Протягом 2022 року, особливо після початку так званої «спеціальної військової операції» проти України та запровадження жорстких західних санкцій проти Росії, у Російській Федерації починає формуватись нова структура міжелітарних відносин. Ці процеси накладаються на процес транзиту влади, про який говорять упродовж тривалого часу: у 2024 році Володимир Путін може залишити пост президента Російської Федерації, проте він досі не висловився щодо того, чи виставлятиме свою кандидатуру на виборах 2024 року, а якщо ні – то яка його роль у подальших політичних процесах та які побажання щодо наступника.
Складна управлінська система, створена Путіним, базується або на наявності наступника, що є продуктом консенсусу еліт, або ж пролонгації повноважень самого Путіна на невизначений час (йому 70 років, він не страждає серйозними захворюваннями, всупереч твердженням представників опозиційного табору). У 1725 році Петро I, не залишивши розпоряджень про спадкоємця і структуру влади в Росії, вкинув імперію в тривалу «епоху палацових переворотів». Путін найменше хотів би, щоб досвід постпетровської Росії повторився у ХХІ столітті. Тим більше, що влада в Росії побудована таким чином, що відхід Путіна без адекватної заміни, на яку погодилися б усі основні гравці, загрожує серйозною дестабілізацією ситуації та «війною фронд».
У 2022 році на тлі війни в Україні в оточенні Путіна сформувалося кілька політичних груп, які ведуть жорстку боротьбу між собою. Експерти і раніше говорили про так звані «вежі Кремля» – групи еліт, які борються за вплив на Путіна. Сьогодні вони стали ще більш зримими. При цьому Путін намагається зберігати рівновіддаленість від цих груп, даючи їм можливість конкурувати в рамках певних правил.
Найбільш потужний ресурс має група силовиків, що сформувалася навколо фігури секретаря Ради безпеки Російської Федерації Миколи Патрушева. До групи можна віднести директора Федеральної служби безпеки Олександра Бортнікова, директора Служби зовнішньої розвідки Сергія Наришкіна, практично весь апарат Ради безпеки, а також сина Патрушева, Дмитра, міністра сільського господарства Російської Федерації.
При тому, що в руках Патрушева є серйозні інструменти впливу, він аж ніяк не є «сірим кардиналом» російської політики (хоча й хотів би бути таким). У підконтрольних Патрушеву структурах чимало «чужорідних тіл». Так у структурі Ради безпеки Путін запровадив раніше не передбачену посаду заступника голови Ради безпеки, який підпорядковується не Патрушеву, а безпосередньо Путіну (за Конституцією голова Ради безпеки – президент, а Патрушев – секретар). Таким чином, фігура Медведєва автоматично стає аналогом посади віце-президента і одночасно створює всередині Ради безпеки вузол протиріч.
Медведєв немає реального впливу. Його нинішній статус – скоріше декоративний. У системі влади практично не залишилося людей, яких можна було б віднести до «групи Медведєва» (за винятком його близького друга Костянтина Чуйченка, міністра юстиції Російської Федерації, якому всіляко дають зрозуміти, що він – фігура тимчасова (інцидент із відмовою Чуйченку у наданні урядового автомобіля в травні 2020 року показовий). Медведєв останнім часом уособлює ультра реакційні сили і виступає з епатажними антизахідними заявами, вимагаючи війни до переможного кінця. В минулому – ліберал і прихильник реформування Росії за західним зразком, сьогодні Медведєв перетворився на свого ж антипода. Вочевидь, йдеться про те, щоб продемонструвати Заходу можливий варіант «Росії без Путіна»: наступник Путіна (яким може виявитися Медведєв) виглядатиме набагато страшніше, ніж сам Путін.
