Росія за тиждень (16.01-22.01.2023)

У цьому звіті подано ключові події, що мали важливий вплив на політичні, економічні та соціальні процеси всередині Росії.

За підсумками минулого тижня можна тезово визначити такі тенденції:

• В Росії помітно посилюється громадська мілітаризація. Незалежно від подальшого розвитку ситуації в Україні, Кремль готується до можливих нових «гарячих точок» уздовж російських кордонів. Активне обговорення розміщення систем ППО в центрі Москви та Підмосков’ї є скоріше спробою посилити образ зовнішнього ворога, ніж реальною загрозою завдання ударів по столиці Росії. У той же час, не варто відкидати можливість проведення низки провокацій, які можуть призвести до застосування Росією потужніших типів зброї (мова не йдет про ядерну зброю).

• Москва далі намагається реалізовувати планомірний геополітичний розворот у бік Азії та Близького Сходу. Путін все більше уваги приділяє спробам вирішення локальних конфліктів. Також помітно посилюється російсько-турецька співпраця: на тлі майбутніх президентських виборів Ердоган демонструє залежність від Росії і готовий йти на поступки у сирійському питанні. Також на порядку денному залишається питання газового союзу між Росією, Казахстаном та Узбекистаном. При цьому, на тлі кризи, що загострюється в Узбекистані, даний проект також відчуває труднощі з реалізацією.

• Путін демонструє нову стратегію в українському питанні. Після зміни керівництва так званої «СВО» змінюється не тільки тактика на полі бою, а й у політичній площині. На арену намагаються повернути «українських політиків-втікачів», які найближчим часом можуть спробувати сформувати квазіуряд і грати на настроях окремих регіонів України. З іншої сторони відмічається посилився і дипломатичний тиск Росії на Захід, аж до загрози застосування ядерної зброї.

У період з 16-го по 22-е січня для Росії найбільш актуальними були такі теми:

1. Телефонні розмови Володимира Путіна з президентом Туреччини Реджепом Тайіпом Ердоганом та президентом Ірану Ебрахімом Раїсі

У понеділок, 16 січня, Володимир Путін провів телефонні розмови з Реджепом Тайіпом Ердоганом, а у четвер 19 січня поспілкувався з президентом Ірану Ебрахімом Раїсі. Обидві розмови торкалися однієї спільної теми – процесу врегулювання ситуації в Сирії. Також усі сторони наголосили на важливості продовження тісної координації в рамках Астанінського процесу як ключового механізму сприяння сирійському врегулюванню.

Підсумки/прогнози:

Останнім часом питанню врегулювання сирійського конфлікту приділяється дедалі більше уваги. Після запуску «Астанінського процесу» у 2017 році всі три держави, які є гарантами мирного врегулювання ситуації в Сирії (Росія, Туреччина, Іран), зіткнулися з конфліктом інтересів, що базується на переплетенні стратегічно важливих напрямів для кожної із сторін.

У липні 2022 року у Тегерані відбувся тристоронній саміт в «Астанинському форматі». Для Путіна це був перший іноземний візит (за межі пострадянського простору) з початку повномасштабного вторгнення в Україну. За підсумками саміту сторони зробили спільну заяву, в якій наголосили, що Росія, Іран та Туреччина відкидають усі односторонні санкції проти Дамаска. Сторони зберігають відданість суверенітету, незалежності, єдності та територіальній цілісності країни. Зазначається, що сирійський конфлікт не має військового рішення, він «може бути врегульований тільки в ході політичного процесу, який ведеться і здійснюється самими сирійцями за сприяння ООН відповідно до резолюції 2254 РБ ООН». При цьому президенти мають намір продовжити ліквідацію терористів у Сирії.

Також у Тегерані було досягнуто домовленостей щодо проведення наступного саміту, який мав відбутися в Москві до кінця 2022 року. Вже в листопаді 2022 року Туреччина завдала низки авіаційних ударів по території Сирії, а також оголосила про початок проведення наземної військової операції «Кіготь-меч» із зачистки північних регіонів Сирії від курдських терористів, яких звинуватила у проведенні теракту в Стамбулі 13 листопада. Ще 17 квітня Туреччина розпочала військову операцію в Іракському Курдистані (Північ Іраку) під назвою «Кіготь-замок». При цьому Ердоган звинуватив Путіна в невиконанні зобов’язань у регіоні, згідно з якими Росія має вирішити проблему з терористичною загрозою на Півночі Іраку та Сирії (відповідно до Сочинських угод від 2019 року).

