільної думки, або для того, щоб згодом можна було апелювати до того, що саме жінка призвела до ліквідації незалежності. В даний момент обидва варіанти риторичні.
У зв’язку з цим дуже цікавим є те, що 30 грудня 2022 року Лукашенко підписав низку законів, зокрема зміни до закону «Про Національні збори Республіки Білорусь». Закон встановлює замість двох парламентських сесій одну – з вересня до червня. При цьому позачергові сесії скликатимуться не Главою держави, а головами палат. Закріплено права Парламенту заслуховувати генерального прокурора, голів Комітету державного контролю та Національного банку, вживати заходів щодо розвитку місцевого самоврядування.
Також передбачено, що членом Ради Республіки довічно за її згодою є Президент Білорусі, який припинив виконання своїх повноважень. До функцій голови Ради Республіки додатково віднесено здійснення повноважень Президента у разі вакансії посади Глави держави.
Важливо, що таким чином Лукашенко сам наголошує на можливості висування Кочанової в його наступники. Але не варто забувати, що цей закон протирічить його ж квітневому (2021 року) декрету, згідно з яким у разі насильницького повалення президента його повноваження переходять до секретаря Ради безпеки РБ (на даний момент – генерала Олександра Вольфовича). Колізія може породити війну між Кочановою та Вольфовичем, між апаратниками та силовиками. Крім того, виключено низку повноважень Парламенту, які були передані Всебілоруському народному зібранню, у тому числі на обрання суддів Конституційного Суду та членів Центральної виборчої комісії, затвердження основних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики, військової доктрини.
Дуже цікаво, що Лукашенко також підписав закон «Про зміни до Закону Республіки Білорусь» «Про статус депутата Палати представників, члена Ради Республіки Національного зібрання Республіки Білорусь». Відповідно до оновленого закону буде припинено повноваження депутатів Палати представників та членів Ради Республіки у разі наявності у них іноземного громадянства, а також документів іноземних держав, що дають право на пільги та інші переваги (раніше такі документи достатньо було здати до кадрової служби). Цей закон може стати «гачком» для Кочанової, яка має і російське громадянство (що не є секретом для більшості громадян Білорусі).
Тобто створюється ситуація, за якої Кочанова одним розчерком пера може стати наступницею Лукашенка, а може позбутися своєї посади – все залежатиме від її поведінки.
Важливим законопроектом, внесеним на розгляд парламенту, є закон про політичні партії. Лукашенко вимагає від депутатів, щоб на політичному полі країни працювали лише ті партії, діяльність яких відповідає основним принципам внутрішньої та зовнішньої політики. Тобто поява опозиційних політичних сил у разі ухвалення цього закону буде заборонена законом. По суті, Лукашенко вибудовує «китайську» модель, згідно з якою партії, які існують у Китаї, не можуть суперечити генеральній лінії КПК, а лише доповнювати та розвивати окремі напрями у суспільному та політичному житті країни.
Найближчим часом у Білорусі варто чекати серйозних кадрових перестановок, контури яких передбачити поки що досить складно.