Паралельно стараннями Путіна вирощується «нова силова еліта» – люди, які прийшли у владу завдяки беззаперечній службі Путіну та які не пов’язані з Путіним спільною роботою в Петербурзі чи Дрездені, заняттями в секціях дзюдо та самбо, проживанням у кооперативі «Озеро». Їхня кар’єра була пов’язана зі службою Путіну і повністю залежала від Путіна. До таких можна віднести першого заступника директора ФСБ Сергія Корольова, директора Федеральної служби охорони Дмитра Кочнєва, його заступника Олега Климентьєва (колишнього начальника особистої безпеки президента РФ), генерального прокурора РФ Ігоря Краснова, помічника президента Дмитра Миронова, керівника Контрольного управління АП Дмитра Шалькова та інших.
Відчуваючи конкуренцію з боку «молоді», під крило Патрушева поступово збираються міністр внутрішніх справ Володимир Колокольцев (його найближчим часом може замінити Дмитро Миронов), командувач Росгвардії Валерій Золотов та голова Слідчого комітету Олександр Бастрикін. Приклад неочікуваного призначення Краснова на місце всесильного прокурора Юрія Чайки став уроком для багатьох «силовиків».
Проблема Патрушева у тому, що він збирає довкола себе переважно «старі» кадри. Єдиним корисним кадровим придбанням команди Патрушева стало запрошення до команди молодого Олександра Венедиктова, який поступово перехоплює ініціативу у Юрія Ушакова щодо контактів із США та НАТО (сфера, якою він займається у Радбезі РФ).
Останнім часом у засобах масової інформації почали поширюватися чутки, що Патрушев готує свого сина Дмитра на роль наступника Путіна. Знаючі Патрушевих люди розуміють, що слабовільний, із залежністю від наркотичних засобів Дмитро Патрушев навряд чи може бути президентом Російської Федерації – навіть маючи за спиною всесильного батька. Вочевидь, цю інформацію розповсюджують вороги Патрушевих. Серед таких називають Михайла Мішустіна, Юрія Ковальчука та Сергія Кирієнка.
Група Юрія Ковальчука, яка має сьогодні один із найбільших впливів в оточенні Путіна, максимально посилилася – насамперед за рахунок об’єднання Ковальчуків із першим заступником глави Адміністрації президента Сергієм Кирієнком. Кирієнко, який контролює не тільки всі ключові позиції в Адміністрації та реально керує Адміністрацією за номінальної фігури голови АП Антона Вайна, тримає під контролем «Росатом», тоді як брат Юрія Ковальчука Михайло очолює Курчатовський інститут. Ковальчук та Кирієнко – «яструби» російської політики та головні інтересанти продовження війни в Україні.
Водночас Ковальчук перебуває у союзі з двома ключовими фігурами у найближчому оточенні Путіна – Миколою Токарєвим та Сергієм Чемезовим. Це забезпечує групі Ковальчука – Кирієнка максимальну стійкість у нинішніх політичних процесах. До того ж, Ковальчук узяв на себе відповідальність перед Путіним за результати так званої «спеціальної військової операції».
Якщо до війни спостерігалася конкуренція між групою Ігоря Сєчіна та групою Сергія Чемезова, то тепер ця конкуренція нівельована – значною мірою через зниження впливу Сєчіна на політичні процеси в країні, а також через те, що сам Путін не схвалює чвари між соратниками. Можна говорити про хитке перемир’я між керівниками державних монополій.
Це перемир’я проявилося, приміром, у тому, що за рішенням Путіна функціонал виконавчої влади був поділений між Сергієм Собяніним, який вважається політичним союзником Сєчіна, та прем’єром Михайлом Мішустіним, близьким до групи Ковальчуків-Кирієнко-Чемезова. При цьому якщо раніше, під час боротьби з коронавірусною інфекцією, Сєчин і Мішустін постійно інтригували один проти одного, то зараз ці інтриги явно не вітаються Путіним.
З більшості питань Сєчін солідаризується з Патрушевим і спільними зусиллями намагається просувати патрушевське бачення російського експансіонізму на зовнішньому напрямку (Індія, Іран, Курдистан, Африка, Венесуела).