Вже друга за січень (5-го та 16-го січня) телефонна розмова Путіна з Ердоганом, в якій згадується сирійське питання, а також обговорення цієї теми з Раїсі, може свідчити про серйозне просування у процесі мирного врегулювання ситуації в Сирії.

Важливо, що кожна зі сторін має як спільні, і особисті інтереси. Очевидно, подібні інтереси активно обговорювалися і вирішувалися в непублічному форматі після зустрічі в Тегерані.

Для Туреччини сирійський конфлікт є важливою складовою регіональної безпеки. Протягом багатьох років Ердоган активно просуває ідею створення 30-кілометрової зони безпеки вздовж турецького кордону. З цією метою проводяться військові операції на територіях Сирії та Іраку. Більше того, Ердоган не приховує своїх амбіцій щодо приєднання частини територій Північної Сирії до Туреччини, проти чого категорично проти виступають Москва і Тегеран, які підтримують президента Башара Асада і виступають гарантами цілісності Сирії.

Для Ірану в сирійському конфлікті стратегічною метою є збереження чинного режиму на чолі з Башаром Асадом, якому Корпус Стражів Іранської Революції (КШІР) надає активну підтримку із самого початку сирійського конфлікту (з 2011 року). Також для іранської сторони важливим питанням є максимальне зниження впливу США на територію Сирії. Ебрахім Раїсі неодноразово заявляв, що американські військові займаються охороною нафтових родовищ Сирії, а США відверто краде у Сирії ресурси. У цьому випадку Тегеран і Москва мають більше спільних цілей, які також полягають у збереженні режиму Асада і територіальної цілісності Сирії, що суперечить намірам Ердогана.

Для Росії сирійське питання є важливим як з погляду геополітичних цілей, так й ідеологічних. Розворот у бік Азії та Близького Сходу змушує Росію шукати інструменти, які зможуть зацікавити інших гравців у цьому регіоні. Якщо для Європи та Заходу Росія була головним постачальником дешевих ресурсів, то в Азії та на Близькому Сході подібною перевагою може похвалитися практично кожна держава. Водночас Росія намагається створити образ «миротворця» та гаранта територіальної цілісності чи політичної стійкості режимів союзницьких для неї держав. У цьому контексті Сирія є найяскравішим прикладом гасла «своїх не кидаємо» для Близькосхідного регіону. Навряд чи хтось звинуватить Росію в колосальних інфраструктурних та економічних руйнуваннях за 11 років війни в Сирії, але якщо вона дозволить Туреччині забрати частину сирійських територій або дозволити усунути режим Асада, це стане найсерйознішою іміджевою поразкою особисто для Путіна.

Очевидно, активізація переговорного процесу між Росією, Туреччиною та Іраном може говорити про те, що напередодні президентських виборів Ердоган погодився знизити градус напруги в сирійському питанні і прийняв деякі пропозиції Москви та Тегерана. Безумовно, рано говорити про повне вирішення ситуації, але найближчим часом варто очікувати на черговий саміт у тристоронньому форматі, який мав відбутися ще до кінця 2022 року.

2. Стаття Віктора Медведчука та інтерв’ю Миколи Азарова

Минулого тижня у російському виданні «Известия» з’явилося одразу два матеріали, пов’язані з колишніми українськими політиками, які у різний час виїхали до Москви та системно просувають проросійську ідеологічну лінію. Йдеться про статтю Віктора Медведчука «Український синдром. Анатомія сучасного військового протистояння», яка була опублікована 16 січня, а також інтерв’ю екс-прем’єр-міністра України Миколи Азарова, яке з’явилося на сайті видання 18 січня.

Ключові тези зі статті Віктора Медведчука:

• «Якщо мільярди йдуть на військові потреби України, то виходить, що українські інтереси є надзвичайно важливими для США. Але якщо американська армія там не хоче воювати, то, можливо, не настільки важливі».

• «Початок будь-якої нової війни зазвичай лежить наприкінці минулої. Українському конфлікту передувала холодна війна. Відповідь, чим вона, власне, закінчилася, наблизить нас до розуміння сенсу нинішнього конфлікту, який не обмежується Україною, а зачіпає багато країн».

• «У Росії довгий час щодо України переважала концепція «ще одна Росія», це передбачає набагато ближчі відносини, ніж, наприклад, Британії та Канади. У побуті була популярна приказка: “У нас народ один, а держави різні”».

• «І сьогодні як ніколи стає важливим питання: чи є політичний режим України демократією?».

• «Україна дуже довго не хотіла бути антиРосією. Президент Ющенко, який прийшов на хвилі першого майдану, дуже швидко втратив довіру народу, здебільшого через антиросійську політику».

• «Українську партію миру було оголошено зрадниками, і владу захопила партія війни. Конфлікт пішов далі та став міжнародним».

• «Український конфлікт або зростатиме далі, перекидаючись на Європу, інші країни, або буде локалізований та вирішений. Але як його вирішити, якщо в Україні безроздільно панує партія війни, нагнітаючи військову істерію, яка вже вийшла за межі країни, а Захід чомусь уперто називає це демократією?».

Ключові тези з інтерв’ю Азарова:

• «З одного боку діє законодавча заборона на ведення переговорів, а з іншого боку, сам же Зеленський виступає за проведення переговорів на базі Організації Об’єднаних Націй, при цьому висуваючи якісь абсолютно нереалістичні 10 пунктів».

• «Завдання НАТО і американців полягає в тому, щоб максимально розширити цей конфлікт, зробити його якомога кровопролитнішим і руйнівнішим».

• «Охарактеризувати відносини Зеленського до України можна кількома словами: байдужість до долі країни, абсолютна продажність, некомпетентність в управлінні та байдужість до трагедії народу».

Підсумки/прогнози:

Зрозуміло, що такі матеріали не з’являються в одному з провідних російських видань виключно як результат бажання авторів нагадати про себе. Тим більше, що обидва матеріали досить мізерні щодо сенсів. Складається враження, що вони писалися лише для того, щоб знову актуалізувати особистості Віктора Медведчука та Миколу Азарова, піднісши їх образ їхній аудиторії (а така ще досі існує), як представників «іншої України», дружньої по відношенню до Росії. Подібна актуалізація двох політиків з минулого – це спроба Кремля наголосити на тому, що «в Україні не одні лише нацисти», і є альтернативна точка зору.

Ще один зміст, який неодноразово згадується у статті Медведчука, пов’язаний із поверненням до ідеї застосування ядерної зброї. По суті автор статті, яким навряд чи є сам Медведчук, дає читачам вибір: або локалізація конфлікту і переговори на умовах Москви, або пряме зіткнення з НАТО і загроза ядерної війни. Таке посилання спрямоване не тільки на західну аудиторію, а й на ту частину населення України, яка, як і раніше, бачить у політиках-втікачах, можливе майбутнє.

Цілком можливо припустити, що з цього моменту в Москві розпочнеться робота над створенням певного «українського уряду», в якому Медведчук та Азаров зіграють не останні ролі. Подібні дії та ігри в маріонеткові уряди зазвичай починаються напередодні вирішальних наступів у ході війни. Тобто для України готують не просто «розмовляючих голів», але в першу чергу «нову владу», яка має прийти в Україну в російському обозі.

Таким чином, побічно ці статті можна оцінити як підготовку Росії до нового наступу, що передбачає створення різноманітних гібридних проектів – у тому числі і «нового запасного уряду».

3. Нарада з економічних питань

У вівторок, 17 січня, Володимир Путін у режимі відеоконференції провів нараду з економічних питань, в якій також брали участь прем’єр-міністр РФ Михайло Мішустін, голова Мінекономрозвитку Максим Решетніков, голова Центробанку Ельвіра Набіулліна, віце-прем’єра Марат Хуснуллін, міністр фінансів Антон Сілуанов та інші. Згідно з заявою Путіна, головна мета наради полягала в обговоренні ключових показників та тенденцій в економіці, розгляд конкретних заходів для вирішення першочергових завдань розвитку, а також визначення цілей на поточний 2023 рік, про які раніше говорили у грудні на Раді з питань національних проектів та на нещодавній зустрічі із членами Уряду.

Основні тези з виступу Путіна:

• «За оцінкою Мінекономрозвитку, колеги ще скажуть, валовий внутрішній продукт Росії за січень – листопад 2022 року знизився, але лише на 2,1 відсотка, тоді як пророкували нам, – пам’ятайте, і деякі наші експерти в країні, у нас усередині, я вже не говорю про закордонних експертів, – передрікали падіння і десять, і 15, і навіть 20 відсотків».