Серйозно знизився вплив на Путіна з боку представників старої пітерської команди – Геннадія Тимченка та братів Ротенбергів. Особливо після того, як у червні 2022 року з Росії втік один із найближчих соратників Путіна, мільярдер Костянтин Голощапов (відомий як «масажист Путіна»). За даними джерел Ascolta, Путін за останні півроку жодного разу не зустрівся з Аркадієм Ротенбергом, другом своєї юності, а також максимально дистанціювався від Геннадія Тимченка (який раніше вважався «гаманцем Путіна» і зіграв важливу роль в організації «справи ЮКОСу»). Тимченко останнім часом намагається переконати європейські та американські суди у тому, що чутки про його близькість до Путіна – це перебільшення і що він потрапив під санкції несправедливо. Це вже викликало роздратування у Путіна: останнім часом розпочалися серйозні податкові перевірки на підприємствах партнера Тимченка, Леоніда Міхельсона.
До списку олігархів, які надсилають сигнали про те, що вони готові відхреститися від Путіна, окрім Тимченка та Голощапова потрапили власник «Альфа-банку» Михайло Фрідман, мільярдер Роман Абрамович, співвласник холдингу «Система» Сергій Мндоянц, власник енергетичної компанії ЄСН Григорій Берез. Сигнали про готовність до компромісів із Заходом посилає Алішер Усманов. Тобто в Росії наростає критична маса тих, хто незадоволений введеними санкціями. Більшість із них вимагали компенсації з державного бюджету за втрачені на Заході активи та сподівалися на те, що натомість будуть допущені до контрактів на внутрішньому ринку. Нині виявилося, що їхні сподівання не справдилися. Це призвело до розчарування.
Проте сподіватися, що мільярдери можуть організувати опір Путіну – не розумно. Вони далекі від політики, роз’єднані, а також розуміють, що повалення Путіна не призведе до бажаного для них результату: загублені ринки заповнені іншими гравцями, на них у Європі ніхто не чекає і починати доведеться практично з нуля. Швидше за все, російські олігархи намагатимуться вирішувати свої проблеми закулісним шляхом, намагаючись виторгувати через суди або лобістські схеми ослаблення у вигляді повернення власності, що їм належить – як це вже зробив Олег Дерипаска (фактично в Україні без зайвого шуму було знято арешти на акції та майно Миколаївського). заводу, що належить Дерипаску, перегляд санкцій щодо Дерипаски ведеться зараз у Великій Британії).
Також навряд чи можна сподіватися на надмірну активізацію «ліберального блоку» – особливо після звільнення з посади голови Рахункової палати Олексія Кудріна та еміграції Анатолія Чубайса. Голова Центробанку Ельвіра Набіулліна, а також Герман Греф та Антон Силуанов серйозної ролі не відіграють і були до останнього лише «ліберальним» прикриттям путінської політики перед заходом. У березні 2022 року їх поставили перед фактом: або вони грають за загальними правилами, або йдуть у відставку. Попри очікування багатьох експертів, «ліберали» вирішили залишитися і грати за правилами, продиктованими Путіним.
Важливий момент: джерело Ascolta підтверджує, що заступник голови Адміністрації президента Дмитро Козак (по суті, єдиний, хто на засіданні Ради безпеки у лютому 2022 року виступив проти вторгнення в Україну) знову повернув свій вплив. Козак наприкінці листопада навіть удостоївся аудієнції у Путіна. Він починає формувати власну команду, яка просуватиме політику примирення з Україною та Заходом. Але при цьому не варто вважати, що Козак стане антиподом Путіна або виступить проти Путіна – його роль визначатиметься в рамках, встановлених Путіним (у кращому разі – фрондування щодо «яструбів» та представництво інтересів Путіна у переговорних процесах). Козак намагається заручитися підтримкою глави Російської православної церкви патріарха Кирила, який останнім часом також виступає з позицій необхідності компромісу в українському питанні (це вже призвело до серйозних розбіжностей Кирила з Дмитром Медведєвим).