• «Великий внесок у динаміку обробних секторів робить оборонно-промисловий комплекс, я вже щойно згадував. За останній рік він набрав серйозних оборотів і продовжує нарощувати потужності. Підприємства працюють у кілька змін, деякі практично цілодобово».

• «Особливо хочу сказати про нафтовий, газовий сектор. Незважаючи на вже згаданий санкційний тиск, видобуток нафти в Росії за підсумками 2022 року виріс приблизно на два відсотки. Обсяг видобутку становив 535 мільйонів тонн».

• «Водночас знизився видобуток природного газу: обсяг знизився на 11,8 відсотка. При цьому зазначу, що світові ціни на газ суттєво, як ви знаєте, зросли через дії західних країн».

• «В результаті дефіцит федерального бюджету становив 3,3 трильйона рублів, або 2,3 відсотка ВВП. Ми вже з вами говорили, і я теж говорив, що такий рівень дефіциту є одним із найкращих показників серед країн «великої двадцятки»».

• «За підсумками минулого року вона склала 11,9 відсотка – це менше, ніж прогнозували Центральний банк та Уряд. За оцінками, вже у другому кварталі поточного року інфляція може опуститися нижче за цільовий рівень у чотири відсотки».

Підсумки/прогнози:

По суті, нарада з економічних питань, а точніше її відкрита частина, носить абсолютно популістський характер і повністю відповідає прогнозам, про які Ascolta писала раніше: Путін все частіше схиляється до лівого популізму, апелюючи до важливих для широкого загалу тем – податки, економіка, доходи, відсутність результату від західних санкцій, тощо. Подібний підхід дає свій результат, але абсолютно не відповідає реалістичній ситуації у російській економіці.

Доволі показовим можна вважати той факт, що російські ЗМІ практично не згадували про заяви учасників наради з економіки, а лише ретранслювали висловлювання Путіна, більшість із яких він регулярно повторює ще з кінця 2022 року.

Озвучені Путіним тези зводяться до кількох ідей: західні санкції не страшні і навіть допомагають у розвитку економіки; основні ринки збуту російського виробництва перебувають над Заході; в Росії все під контролем і рухається згідно з планом.

При цьому була озвучена важлива теза, яка багато в чому визначає подальший розвиток російської економіки. Так Путін зазначив, що великий внесок у динаміку обробних секторів робить оборонно-промисловий комплекс, який за останній рік набрав серйозних обертів і продовжує нарощувати потужності. По суті Путін дав зрозуміти, що найближчим часом російська економіка все більше ставатиме на військові рейки, посилюючи подібні процеси порівняно з 2022 роком. Очевидно, саме це питання було одним із ключових на закритій частині наради з економіки.

У цій ситуації вкотре варто відзначити, що Росія готується не лише до затяжного конфлікту в Україні, а й до можливої появи нових гарячих точок уздовж своїх кордонів. При цьому головне завдання Путіна полягає у зміцненні російської економіки та її підготовці до подібних завдань. Не виключено, що за нинішніх умов буде проведено ще кілька хвиль мобілізації, але не з метою посилення українського спрямування, а для підвищення боєздатності російської армії у разі потреби оперативного реагування на можливі виклики.

Окремо слід зазначити, що активне поширення інформації про розміщення систем ППО у центрі Москви також можуть проводитися з метою мілітаризації суспільних настроїв та розширення образу зовнішньої загрози для Росії. В даному випадку важливо звернути увагу на заяву спікера Держдуми РФ В’ячеслава Володіна, який заявив, що Москва може застосувати ядерну зброю, якщо натовське озброєння битиме по РФ.

Також варто звернути увагу на заплановане збільшення чисельності армії РФ до 2026 року на 11% – до 1,5 млн.

4. Третя річниця Уряду Михайла Мішустіна

15 січня 2020 року Уряд РФ у повному складі подав у відставку у зв’язку із запропонованими Володимиром Путіним переформатуваннями. Того ж дня Путін вніс кандидатуру Мішустіна на посаду нового прем’єр-міністра, 16 січня її погодили депутати Держдуми. За три роки, що минули з цього часу, Уряд Мішустіна зіткнувся з пандемією COVID-19, вторгненням Росії в Україну, запровадженням дев’яти пакетів західних економічних санкцій та спробою Путіна здійснити геополітичний розворот у бік Азії та Близького Сходу.

Підсумки/прогнози:

Михайло Мішустін, варто визнати, виявився досить успішним главою Уряду. Технократ, абсолютно далекий від політики та політичних інтриг, успішний реформатор (насамперед слід акцентувати увагу на проведенні ним Податкової реформи) ідеально вписується в систему влади в Росії, де працюють «сірі конячки», а отримує лаври та славу – президент. Мішустін точно не виношує президентські плани та амбіції, а тому не небезпечний з погляду Путіна та найближчих до нього олігархів. Серед природних ворогів Мішустіна залишилися лише Дмитро Медведєв, який не може змиритися з відставкою з прем’єрської посади у 2020 році, та мер Москви Сергій Собянін, який мріє сісти у крісло глави уряду.

Уряд Мішустіна (правильніше говорити про уряд Мішустіна-Білоусова, оскільки перший віце-прем’єр Андрій Білоусов відіграє першорядну роль у створенні важелів фінансового впливу на процеси в економіці) за три роки зазнав мінімум замін і пертурбацій – лише сім замін міністрів, з яких три були викликані внутрішніми міркуваннями (пересування постатей усередині уряду).

Варто віддати належне Мішустіну: йому вдалося в складних умовах утримати рубль (хоч і із застосуванням штучних механізмів, що мають мало спільного з ринковою економікою), а також мінімізувати наслідки від запровадження санкцій.

Останнім часом у Росії починають говорити про те, що Мішустін хороший для мирного часу, а в умовах війни буде потрібний прем’єр, здатний перевести економіку країни на військові рейки. Цілком можливо, що саме цей чинник може призвести до того, що Володимир Путін вирішить замінити ефективного економіста Мішустіна на людину з іміджем «жорсткого менеджера», здатну і переорієнтувати економіку в потрібне русло, і змусити її працювати на майбутні вибори президента. Мішустін надто раціональний для того, щоб виконувати два завдання одночасно.

5. Прес-конференція Міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова

У середу, 18 січня, Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров провів традиційну прес-конференцію, під час якої підбив підсумки роботи російської дипломатії у 2022 році, а також відповів на запитання журналістів. Незважаючи на тривалість заходу (3 години та 2 хвилини), а також кількість журналістів, які були присутні на прес-конференції (178), Лавров встиг відповісти на 18 питань, а наприкінці, коли Марія Захарова заявила, що часу залишилося на два останні запитання, Лавров запропонував надати їх журналістам з «недружніх країн», яким довелося самим визначитися, хто підпадає під дане визначення (від подібного звання не відмовилися багато присутніх, у тому числі представники Японії та США).

Ключові заяви Лаврова:

• «Криза у світі назрівала задовго до початку [так званої] спеціальної військової операції Росії».

• «Санкції, що суперечать західним постулатам, використовуються проти Росії, але незабаром можуть бути використані проти будь-якої держави, яка відмовляється виконувати американські накази».

• «Заздалегідь конфронтаційний порядок денний ЄС та НАТО у декларації проголошено на весь світ, він прямо ставить європейців у підпорядкування Північноатлантичному альянсу у справі геополітичного стримування Росії та Китаю».

• «Замість пошуку консенсусу створюються військові блоки, наприклад AUKUS, в рамках якого Японія йде шляхом мілітаризації».

• «У рамках наших контактів із ШОС, СНД, БРІКС, об’єднаннями Азії, Африки, Латинської Америки ми намагаємось вибудовувати такі форми взаємодії, які підуть нам на благо і на які не зможуть вплинути ті, хто хоче керувати світом».

• «У [так званій] СВО є цілі, які не були вигадані, які визначаються корінними інтересами безпеки Російської Федерації. В Україні, як і на будь-якій території, що межує з Росією, не повинно бути військової інфраструктури, яка загрожує нашій державі, не повинно бути дискримінації, гонінь проти наших співвітчизників, які опинилися громадянами української держави, але хочуть зберегти свою мову, культуру, можливість виховувати в цій культурі своїх дітей, про що сказано у Конституції України».