Також в оточенні Путіна починає формуватися команда «суперяструбів», до якої належать «кухар Путіна» та власник ПВК «Вагнер» Євген Пригожин, а також голова Чечні Рамзан Кадиров. З багатьох питань вони солідаризуються із Дмитром Медведєвим. Ця група вступила в конфлікт із групою Ковальчуків – Чемезова – Кирієнка, і видимим виявом цього конфлікту є атака Пригожина на губернатора Санкт-Петербургу Олександра Бєглова (ставленика Ковальчуків). Також група Пригожина-Кадирова намагається отримати в союзники міністра оборони Сергія Шойгу (відкритий конфлікт Кадирова з командувачем військ Центрального військового округу генерал-лейтенантом Олександром Лапіним – це спроба виступити на боці Шойгу в конфлікті з генералітетом).
Таким чином, сьогодні в оточенні Путіна сформувалися кілька груп впливу:
- Група «Яструбів», які роблять ставку на продовження війни в Україні, на приєднання до Росії нових територій (Південний Схід України) і на перетворення іншої частини України у васальне квазідержавне утворення. При цьому у відносинах із Заходом ця група вважає за необхідне домогтися визнання суб’єктності Росії та нового переділу сфер впливу у світі та Європі. Переговори про мир дана група готова вести не з Україною, а з «господарями України», причому зміст самих переговорів з’явиться лише після того, як Росія отримає більш-менш серйозні переваги у війні.
- Група «суперяструбів», яка вважає, що необхідно повністю ліквідувати українську незалежність, відтворити імперію – навіть ціною можливого збройного конфлікту з НАТО. Саме ця група нагнітає у ЗМІ «ядерні погрози», а також критикує командування за недостатню активність у наступальних операціях. Якщо для «яструбів» так звана «СВО» – це «кампанія зі звільнення українців з-під ярма НАТО та їхніх нацистських маріонеток», то для «суперяструбів» українські громадяни – однозначно вороги, на яких не слід зважати, а територія України – це Lebensraum Росії.
- Група «голубів», яка вважає, що необхідно розпочинати діалог з Україною про припинення війни на основі визнання або існуючої лінії фронту як нової лінії розмежування, або визнання Україною відторгнення Донбасу та Криму в обмін на повернення Запорізької та Херсонської областей та підписання договору про дружбу та добросусідстві, що гарантує участь Росії у відновленні української економіки та вільний допуск російських товарів до Криму сухопутним шляхом. У відносинах із Заходом ця група робить ставку на поетапне зниження санкційного тиску. Остання стаття Генрі Кісінджера у The Spectator зіграла проти «голубів»: головний аргумент «яструбів» полягає в тому, що якщо раніше захід був готовий обговорювати нейтральний та позаблоковий статус України, то тепер навіть Кісінджер не сумнівається у тому, що Україна стане членом НАТО, і про що в такому разі можна говорити із Заходом на даному етапі?
- Група силовиків, яка вважає головним завданням збереження стійкості режиму всередині країни та посилення конкурентних переваг Росії у світі. Війна в Україні розглядається ними, зокрема, як один з елементів більш глобальної гри, в якій є величезна кількість ланок (російсько-американське ядерне протистояння, боротьба за енергетичні ринки, зближення з Китаєм, питання Близького Сходу, Африки, Латинської Америки, Центральної Азії, Арктики і т.д.). На цьому тлі з погляду силовиків Україна – це європейська Сирія. Вони не мислять імперськими категоріями – їхнє мислення є класичним мисленням представників транснаціональних корпорацій. Більшість представників великого бізнесу та державних монополій групується саме довкола силовиків.