• «Щодо перспектив переговорів, це розглядалося десятки разів. Коли ми підтримали прохання України про переговори, проект врегулювання, запропонований Україною, вдарили по руках. Все літо та початок осені західні представники заявляли, що рано переходити до переговорів, треба дати більше зброї, Зеленський висуває безглузді ініціативи, де навалено все, що можна: покаяння Росії, суд, осуд. Про переговори із Зеленським не може бути мови, тому що він на законодавчому рівні заборонив переговори з Росією».

• «США зруйнували і Ірак, і Лівію, в Югославії вирішили розвалити Балкани, в тому числі і на догоду Німеччині, яка визнала Хорватію та Словенію, відрубавши можливості створити інший формат між Балканськими країнами».

• «Ніхто не думав про жодні трибунали, коли США вторглися до Сирії і стали рівняти із землею сирійські міста, наприклад Ракку. Коли Міжнародний кримінальний суд вирішив зайнятися злочинами США в Афганістані, США погрожували найвищому органу судової влади санкціями».

• «Араби — наші давні та вірні друзі, я бачу розуміння нашої позиції, розуміння того, що це не про Україну, а саме про боротьбу за новий світопорядок між тими, хто вважає, що світ має бути підпорядкованим їм, і тими, хто хоче щоб світопорядок був демократичний».

• «Одна з головних проблем у Сирії — Ідліб, де не повинно бути терористів, це північний схід, де потрібно налагоджувати відносини між владою та курдами. Ми розуміємо роздратування наших турецьких партнерів тим, що США хочуть використовувати курдів, щоб створити квазідержаву».

• «[Про відносини Росії із Заходом] Так, як було, вже не буде. Це ми давно вже сказали: не буде більше ситуацій, коли ви нам брешете, підписуєте документи, відмовляєтеся їх виконувати, як це було з декларацією ОБСЄ в Астані, радою Росія — НАТО, угодами щодо регулювання ситуації в Україні, підписаними Німеччиною, Францією та Польщею , Мінськими угодами – весь цей час нам брехали в обличчя».

• «Наші відносини з Китаєм переживають найкращі часи в історії відносин».

• «Індотихоокеанські стратегії Заходу, щоб вбити клини між Індією та Китаєм, є досить очевидною річчю. Створення AUKUS при побіжному приниженні Франції, курс на розширення блокового формату, у тому числі з Японією, Новою Зеландією, Кореєю, відбувається за рахунок підриву тих структур, які десятиліттями формували архітектуру безпеки в Азії».

• «Всі закликають до переговорів, а потім якийсь Джейк Салліван скаже, що зараз не час для переговорів, потрібно більше зброї, щоб посилити позицію України».

• «Відносини Росії та Латинської Америки знаходяться на підйомі».

• Лавров нагадав, що Японія, Німеччина та Італія вперше проголосували проти російської резолюції щодо заборони героїзації нацизму.

Підсумки/прогнози:

Підсумкова прес-конференція Лаврова, як і належить, послужила майданчиком для повторення основних тез, які регулярно звучали протягом 2022 року. По суті, заяви глави зовнішньополітичного відомства РФ є рафінованою позицією Росії, без завуальованих роздумів Путіна, фаталістичних погроз Медведєва та революційних гасел Кадирова-Пригожина.

Лавров спробував вкотре позначити принципові позиції Росії, за якими весь світ має зважати на неї, а дії російської армії націлені лише на захист російськомовного населення тих чи інших країн і російських інтересів.

Значну частину прес-конференції Лавров приділив позначенню нових союзників Росії, на відносинах з якими, очевидно, і будуватиметься зовнішня політика Росії. У першу чергу йдеться про Азію, Близький Схід, Латинську Америку та Африку. При цьому в черговий раз була озвучена теза про те, що відносини із Заходом уже не будуть такими як раніше.

Варто звернути окрему увагу на заяву Лаврова про відносини з арабським світом та констатацію їхньої позиції щодо санкцій. Безумовно, збереження дружніх відносин із Близькосхідними державами для Росії залишається одним із найважливіших факторів у протистоянні із Заходом. За підсумками 2022 року можна констатувати, що такі відносини вдається зберігати на належному рівні. При цьому не варто забувати про низку інтересів окремих держав у даному регіоні, а також наявність низки локальних конфліктів, які можуть кардинально змінити ситуацію.

Важливо відзначити заяву Лаврова про Китай. На думку глави російського МЗС, відносини між двома державами переживають найкращі часи за всю історію дипломатичних контактів. Безумовно, цей фактор є головною загрозою для західного світу, з якою доведеться рахуватися найближчим часом. Найбільш показовим має стати візит Сі Цзіньпіна до Москви, який може відбутися вже навесні 2023 року.

6. Поїздка Володимира Путіна у Санкт-Петербург

У середу, 18 січня, Володимир Путін відвідав Санкт-Петербург, де взяв участь у заходах, присвячених 80-м роковинам прориву блокади Ленінграда, провів зустріч з губернатором Санкт-Петербурга Олександром Бєгловим, провів зустріч з ветеранами Великої Вітчизняної війни, жителями блокадного Ленінграда, патріотичних об’єднань, а також відвідав Обухівський завод, що входить до концерну повітряно-космічної оборони «Алмаз-Антей».

Хронологія подій та заяв:

• На Пискарівському меморіальному цвинтарі, де розташоване одне з місць масових поховань жертв блокади Ленінграда та воїнів Ленінградського фронту, Путін поклав квіти до пам’ятника «Мати-Батьківщина». Також Путін відвідав монумент «Рубіжанський камінь» – плацдарм, де воював та був поранений його батько.

• Путін провів робочу зустріч з губернатором Санкт-Петербурга Олександром Бєгловим, під час якої подякував губернатору за «хороші, стійкі позиції Санкт-Петербурга». Також було обговорено соціальні питання, виплати учасникам так званої «СВО» та інфраструктурні проекти в області.

• Путін провів зустріч із ветеранами ВВВ у Державному меморіальному музеї оборони та блокади Ленінграда.

• Путін: «Насамперед хочу звернутися до ветеранів. Хочу привітати вас із визначною подією — 80-річчям прориву блокади Ленінграда. Це для нас велика подія, не лише для захисників та мешканців блокадного Ленінграда, а для всієї країни».

• Путін також сказав, що питання про визнання геноциду щодо цивільного населення СРСР під час Великої Вітчизняної війни є надзвичайно важливими. За його словами, Нюрнберзький процес розглянув це питання «загалом і вцілому», але уявити на ньому всі факти, що свідчать про геноцид, було неможливо.

• Під час екскурсії в меморіальному музеї оборони та блокади Ленінграда, розглядаючи вітрину з продуктовими картками, Путін згадав одну історію, яка сталася у блокаду з його мамою: «У моєї мами одного разу картки вкрали. Підійшла отримувати хліб, хтось ударив по руці, вихопив і втік. Ось і все».

• Путін: «Загроза нацизму не залишилась у далекому минулому. Спроби його відродження на Заході були завжди».

• Путін відвідав Обухівський завод, що входить до концерну повітряно-космічної оборони «Алмаз-Антей», де поговорив із робітниками підприємства. Також президент РФ оглянув випробувальний корпус, цехи заводу, ознайомився із зразками військової та цивільної продукції.

Підсумки/прогнози:

Для Путіна тема блокади Ленінграда (у ході якої загинули старші брати президента РФ) одна із особливо важливих тем. Однак цього року навколо поїздки до Петербурга нагніталася особлива ситуація. За день до поїздки ЗМІ анонсували можливість важливої заяви Путіна щодо українського питання. Деякі експерти припустили, що Путін оголосить нову хвилю мобілізації чи оголосить війну Україні. Також прогнозувалося, що у відставку буде відправлено губернатора Санкт-Петербурга Олександра Беглова, який вступив у конфлікт із засновником ПВК «Вагнер» Євгеном Пригожиним. Незважаючи на те, що речник президента РФ Дмитро Пєсков спростував подібні домисли, інтрига зберігалася.

По суті ж особливих заяв щодо України не було. Путін вкотре заявив, що «в Україні при владі знаходиться нацистський режим, який підтримують Сполучені Штати Америки». Також він вкотре наголосив, що «всі цілі [так званої] спеціальної військової операції будуть досягнуті».

Не відбулася також відставка Бєглова. Більше того – Путін, схоже, примирив Бєглова та Пригожина, оскільки Пригожин відразу після візиту Путіна до Петербурга заявив про те, що припиняє боротьбу з Бєгловим. Таким чином, усередині російських еліт ліквідовано важливий вузол протиріч.