- Група «молодих вовків» – представники силових структур, а також управлінці, які пройшли через роботу в силових структурах, орієнтовані особисто на Путіна, «гвардія Путіна», яка намагається замінити собою старіюче покоління Патрушева-Бортникова-Наришкіна. У своєму світогляді орієнтовані на Захід (скоріше за стилем життя, а не ідеологічно), а також прагнуть взяти під свій контроль різні сфери бізнесу (переважно IT та інші інтелектомісткі напрямки). Вважають, що західні санкції та мобілізація б’ють по їхній бізнес-основі, шкодять їхнім інтересам. Тому потенційно готові стати союзниками «голубів».
Ці групи сьогодні формують політику Кремля, взаємодіючи між собою та організовуючи боротьбу за близькість до Путіна.
Сам Путін намагається підтримувати внутрішню конкуренцію у групах та секторах. Наприклад, апарат на чолі з Кирієнком активно бореться з партійним керівництвом «Єдиної Росії» (протистояння Сергій Кирієнко – Андрій Турчак), що помітно особливо на місцях, а дискусії довкола майбутнього окупованих територій ще більше оголили цей конфлікт.
Усередині армії існує конфлікт чотирьох груп впливу: міністр оборони Шойгу, близький особисто до президента, але не сприймається генералітетом; генерали, що згрупувалися довкола начальника Генерального штабу Герасимова; кадровики та Головне політичне управління – оточення статс-секретаря Миколи Панкова (до них примикає і голова військової розвідки адмірал Костюков); «суперяструби» Кадирова і Пригожина, що формують приватні військові компанії і намагаються показати, що їхні бійці ефективніші, ніж усі ЗС РФ.
Усередині дипломатичного блоку підігрівається конкуренція між групою Лаврова (максимально ослабленою останнім часом і зосередженою на представницьких функціях), групою помічника президента Юрія Ушакова (контролює більшість переговорів і більшість кадрових призначень) і групою Олександра Венедиктова, що формується з Ради безпеки. При цьому Венедиктов, як зазначають джерела Ascolta, поступово посилює свої позиції.
Контрольований конфлікт існує в економічному блоці (позиції Мішустіна-Білоусова входять у конфлікт з позиціями Грефа-Набіулліної-Силуанова, які залишилися без заступництва з боку Кудріна, а також з позиціями помічника президента Максима Орєшкіна).
Аналогічна ситуація спостерігається у всіх напрямках. Путін створив класичну модель управління за принципом “divide et impera” (“поділяй і володарюй”).
При цьому стійкість усієї цієї суперечливої конструкції визначається кількома моментами:
– в Росії відсутня опозиція як така. Більше того: ті, хто сьогодні претендують на роль опозиції – насправді є скоріше претендентами на отримання грантів за псевдоопозиційну демагогію (Пономарьов, Фейгін та інші) або відвертими провокаторами.
– Путін вибудував корпоративну систему, яка може діяти як злагоджений механізм лише за умови, що у центрі цієї системи знаходиться сам Путін. Усунення Путіна (відхід його з посади президента, смерть чи хвороба) призведуть до запеклої боротьби за владу. Жоден із соратників Путіна не може стати елементом врівноваження даної системи. Історія Росії показує, що після харизматичного вождя в його оточенні починається посилена боротьба за владу, що спостерігалося і в 1924-1927 після смерті Леніна, і в 1953 – 1957 роках після смерті Сталіна, і навіть у 1982 – 1985 роках після смерті Брежнєва. У всіх трьох випадках до влади приходили найнесподіваніші постаті, які за життя попереднього вождя займали досить скромні позиції. Оточення Путіна боїться, що відхід Путіна призведе не просто до руйнування системи, а й до гострої боротьби всередині системи, яка обернеться фатальними наслідками для всіх нинішніх гравців. Саме тому вся команда працює на збереження системи, бачачи у ній елемент самозбереження.