7. Візит Сергія Лаврова до Мінська

У середу, 18 січня, після тригодинної прес-конференції в Москві, глава МЗС РФ Сергій Лавров прибув до Мінська на традиційне спільне засідання МЗС Білорусії та Росії. Під час робочого візиту Лавров провів зустріч із Олександром Лукашенком, а також із главою МЗС Білорусі Сергієм Алейником. Згідно з офіційними заявами, під час візиту обговорювалося співробітництво на багатосторонніх майданчиках у сфері контролю над озброєннями, а також протидія лінії Заходу на політизацію міжнародних організацій.

Основні тези:

• Лукашенко: «Ми закінчили рік. У курсі, до того ж дуже добре знайомий із підсумками року в Росії. Приблизно такі самі підсумки року й у нас. Дуже добре, що ми в торговельно-економічних відносинах із Російською Федерацією вийшли на баланс торгівлі. Навіть трохи вище – сальдо на користь Білорусі. Це говорить про те, що ті спроби нас задушити, і Росію, і Білорусь сьогодні фактично провалилися. Ми однозначно вистоємо».

• «Якби у нас [між РФ і РБ] усі відомства співпрацювали таким чином, як МЗС, у нас взагалі не було б жодних проблем. І питань проблемних не було б. Я завжди це казав. Не лише сьогодні».

• Лукашенко: «Ми маємо питання, які ми повинні з вами обговорити. Ви знаєте моє ставлення до вас. Я ніколи нічого не приховую від вас. Це дуже важливо. Ну і порадитись у деяких справах. Тому я пропоную основні питання обговорити, а потім поговоримо тет-а-тет, як то кажуть, з деяких актуальних питань. Це не тому, що ми від Сергія [Алейника] щось приховуємо. Абсолютно ні. Але є питання за межами наших сьогоднішніх офіційних заходів».

• Лавров: «…ми порахували – торік 10 разів ви особисто зустрічалися [з Путіним], окрім телефонних контактів. Тому нам на рівні голів зовнішньополітичних відомств не наздогнати вас. Але так і має бути».

• Лукашенко: «Сьогодні безпека для нас, не тільки для Росії, ще важливіша. Ви знаєте наміри наших західних сусідів. Не лише України. Вони намагаються й Україну використати проти Білорусі. Але що мене вражає та приємно дивує – Україна поки що тримається. Вона на провокації проти Білорусі не йде. Хоча її активно підштовхують наші західні сусіди. Теж знаєте хто».

• Лавров: «Ті домовленості, які два президенти [Путін і Лукашенко] досягають у сфері нашої військово-технічної, військової, оборонної співпраці, дуже і дуже своєчасні з погляду готовності до будь-якого розвитку подій».

• Після зустрічі з білоруським лідером Лавров взяв участь у засіданні колегій міністерств закордонних справ двох країн (наступне відбудеться у Москві у IV кварталі). Білоруську сторону на засіданні очолив новий міністр закордонних справ Сергій Алейник, який обійняв посаду 13 грудня 2022 р.

• Під час засідання колегій МЗС РФ і РБ обговорювалась низка питань щодо подальшого розвитку дипломатичних відносин, вироблення спільних позицій у взаємодії з міжнародними організаціями, протистояння тиску з боку Заходу (мабуть, йдеться про санкції). Також сторони наголосили на винятковій важливості тематики контролю над озброєннями в нинішніх умовах.

Підсумки/прогнози:

Цей візит можна охарактеризувати як візит знайомства Лаврова з новим главою МЗС Білорусі та узгодження позицій Росії та Білорусі щодо важливих спільних питань міжнародного співробітництва. У Москві не особливо довіряють Алейнику, пам’ятаючи, що він тривалий час пропрацював у Ватикані та у Великій Британії.

Тут важливо звернути увагу на заяву Лукашенка щодо низки питань, які обговорюватимуться із Сергієм Лавровим удвох, без участі Алейника.

Російські експерти наголошують, що Алейник може виявитися більшою несподіванкою для Кремля, ніж його покійний попередник Володимир Макей. Алейник – менш публічний, але «собі на думці». А в умовах політичної гри Олександра Лукашенка Алейник може піднести Лаврову і всій дипломатичній машині РФ чимало несподіваних сюрпризів.

Саме тому місія Лаврова була спрямована на те, щоб нагадати Білорусі про спільних ворогів та необхідність у складній ситуації «триматися разом», а також про зобов’язання Білорусі в рамках Союзної держави.