– наявність зовнішнього ворога змушує суспільство згуртуватися навколо Путіна і владної вертикалі вцілому. Для росіян характерні згуртованість та некритичне мислення в умовах, коли країні загрожують зовнішні сили. Прояв невдоволення розцінюється як робота на ворога. Втім, подібне явище характерно і для українців (що активно демонструється останнім часом). Влада може й надалі розраховувати на підтримку з боку широких народних мас (соціологічні дані, що дають Путіну підтримку ¾ населення Росії, аж ніяк не фантастичні). І ця підтримка не залежить ні від мобілізації, ні від падіння рівня життя, ні від втрат на фронтах. Єдине, що може похитнути підтримку – відсутність видимих перемог на фронті (як це спостерігалося за часів Першої світової війни: революція була неможлива в 1914 або в 1916 роках, коли російська армія демонструвала успіх, але серія поразок, стагнація на фронтах і введення продуктових карток привели до бунту).
– у Росії побудовано класичне станове суспільство, у якому самі стани регулюють відносини, вступають у конфлікти між собою і не дають можливості згуртуватися проти існуючого режиму.
– розраховувати на посилення соціальних проблем не доводиться: Фонд національного добробуту Росії на сьогоднішній день складає 11 трлн. 389 млрд. рублів (185 млрд. доларів) або 8% від ВВП 2022 року і продовжує поповнюватися за рахунок позитивної кон’юнктури на світових ринках енергоносіїв (встановлення «межі» для російської нафти країнами ЄС не сприймається як загроза, до того ж наявність координації в енергетичній сфері між Росією, Саудівською Аравією, Іраном та Об’єднаними Арабськими Еміратами дозволяє запускати по відношенню до Заходу ефект бумерангу).
– середній клас як основний інтересант створення громадянського суспільства та демократії в Росії сьогодні відсутній – насамперед через санкції, запроваджені Заходом у 2014 – 2022 роках. Санкції, всупереч очікуванням, вдарили насамперед по середньому класу, а не по олігархату. Як результат частина середнього класу емігрувала, частина декласувалася, а частина перейшла на службу до олігархів. Мобілізаційні дії у вересні 2022 року призвели до того, що Росію залишила частину верхнього прекаріату (креативний клас, високооплачувані менеджери і т.д.). таким чином, у Росії знищено основу для можливого продукування «кольорових революцій».
– можливість «бунту регіонів» або «націоналістичного ренесансу» в регіонах Російської Федерації також малоймовірна. Окремі адміністративно-територіальні одиниці грають менш істотну роль державної політики: управління територіями здійснюється командно-адміністративним шляхом лише на рівні федеральних округів. Регіональні еліти обмежені у своїх політичних можливостях, регіональні контреліти ліквідуються ще при зародженні (як це було помітно у випадку прояву націоналістичних тенденцій у Татарстані в 2017 – 2018 роках або в ході «справи Фургала» в Хабаровську в 2020 році). Ставка на розвал Росії абсолютно безпідставна в доступній для огляду перспективі.
Таким чином, на сьогоднішній день можна констатувати, що система, створена Путіним, має серйозний запас стійкості і може почати руйнацію лише з відходом самого Путіна. Інакше системі не загрожує ні «революція знизу» (бунт), ні палацовий переворот, ні відцентрові процеси, ні зовнішній вплив. Сподіватися на те, що Росія ось-ось розвалиться, сьогодні не доводиться – особливо після посилення відносин з Китайською Народною Республікою, а також Туреччиною, Іраном та Індією (скасування особистої зустрічі Путіна та прем’єра Індії Нарендри Моді не стало перепоною для розвитку економічних та політичних відносин між двома країнами).
Однак у перспективі 2 – 3 років стабільність Росії може змінитися через:
- необхідності транзиту влади;
- зміни поколінь у політиці;
- зміни кон’юнктури на зовнішніх ринках;
- зміни союзників та світової архітектури;
- загострення відносин між основними політичними гравцями;
- наслідків світової економічної кризи.
У такій ситуації говорити про незмінність внутрішньої стабільності Росії досить складно. У самій системі закладена майбутня криза, проте це питання віддаленої перспективи.
